Ключові терміни та поняття 3 страница

Коли підготовка до морської виправи козаків була вже в розпалі, восени 1646 р. під тиском сейму король Владислав зрікається своїх планів щодо війни з Османською Портою і до козаків надходить наказ згорнути будь-які подальші приготування. Але для Б.Хмельницького та його однодумців продовження військових приготувань забезпечувало можливості згуртування козацтва, значного поліпшення його матеріального становища під час масштабного походу на турецькі землі, а також консолідації козацьких сил на тлі небаченого досі наступу польських й українських магнатів на землі, які козацтво вважало споконвічно своїми.

Зазначимо також, що для Б.Хмельницького настрої суспільного невдоволення були особливо зрозумілими й близькими, адже саме в цей час він утягується в особистий конфлікт із чигиринським підстаростою Даніелем Чаплинським, за спиною якого стояв могутній патрон – коронний хорунжий Олександр Конєцпольський. Намагаючись відібрати в Б.Хмельницького хутір, в 1646 р. Чаплинський здійснює наїзд на господарство свого опонента, робить спробу його фізичного знищення. Й оскільки випадок з його цькуванням польським адміністратором не був поодиноким, козацький сотник дуже швидко знаходить однодумців.

На початку визвольної боротьби діяльність Б.Хмельницького і його сподвижників була спрямована на вирішення двох основних завдань: формування власних збройних сил і залучення на свій бік реєстрових козаків та залучення до боротьби широких верств українського суспільства. Б.Хмельницький звернувся з універсалами до населення, закликаючи до спільної боротьби проти Польщі. Повстанський рух дуже швидко набуває всенародного характеру і охоплює всю Україну. Укладення військово-політичного союзу з Кримським ханством, у березні 1648 р., сприяло позитивному розв’язанню вищеназваних завдань та стало запорукою успішного визвольного походу війська Б.Хмельницького у 1648 р. Унаслідок цього походу (переможні бої під Жовтими водами, Корсунем, Пилявцями) Річ Посполита стояла на межі воєнної катастрофи, виникла можливість об’єднання українських земель у межах етнічної території.

У грудні 1648 р. Б.Хмельницький на чолі переможеного війська урочисто в’їхав до Києва. Усе місто разом з київським митрополитом Сильвестром Косовим вітало гетьмана як «українського Мойсея», визволителя від «лядської неволі», Богом даним поводирем. Михайло Грушевський зазначав, що спілкування у Києві з вищими представниками православного духовенства вплинуло на еволюцію політичних поглядів Б.Хмельницького, який усвідомив, що є потреба відстоювати інтереси усього українського народу, за визволення і незалежність всієї України.

У лютому 1649 р. під час переговорів з королівським посольством у Переяславі гетьман вперше висунув ідею створення української суверенної держави: зокрема він обгрунтував право українців на власну державу в етнічних межах їх проживання; проголосив незалежність, утвореної в ході визвольної боротьби Української держави; сформулював положення про соборність Української держави і представив ї як спадкоємницю Київської Русі. Польський уряд, своєю чергою, не сприйняв ідеї української державності і сподівався ціною окремих поступок поставити Україну в свою залежність. Єдине, про що домовилися обидві сторони на переговорах, так це про перемир’я і встановлення демаркаційної лінії між українськими і польськими військами по р. Горинь.

На українських землях, що опинилися у сфері впливу Б.Хмельницького (Київське, Чернігівське, Брацлавське воєводства, східні райони Волинського і Подільського воєводств) продовжувався процес формування української держави. Західноукраїнський регіон опинився поза межами цього процесу.

Засади внутрішньої організації козацької держави формувалися впродовж війни, тож не дивно, що ці засади можна порівняти з військовою диктатурою. Гетьман здійснював владу від імені війська. По суті про це свідчить навіть назва держави – «Військо Запорозьке». Гетьмана обирали козаки, але як провідник держави він очолював усі стани. Мешканці держави, що не виконували збройної служби (шляхта, міщани) залишалися «при давніх правах і вольностях», тобто зберігали традиційне самоврядування і свої майнові прерогативи. Щоправда, коли вірити московським присяжним спискам 1654 р., шляхти на козацькій території залишилося близько 300 родин, тож вона рано чи пізно мала змішатися з міською верхівкою або влитися до козацької старшини, що згодом і сталося. А між міщанами та козаками межа взагалі була дуже рухома: за підрахунками І.Крип’якевича, в ході війни покозачилося від 50 до 80 % міського населення. Після повстання 1648 р. козацтво користувалося широкими привілеями. Військова служба надавала козакам право землеволодіння й звільняла їх від податків. Їм дозволялося мати самоврядування, вести торгівлю, а також виробляти горілку – привілей, що раніше належав тільки шляхті. Відтак, якщо за величиною маєтків більшість козаків мало чим відрізнялася від селян, то прав у них було майже стільки, скільки у польської шляхти. Єдине, що їм заборонялося – це змушувати селян відбувати панщину – право, що зберігалося виключно за шляхтою. Але попри всі ці вольності, з кінця ХУІІ ст. буде спостерігатися постійне погіршення становища рядового козацтва.

Держава за життя Б.Хмельницького охоплювала територію площею 200 тис. кв. км. з населенням понад 3 млн. осіб. Адміністративний поділ дублював структуру війська: територіальні одиниці відповідали ієрархії бойових підрозділів, забезпечуючи максимально швидку мобілізацію військовозобов’язаного населення, тобто козацтва. Цю систему не слід вважати цілковитим козацьким новотвором, бо територіальні поділи багатьох європейських держав зважали на потреби оперативної мобілізації збройного люду. Найнижчим військовим підрозділом козацької армії був курінь до якого входило від 10 до 40 вояків певного хутора, села чи частини містечка або міста. Очолював курінь виборний курінний отаман, а місцевою громадою, яка споряджала козацький загін на війну у селах керував виборний війт. Курені об’єднувалися у вищу військову, а водночас і адміністративно-територіальну одиницю – сотню, на чолі із сотником, якого призначав полковник і який разом із сотенною старшиною (осавулом, писарем і хорунжим) резидував у сотенному містечку. Цивільними справами відав городовий отаман у співробітництві з органами міщанського самоврядування. Сотня нараховувала 200-300 вояків. Сотні були об’єднані у полки й територіально підпорядковані конкретному полковому місту, де перебувала резиденція полковника, (якого своєю чергою призначав гетьман) і полкової старшини: осавула, обозного, судді, писаря, хорунжого. Кількість полків була неоднаковою – за Зборівським договором 1649 р. їх нараховувалося наприклад 16. Полк міг нараховувати від 11 до 22 сотень. Чисельність козаків також коливалася від кількох тисяч до півтора десятка осіб. Як і в сотенному містечку, у полковому місті цивільними справами козацтва відав городовий отаман, а міщанськими – органи самоврядування. Обов’язки командирів свого полку як бойової одиниці полковники поєднували з функціями голів адміністрацій полкової територіальної округи, де їм було надано широкі судові, карні та фінансові повноваження. Автономною одиницею лишалася Запорізька Січ, яка не входила жодного з полків, була підпорядкована безпосередньо гетьманському правлінню й обирала собі кошового отамана, на відміну від призначуваних гетьманом полковників.

Верхівку владних структур складала генеральна старшина, котру називали ще іноді військовою: наказний гетьман, обозний, суддя, писар, два осавули, хорунжий і бунчужний. Обов’язки писаря можна прирівняти до обов’язків міністра закордонних справ або державного секретаря. Генеральний обозний керував збройним постачання армії і суто військовими питаннями. Він мав власний штат з осавулів, хорунжих, економів, гарматних писарів тощо. Генеральні судді завідували гетьманським судом. Уряди генерального осавула, генерального хорунжого та генерального бунчужного не мали чітко окреслених функцій, зводячись до виконання безпосередніх доручень гетьмана. Невдовзі з’являється також гетьманський підскарбій, котрий відав прибутками і видатками військової скарбниці. Однак офіційно за часів Б.Хмельницького підскарбія ще не було і всю фінансову систему справу контролював гетьман особисто. Джерелами грошових надходжень були прикордонне торгове мито з привозних і вивізних товарів, натуральна данина на військо, поземельний чинш і податки на шинування (продаж пива, меду, горілки), користування млинами, оренду і облаштування рудень, продаж тютюну тощо. Власної грошової монети у державі Б.Хмельницького не було, в грошовому обізі ходили польські, австрійські, російські турецькі та венеціанські золоті та срібні монети. В той час переміщення грошових мас не обмежувалося.

Сукупність генеральної старшини при гетьмані складала малу старшинську раду, а за участі полковників творила велику раду. Щоправда за Б.Хмельницького старшина не була єдиною, довкола гетьмана зійшлося три угрупування лідерів, які більш-менш відлагоджено діяли лише під час життя Б.Хмельницького. Смерть гетьмана поклала край цій ефемерній єдності, виштовхнувши назовні доти затамовані суперечності. Першою групою була реєстрова старшина Війська Запорозького, об’єднана почуттям військової солідарності незалежно від того з козацького чи з шляхетського кореня походила. З цього середовища походив і сам Б.Хмельницький. Другу групу старшини витворили шляхтичі, які до війни персонально з козацьким світом пов’язані не були. Більшість із них перейшла на бік повстанців відразу після перших перемог, керуючись почуттям «руської» солідарності, яке в переломну хвилину виявилося сильнішим за лояльність до Речі Посполитої. Нерідко політичний вибір полегшували побутові взаємини добросусідства, кумівства, свояцтва, родинного приятелювання з козацькою реєстровою старшиною. З цієї когорти вийшов наприклад кум Б.Хмельницького Станіслав Кричевський та майбутній гетьман Іван Виговський. Третю групу старшини, яку винесла на вершину влади війна були вихідці з козацької черні, міщан, а інколи навіть із селян. Це крило не було цілісним як два попередні.

Усі три групи старшинської верхівки мали досить розбіжні уявлення по мету війни. Перша течія – відчуття особистої антипатії до поляків, для яких війна не була чимось новим. Кінцевим підсумком війни, в їхньому розумінні, попервах мала стати здобута шаблею автономія чи під польським королем, московським царем чи турецьким султаном, що цілком відповідало звичаям збройного найманства – служити тому, хто більше заплатить. В політичних орієнтаціях нової старшини з покозачених шляхтичів можна виділити два головні спарування і співвіднести їх з двома фазами війни: до і після смерті гетьмана. У першому випадку – майже беззастережна підтримка повстання проти поляків, а після смерті Б.Хмельницького, особливо коли стала очевидною сумнівність альянсу з Московським царством, настрої старшин-шляхтичів міняються. Московська небезпека, примножена анархією, підштовхувала їх до компромісу зі старим, звичним світом. Із-поміж лідерів третьої течії (вихідці зі селян, міщан, бідного козацтва) виокремимо, передусім, Максима Кривоноса.

Шляхту і міщан поступово було відлучено від політичного життя, віднині зосередженого в руках козацтва, а реально – старшини. Частково її виборність а також рухомість перегородок між соціальними групами населення, надавали козацькій державі стихійно-демократичного характеру. У державі утвердилася станова рівність – із розподілом функціональних обов’язків без виділення жодного зі станів у верству, упривілейовану законом на шкоду решті. Утім з часом цю гармонію буде порушено, козацька старшина розпочне закріпачувати посполитих і зазіхати на права міщан.

По суті держава, яку створив Б.Хмельницького зуміла проіснувати майже півтора століття, що засвідчує її життєздатність. Щоправда крок за кроком ця держава втрачала елементи своєї суверенності. У правній площині радикальних новацій не зазнали селяни: вони й надалі мали виконувати звичну повинність на користь своїх власників. Однак зараз селяни стали підданими Війська Запорозького – «посполитими» (простими людьми), що володіли землею, яку самі обробляли, за умови сплати податків до військової скарбниці.

Резиденцією гетьманського апарату а отже столицею держави Б.Хмельницького й кількох його наступників було місто Чигирин. На українських територіях діяло козацьке звичаєве право, зберігали силу норми Литовських статутів, магдебурзьке право. Щоправда з’явилося нове джерело права – гетьманські універсали, обов’язкові для всього населення України.

1). Прокоментуйте тезу В.Литвина – «на зламі ХУІІ – ХУІІІ ст.» козацтво зуміло здійснити внутрішнє переродження зі стану «в собі» та «для себе» у стан, який претендує на політичне лідерство, на роль репрезентанта волі свого народу.

2). Охарактеризуйте історичні передумови національної революції середини ХУІІ ст.

3). Розкрийте засади внутрішньої організації козацької держави.

4). Дайте характеристику трьом угрупуванням лідерів, які більш-менш відлагоджено діяли лише під час життя Б.Хмельницького за Б.Хмельницького старшина не була єдиною, довкола гетьмана зійшлося.

8). Корсунська Рада ще за життя Б.Хмельницького обрала на його заступника сина Юрія, визнавши тим самим спадковість гетьманату. Однак після смерті гетьмана (1657 р.) старшинські угрупування відійшли від принципу спадковості гетьманства і розгорнули боротьбу за владу. Зрештою, у жовтні 1657 р. старшинська рада обрала генерального писаря повноправним гетьманом. Отже, династичний принцип гетьманської влади поступився місцем республіканському.

І.Виговський одразу ж припустився серйозних політичних прорахунків, що спричинило різке загострення суспільно-політичної боротьби в Україні. По-перше, обрання його гетьманом відбулося спочатку не на Генеральній козацькій раді, а на старшинській, що викликало невдоволення простого козацтва. По-друге, шляхтич за походженням гетьман одразу ж взяв курс на підтримку інтересів старшини і шляхти, нехтуючи при цьому інтересами козаків, селян і міщан. Як наслідок – вибух опозиційного руху, котрий очолили полтавський полковник М. Пушкар і кошовий отаман запорожців Я. Барабаш. По-третє, помилковими для держави були спроби І.Виговського схилити Москву для боротьби з опозицією. До такого ж кроку вдалося і керівництво опозиції. Створювалися умови для втручання Москви у внутрішні справи України. При цьому російський уряд провокував загострення боротьби між сторонами, посилюючи свій вплив в Україні. По-четверте, для боротьби з опозицією І. Виговський скористався допомогою Кримського ханства. По суті вперше в історії України татари залучалися не для захисту від зовнішньої небезпеки, а для боротьби з опозицією.

Утім, невдовзі у протистоянні з Росією І. Виговський взяв курс на зближення з Річчю Посполитою. У вересні 1658 р. між сторонами було укладено Гадяцький договір, за яким Чернігівське, Київське та Брацлавське воєводства утворювали Руське князівство на чолі з гетьманом і входили до складу Польщі на правах автономії. Мала визнаватися свобода релігійного віросповідання, зберігалися права і привілеї козаків, мали відбутися суттєві зрушення в освітній сфері. Хоча з іншого боку Руське князівство позбавлялося права на самостійні міжнародні відносини.

Як наслідок, російський уряд оголосив І. Виговського зрадником і навесні 1659 р. розгорнув наступ на Україну. І хоча у битві під Конотопом російська армія зазнала відчутної поразки, І. Виговський не зумів розвинути свого успіху, до того ж посилився антигетьманський рух. Невдовзі І. Виговський був змушений втекти до Польщі.

У вересні 1659 р. Військова козацька рада обрала гетьманом Ю.Хмельницького, а вже у жовтні 1659 р. у Переяславі між гетьманом і російським урядом були підписані договірні статті, що суттєво обмежували автономні права України: обмежувалися прерогативи гетьмана, український уряд позбавлявся права на зовнішню політику тощо.

Переяславські статті, укладені під тиском Москви і промосковської лівобережної старшини, викликали розчарування і обурення населення. Зрештою, восени 1660 р. Ю. Хмельницький пішов на укладення нової угоди з польським урядом. У жовтні сторони підписали Слободищенський трактат, за яким Україна поверталася під владу Речі посполитої на автономних засадах, але без статті про утворення Руського князівства. Більшість козацтва і старшини Лівобережної України, де переважали проросійські орієнтації, виступили проти угоди і відмовилися визнавати владу Ю.Хмельницького. Усвідомлюючи свою політичну безпорадність, він невдовзі складає булаву. Своєю чергою, правобережне козацтво обрало гетьманом Павла Тетерю (1663-1665), що дотримувався пропольської орієнтації. На Лівобережжі перемогу отримав кошовий отаман Запорізької Січі Іван Брюховецький (1663-1668), який зробив ставку на російський уряд. Таким чином, українська держава розкололася на два державних утворення з протилежною орієнтацією на зарубіжні держави, з окремими урядами, які перебували в стані війни. Більше того, були створені умови для поділу України по Дніпру.

Невдовзі війни між Лівобережжям і Правобережжям за активної участі в них Польщі, Росії, Туреччини, і Криму набули затяжного, трагічного характеру, супроводжувалися все більшим втручанням польського і російського урядів у внутрішнє життя України. Зрештою, Росія і Польща вирішили досягти компромісу за рахунок поділу українських земель. 1667 р. вони уклали Андрусівське перемир’я, за яким Лівобережжя відходило до Росії, а Правобережжя – до Польщі. Запорізька Січ мала перебувати під владою обох держав.

Тим часом, боротьбу національно-патріотичних сил за об’єднання України очолив гетьман Правобережної України Петро Дорошенко. Розуміючи, що Польща не надасть допомоги у реалізації його плану, він уклав союз із Кримом, пішов на зближення з Туреччиною. Чимало уваги гетьман вділяв також переговорам з Росією про протекцію царя за умови об’єднання етнічних земель України, однак переговори зазнали невдачі. Щоправда 1668 р. на Лівобережжі вибухнуло антимосковське повстання. П.Дорошенко, заручившись підтримкою значної частини населення Лівобережжя, усунув гетьмана Лівобережної України І. Брюховецького і об’єднав Україну. Того ж року Військова козацька Рада обрала його гетьманом об’єднаної України. Проте дуже несприятливою була геополітична ситуація, свою негативну роль відіграла і відсутність єдності в діях українських сил. До того ж, проти соборності України виступила Росія і Польща, котрі не бажали втрачати своєї присутності в Україні.

Утім, невдовзі П. Дорошенкові знову довелося вести боротьбу на два фронти. Гетьман Лівобережної України Дем’ян Многогрішний, на якого розраховував Дорошенко, не зумів повною мірою протистояти Росії. А його наступник – Іван Самойлович, що був обраний новим гетьманом Лівобережної України був ще більше лояльно настроєний до Росії. До того ж П. Дорошенку доводилося вести боротьбу за владу з різними претендентами на Правобережжі, зокрема ставлеником Польщі М. Ханенком і ставлеником кримського хана П.Суховієм. Зрештою під тиском складних зовнішніх і внутрішніх обставин, Дорошенко почав шукати опори у турецького султана. У 1672 р. він приєднався до Туреччини у її війні з Польщею. Успішні дії українських і турецьких військ змусили польського короля того ж року підписати Бучацький мирний договір. Згідно його положень, Поділля відходило до Туреччини, а українська держава утворювалася в межах Брацлавського і Київського воєводств. Однак турецький султан виявився не надійним союзником, відбувалося зокрема пограбування українського населення турецькими і татарськими військами. Сподівання Дорошенка на протекцію Туреччини не виправдалися.

Згодом Дорошенко навіть пішов на переговори з Росією, сподіваючись домогтися визнання нею прав і вольностей українців в замін на допомогу в боротьбі з політичними опонентами. Іншими словами, Дорошенко прагнув визнання Росією автономії України. Однак ні ця політична ініціатива ні спроба згодом заручитися підтримкою уже Польщі не увінчалася успіхом. Марно шукаючи протекції різних союзників, П. Дорошенко опинився в глухому куті.

Падіння гетьмана Дорошенка (1676 р.) ознаменувало кінець національно-визвольної війни та її поразку. Була ліквідована державність на Правобережжі. Державність збереглася лише на Лівобережжі, яке на правах автономії входило до складу Росії. Україна і надалі залишалася роздробленою між Польщею і Росією. Поділля відійшло до Туреччини. Єдиний народ був розколотий і опинився в сферах впливу різних держав.

1). Подумайте, чому в історичній науці період з 1657 р. по 1687 рр. прийнято вважати добою Руїни ? Відповідь обґрунтуйте.

2). Зробіть порівняльну характеристику діяльності гетьманів І.Виговського і Ю.Хмельницького.

3). Визначте причини поразки Української національно-визвольної війни 1657-1687 рр.

4). Означте діяльність гетьмана Петра Дорошенка.

9). Упродовж першої половини ХУІІІ ст. на території Гетьманщини менш як 1% населення володіли майже 50 % землі. Причому як і скрізь в Європі, багатства розподілялися нерівномірно. Кілька родин, особливо ті, з яких походили гетьмани, полковники та члени генеральної старшини завдяки своєму впливові та зв’язкам отримували величезні латифундії. Наприклад І.Мазепа володів майже 20 тис. маєтками, І.Скоропадський – майже 19 тис., а гетьман Д.Апостол – понад 9 тис. Проте маєтність середнього представника старшини була скромною і зазвичай являла собою один маєток із 30 селянами, тобто десь приблизно третину володінь середнього російського дворянина.

Шляхта визискувала і селян і козаків. Від перших вона вимагала все обтяжливіших оброків, у других – купувала землю або погрозами відбирала землю, намагаючись обкласти їх такими ж повинностями як і селян. Суспільний антагонізм між рядовим козацтвом і старшиною мав важливі політичні наслідки, бо давав можливість царському урядові нацьковувати одну верству українського суспільства на іншу.

У 1785 р. імператорський уряд зробив спробу включити українську знать до російського дворянства – було видано «Хартію дворянських вольностей». Чимало дрібних українських урядників і заможніших козаків претендували на статус дворянина чимало з них на підставі фальшивих документів. Утім чимало представників старшини унаслідок доброї освіти та адміністративному досвіду отримували посади не лише в імперській адміністрації колишньої Гетьманщини, а й у нещодавно завойованих землях Криму, Правобережжя, Грузії. Так на кінець ХУІІІ ст. українці займали ряд найвищих посад в імперії. У 1770-1780-х рр. родини Безбородьків, Кочубеїв, Завадовських, Трощинських давали імперії канцлерів та міністрів. Ці факти значною мірою пояснюють, чому ліквідація зустрічала таких слабкий опір серед української знаті. Чимало козаків відмовлялося від барвистого козацького одягу і переходили на європейський стиль, почали розмовляти російською мовою.

З кінця ХУІІ ст. спостерігається постійне погіршення становище рядового козацтва. Так, скажімо козаки повинні були поєднувати подвійну роль – бути водночас і селянами і воїнами. Відбуваючи тривалу воєнну службу власним коштом, козаки часто залазили у борги, продавали свої наділи кредиторам з середовища старшини часом за низькими цінами, виконували повинності, працювали на будівництві каналів, укріплень тощо. Лише не багатьом козакам щастило добитися титулу старшини. Занепад козацтва скоротив його чисельність із 50 тис. у 1650 р. до 20 тис. у 1730 р. У 1735 р. уряд Гетьманщини вдався до спроби реформ, поділивши козаків на дві категорії: заможніших боєздатних козаків, що називалися виборними. І на тих, котрі були надто бідними, щоб купити собі військове спорядження (підпомічників). У той час, коли виборні воювали, підпомічники мали забезпечити їх провізією, обробляти їхні грунти, служити гінцями тощо. Попри ці зміни, становище всього козацтва й далі погіршувалося. В 1764 р. у реєстрах фігурувало 175 тис. виборних і 198 тис. підпомічників. Але фактично боєздатними були лише 10 тис. виборних козаків. Поступово більшість бідніших козаків перетворилися на звичайних державних селян. Зникнення кордону, ліквідація Кримського ханства, економічні труднощі, відсталість у військовій справі призвели до того, що козаки як соціальний прошарок перестає існувати.

Зауважимо також, що, починаючи з Національної революції 1648-1676 рр. постійно погіршується становище селян. На середину ХУІІ ст. середня тривалість панщини тривала три а подекуди чотирьох днів на тиждень. Крім того у період війни селяни мали постачати російське військо провізією, постоєм, утримувати шляхи, зводити мости і виконувати інші роботи. Закон 1727 р. передбачав, що лишаючи своїх феодалів, селяни втрачали право на майно, яке належало їм на старому місці. Втративши законне право кидати пана, багато селян Гетьманщини вдавалися до втеч. Улюбленим місцем притулку для тисяч утікачів, були землі запорожців, що давало Катерині ІІ додаткову підставу для знищення Січі. У 1783 р. Катерина ІІ зробила останній у цій справі крок, заборонивши лівобережним селянам за будь-яких обставин залишати своїх феодалів. Тож через 130 років після свого визволення, у 1648 р., лівобережний селянин знову став кріпаком.

Відкритої дискримінації в аграрно орієнтованій Гетьманщині зазнавали і міщани. Навіть у межах міста органи місцевого самоврядування та судочинства не мали відповідної своєму статусу влади. Іноді старшина просто ліквідовувала автономність невеликих міст і переводила їхніх жителів під свою безпосередню підлеглість. У результаті кількість міст у Гетьманщині зменшилася з 200 у 1723 р. до 122 через 60 років. До того ж міщани перебували в економічно невигідному становищі. Звільнені від податків козаки могли продавати в містах свій крам, не сплачуючи місцевого мита. Разом з тим, міщани, аби забезпечити грішми скарбницю міста, були змушені сплачувати податок за продукти, якими вони торгували у своєму місті. Тому нерідко вони мали менше крамниць аніж козаки і російські солдати, а іноді навіть ченці. За таких обставин, у містах проживало від 3 до 5 тис. люду. Хоча були і винятки, наприклад Київ, що у 1723 р. досягнув 43 тис. чол. мешканців, або міста, що були розташовані поблизу російських торгових центрів (Стародуб, Ніжин). Як, скажімо, у господарському плані виглядав Ніжин? У 1786 р. в Ніжині налічувалося біля 400 крамниць, шість кав’ярень, 29 кузень, 73 шинки, 124 корчми, вісім цегелень, дві цукроварні, 15 вітряків.

У другій половині ХУІІІ ст. поширилася колонізація причорноморських степів. Хоча насправді розпочалася вона ще до зруйнування Запорізької Січі та завоювання Кримського ханства. Посилення феодального гніту в Гетьманщині та на підлеглому Польщі Правобережжі штовхало тисячі селян до втечі на запорозькі землі, завдяки чому населення зросло від якихось 11 тис. осіб чоловічої статі в 1740 р. до понад 100 тис. у 1775 р. Крім того, царський уряд заохочував до колонізації чужоземців. У 1752 р. попри протести запорожців західна частина козацьких земель була надана кільком тисячам православних сербів. До того ж, за царювання Катерини ІІ земельні наділи отримували на Півдні також німецькі поселенці. Водночас, тут неухильно зростала російська адміністративна та військова присутність. Опір запорожців цим зазіханням лише прискорив зруйнування Січі.

У 1780-х рр. після переселення запорожців і завоювання Кримського ханства почалася велика колонізація Півдня. Аби заохотити до нових земель дворян, імператорський уряд пропонував їм привабливі умови. Дворяни (переважно російські офіцери, цивільні службовці) отримували в дар наділи по 40 тис. акрів за умови заселення кожного з них 25 селянськими господарствами. Однак, бракувало селян. Щоб привабити селян, дворяни робили їм поступки. Так, для отримання наділу в 160 акрів новоприбульці повинні були відробляти лише два дні панщини замість чотирьох-п’яти. Зауважимо, що у 1780 р. велику частину селян становили українці з Правобережжя, а ця територія стала відомою під назвою Новоросії. У 1796 р. населення Новоросії вже сягнуло вражаючої цифри – 554 тис. чоловік, 80 % з яких складали росіяни і українці.

Росли причорноморські міста: на місці давніх грецьких колоній чи турецьких фортець виникали Олександрівськ, Херсон, Миколаїв, Одеса. Населяли їх люди різних національностей: росіяни, греки, вірмени, євреї. Збіжжя становило основу жвавої торгівлі, що стала розвиватися у Причорномор’ї. Століттями Україна продукувала пшеницю в достатку, проте вона не мала вигідного виходу на світові ринки. Між 1778 і 1787 рр. урожаї в Новоросії зросли на 500 %. Між 1764 і 1793 рр. обсяг зовнішньої торгівлі у причорноморських портах підстрибнув на 2200 %. Землевласники, що раніше вирощували зерно передусім для власних потреб, тепер продукували його на продаж. Нарешті Україна перестала бути степовим пограниччям Європи й перетворилася тепер на житницю цілого континенту.

1). Визначте причину русифікації української знаті у другій половині ХУІІІ ст.

2). Розкрийте динаміку соціальних статусів відповідно козацтва, селянства і міщанства другої половини ХУІІІ ст.

3). З’ясуйте фактори, що вплинули на ліквідацію російським царизмом Запорізької Січі та Гетьманщини.

4). Висвітліть колонізацію причорноморських степів у другій половині ХУІІІ ст.

10). Попри поступову втрату своєї автономії, Гетьманщина лишалася виразно українським політичним, культурним та соціально-економічним цілим. Ця автономія не поширювалася на майже 50 % українців, що залишалися під владою Польщі. З огляду на те, що українська знать переважно полонізувалася й не мала ніяких політичних інституцій, ці українці (в більшості селяни) були безпорадними перед соціально-економічною і релігійною дискримінацією. Особливо серйозні лиха спіткали Правобережжя, де спустошливі війни доби Руїни перетворили рай на безлюдну пустелю. Правобережжя знову потрапило під владу Польщі у 1667 р., але тільки в 1713 р. там були встановлені польсько-шляхетські порядки.