Сільського господарства

Форми та методи державного регулювання

Принципи державного регулювання сільського господарства. Державне стимулювання розвитку сільського господарства

Принципи державного регулювання сільського господарства відображені в діючій правовій системі: одні з них безпосередньо за­фі­ксовані в правовій нормі; інші потрібно виводити із загального напря­му правового регулювання взаємин суб’єктів; треті закріплені в ло­каль­ному законодавстві; четверті хоча й не дістали конкретного відображення в законодавстві, але є такими, що проймають систему законів і норм.

Одним із таких принципів є створення однакових умов для роз­витку всіх форм власності. Законодавство встановлює як рівність суб’єктів права власності, так і паритет форм господарювання, організованих на базі різних форм власності.

Усі суб’єкти сільськогосподарського виробництва мають право провадити виробничу діяльність з метою одержання прибутку, який формує принцип волі підприємницької діяльності. Однак воля підприємницької діяльності передбачає не тільки незалежну практичну реалізацію цілей сільськогосподарських товаровиробників, але й виз­начення певних прав і обов’язків цих виробників, а також визначення статусу органів влади і управління в сфері сільськогосподарської діяльності.

Крім наведених, велике значення мають принципи законності, поєднання галузевого й територіального розвитку, єднання і ди­фе­ренціації у підході до суб’єктів сільськогосподарської діяльності, вза­ємодії і взаємоузгодження діяльності всіх підприємств агропро­мис­лового комплексу, принцип досягнення кінцевих результатів у сільсько­господарському виробництві. Вони не є вичерпними у зв’язку з розвитком як аграрного сектору економіки загалом, так і самої системи державного регулювання сільського господарства зокрема.

Форми безпосередньо відображають дії державних органів щодо регулювання діяльності сільськогосподарських підприємств, їх струк­туру та основи реалізації ними своїх функцій.

За своїм змістом і спрямованістю форми регулювання різно­манітні. Доцільно дотримуватись такої класифікації: правотворча, правозастосовна, правоохоронна, організаційна.

Усі форми діяльності органів державного регулювання в галузі сільського господарства взаємозалежні. Тому тільки їх комплексне використання дає змогу оптимально розв’язати завдання, які вини­кають перед сільськогосподарським товаровиробником, раціональ­но застосовувати наявні юридичні засоби.

Правотворчу діяльність здійснюють уповноважені органи держави, законодавчої і виконавчої влади щодо видання відповідних правових актів з питань сільського господарства.

Правові акти органів держави спрямовані на удосконалення ор­ганізації і діяльності галузевого апарата, поліпшення планування, мо­рального і матеріального стимулювання роботи працівників сільсь­кого господарства; впровадження в сільськогосподарське виробництво досягнень науки, економічних стимулів господарювання; якнайефек­тивніше використання матеріально-технічних і фінансових засобів; зміцнення законності. За допомогою правових актів визначається по­рядок здійснення господарської діяльності суб’єктів сільськогос­по­дарського виробництва; основи їхнього правового становища; режим земель сільськогосподарського призначення.

Суть правотворчої діяльності полягає в тому, щоб реалізовувати в конкретних життєвих обставинах аграрну політику держави, правові норми. Вона є оперативно-творчою: вимагає ініціативи, активності, цілеспрямованості у розв’язанні завдань, врахування всіх обставин, що складаються в конкретній галузі, у кожному господарстві.

Правозастосовна діяльність дістає своє юридичне відображення у виданні правових актів індивідуального характеру, які містять державно-владні розпорядження стосовно суб’єктивних прав і юри­дич­­них обов’язків різних органів, посадових осіб, суб’єктів сільсько­господарського виробництва. Конкретність таких розпоряд­жень виявляється в тому, що: вони персоніфіковані, тобто їхнім адресатом є певна особа; за їхньою допомогою вирішуються інди­відуальні питання, які виникають у сфері державного регулювання; вони є юридичними фактами, що зумовлюють виникнення конкретних відносин. Індивідуальні акти найбільш поширені в практиці державного регулювання сільським господарством, однак головною вимогою щодо них є їх відповідність нормативним актам.

Правоохоронна діяльність, будучи важливою формою держав­ного регулювання, знаходить вияв у перевірці відповідності всієї фактичної діяльності нормам права, в обстоюванні загальнодержавних інтересів, прав сільськогосподарських виробників, працівників галузі. Необхідність правоохоронної діяльності пояснюється наявними фактами порушення правових норм.

Ці порушення мають як активну, так і пасивну форми. Пору­шення в активній формі виявляються в тому, що окремі особи прямо порушують розпорядження правових норм (розкрадання майна, нехтування нормами законодавства про землю й природоко­ристу­вання, ігнорування агротехнічних і зоотехнічних вимог, здача нестан­дартної продукції тощо). У пасивній формі порушення правових норм виражаються в бездіяльності, відсутності розумного й твердого розпорядництва, безгосподарності.

Правоохоронна діяльність полягає у здійсненні органами держа­ви контрольно-наглядових повноважень, проведенні перевірок фактич­ного виконання виконавчо-розпорядчих функцій; прийнятті рішень щодо відновлення порушених прав підприємств і організацій; вжи­ванні заходів з попередження неправомірних дій у майбутньому. При цьому органи держави застосовують кримінально-правові й адміністративно-правові засоби захисту.

У своїй правоохоронній діяльності органи державного регулю­вання здійснюють державний контроль за використанням земель, правильною експлуатацією машинно-тракторного парку, застосуван­ням інших матеріально-технічних засобів, вживають заходів щодо охорони природи, раціонального використання зрошувальних, обвод­ню­вальних та інших меліоративних споруджень, охорони поверхневих і підземних вод, полезахисних лісонасаджень, посівів, дотримання правил утримання тварин. Вищі органи держави скасовують або припиняють незаконні акти інших суб’єктів державного регулювання.

Охорону суспільних відносин у сільському господарстві держава забезпечує також залученням винних осіб до кримінальної, адміністративної, цивільної, дисциплінарної відповідальності.

Метою організаційної діяльності державних органів у сільському господарстві є забезпечення чіткої, максимально ефектив­ної діяльності цієї галузі й міцно пов’язаних із нею інших галузей АПК. Природно, що для функціонування сільського господарства велике значення мають зміст і сутність організаційних дій усіх систем органів законодавчої і виконавчої влади. Організаційними формами державного регулювання сільського господарства є: роз’яснення змісту нормативних актів; проведення службових нарад; складання інструктивних листів, узагальнень тощо.

Отже, правотворча, правозастосовна, правоохоронна й органі­заційна діяльність – це основні форми державного регулювання сільського господарства.

Методам державного регулювання сільського господарства, ін­ших галузей у науковій літературі приділено досить велику увагу.

Усі методи державного регулювання сільським господарством традиційно поділяються на загальні і спеціальні. До загальних варто віднести економічні й адміністративні. Вони реалізуються на всіх рівнях державного регулювання, спрямовані безпосередньо на виробництво сільськогосподарської продукції, можуть застосовуватися до кожного об’єкта управління.

Спеціальні методи є складовою загальних методів, що їх конкретизують.

Найважливішим серед методів державного регулювання сільського господарства є: переконання, дозволяння, метод прямих вказівок, адміністративний, економічний, метод рекомендацій.

Метод переконання становить комплекс виховних, роз’яс­ню­вальних і заохочувальних дій, які здійснюються з метою забезпечення високої організованості й дисципліни, сумлінного виконання та дотри­мання соціальних і технічних норм.

У практиці регулювання сільського господарства державні органи дедалі частіше застосовують метод дозволяння. Основа його – посилення самостійності в діяльності господарств, значне підвищення кваліфікованості кадрів, зростання активності сільськогосподарських виробників в управлінні виробництвом. Застосовуючи метод дозволу, державні органи надають право сільськогосподарським підприємствам самим вирішувати те чи інше питання.

Метод прямих вказівок полягає у підготовці актів, в яких визначається конкретне поводження, що не допускає будь-яких відхилень, і якими керується суб’єкт у своїй господарсько-виробничій діяльності.

Метод прямих вказівок, застосовуваний державними органами щодо сільськогосподарських підприємств, має сприяти тому, щоб їхня діяльність відповідала загальнодержавним інтересам.

У державному регулюванні сільського господарства застосо­вується також метод рекомендацій. Він полягає в тому, що державні органи пропонують той чи інший варіант рішення, а господарства самі визначають його прийнятність. Рекомендації, на відміну від обо­в’яз­кових розпоряджень, виконуються на принципово нових засадах внаслідок своєї авторитетності й наукової обґрунтованості.

Особливість рекомендаційної норми полягає в тому, що вона не має обов’язкового характеру. Рекомендації, навіть якщо вони викладені у формі юридичного акта, містять положення, виконання яких юридичними санкціями не забезпечується. Тому їх не можна вважати правовими настановами; вони позбавлені обов’язковості виконання. Рекомендаційна норма визначає напрями вирішення того чи іншого питання. Якщо її прийнято, вона набуває ознак внутрішньогосподарської і стає регулюючою для даного господарства.

Адміністративний і економічний методи є основними в діяльності державних органів, що регулюють сільське господарство. Вони взаємозумовлені й доповнюють один одного.

Адміністративні методи державного регулювання – способи і прийоми впливу на керуючу й керовану системи, їх окремі елементи із використанням відносин субпідрядності. Особливість цих методів полягає в тому, що за їх допомогою здійснюється прямий вплив на керований об’єкт; визначаються найближчі завдання останнього, порядок і терміни їх виконання, ресурси й умови роботи керованого об’єкта.

Якщо економічні методи спонукають діяти у певному напрямі, то адміністративні змушують до цього. Накази, завдання, постанови, розпорядження, вказівки характеризуються обов’язковістю виконання. Невиконання їх розглядається як пряме порушення дисципліни і супроводжується накладенням на виконавця відповідного стягнення.

Водночас адміністративні методи мають не тільки самостійне значення, а є опосередкованою ланкою для здійснення інших методів, наприклад, економічних. Перевага цих методів полягає в тому, що оперативність, гнучкість здійснення рішень забезпечує можливість у найкоротший термін досягти змін у виробничому процесі.

Економічними методами можна вважати таку сукупність засобів впливу, яка ґрунтується на застосуванні системи економічних стимулів (оплата праці, преміювання, ціна, собівартість, госпрозрахунок, прибуток, рентабельність, кредит тощо), які сприяють матері­альній зацікавленості й передбачають матеріальну відповідальність управ­лінських працівників і колективів.

Методом державного регулювання сільського господарства є й ціноутворення.

Економічним методом є пільгове кредитування.

У сучасних умовах економічні методи є найбільш дієвими засо­бами впливу на об’єкти державного регулювання, тому що їхнє засто­су­вання дозволяє створювати економічні умови, що підш­тов­хують сільськогосподарських виробників діяти в напрямі, потрібному суспільству, вирішувати ті чи інші питання відповідно до загально­державних і особистих інтересів. Вони дають змогу зберегти вільний вибір поводження.

Отже, під методами державного регулювання сільського госпо­дарства варто розуміти способи, прийоми, що застосовуються в про­цесі регулятивної діяльності органами законодавчої і виконавчої влади для розв’язання завдань у сфері сільськогосподарського виробництва з метою досягнення певних результатів.

Структура та загальна характеристика системи органів державного керівництва і контролю в сільському господарстві

й АПК в цілому

Центральним спеціалізованим органом державного управління агропромисловим комплексом є Міністерство аграрної політики України.

Правове становище та повноваження Мінагрополітики України виз­начаються Положенням про Міністерство аграрної політики Украї­ни, затвердженим Указом Президента України від 7 червня 2000 р.
№ 772/2000. Згідно з цим актом, Міністерство аграрної політики України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань формування та забезпечення реалізації державної аграрної політики, продовольчої безпеки держави, державного управ­ління у сфері сільського господарства, садівництва, виногра­дарства, харчової промисловості, рибного господарства, переробки сільсько­госпо­дарської продукції.

Цим документом визначені основні повноваження Мінагро­по­літики. Останнє відповідно до покладених на нього завдань:

· забезпечує згідно із законодавством здійснення на підприємствах усіх форм власності державного контролю за якістю вироблюваної ними сільськогосподарської продукції та сировини, їх зберіганням і реалізацією, зокрема під час здійснення експортно-імпортних операцій;

· координує разом із спеціально уповноваженим органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів проведення земельної реформи, моніторингу земель сільськогосподарського призначення та відновлення їх продуктивної цінності;

· визначає основні напрями державної політики у сфері використання й охорони земель сільськогосподарського призначення;

· здійснює аналіз діяльності, макроекономічне прогнозування й нормативне планування розвитку галузей агропромислового вироб­ниц­тва з урахуванням попиту і пропозицій на продовольчі товари;

· бере участь у розробленні й здійсненні заходів щодо реформу­вання майнових і земельних відносин у сфері агропромислового виробництва;

· координує діяльність підприємств, пов’язану з проведенням державних випробувань сільськогосподарської техніки та обладнання, сортів і гібридів сільськогосподарських культур та об’єктів селекції у тваринництві, в межах своїх повноважень контролює якість техніки та обладнання, паливно-мастильних матеріалів, запасних частин, насіння, племінних (генетичних) ресурсів, організовує роботу, спрямовану на розвиток насінництва, розсадництва, племінної справи у тваринництві;

· забезпечує у межах своїх повноважень проведення моніто­рингу, економічний аналіз рівня й динаміки цін на світовому, вітчизняному та регіональних ринках продовольства, готує пропозиції щодо цінової політики на ринку продукції галузей агропромислового виробництва, забезпечує створення системи інформування про попит і пропозицію на зазначеному ринку;

· здійснює в межах своєї компетенції державний контроль за додержанням законодавства про захист рослин, пестициди і агрохімі­кати, забезпеченням безпечного використання результатів росту рослин;

· розробляє і здійснює заходи щодо розвитку ринкової інфраструктури в АПК (аграрні біржі, аукціони худоби, оптові продовольчі ринки, обслуговуючі сільськогосподарські кооперативи, кредитні спілки, страхові компанії, виставки й ярмарки тощо);

· розробляє пропозиції з охорони й раціонального використання земель сільськогосподарського призначення, підвищення родючості ґрунтів, бере участь у розробленні та в установленому порядку затверджує умови експлуатації меліоративних систем у разі приватизації майна сільськогосподарських підприємств, які мають у своєму користуванні меліоративні землі;

· забезпечує, відповідно до законодавства, державне управління племінною справою у тваринництві;

· забезпечує через Державний департамент ветеринарної меди­цини проведення державної політики в галузі ветеринарної медицини та здійснення державного ветеринарного контролю, державного контролю і нагляду за якістю та безпекою харчових продуктів і продовольчої сировини, а також охорони території України від занесення збудників карантинних хвороб тварин;

· здійснює організаційне та медичне забезпечення підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації керівників у навчальних закладах, що належать до сфери управління Міністерства аграрної політики України, сприяє кадровому забезпеченню підприємств, установ і організацій, що належать до сфери його управління;

· організовує і здійснює державний контроль за забезпеченням схоронності матеріальних цінностей та їх використанням, станом і достовірністю ведення бухгалтерського обліку та звітності, додер­жан­ням вимог законодавства про боротьбу з корупцією на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери управління Міністерства аграрної політики України;

· виконує інші функції, що випливають з покладених на нього завдань.

Рішення Міністерства аграрної політики України, прийняті в межах його повноважень, є обов’язковими для виконання централь­ними й місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами та організаціями, незалежно від форми власності, а також громадянами.

Міністр аграрної політики України несе персональну відпо­відальність перед Президентом України та Кабінетом Міністрів України за стан справ у галузях агропромислового виробництва.

До складу Мінагрополітики входять структурні підрозділи: Управ­ління по обслуговуванню роботи Міністра; Департамент кадро­вої політики, аграрної освіти та науки; Департамент організаційної роботи; Юридичне управління; Управління реформування управління АПК та соціально-трудових відносин; Департамент стратегії розвитку аграрної економіки; Департамент фінансово-кредитної та податкової політики; Департамент міжнародної інтеграції, інвестиційної політики та розвитку аграрного бізнесу; Управління організації та методології бухгалтерського обліку і фінансової звітності; Управління ревізії і контролю; Департамент ринків продукції рослинництва та розвитку насінництва; Департамент ринків продукції тваринництва з Головною державною племінною інспекцією; Головна державна інспекція якості та сертифікації сільськогосподарської продукції (відділ); Департамент розвитку соціальної інфраструктури сільської місцевості; Департамент науково-технічної політики; Державна інспекція по нагляду за тех­ніч­ним станом машин, обладнання та якістю паливно-мастильних мате­ріалів; Відділ охорони праці, пожежної безпеки та безпеки до­рожнього руху; Департамент реформування сільського госпо­дарства; Положення про Департамент розвитку підприємництва та інфраструктури сільськогосподарських ринків; Управління державною власністю та приватизації.

На основі Положення про Міністерство аграрної політики України розробляються відповідні положення про обласні та районні управління сільського господарства і продовольства.

Правомочності Головного обласного управління Міністерства аграрної політики визначені Типовим положенням про Головне управ­ління сільського господарства і продовольства обласної, управління сільського господарства і продовольства Севастопольської міської державної адміністрації, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 2000 р. №1546. Головне управління сільського господарства і продовольства є структурним підрозділом обласної, Севастопольської міської державної адміністрації, підзвітним та під­контрольним голові відповідної держадміністрації і Мінагрополітики.

Свою управлінську діяльність управління здійснює відповідно до завдань та компетенцій, визначених Типовим положенням. Най­важливішими серед них слід визнати повноваження щодо його участі у формуванні та реалізації державної аграрної політики, організації розроблення і здійснення заходів щодо гарантування продовольчої без­пеки держави; розробленні та здійсненні заходів щодо державної підтримки й захисту товаровиробників, сприяння демонополізації виробництва й розвитку конкуренції в агропромисловому комплексі, формування ринкової інфраструктури, створення сприятливих еконо­мічних, матеріально-технічних і соціальних умов для прискореного розвитку реформованих господарств; участі у формуванні та реалізації соціальної політики на селі; забезпечення рівних умов для розвитку всіх форм власності та господарювання в галузях агропромислового виробництва; організації роботи з питань насінництва й розсадництва, сортовипробування і захисту рослин, племінної справи, з питань наукового й кадрового забезпечення, стандартизації, карантинного режиму, охорони праці й техніки безпеки.

Обласне управління готує пропозиції до проектів програм со­ціально-економічного розвитку відповідної території та до проектів місцевого бюджету; складає місцеві баланси забезпечення сільської місцевості трудовими, сировинними, продовольчими, матеріально-технічними й енергетичними ресурсами.

До його компетенції належить сприяння формуванню інф­раструк­тури аграрного ринку та розвитку підприємництва в галузях аг­ропромислового виробництва; забезпечення державної підтримки під­приємництва в сільській місцевості, зокрема селянських (фермерсь­ких) господарств та особистих підсобних господарств; узагальнення практики реформування сільського господарства, внесення пропозицій з цих питань до Мінагрополітики й розроблення заходів та рекомендацій з питань реформування сільського господарства.

В межах повноважень воно приділяє увагу забезпеченню додержання підприємствами, установами та організаціями всіх форм власності вимог законодавства з охорони праці, нагляду за технічним станом машин та обладнання пожежної безпеки, безпекою дорожнього руху; додержання законодавства про охорону навколишнього при­родного середовища й раціональне використання природних ресурсів.

Обласне управління сільського господарства і продовольства здійснює планування, організацію, ведення лісового господарств й використання лісових ресурсів у галузях агропромислового ви­робництва.

Його важливим повноваженням є здійснення аналізу стану ціно­вої політики і подання Мінагрополітики пропозицій щодо її прове­дення з метою забезпечення цінового паритету на сільсько­госпо­дарсь­ку продукцію і щодо зміни в установленому порядку умов оподатку­вання, кредитування, державної підтримки суб’єктів господарювання всіх форм власності агропромислового виробництва.

У процесі своєї діяльності обласне управління взаємодіє з іншими підрозділами обласної (міської) державної адміністрації, представницькими органами та органами місцевого самоврядування, а також із підприємствами, установами, організаціями, об’єднаннями громадян.

Правомочності управління (відділу) сільського господарства і продовольства районної державної адміністрації визначені Типовим положенням, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 2000 р. № 1546.

Органом державного управління землями сільськогоспо­дарсь­кого призначення, які є головним засобом виробництва в сільському господарстві, є Державний комітет України по земельних ресурсах (Держкомзем). Він є центральним органом виконавчої влади, діяль­ність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра екології та природних ресурсів України. Пра­вове становище і компетенція Держкомзему визначені Положенням про Державний комітет України по земельних ресурсах, затвердженим Указом Президента України від 14 серпня 2000 р. № 970/2000.

Держкомзем України узагальнює практику застосування зако­но­давства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо його вдосконалення і в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України і Кабінету Міністрів України. У межах своїх повноважень він організує виконання актів законодавства та здійснює систематичний контроль за їх реалізацією.

Держкомзем бере участь у підготовці пропозицій щодо фор­мування державної політики у сфері регулювання земельних відносин, використання, охорони та моніторингу земель, впровадження дер­жавного земельного кадастру та забезпечення реалізації цієї політики; координує проведення земельної реформи в Україні; здійснює дер­жавний контроль за використанням та охороною земель; здійснює реєстрацію земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них, договорів оренди земельних ділянок, веде Державний реєстр прав на землю та нерухоме майно, організує в установленому законодавством порядку в єдиній системі державних органів земельних ресурсів надання громадянам і юридичним особам додаткових платних послуг у сфері землеустрою та використання даних державного земельного кадастру за переліком, що визначається Кабінетом Міністрів України; розробляє та бере участь у реалізації державних, галузевих і регіональних програм з питань регулювання земельних відносин, раціонального використання, охорони та моніторингу земель, відновлення родючості ґрунтів, ведення державного земельного кадастру.

Відповідно до покладених завдань Держкомзем здійснює в межах своїх повноважень державний контроль за додержанням земельного законодавства, зокрема встановленого порядку вилучення й надання земельних ділянок, режиму їх використання, відповідно до їх цільового призначення та умов надання їх власниками і землекористувачами.

Держкомзем має право організовувати та забезпечувати прове­дення робіт з грошової, в тому числі експертної оцінки земель, готувати пропозиції щодо вдосконалення методики та порядку про­ведення таких робіт; забезпечувати розроблення та здійснення органі­заційних, економічних, екологічних та інших заходів, спря­мо­ваних на раціо­нальне використання земель, їх захист від шкідливих антропогенних впливів, а також на відтворення і підвищення родю­чості ґрунтів, продуктивності земель, забезпечення режиму земель природо­охо­ронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культур­ного призна­чення; бере участь у розробленні та здійсненні заходів щодо розвитку ринку земель, кредитних відносин і вдоско­налення системи оподат­кування; готує разом з іншими центральними органами виконавчої влади пропозиції щодо вдосконалення захисту права власності на землю та права користування нею; бере участь у формуванні інвестиційної політики, виходячи з пріоритетних напрямів структурної перебудови економіки.

На місцях контроль за використанням земель у системі Держ­комзему покладено на обласні, Київське і Севастопольське міські головні управління земельних ресурсів та районні відділи земельних ресурсів згідно з постановою Кабінету Міністрів України від
24 лютого 2003 р. № 200 “Про затвердження Типових положень про територіальні органи земельних ресурсів“.

Державний контроль за законністю в сфері АПК

Державно-правове регулювання агропромисловим комплексом, крім функцій управління, передбачає здійснення органами державного управління державного контролю за додержанням аграрного зако­нодавства всіма аграрними товаровиробниками.

Міністерство аграрної політики України здійснює на підприємствах всіх форм власності державний контроль за якістю сільськогосподарської продукції та сировини під час їх виробництва, переробки, зберігання та реалізації, зокрема під час проведення експортно-імпортних операцій, а також за якістю насіння і племінних ресурсів.

При Міністерстві аграрної політики України на підставі наказу від 8 листопада 2000 р. № 222 створені і діють відповідні структурні підрозділи. Управління ревізії і контролю є самостійним структурним підрозділом центрального апарату Міністерства аграрної політики України (діє на підставі Положення про Департамент стратегії розвитку аграрної економіки, затвердженого вищевказаним наказом).

На нього покладено функції організації і проведення згідно з чинним законодавством ревізій та перевірок господарсько-фінансової діяльності державних підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління міністерства.

Це управління контролює цільове та ефективне використання бюджетних коштів, матеріальних і фінансових ресурсів, збереження державного майна, правильність і достовірність ведення бухгалтерського обліку, виявлення та усунення фактів порушення фінансової дисципліни, викриває нанесені збитки, безгосподарність і марнотратство, перекручення звітності на підприємствах, в установах і організаціях, що належать до сфери управління міністерства.

Мінагрополітики України має в своїй структурі Головну держа­вну інспекцію якості та сертифікації сільськогосподарської продук­ції. Її правове становище визначено в Положенні про Головну держав­ну інспекцію якості та сертифікації сільськогосподарської продукції (відділ) Міністерства аграрної політики України (затверджено вищевказаним наказом).

Головна державна інспекція якості та сертифікації сільсько­гос­по­­дарської продукції, до складу якої входять Державна інспекція по заготівлях і якості продукції (Держзаготінспекція) та Державна хлібна інспекція (Держхлібінспекція), є структурним підрозділом Міністерст­ва аграрної політики України. Вона здійснює свою діяльність через інспекції якості та формування ресурсів сільськогосподарської про­дукції Автономної Республіки Крим, обласних, Севастопольської місь­кої державних адміністрацій і державні хлібні інспекції Автономної Республіки Крим та областей.

Основними її повноваженнями є: організація роботи відповід­них служб з питань формування державних та регіональних ресурсів сільськогосподарської продукції, її якості, сприяння здійсненню заходів щодо державної підтримки товаровиробників, цільового використання бюджетних коштів, а також забезпечення державного контролю за якістю, збереженням та раціональним використанням зерна і продуктів його переробки, насіння олійних культур, сировини для комбікормового виробництва і комбікормів; підготовка та внесення у встановленому порядку керівництву міністерства пропозицій щодо удосконалення нормативно-правових актів, які регламентують закупівлю сільськогосподарської продукції і сировини в державні та регіональні фонди, організація їх виконання, здійснення систематичного контролю за реалізацією законодавчих актів на місцях; організація проведення державного нагляду за дотриманням товаровиробниками, закупівельними організаціями і переробними підприємствами стандартів, технічних умов, інструкцій, вказівок щодо правильності приймання, розрахунків та визначення якості сільськогосподарської продукції, зокрема зерна і продуктів його переробки, бобових і олійних культур.

Державна інспекція по нагляду за технічним станом машин, обладнання та якістю паливно-мастильних матеріалів є окремим підрозділом Міністерства аграрної політики України, яка діє на підставі Положення, затвердженого вищевказаним наказом, і забезпечує в межах наданих повноважень реалізацію державної політики з питань нагляду за технічним станом машин та обладнання підприємствами, установами та організаціями всіх форм власності, а також здійснення через систему органів Держтехнагляду державного технічного нагляду за дотриманням підприємствами, установами, організаціями всіх форм власності та громадянами правил технічної експлуатації та вибракування машин (тракторів, самохідних шасі, самохідних сільськогосподарських, дорожньо-будівельних і Мелора­тив­них машин, тракторних причепів, посівних та збиральних машин), правил транспортування та зберігання нафтопродуктів на підпри­ємствах і в організаціях галузей агропромислового виробництва.

Державний насіннєвий контроль здійснюється Українською державною насіннєвою інспекцією Міністерства аграрної політики України, повноваження якої закріплені в Положенні про Українську державну насіннєву інспекцію, затвердженому наказом Мінагро­політики України від 19 грудня 2000 р. № 255.

Українська державна насіннєва інспекція Міністерства аграрної політики України відповідно до Закону України від 26 грудня 2002 р. “Про насіння і садивний матеріал“, є органом державного контролю в насінництві. Вона очолює службу державного насіннєвого контролю України, яка складається з Укрдержнасінінспекції, Державної насіннє­вої інспекції Автономної Республіки Крим, обласних, міжрайонних, районних та міських державних насіннєвих інспекцій.

Ця інспекція та її органи на місцях здійснюють державний контроль за діяльністю суб’єктів усіх форм власності й госпо­дарю­вання у сфері насінництва, які займаються виробництвом, заготівлею, обробкою, зберіганням, реалізацією й використанням насіння сільсько­господарських культур, декоративних і лікарських рослин та садив­ного матеріалу картоплі щодо додержання ними методичних і техноло­гічних вимог із забезпечення сортової чистоти, біологічних і урожайних властивостей сорту та посівних якостей насіння, за веденням документації сортових посівів, ділянок гібридизації насіння, за правильним відбором проб на визначення посівних якостей насіння для власних потреб виробника, за оформленням документів про сортові, гібридні та посівні якості насіння, за введенням насіння в оборот. Важливим є той факт, що право видачі документів про якість насіння для всіх видів використання та в експортно-імпортних операціях надається лише державним насіннєвим інспекціям.

Згідно із Законом України від 30 червня 1993 р. “Про карантин рослин” в системі Мінагрополітики діє Головна державна служба з карантину рослин. Вона діє на підставі Статуту державної служби з карантину рослин України, який Кабінет Міністрів затвердив своєю постановою від 28 жовтня 1993 р. № 892. На неї покладено обов’язок здійснювати систему державних заходів щодо захисту рослин, продук­ції їх перероблення, сировини, окремих вантажів тощо від каран­тинних об’єктів.

До державної служби з карантину рослин належать: Головна державна інспекція з карантину рослин з Центральною науково-дослідною карантинною лабораторією та Центральний фумігаційний загін Мінагрополітики, інші спеціальні органи в галузі карантину рослин, підпорядковані Головній державній інспекції з карантину рослин.

Статут державної служби визначає основні завдання з каран­тину рослин, до яких належить: охорона території країни від занесення або самостійного проникнення з-за кордону або з карантинної зони карантинних об’єктів; їх своєчасне виявлення, локалізація й ліквідація, а також запобігання проникненню їх в регіони країни, де вони відсутні, здійснення державного контролю за додержанням особливого карантинного режиму й вжиттям заходів щодо карантину рослин під час вирощування, заготівлі, вивезення, ввезення, перевезення, зберігання, перероблення, реалізації та використання підкарантинних матеріалів та об’єктів.

До компетенції органів державної служби з карантину рослин віднесено: проведення експертизи підкарантинних матеріалів та об’єк­тів, видача карантинних документів на імпорт насіння, рослин і про­дук­ції рослинного походження; внесення подання до Кабінету Міністрів України про запровадження особливого карантинного режиму, здійснення контролю за додержанням законодавства з карантину рослин, зокрема під час укладання договорів (контрактів) на завезення з-за кордону продукції рослинного походження; державний контроль за вжиттям карантинних заходів підприємствами, установами, організаціями та громадянами. Для виконання цих повноважень вказані органи мають право вживати відповідно до законодавства термінові заходи щодо локалізації та ліквідації карантинних об’єктів, запобігання їх поширенню.

Закон України від 25 червня 1992 р. “Про ветеринарну меди­цину” передбачає здійснення державного ветеринарного контролю. Органом, який виконує ці функції є Державний департамент ветеринарної медицини, що діє на підставі Положення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 червня 2001 р. № 641. Державний департамент ветеринарної медицини є урядовим органом державного управління, що діє у складі Мінагрополітики і йому підпорядковується. Напрямами його діяльності є:

· участь у межах своєї компетенції в реалізації державної політики в галузі ветеринарної медицини;

· здійснення державного ветеринарно-санітарного контролю й нагляду за якістю та безпекою сировини, продовольчої сировини, продуктів та харчових продуктів тваринного походження, а також охорони території України від занесення з території інших держав або з карантинної зони збудників інфекційних хвороб тварин;

· узагальнення практики застосування законодавства з питань, які належать до його компетенції, розробка пропозицій щодо вдосконалення цього законодавства;

· розроблення й реалізація в установленому порядку комплексу заходів щодо: охорони території України від занесення з території інших держав або з карантинної зони збудників інфекційних хвороб тварин; профілактики, діагностики інфекційних, інвазійних і незаразних захворювань тварин та їх лікування; захисту населення від хвороб, спільних для тварин і людей; державного ветеринарно-санітарного контролю і нагляду за виробництвом доброякісної у ветеринарно-санітарному відношенні продукції тваринного походження тощо.

Держветмедицини виконує свої повноваження безпосередньо та через управління ветеринарної медицини Автономної Республіки Крим, обласних і районних держадміністрацій, регіональні служби державного ветеринарно-санітарного контролю на державному кордоні та транспорті, підприємства, установи і організації ветеринарної медицини.