Правовий статус найманих працівників у сільському господарстві

За своїм соціально-економічним становищем сільськогос­по­дарсь­кі працівники є найманими працівниками (за виключенням членів фермерських господарств, сільськогосподарських коопера­тивів). На них поширюється трудове законодавство. Важливе значення для характеристики правового статусу найманих працівників має ст. 2 КЗпП, яка визначає основні трудові права та обов’язки працівників. В ній, насамперед, конкретизується конституційне право громадян України на працю, тобто на одержання роботи з оплатою праці не ниж­че встановленого державного мінімального розміру, включно з правом на вільний вибір професії, роду занять і роботи, що забезпечуються державою.

Працівники мають право на відпочинок відповідно до законів про обмеження робочого дня та робочого тижня і на щорічні оплачу­вальні відпустки, право на здорові та безпечні умови праці, на об’єднання у професійні спілки та на вирішення трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку. Стаття 2 КЗпП гарантує також працівникам право на участь в управлінні підприємством, на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування у ста­рості, а також у разі хвороби, повної або часткової втрати працездат­ності, на матеріальну допомогу в разі безробіття, на право звернення до суду за вирішенням трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодавством, та інші права, встановлені законодавством.

Ці трудові права й обов’язки складають основу спеціального правового статусу всіх найманих працівників. Однак особливості сільськогосподарського виробництва зумовлені об’єктивними факторами, дають підставу говорити про специфіку умов праці найманих працівників у сільському господарстві. Відповідно до
ст. 7 КЗпП законодавством мо­жуть встановлюватись особливості регу­лювання робочого часу і часу відпочинку на підприємствах сільського господарства.

Особливості правового статусу найманих сільсько­госпо­дарсь­ких працівників мають місце при організації їх праці, її оплати тощо. Однак найбільш суттєво ці особливості виявляються в регулюванні робочого часу і часу відпочинку працівників сільського господарства. Згідно зі ст. 50 КЗпП нормальна тривалість трудового робочого часу для працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень.

При збереженні загальної тривалості робочого часу, встанов­леного чинним законодавством про працю для всіх працівників, режим в сільськогосподарських підприємствах встановлюється з урахуванням сезонності сільськогосподарського виробництва, напруженості роботи в періоди року.

З метою найбільш правильного використання робочого часу роботодавцям сільськогосподарських підприємств надано право за погодженням з комітетами профспілок (іншими представницькими органами трудового колективу) в період напружених польових робіт (посів, догляд за посівами, заготовка кормів, збирання врожаю, оранки та інше), у випадку виробничої необхідності збільшувати тривалість робочого дня для працівників, зайнятих у рослинництві, але не більше ніж на 10 годин. У менш напружені періоди польових робіт робочий день відповідно скорочується до 5 годин, а за бажанням працівників – без обмеження цими годинами. Для обліку відпрацьованого праців­никами робочого часу згідно зі ст. 61 КЗпП запроваджується підсум­-ковий облік робочого часу з тим, щоб тривалість цього часу за обліко­вий період не перевищувала нормального числа робочих годин.

Роботодавці сільськогосподарських підприємств за погоджен­ням із профспілковим комітетом господарства можуть у період напружених польових робіт, у випадку виробничої необхідності залучати працівників до роботи у встановлені дні відпочинку з наданням взамін цих днів інших днів відпочинку по закінченню кожного періоду напружених польових робіт. При цьому підсумок днів відпочинку може проводитись за період, що не перевищує двох місяців.

У нормативних актах, прийнятих у централізованому порядку, не можливо передбачити вирішення всіх питань, що виникають у процесі праці.

На їх підставі і згідно з ними на кожному сільськогоспо­дарському підприємстві всіх форм власності і форм господарювання розробляються і затверджуються локальні правові акти, які регулюють відносини, що не врегульовані законодавством. Так, у кожному сільськогосподарському підприємстві розробляють статут, правила внутрішнього розпорядку, укладається колективний договір та інше.

Внутрішній трудовий розпорядок є правовою основою трудової дисципліни в сільськогосподарських підприємствах. Належне регулю­вання внутрішнього трудового розпорядку справляє безпосередній вплив на підвищення ефективності та якості праці. Відповідно до ст. 142 КЗпП в сільськогосподарських підприємствах цей важливий локальний нормативний акт затверджується трудовим колективом за поданням роботодавця і профкому (іншого представницького органу).

Крім закріплення основних обов’язків працівників та власників в трудовому процесі, Правила внутрішнього трудового розпорядку регулюють аспекти приймання і звільнення працівників, робочого часу та його використання, заохочення за успіхи в праці та відповідальності за порушення дисципліни.

Працівники сільськогосподарських підприємств мусять неухиль­но додержуватися дисципліни праці, без якої не можливо організувати роботи і процес виробництва. Трудова дисципліна – це сукупність дій або утримання від дій, що становлять зміст трудових прав та обов’язків найманих працівників. Отже, порушення правил трудової дисципліни є виявом протиправної поведінки. За їх вчинення в аграрному і трудовому праві передбачено два види відповідальності: дисциплінарна та матеріальна. Дисциплінарна відповідальність поля­гає у притягненні найманого працівника сільськогосподарського підприємства, винного у виникненні дисциплінарного проступку до дисцип­лінарної відповідальності через застосування заходів особис­того, морального впливу – накладення дисциплінарного стягнення (догани, звільнення тощо). Порядок притягнення до дисциплінарної відповідальності регламентується нормами трудового права та Пра­вилами внутрішнього розпорядку.

Матеріальна відповідальність – це покладання на особу у зв’язку з вчиненням нею протиправного діяння, внаслідок якого підприємству було заподіяно майнову шкоду чи порушено його майнові інтереси, обов’язку компенсувати цю шкоду в натурі або сплатити завдані збитки. Законодавство передбачає два види матеріальної відповідальності: обмежену і повну.

Обмежена матеріальна відповідальність працівників визначаєть­ся в розмірі дійсної шкоди, але не більше середньомісячного заробітку, якщо шкода заподіяна недбалістю в роботі, невиконанням або нена­лежним виконанням своїх трудових обов’язків. В разі притяг­нення до обмеженої матеріальної відповідальності членів КСГП стягнення заподіяної шкоди має проводитися з урахуванням їх середньо­місяч­ного основного заробітку, а не тільки з посадового окладу або тарифної ставки.

Повна матеріальна відповідальність полягає в обов’язковому відшкодуванні членом КСРН або працівником радгоспу всіх фактично заподіяних збитків незалежно від заробітку. Відповідальність у повному обсязі настає у випадках, коли:

· шкоду заподіяно навмисно;

· самовільно використовувались трактори, автомобілі, сільськогосподарські машини, робоча худоба;

· це спеціально передбачено законодавством;

· шкоду заподіяно діями, що містять склад злочину;

· шкоду заподіяно не у зв’язку з виконанням трудових обов’язків;

· має місце недостача матеріальних цінностей, прийнятих під звіт за разовим дорученням або іншим разовим документом.

Матеріальна відповідальність у повному розмірі покладається також на матеріально відповідальних осіб. Вона настає в разі недостачі матеріальних цінностей, прийнятих під відповідальність працівниками, що займають посади: касирів; завідувачів комор, їхніх помічників, комірників, що відають окремими коморами; завідувачів нафтових господарств (при виконанні ними службових обов’язків, пов’язаних із прийманням, видачею та обліком нафтопродуктів та інших матеріальних цінностей); завідувачів їдалень; завідувачів господарств і кастелянш дитячих дошкільних закладів; заправників, обліковців-заправників (при виконанні ними службових обов’язків, пов’язаних із прийманням, видачею та обліком пального і мастильних матеріалів); водіїв вантажних автомобілів, що суміщають обов’язки агентів-експедиторів із приймання і видачі вантажів; провідників худоби при перевезенні її залізницею, гуртоправів.

Юридичною підставою повної матеріальної відповідальності є письмові договори (угоди) між правлінням акціонерного товариства (дирекцією державного сільськогосподарського підприємства, това­риства з обмеженою відповідальністю) і матеріально відпові­дальними особами. До останніх належать:

· завідувачі кас, комор, складів та їхні заступники;

· старші контролери-касири, контролери-касири та інші праців­ники, які виконують обов’язки касира;

· директори і завідувачі магазинів (за відсутності завідувачів відділів і секцій) та їхні заступники, завідувачі товарних секцій, начальники цехів підприємств торгівлі та їхні заступники;

· завідувачі підприємств громадського харчування та їхні заступники, завідувачі виробництва, начальники цехів (дільниць) та їхні заступники;

·завідувачі заготівельних пунктів, сепараторних відділень;

· завідувачі господарства та коменданти будинків, де збері­гаються матеріальні цінності;

· агенти з постачання, експедитори вантажів, інкасатори.

З метою покриття заподіяних збитків проводиться відрахування коштів із заробітку працівника в розмірі не більше 20 відсотків від суми, що має бути виплачена йому кожного разу, а якщо шкоду заподіяно розкраданням, а також за наявності інших відрахувань за виконавчими документами – не більше 50 відсотків. Не допускаються відрахування з вихідної допомоги, компенсаційних та інших виплат, на які згідно з законодавством стягнення не накладається.

Законодавство надає і захищає право на оскарження рішення про накладення дисциплінарної чи матеріальної відповідальності. Одним із дієвих способів захисту трудових прав окремих працівників чи колективів сільськогосподарських підприємств в умовах ринкової економіки є визначений у законодавстві порядок розгляду трудових спорів, що виникають між роботодавцями і працівниками у процесі виробничо-господарської діяльності. Порядок розгляду трудових спорів, що виникають у діяльності сільськогосподарських та агропромислових товаровиробників, незалежно від форми власності, регулюються нормами чинного трудового законодавства України.