ВІДРЯДНА ФОРМА ОПЛАТИ ПРАЦІ 9 страница
Річний виробіток ураховує не тільки внутрішньозмінні, а й цілодобові простої.
Залежність між цими показниками може бути виражена так:
Індекс денного виробітку = Індекс годинного виробітку*Індекс використання робочого часу протягом зміни;
Індекс річного виробітку = Індекс денного виробітку*Індекс кількості явочних днів протягом року.
Методи вимірювання продуктивності праці (виробітку) залежать від способу визначення обсягів виробленої продукції. Розрізняють натуральний, трудовий і вартісний (грошовий) методи.
Сутністьнатурального методу полягає в тому, що обсяг виробничої продукції і продуктивність праці розраховуються в натуральних одиницях (штуках, тоннах, метрах тощо).
Цей метод має широке застосування всередині підприємства: на робочих місцях, у бригадах, на окремих дільницях тих галузей, які виробляють однорідну продукцію (електроенергетика, видобувні галузі промисловості).
Якщо підприємство (цех, дільниця, бригада) випускає продукцію, котра має одне й те саме призначення, проте відрізняється за якоюсь однією ознакою, виробіток можна розрахувати за допомогою умовно-натуральних одиниць. Натуральний метод має обмежене застосування, оскільки підприємства і галузі випускають здебільшого різнорідну продукцію. Окрім цього, згідно з цим методом не можна уникнути змін обсягу незавершеного виробництва, яке в деяких галузях має велику частку в загальному обсязі продукції (будівництво, суднобудівництво та ін.).
Трудовий метод найчастіше використовується на робочих місцях, у бригадах, на виробничих дільницях і в цехах, де обсяг виробленої продукції або виконаних робіт визначається в нормо-годинах. За науково обґрунтованих і на певний період незмінних норм цей метод достатньо точно характеризує зміни продуктивності праці.
Трудовий метод має обмежене застосування, оскільки він базується на використанні незмінних норм, що суперечить необхідності перегляду норм у міру здійснення організаційно-технічних заходів. Окрім того, досі на підприємствах розраховується здебільшого технологічна трудомісткість, яка виражає затрати часу лише основних робітників. І самі норми трудових затрат для них часто непорівняльні у зв'язку з різним ступенем їх обґрунтованості. Відсутні науково обґрунтовані нормативи праці на окремі види робіт або трудові функції.
У сучасних умовах найпоширенішим методом вимірювання продуктивності праці євартісний (грошовий), який ґрунтується на використанні вартісних показників обсягу продукції (валова, товарна продукція, валовий оборот, нормативна вартість обробки, чиста, нормативно-чиста й умовно-чиста продукція, валовий дохід).
Перевага вартісного методу полягає в можливості порівняння різнорідної продукції з витратами на її виготовлення як на окремому підприємстві або в галузі, так і економіки в цілому. У зв'язку з цим вартісний метод застосовується на всіх етапах планування й обліку як на галузевому, так і на територіальному рівнях.
Показники продуктивності праці, розраховані за валовою і товарною продукцією, мають схожі переваги і недоліки. Недоліки полягають передусім у тому, що рівень виробітку більшою мірою обумовлений затратами минулої (уречевленої) праці, ніж затратами живої праці. На величину виробітку і його динаміку побічний вплив чинять зміни асортименту продукції, її матеріаломісткість і трудомісткість, зміни обсягу кооперованих поставок, обсягу незавершеного виробництва, відмінності і динаміка цін на продукцію. Під час обчислення валової або товарної продукції часто має місце повторність розрахунку у зв'язку з тим, що вартість продукції підприємства, яке постачає цю продукцію, впливає на величину продуктивності підприємства, яке її використовує.
Спотворення величини виробітку, що виникає у разі зміни асортименту продукції, трапляються тоді, коли збільшується або зменшується частка продукції з вищою вартістю сировини, тобто з високою матеріалоємністю і низькою трудомісткістю. У таких випадках на практиці, щоб усунути цей недолік, можна розрахувати індекси продуктивності праці змінного, постійного складу, структурний індекс.
Індекс змінного складу відбиває зміни як у виробітку, так і в складі продукції.
Індекс постійного складу характеризує показник продуктивності праці, незалежний від змін у структурі продукції, і розраховується шляхом зважування часткових індексів зростання виробітку на кількість працівників у порівняльному (плановому) періоді за кожним виробом.
Структурний індекс розраховують діленням індексу змінного складу на індекс постійного складу. Структурний індекс показує, як впливають зміни структури продукції на загальний показник продуктивності праці. Якщо структурний індекс більший за одиницю, то це означає, що показник продуктивності праці завищується за рахунок збільшення матеріаломісткості і зниження трудомісткості продукції у разі зміни її асортименту, і навпаки.
Зауважимо, що між показниками валової і товарної продукції є певні відмінності. Вони полягають у тому, що перший показник характеризує загальний обсяг виробничої діяльності підприємства, другий – обсяг, який надходить у народногосподарський обліг. У деяких галузях промисловості, таких як швейна, поліграфічна тощо, продуктивність праці визначають, використовуючи показник обсягу нормативної вартості обробки (НВО). Для розрахунку нормативної вартості обробки за кожним видом виробів визначають на певний період єдині й постійні нормативи витрат за такими статтями: заробітна плата основних робітників з відрахуваннями на соціальне страхування (вартість затрат живої праці), цехові й загальнозаводські витрати. Прямі матеріальні витрати в цьому нормативі не відображаються, тобто на показник НВО в основному не впливають затрати минулої праці. Недоліками цього показника є те, що він не характеризує обсягу всієї виконаної роботи (повної вартості), собівартості виробленої продукції, новоствореної вартості, враховує не фактичну вартість обробки, а лише її нормативне значення.
З теоретичного погляду найповніше уявлення щодо вкладу підприємства у створення продукції дає показник вартості чистої продукції –новостворена вартість. Величина чистої продукції розраховується як різниця між обсягом валової продукції і витратами на сировину, матеріали, напівфабрикати, паливо, енергію, амортизаційні відрахування (елементи уречевленої праці):
ЧП=ОВ-МВ, або ЧП=ЗП+ПР
де ЧП– обсяг чистої продукції;
ОВ– обсяг валової продукції;
МВ– матеріальні витрати;
ЗП– заробітна плата з нарахуваннями на соціальне страхування;
ПР– прибуток підприємства.
Чиста продукція точно характеризує новостворену продукцію, якщо продукція реалізується за ринковими цінами. Зараз великий вплив чинять монопольні ціни, які змінюють реальний вклад підприємства у створення нової вартості.
У галузях з високим рівнем технічної оснащеності для розрахування (розрахунків) продуктивності праці застосовується показник умовно-чистої продукції, який містить, окрім заробітної плати з нарахуваннями, прибуток, а також суму амортизаційних відрахувань (частину минулої праці).
Проте використання цього показника обмежене у зв'язку з тим, що за значної різниці в рентабельності окремих виробів і великих відмінностей частки прибутку в оптовій ціні підприємства, не можна мати точних і надійних результатів зіставлення реального вкладу підприємства щодо випуску продукції і відповідної величини прибутку.
Ширше застосовується на підприємствах показник продуктивності праці, розрахований на основі показника нормативної чистої продукції.
Сутність нормативного методу визначення чистої продукції полягає в тому, що на кожний вид продукції, яка випускається підприємством, поряд з оптовою ціною встановлюється також норматив чистої продукції. Обсяг нормативно-чистої продукції (НЧП) по підприємству визначається множенням обсягу випуску кожного виду продукції в натуральному вимірнику (штук, кг тощо) на норматив і складанням одержаних результатів. Нормативи чистої продукції мають бути стабільними, тому обсяги нормативно-чистої продукції порівнюються протягом певного періоду часу.
Обсяг нормативно-чистої продукціїрозраховується так:
,
де Пi – план випуску i-x виробів, шт.;
Нчпi – норматив чистої продукції на i-й виріб, грн.;
n – кількість найменувань виробів за планом.
Норматив чистої продукції на виріб визначається:
де Звр – заробітна плата основних працівників з відрахуваннями на соціальне страхування, грн.;
Кз – коефіцієнт, який обчислюється як відношення суми заробітної плати працівників, зайнятих обслуговуванням і управлінням виробництва до суми заробітної плати основних робітників;
Пн – нормативний прибуток, грн.
Недоліки показника нормативно-чистої продукції ідентичні недолікам показника чистої продукції.
Рівень продуктивності праці на підприємстві можна характеризувати показниками трудомісткості продукції. Трудомісткість відбиває суму затрат праці промислово-виробничого персоналу (живої праці) на виробництво одиниці продукції і вимірюється в людино-годинах (нормо-годинах).
Розрізняють такі види трудомісткості:
Технологічна трудомісткість (Тт), яка включає всі затрати праці основних робітників – як відрядників, так і почасовиків:
Тт = Тв+Тп
де Тв – затрати праці основних робітників-відрядників;
Тп – затрати праці основних робітників-почасовиків.
Трудомісткість обслуговування виробництва (Тоб) включає всі затрати праці допоміжних робітників.
Виробнича трудомісткість (Твир) – це всі затрати праці основних і допоміжних робітників.
Твир = Тт+Тоб.
Трудомісткість управління виробництвом (Ту) включає затрати праці керівників, спеціалістів, службовців.
Повна трудомісткість (Т) – це трудові затрати всіх категорій промислово-виробничого персоналу:
Т = Тт+Тоб+Ту; або Т = Тв+Тп+Тоб+Ту; або Т = Твир+Ту.
За характером і призначенням розрізняють нормативну, фактичну й планову трудомісткості.
Нормативна трудомісткість визначає затрати праці на виготовлення одиниці продукції або виконання певного обсягу робіт, розраховані згідно з діючими нормами.
Фактична трудомісткість виражає фактичні затрати праці на виготовлення одиниці продукції або певного обсягу роботи.
Планова трудомісткість– це затрати праці на одиницю продукції або виконання роботи з урахуванням можливої зміни нормативної трудомісткості шляхом здійснення заходів, передбачених комплексним планом підвищення ефективності виробництва.
Лекція 12. Політика доходів і оплата праці
Мета:ознайомити студентів з питаннями щодо заробітної плати, її призначення та способу визначення.
План:
1. Поняття “доходи населення”, їх види.
2. Заробітна плата, її функції і принципи організації.
3. Тарифна система оплати праці.
4. Форми і системи оплати праці.
Питання:
1. Назвіть види та функції заробітної плати.
2. Які документи складають нормативну база державного регулювання заробітної плати.
3. Назвіть форми і системи оплати праці.
12.1. ПОНЯТТЯ “ДОХОДИ НАСЕЛЕННЯ”, ЇХ ВИДИ
Сукупні доходи населення, їхній рівень, структура, засоби одержання і диференціація є показниками економічного і соціального добробуту суспільства. Розподіл їх має яскраво виражене соціально-політичне забарвлення, визначає майнову і соціальну диференціацію. Розподіл доходів тісно пов'язаний з розподілом ресурсів. Через диференціацію доходів у громадському житті виявляються ті взаємозв'язки, що приховані за розподілом ресурсів. Всі економічні процеси протікають у певному соціальному середовищі, тому розмежування економічної і соціальної сторін систем суспільної взаємодії умовні й абстрактні. Аналіз розподілу результатів виробництва у формі розподілу доходів дозволяє оцінити, чи правильно суспільство вирішує розподільне питання.
Традиційна суперечка між прихильниками і супротивниками державного регулювання у сфері розподілу зводиться до проблеми співвідношення між ефективністю і рівністю. Постановка проблеми рівності неминуче втягує нас у сферу оцінних суджень, що є основою нормативної макроекономічної теорії. Нормативна економіка ставить за мету описати ідеальні (з погляду різних світоглядних систем) моделі суспільного устрою. Позитивна економічна теорія вивчає вже існуючі системи відносин. Єдність і розбіжність позитивних і нормативних економічних теорій найбільш яскраво виявляється в дебатах із приводу співвідношення між рівністю й ефективністю. Прийнято вважати, що, здійснюючи ефективний розподіл обмежених ресурсів, ринок припускає “помилки” у розподілі доходів. Це аж ніяк не явне твердження, що кочує сторінками підручників, основане на тому, що економічна ефективність штучно відривається від її соціального утримання.
Будь-яке суспільство є складним утворенням, що складається з людей, об'єднаних певними ознаками. Однією з основних характеристик людини в сучасному суспільстві є розмір і засоби одержання нею свого сукупного доходу. Доход у самому загальному виді – це та сума грошей, що ми заробляємо або одержуємо протягом певного часу (як правило, за рік). Розмір доходу, оцінюваний у грошах, представляє собою номінальну величину. Реальний доход – це сума товарів і послуг, що можна придбати на грошові доходи. Розбіжність між реальними і номінальними доходами утворюється за рахунок інфляції, податків і натуральних трансфертів.
Функціональний розподіл доходів – це розподіл їх між основними чинниками: праця, капітал, природні ресурси і підприємницькі спроможності. У результаті функціонального розподілу доходів формуються такі первинні доходи, як заробітна плата, відсоток, рента і прибуток. Функціональний розподіл доходу показує частки доходу, що припадають на працю і капітал, а задачею макроекономіки є простежити зміну співвідношень часток праці і капіталу в сукупному доході суспільства, виявити причини змін й оцінити їх.
Для аналізу рівня диференціації доходів домогосподарств застосовують різні методи та показники, але найчастіше — криву Лоренца (рис 12.1).
Рис.12.1. Крива Лоренца
На горизонтальній осі всю кількість (100 %) сімей (домогосподарств) поділено на п’ять рівних груп (по 20 %), а на вертикальній осі відкладено п’ять рівних часток (по 20 %) у складі сукупної величини (100 %) особистих доходів.
Теоретичну можливість існування абсолютної рівності в розподілі доходів між окремими групами сімей унаочнює бісектриса. Вона показує, що кожний процент сімей одержує адекватний процент доходу. Це означає, що 20, 40, 60, 80, 100 % сімей отримують відповідно 20, 40, 60, 80, 100 % усієї величини особистих доходів. Реально будь-якому проценту сімей відповідає інший процент сукупного доходу. Цю фактичну ситуацію відображує крива Лоренца, яка має вигляд угнутої кривої, що відхиляється від бісектриси.
Згідно з наведеним рисунком перші 20 % сімей отримують менше 10 % сукупного доходу, 40 % сімей — близько 15, 60 % близько 30, 80 % сімей — менше 60 %. За таких умов решта 20 % сімей отримують понад 40 % сукупного доходу. Площа між бісектрисою і кривою Лоренца відображує ступінь нерівності в доходах. Чим більшою є ця площа, тим більшим є рівень диференціації доходів. Якщо б фактичний розподіл доходу між групами сімей був абсолютно рівним, крива Лоренца збігалася б із бісектрисою.
Крім кривої Лоренца для визначення рівня диференціації особистих доходів використовують такі показники, як децільний коефіцієнт і коефіцієнт Джині. Децільний коефіцієнт відображує співвідношення між середніми доходами 10 % найбагатшої частини населення і доходами 10 % найбіднішої частини населення.
Коефіцієнт Джині показує рівень концентрації доходів населення. На базі кривої Лоренца цей коефіцієнт розраховують діленням площі, що знаходиться між бісектрисою і кривою Лоренца, на площу трикутника сторонами якого є бісектриса, горизонтальна вісь і права вертикальна вісь. Коефіцієнт Джині може коливатися від 0 (абсолютна рівність) до 100 (абсолютна нерівність). Отже, чим вище коефіцієнт Джині, тим більша нерівність у розподілі доходу, тим більше крива Лоренца відхиляється від бісектриси. Згідно з міжнародною класифікацією коефіцієнт Джині в інтервалі 33—35 характеризує високий рівень нерівності в розподілі доходу, а в інтервалі 24—26 — низький.
Між країнами існують великі відмінності в середній схильності до споживання. Для групи розвинутих країн цей показник має наступні значення:
· США – 0,96
· Канада – 0,9
· Велика Британія – 0,89
· Франція – 0,88
· Нідерланди – 0,87
· Німеччина – 0,87
· Японія – 0,86
· Італія – 0,84
Висока середня схильність споживання означає низьку середню схильність до заощадження. У перехідній економіці України ці показники ще не усталені.
Проблема взаємодії праці і капіталу явно або приховано є центральною в будь-якому із альтернативних напрямків економічної теорії, що різняться в трактуванні кінцевої основи доходів. Основою відмінностей у поясненні джерел доходів служать альтернативні теорії вартості. Відповідно до трудової теорії вартості (А. Сміт, Д. Рікардо, К. Маркс) єдиним джерелом вартості є жива праця в матеріальному виробництві, що створює нову вартість. Марксистська теорія доходів основана на теорії додаткової вартості. Остання розуміється як частина нової вартості, створена працею найманих робітників і безоплатно привласнена капіталістами. Трудова теорія вартості, ідеї якої сформульовані класиками політекономії і розвинуті Марксом, використана як основа теорії експлуатації й усіх із цим пов'язаних висновків. Марксистська теорія додаткової вартості в якості інструмента аналізу використовує співвідношення між частками капіталу і праці у створеній вартості. Характерно, що цей показник використовується для виміру ступеня експлуатації праці капіталом і залежить від тривалості робочого дня і продуктивності праці.
Загальна тенденція норми додаткової вартості визначається співвідношенням класових сил. Поряд із нормою додаткової вартості марксизм використовує й інші показники для виміру частки трудового доходу. У теорії накопичення обґрунтовується висновок про відносне погіршення положення пролетаріату, що виявляється в падінні його частки в національному доході, сукупному суспільному продукті і національному багатстві. Сучасна економічна теорія також аналізує тенденції долі доходу капіталу і праці.
Пануюче в сучасній економічній теорії пояснення джерел і принципів формування доходів засновано на теорії чинників і їхньої граничної продуктивності. Теорія граничної продуктивності акцентована на аналізі функціональних зв'язків між різноманітними частинами доходу.
На базі функціонального розподілу доходів розраховується частка трудового доходу в сукупних доходах. Цей показник можна уявити відношенням між добутком заробітної плати на чисельність зайнятих і розміром сукупних доходів. Характерно, що історична тенденція частки праці (у сучасних системах урахування до осіб найманої праці відноситься дуже широке коло зайнятих, у той час як у марксистській теорії під долею праці розуміють зарплату пролетаріату) у марксизмі оцінюється як така, що знижується, у той час як опоненти доводять ріст частки праці в сукупних доходах.
Державне регулювання доходів являє собою систему заходів і норм законодавчого, виконавчого і контролюючого характеру, що здійснюється державними установами і громадськими організаціями з метою стабілізації доходів і їхнього зростання в залежності від зміни соціально-економічних умов розвитку суспільства. Воно спрямоване на створення умов, що сприяють нормальному відтворенню робочої сили і її розвитку.
Теоретично державна політика доходів ширше державного регулювання доходів, тому що перша може ґрунтуватися і на принципі невтручання держави (принцип економічного лібералізму).
У сучасних умовах цілком виключити втручання держави в соціально-економічні процеси неможливо, тому що ринковий розподіл по своїй природі несправедливий. У ринкових умовах не забезпечується дотримання принципу "кожному - доход, що забезпечує гідне життя незалежно від результатів економічної діяльності". Тому виникає необхідність у втручанні держави. Відношення до такого втручання неоднозначно - немає єдиної думки про масштаби, форми й інтенсивність втручання держави.
Об'єктивна можливість державного регулювання з'являється з досягненням визначеного рівня економічного розвитку, концентрації виробництва і капіталу. Необхідність, що перетворює цю можливість у реальність, полягає в наростанні проблем, які покликане розв’язувати державне регулювання доходів (ДРД).
У сучасних умовах ДРД є складовою частиною відтворення. Воно вирішує задачі, наприклад, стимулювання економічного росту, заохочення прогресивних зрушень у галузевих і регіональних структурах, підтримки експорту, регулювання зайнятості, оподатковування, цін і т.д. Конкретні напрямки, форми, масштаби ДРД визначаються характером і гостротою соціально-економічних проблем в окремих країнах і в конкретні періоди.
У силу ряду причин найбільш розвинутий механізм ДРД склався у Франції, Німеччині, Нідерландах, скандинавських країнах, Японії, ряді країн Азії і Латинської Америки. Слабкіше воно розвинуто в США, Канаді, Австралії, де не було потрясінь, аналогічних наслідкам другої світової війни, виникненню табору соціалізму, але й у цих країнах ДРД відіграє чималу роль, особливо в період погіршення кон'юнктури, посилення інфляції і безробіття.
Об'єкти ДРД - це сфери, ситуації, умови, джерела формування доходів, де виникли чи можуть виникнути труднощі, проблеми, не розв'язувані автоматично чи розв’язувані в далекій перспективі, причому зняття цих проблем необхідно для нормального функціонування економіки, відтворення робочої сили, підтримки стабільності ситуації.
Основні об'єкти ДРД: мінімум доходів, оплати праці; зайнятість, підготовка і перепідготовка кадрів; податки, ціни; соціальні гарантії, соціальні відносини (включаючи відносини між роботодавцями і найманими працівниками, соціальне забезпечення); правове забезпечення (безпеки, схоронності життя, власності, майна, грошових заощаджень і ін.) і т.д.
Державна політика доходів полягає в перерозподілі їх через держбюджет шляхом диференційованого оподатковування різних груп одержувачів доходів і соціальних виплат.
Одночасно вирішуються й інші задачі: підвищення доходів у незаможних створює умови для нормального відтворення їхньої робочої сили, усунення диспропорцій, пов'язаних з неоднаковістю виробничих факторів (земля, капітал, праця, підприємницька здатність), регулювання зайнятості, зниження соціальної напруженості.
У будь-якому суспільстві політика доходів будується на визначених принципах, закріплених у конституції й інших, прирівняних до неї законодавчих актах. Такими принципами є:
1. соціальна справедливість;
2. соціальне партнерство і солідарність усіх верств населення;
3. індивідуальна відповідальність за своє матеріальне становище (самозахист населення);
4. право на працю і гідну її винагороду;
5. право на професійні об'єднання;
6. економічна доцільність і ін.
На практиці ці принципи реалізуються з використанням визначених методів, засобів, здійснюється вибір найважливіших цілей при обмежених засобах, але реалізуються вони лише частково.
Вищою формою державного економічного регулювання, як відомо, є державне економічне програмування, завдання якого - комплексне використання в глобальних цілях всіх елементів економічної політики держави. Об'єктами таких програм є галузі, регіони; соціальна сфера, різні напрямки НТП, наукових досліджень і т.д. Усі ці програми (прямо чи опосередковано) пов'язані чи впливають на доходи населення.
12.2. ЗАРОБІТНА ПЛАТА, ЇЇ ФУНКЦІЇ І ПРИНЦИПИ ОРГАНІЗАЦІЇ
Ефективність праці певною мірою визначається діючою системою заробітної плати. Заробітна плата як соціально-економічна категорія, з одного боку, є основним джерелом грошових доходів працівників, тому її величина значною мірою характеризує рівень добробуту всіх членів суспільства. З іншого боку, її правильна організація заінтересовує працівників підвищувати ефективність виробництва, а відтак безпосередньо впливає на темпи й масштаби соціально-економічного розвитку країни.
Заробітна плата як елемент ринку праці є ціною робочої сили, а також статтею витрат на виробництво, що включається до собівартості продукції, робіт (послуг) на окремому підприємстві.
Під час визначення заробітної плати як ціни робочої сили необхідно враховувати єдину міру оплати праці, критерієм якої є реальна вартість життя працівника та його сім'ї. Як ціна робочої сили заробітна плата формується на ринку праці і є зовнішньою відносно підприємства.
Як елемент ціни виробництва заробітна плата має визначатися часткою у створеній підприємством вартості. Під час формування частки заробітної плати необхідно не допускати відшкодування надлишкових затрат праці забезпечувати її підвищення тільки у зв'язку зі збільшенням кількості випущеної продукції, ефективнішим використанням ресурсів, зростанням продуктивності праці.
Заробітна плата є найбільш дійовим інструментом активізації людського фактора і використання трудового потенціалу. При цьому використання існуючого кваліфікаційного і творчого потенціалу працівників має повністю залежати від наукової обґрунтованості і вибору методів ув'язки заробітної плати з кваліфікацією, змістом виконуваної роботи, результатами праці й умовами, в яких вона здійснюється.
Відповідно до Закону України "Про оплату праці" заробітна плата – це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства.
Як важлива соціально-економічна категорія заробітна плата в ринковій економіці має виконувати такі функції:
· відтворювальну – як джерела відтворення робочої сили і засобу залучення людей до праці;
· стимулюючу – встановлення залежності рівня заробітної плати від кількості, якості і результатів праці;
· регулюючу – як засіб розподілу і перерозподілу кадрів по регіонах країни, галузях економіки з урахуванням ринкової кон’юнктури;
· соціальну – забезпечення соціальної справедливості, однакової винагороди за однакову працю.
Проте в сучасних умовах становлення ринку в Україні заробітна плата не може виконувати цих функцій. Її рівень забезпечує не більш як 20% відтворення робочої сили, яке не відшкодовує навіть прямих затрат праці і не викликає заінтересованості в переорієнтації робочої сили на пріоритетні сфери діяльності. Заробітна плата нині виконує інші функції, а саме:
· збереження зайнятості, запобігання безробіттю ціною заниження заробітної плати;
· забезпечення соціальних гарантій;
· збереження попереднього статусу, пов'язаного із попереднім робочим місцем;
· стримування інфляції (шляхом заборгованості із заробітної плати);
· перерозподіл зайнятих по галузях і сферах економіки;
· поширення нелегальної діяльності та вторинної зайнятості;
· посилення мобільності робочої сили.
Розрізняють номінальну, реальну заробітну плату й реальні доходи трудівників. Номінальна заробітна плата(грошова) – це сума коштів, яку одержують працівники за виконання обсягу робіт відповідно до кількості та якості затраченої ними праці, результатів праці.
У зв'язку з тим, що предмети споживання надходять працівникам через обмін заробітної плати на товари, заробітна плата має грошову форму.
У ринкових умовах в будь-які періоди і в різних районах країни ціни на товари різні, тому на однакову заробітну плату можна придбати різну кількість товарів. Точнішою характеристикою доходів працівників є реальна заробітна плата. Вона відображає сукупність матеріальних і культурних благ, а також послуг які може придбати працівник на номінальну заробітну плату. Розмір реальної заробітної плати залежить від величини номінальної заробітної плати і рівня цін на предмети споживання і послуги.
Якщо ціни на товари зростають швидше ніж номінальна заробітна плата, то реальна заробітна плата знижується. Така ситуація має місце нині в Україні.
Заробітна плата робітників і службовців складається з основної (постійної) і додаткової (змінної) частин, а також заохочувальних виплат.
Згідно з Законом України "Про оплату праці" основна заробітна плата– це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадових обов’язків. Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів), відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата – це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантії і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій.