Дослов'янські народи на українській території

ВСТУП

ПЛАН

1. Історія України як наука та навчальна дисципліна.

2. Дослов'янські народи на українській території.

3. Східні слов'яни: розселення, побут, державні об'єднання,

вірування.

1. Історія України як наука та навчальна дисципліна

Розглядаючи перше питання, необхідно підкреслити, що серед дисциплін соціально-гуманітарного циклу у вищих навчальних закладах освіти чільне місце посідає курс “Історія України”. Опанування курсом відіграє важливу загальноосвітню, світоглядну, патріотичну, комунікативну роль у підготовці сучасних спеціалістів. Адже історичні знання є однією із складових формування національної культури молоді. Без них неможливе відновлення історичної пам'яті народу, подолання комплексу неповноцінності і провінційності. Без знання історії неможливий вихід України на передові рубежі світової цивілізації.

Історія України – це наука, яка вивчає виникнення і розвиток людського суспільства на всіх українських землях, вона грунтується на законах розуміння історії. Історія України вивчає передусім розвиток продуктивних сил, способи виробництва, виробничі відносини, які склалися між людьми в процесі виробництва в кожний конкретний період.

Велике місце посідає висвітлення всіх визвольних рухів, одвічне прагнення українського народу до незалежності, його боротьба проти польських, литовських, австро-угорських, російських, монголо-турецько-татарських завойовників.

В сучасних умовах незалежної, суверенної Української держави важливо осмислити її історичний шлях на принципах правди, об'єктивності, без ідеологічних догм і фальсифікацій. Знання з історії України мають велике практичне значення, вони вчать студентів критично, самостійно мислити, вміло аналізувати минуле і сучасне, використовувати історичний досвід для розв'язання сучасних проблем.

Зміни, які відбулися в Україні за останні роки, дали можливість ознайомитись з правдивою історією нашого народу, по-новому осмислити його місце в світовому процесі розвитку цивілізації. Сьогодні видано чимало історичних праць, підручників як вчених минулого, так і сучасних, тих, котрі живуть в Україні і поза нею, але багато матеріалів друкується в дискусійному плані і вимагає уточнення й поглиблення.

Великий внесок в вивчення українського минулого та написання видатних наукових робіт належить провідним науковцям: М.Грушевському, І.Крип'якевичу, М.Аркасу, Д.Дорошенко, Д.Яворницькому, Н.Полонській-Василенко та ін. Вивчення історії країни грунтується на документальній базі, яка забезпечує об'єктивність і науковість.

Слід зазначити, що в науці розрізняють п'ять основних типів історичних джерел:

1. Речові – пам'ятки матеріальної культури, археологічні знахідки (знаряддя виробництва, побутові предмети, пам'ятки культури).

2. Етнографічні – пам'ятки, в яких знаходимо дані про характер і особливості побуту, культури, звичаїв того чи іншого народу.

3. Лінгвістичні джерела, тобто дані з історії розвитку мови.

4. Усні джерела – народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів'я та ін.

5. Писемні джерела, які є основою історичних знань. Їх можна поділити на:

а) актові матеріали – джерела, що є результатом діяльності різних установ, організацій (протоколи, грамоти, накази, статистичні дані та ін.);

б) оповідні пам'ятки – літописи, спогади, щоденники, літературні та інші твори.

Необхідно звернути увагу на періодизацію історії нашої держави. Вперше наукову концепцію, схему української історії обгрунтував М.С.Грушевський в 1904 р. у роботі "Звичайна схема "русской" історії і справа раціонального укладу історії східного "слов'янства". М.Грушевський виділяє декілька періодів історії України, поєднуючи їх у дві доби – стару (старі часи, княжий та литовсько-польський періоди) та нову (козацький період), які називає тезою і антитезою, що доходять до синтези українського відродження початку ХІХ століття. У радянські часи такий підхід до періодизації було засуджено. Періодизація історії України, виходячи з моментів політичних, державних, національних, релігійних, зображення історичного поступу українського народу окремим від розвитку інших народів, особливо російського, була названа антинауковою.

В сучасній українській історіографії проблема періодизації українського етногенезу е дискусійною – досі ще не вироблено єдиних критеріїв її поділу. На наш погляд, періодизація українського поступу грунтується на етапах формування української державності.

Ми пропонуємо таку періодизацію:

1. Стародавня історія – до VI ст.

2. Княжа доба (ІХ-сер.ХІVст.).

3. Українські землі в складі Литви і Польщі (сер.ХІV-сер.ХVІІ ст.).

4. Завоювання української козацької державності та її втрата (сер.ХVІІ-к.ХVІІІст.).

5. Україна в складі Російської та Австрійської імперій (ХІХ-поч.ХХст.)

6. Українська революція.– 1917-1920 рр.

7. Україна в складі СРСР, інших сусідніх держав в міжвоєнну добу (1921-1939 рр.).

8. Україна в роки Другої світової війни.– (1939-1945 рр.).

9. Україна після Другої світової війни.– (1945-1991 рр.).

10. Незалежна Україна. – 1991-2008 рр.

Вивчаючи історію України бажано враховувати геополітичні фактори, її життєвий простір. Геополітика – політична концепція, яка вивчає у політиці держави засадничу роль географічних факторів:

1) просторове розташування країни; 2) розмір території; 3) наявність чи відсутність природних ресурсів; 4) клімат; 5) кількість населення тощо.

Деякі конкретні дані:

Територія України – 604 тис. кв. км. Це найбільша в Європі держава: із заходу на схід протяжність території 1316 км, із півдня на північ – 893 км. Протяжність кордонів 6500 км, в тому числі морем 1050 км. Чисельність населення – 47 млн. чол., а це п'яте місце в Європі.

Україна володіє унікальним природним потенціалом: сприятливий клімат, земля найбагатша чорноземами, а також містить понад 200 видів корисних копалин і хімічних елементів.

Першою формою людського співжиття було первісне суспільство, початок якого сягає в далекі часи, приблизно 3 млн. років тому, коли з'явилася людина. Про життя первісних людей ми дізнаємося головним чином з археологічних розкопок. Найдавнішим періодом в історії людства був стародавній кам'яний вік – палеоліт, який тривав від 3 млн. років до 11 тис. років тому. На сучасній території України стародавні люди з'явилися саме в епоху раннього палеоліту – близько 1 млн. років тому. Археологи стверджують, що одними з найбільш давніх відомих людських поселень є на р.Дністрі, біля с.Лука-Врубловецька (Кам'янець-Подільський р-н Хмельницької обл.) та у Донбасі поблизу с.Амвросіївка.

Кардинальні зміни в етногенезі розпочалися у ІІІ та ІІ тис. до н.е., коли землеробські племена змінюють скотарі і вершники, у так званий бронзовий вік. Це був перший великий суспільний поділ праці: пастуші, скотарські племена виділялися із загального складу стародавніх племен. У цей час скотарство стало основним заняттям чоловіків, які почали відігравати головну роль у господарському житті. На цій основі відбувся перехід від матріархату до патріархату – батьківського роду, де рід складався з ряду сімей, які вели свое походження по батьківський лінії. Первісне суспільство вступило у період розкладу, основними рисами якого стали зміцнення патріархальної сім'ї, поглиблення майнової нерівності, виникнення приватної власності.

У кінці ІІ - на початку 1 тис. до н.е. люди навчилися виплавляти залізо з руди і виробляти з нього знаряддя праці, зброю та різні побутові речі. Почалася залізна доба. Серед народів, що населяли територію Північного Причорномор'я та Криму, першими у писемних джерелах зустрічаємо кіммерійців, які займалися скотарством і землеробством. Про них згадує Гомер в «Одіссеї», говорячи про «уславлених кобилодойців, молокоїдів убогих, над усіх на землі справедливих». У VІІ ст. до н.е. кіммерійців витіснили і частково асимілювали скіфські племена. Грецький вчений Геродот залишив про скіфів свідчення, які дозволяють стверджувати, що скіфи поділялися на скіфів-землеробів, що жили в лісостеповій смузі на захід і схід від Дніпра, скіфів-кочовиків і«царських» скіфів, які панували над іншими племенами, збираючи з них данину. Із зародженням класів у скіфських племен з'являються елементи державності. У ІV ст. до н.е. утворилася примітивна держава – царство Атея, що об'єднувала племена Криму, Приазов'я й Побужжя. Поступово союз племен із зародкової форми державності перетворився на класичну східну деспотичну монархію, де влада царя була спадковою і необмеженою.

У ІІІ ст. до н.е. з'являються племена сарматів. Достовірних відомостей про характер сарматської держави не залишилося, але дослідники вважають, що вона була подібною до скіфської.

У VІІ-VІст. до н.е., коли причорноморські степи займали скіфи, вихідці з Греції заснували на узбережжі Чорного і Азовського морів свої поселення, які стали рабовласницькими містами-державами (полісами). Серед грецьких міст-держав найбільш відомі: Ольвія, Херсонес, Пантікапей, Тіра, Феодосія, Танаїс. Кожне з цих міст являло собою невеличку рабовласницьку державу грецького взірця – демократичну або аристократичну республіку. В більшості з них вищим органом влади були народні збори. Постійним органом влади виступала Рада міста, яка обиралася народними зборами.

На початку V ст. до н.е. шляхом об'єднання під владою Археанактидів Пантікапея, Фанагорії і кількох інших міст-колоній у районі сучасної Керченської протоки утворилося Боспорське царство. Міста, які входили в цю рабовласницьку монархію, зберегли значну частку самостійності, а деякі з них навіть внутрішній демократичний устрій. Але в зовнішніх зносинах Боспорська держава виступала як єдине ціле на чолі з монархом.

У ІІІ ст. н.е. на землі сучасної України прийшли войовничі германські племена готів, які розгромили сарматів, вели успішні війни з Римом, захопили Боспорське царство. Політичне об'єднання племен готів мало ряд ознак державності і досягло найбільшої могутності в середині ІV ст. за часів правління Германаріха. Проте наприкінці ІV ст. у Північне Причорномор'я прийшли нові кочові племена – гуни. У 375 р. військо Германаріха зазнало остаточної поразки, після чого готські племена було витіснено з Північного Причорномор'я на землі Східної Римської імперії (Візантії). Держава гунів стала одним із наймогутніших політичних утворень в історії людства. За правління Аттіли (серед. V ст.). вона займала величезну територію від Рейну до Волги. Але після смерті Аттіли його держава розпалася.