Порядок притягнення до матеріальної відповідальності праців­ника за заподіяння шкоди підприємству, на якому він працює

Матеріальна відповідальність працівника за шкоду, заподіяну ним підприємству, установі, організації при виконанні ним трудових обов’язків, є самостійним видом юридичної відповідаль­ності, що регулюється нормами трудового законодавства й інши­ми норма­тив­ними актами. Підставами її застосування є шкода, заподіяна винним суб’єктом, який зобов’язаний компенсувати її в розмірах, установ­лених законодавством. Суб’єктами матеріаль­ної відпові­дальності є особи, що перебувають в трудових або членських відносинах з потер­пілою стороною, господарством, ро­ботодавцем.

Матеріальна відповідальність осіб, що працюють в аграрному секторі економіки, визначається різними законами й іншими нор­мативно-правовими актами. Так, за Законом України “Про фер­мерське господарство”, трудові відносини у фермерському госпо­дарстві визна­чаються і регулюються членами господарства. Поря­док відшкодування шкоди, заподіяної їхніми діями своєму госпо­дарству, Закон не містить.

Особи, що працюють у сільськогосподарських комерційних і некомерційних організаціях (підприємствах) і фермерських госпо­дарствах за трудовим договором, відповідають за заподіяну шкоду згідно з чинним законодавства про працю. У ст. 130 КЗпП заува­жує­ться, що матеріальна відповідальність за шкоду, заподіяну пра­цівником підприємству, установі, організації при виконанні трудо­вих обов’язків, покладається на працівника за умови, якщо шкода заподіяна з його вини.

Матеріальна відповідальність, передбачена трудовим законо­давством, як правило, обмежена певною частиною заробітку пра­цівника, тоді як майнова відповідальність, регульована нормами ци­вільного права, звичайно покладається на відповідну особу в пов­ному обсязі, включаючи упущену вигоду. Крім того, у ст. 130, 131 КЗпП зазначається, що у визначенні шкоди, заподіяної праців­ником під час виконання ним своїх трудових обов’язків, врахову­ється тільки прямий дійсний збиток, а не неотримані доходи. Неп­рипустимим є покладання на працівника відповідальності за таку шкоду, яку можна віднести до категорії нормального виробничо-господарського ризику. При цьому на адміністрацію підприємства покладається обов’язок створити працівникам умови, необхідні для нормальної роботи і забезпечення повної схоронності довіреного їм майна.

Працівник, котрий заподіяв шкоду підприємству, установі, ор­ганізації, може добровільно відшкодувати її цілком або частково. За згодою адміністрації він має право передати для відшкодування збитків рівноцінне майно або виправити пошкодження. Зазначена матеріальна відповідальність є основною або обмеженою.

В аграрному праві існує також повна й підвищена матеріальна відповідальність, що застосовується у випадках, передбачених у за­ко­ні. Випадки повного відшкодування шкоди передбачені ст. 134 КЗпП: коли між працівником і підприємством, установою, організа­цією відповідно до ст. 135-1 КЗпП укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабез­печення цілості майна та інших ціннос­тей, переданих йому на зберігання або для інших цілей; майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою до­віреністю або за іншими разовими документами; шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кри­мінальному порядку; шкоду завдано праців­ником, який був у нет­верезому стані; шкоду завдано недоста­чею, умисним знищенням або умисним псуванням матеріалів, напів­фаб­рикатів, виробів (про­дукції), зокрема під час їх виготовлення, а також інструмен­тів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших пред­метів, виданих працівникові підприємством, установою, організа­цією в користування; відповідно до законодавства на праців­ника покладено повну матеріальну відповідальність за шкоду, запо­дія­ну підприємству, установі, організації під час виконання трудових обов’язків; шкоди завдано не під час виконання трудових обов’яз­ків; службова особа винна в незаконному звільненні або переве­денні працівника на іншу роботу; керівник підприємства, устано­ви, органі­зації всіх форм власності винний у несвоєчасній випла­ті заробітної плати понад один місяць, що призвело до виплати компенсацій за порушення строків її виплати, і за умови, що Дер­жавний бюджет України та місцеві бюджети, юридичні особи дер­жавної форми власності не мають заборгованості перед цим під­приємством.

Працівники кооперативних, корпоративних та держав­них сільськогосподарських підприємств, винні в загибелі, нестачі або розкраданні худоби, інших тварин та птиці, несуть відповідальність згідно з нормами чинного законо­давства та нормами локального законодавства (Статута­ми та Положеннями підприємств).

У разі виявлення факту загибелі, нестачі чи крадіжки худоби, птиці або інших тварин спеціальною комісією, ство­реною правлінням сільськогосподарського підприємства, складається про це акт, який є підставою для притягнен­ня винних осіб до матеріальної відпо­відаль­ності.

Відшкодування збитків, причиною яких є розкрадання, нестача або загибель худоби та птиці, регулюється Постано­вою Кабінету Міністрів України “Про порядок визначення розмірів збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псуван­ня) матеріальних цінностей“ від 22 січня 1996 р. Згідно з п. 5 зазначеної постанови, в разі розкра­дання або загибелі тварин сума збитків визначається за закупі­вель­ними цінами, що склалися на момент відшкодування збитків, із застосуванням коефіцієнта 1,5, тобто в півторакратному розмірі заподіяної шкоди.

Сума збитків в зв’язку з протиправними діями осіб, вин­них в розкраданні, нестачі чи загибелі тварин, визначається за закупі­вель­ними цінами, що складалися на момент від­шкодування збитків, із засто­­суванням коефіцієнта 1,5, відповідно до вказівок Міністерства економіки України “Про порядок оцінки шкоди від розкрадання, нестачі, зни­щення та псування матеріальних цінностей“ від 30 квіт­ня 1992 р.

Правління кооперативних утворень та адміністрація державних підприємств можуть дозволити особам, винним у загибелі коней, кіз, свиней, овець, великої рогатої худоби, відшкодувати збитки здачею підприємству рівноцінних тварин.

Визначаючи розмір шкоди, суд, відповідно до п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1992 р. № 14 “Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками“, має ви­ходити з цін на матеріальні цінності, що діють у даній місцевості на час вирішення справи, і застосовувати встановлені нормативно-правовими актами для даних випадків кратність, коефіцієнти, ін­декси, податок на додану вартість, акцизний збір тощо. Суди повинні також встановлювати умови та причини, які призвели до вчинення неправо­мірних дій працівниками, з вини яких заподіяна шкода підприємству, з’ясовувати, чи входили до функцій працівника обов’язки, неналежне виконання яких призвело до заподіяння шкоди, в чому полягала його вина, чи було створено умови, які забезпечували б схоронність матеріальних цінностей і роботу з ними, яким є матеріаль­ний стан працівника та інші обставини.

Органами управління в господарствах може бути дозволено осо­бам, винним у загибелі коней, великої рогатої худоби, свиней, овець і кіз, відшкодувати заподіяні збитки здачею підприємству рівноцінних тварин, а також списати з працівників заборгованість за поданими позовами, якщо вони повернули худобу або виплати­ли її вартість.