Соціологічна школа кримінального права

1. Соціологічна школа виникла на початку 80-х років XIX ст. На цей час ідеї антропологів себе цілком дискредитували, злочинність зростала, осо­бливо рецидивна, ширилася і юнацька злочинність. Розробки Кетле в сфері моральної статистики ставили нові пробле­ми перед наукою кримінального права. Теза Кетле про те, що «сус­пільство має тих злочинців, яких воно за­слуговує», прямо пов'язує злочинність з соціальними та іншими факторами. Необхідно було сформулювати нову наукову концепцію кримінального права, що більшою мірою відповідала б потребам дійсності і була підставою для реформ законодавства. На цей час отримав значне поширення позитивізм — філософська течія, що виходить не з метафізичних умопоглядань, а закла­дає в основу позитивні факти, що повинні визнаватися за допомогою їх опису, реєстрації. Саме позитивізм Конта і Спенсера, як метод аналізу окре­мих соціальних факторів, є філософською підставою соціологічної школи. Соціологи, як і ан­тропологи, оголосили науку кримінального права, що існу­вала до них, такою, що не відповідає потребам суспільства, застаріла, і саме тому назвали її «класичною школою». Проте незабаром соціологіч­на школа пережила певну трансформацію. У 1889 р. соціологи ор­ганізували Міжнаро­дну спілку криміналістів, яка проіснувала до першої світової війни і провела до 1915 р. 12 своїх з'їздів. Причому для участі в цих з'їздах запрошувалися криміналісти з багатьох кра­їн, у тому числі і класики, неокласики, нормати­вісти. Поступово позиції класичної і соціологічної шкіл почали зближува­тися. Зреш­тою соціологи, не відкидаючи своїх позицій, погодилися сприйня­ти концепції класиків щодо вини, осудності, покарання, залишивши поняття «небезпечного стану», заходів безпеки та інші свої погля­ди. Багато класиків визнали необхідним застосування цих положень щодо звичних злочинців і рецидивістів. З'явилася група криміналі­стів, які вперше інтегрували ці кон­цепції, отримавши навіть на­йменування «третьої школи кримінального права». З того часу така інтеграція ще більше посилилася, і зараз серед спеці­алістів, звичай­но, не без винятків, ми в основному бачимо прихильників інте­гра­тивних ідей у сфері кримінального права.

2. Найбільш значними представниками соціологічної школи були: Ліст (1851-1919) — Німеччина, Принс (1845-1919), Бонгер (1876-1946) — Бельгія, Ван-Гамель (1842-1917) — Голландія, Тард (1843-1904) — Франція, Фойни­цький (1844-1910) —Росія, Чубин-ський (1870-1944), який працював багато років в Україні. Звичай­но, погляди кожного з соціологів мають свої особли­вості, але для всіх характерним є розгляд таких проблем: вчення про причини зло­чинності, вчення про небезпечний стан і вчення про покарання і за­ходи безпеки.

3. Вчення про причини злочинності. Злочин не є результатом свобод­ної волі, як про те писали класики. Злочин — це результат складної взаємодії різноманітних факторів, з однієї сторони — інди­відуальних (у тому числі і біологічних), а з іншого боку — фізич­них і соціальних.

Фізичні фактори (іноді їх називають телуричними — від лат. Іеіша — земля) — це географічне середовище, клімат, пори року, кількість опадів, час доби тощо.

Індивідуальні фактори — стать, вік, походження і виховання, освіта, родиний стан, хвороби, фізичні і психічні властивості.

Соціальні фактори — безробіття, рівень цін на продукти харчу­вання, рівень споживання алкоголю, заробітна плата, життєвий рі­вень, проституція, люмпенізація населення й ін.

Соціологи пропонують ряд рекомендацій для усунення факторів злочин­ності, особливо соціальних: зниження безробіття шляхом створення нових робочих місць, регулювання цін, будівництво житла, допомога емігра­ції, допомога безпритульним дітям тощо. Соці­ологи вважали, слідом за ан­тропологами і класиками, злочинність вічним явищем. «Сама думка, — як писав Ліст, — про можливість знищити злочинність належить до утопії». За­значимо, що ідеї соці­ологів про фактори злочинності і про те, що її не можна знищити, нещадно критикувалися в радянській науці кримінального права і офіційній політиці. Так, наприклад, у програмі КПРС, прийнятій на XXII з'їзді, прямо ставилося завдання ліквідації злочинності в най­ближчі роки. За­раз, коли ці ідеї сприймаються як ще один міф ра­дянської дійсності, погляди соціологів у цій частині повинні, звичай­но, оцінюватися інакше.

Таким чином, соціологи правильно визнавали злочинність яви­щем соціа­льним, яке породжується різними процесами, що відбува­ються в суспі­льстві.

4. Вчення про небезпечний стан — це реакційна частина по­глядів соціо­логів. Відкидаючи крайнощі антропологів про природже­ного злочинця, вони підтверджували, що є люди, спосіб життя яких або особливості особи становлять загрозу для суспільства. До цих категорій людей належать не лише ті, хто вчиняє злочин, але й ті, хто не вчинив конкретно нічого злочин­ного, але внаслідок певних обставин мають визнаватися такими, що перебу­вають в небезпечно­му стані. Це, на думку соціологів, учасники антигромад­ських орга­нізацій, жебраки, бродяги, проститутки, сутенери, безробітні, алко­голіки, дегенерати, душевно хворі тощо.

Підставою для репресії, як про те твердили класики, є не діян­ня, а діяч, не склад злочину, а небезпечний стан. Невловимість ознак небезпечного стану відкриває широкі можливості для необґрунтованих репресій і свавілля. Тому відмова від понять осудності, вини, покарання та інших інститутів кла­сичного кримінального права є характерною для соціологів. Наведемо лише дві цитати. Так, При-но писав без зайвої скромності: «Я показав, що перетво­рення в кри­мінальному праві змушують нас визнати небезпечний стан навіть там, де немає ще злочинця, і право втручання держави навіть туди, де немає ні злочину, ні злочинця». Йому ніби вторить Ван-Гамель: «Три поняття страшенно заважають нам, а саме: «осудність», «по­карання», «злочин»; коли ми від них звільнимося, нарешті, усе тоді піде на краще».

5. Вчення про покарання і заходи безпеки. Соціологи розро­били класи­фікацію злочинців і залежно від цього рекомендували різні види репре­сії. До так званих «випадкових» злочинців слід засто­совувати, виходячи з принципу моральної вини, «відплатне покаран­ня», відносно звичних злочин­ців (невиправних) Ліст рекомендував їх елімінацію (тобто знищення) — сме­ртну кару або довічне ув'язнен­ня. До хронічних, звичних злочинців слід за­стосовувати також захо­ди безпеки, превентивне ув'язнення, поміщення до спеціальних закла­дів, відправлення у заслання, поліцейський нагляд тощо.

Представники соціологічної школи пропонували систему невизначених вироків, передаючи питання про строк покарання тюрем­ній адміністрації. Водночас вони пропонували ввести до законодав­ства умовне засудження і умовно-дострокове звільнення від покаран­ня, заміну короткострокового по­збавлення волі штрафом, створення спеціальних судів і особливих місць по­збавлення волі для неповно­літніх злочинців.

6. Ідеї соціологів зробили істотний вплив на законодавство. Так, у Фран­ції у 1885 р. був виданий закон щодо непоправних рецидиві­стів, заходи безпеки вперше були передбачені КК Норвегії 1902 р., в Англії (1908 р.) був прийнятий закон щодо попередження злочин­ності. Взагалі майже всі кримі­нальні кодекси XX ст. відтворюють дуалістичну систему заходів репресії — покарання і заходів безпе­ки (у попередньому розділі підручника говорилося про ідею «подвій­ного шляху» у чинному КК Німеччини), причому не тільки в Європі, але, наприклад, і в країнах Латинської Америки.

7. Ідеї соціологів отримали новий імпульс після Другої світової війни, коли виникла школа нового соціального захисту, що об'єднує юристів, меди­ків і соціологів більше як 70 держав. Своїм вчителем вона називає бельгійсь­кого соціолога Адольфа Принса. Фундатором концепції нового соціального захисту вважається французький юрист М. Ансель (1902-1990), що був пред­ставником демократичного на­прямку цієї течії. Школа нового соціального захисту відстоює збе­реження основних концепцій класиків, закріплених у КК цивілізо­ваних країн (принцип відповідальності за вину, застосування пока­рання відповідно до тяжкості злочину), вимагаючи лише вилучення з науко­вого вжитку різноманітного роду фікцій, пов'язаних з «пану­ванням юридич­ного апріоризму» класичної школи (наприклад, вчен­ня про негідний замах). У той же час головним завданням криміналь­ного права новий соціальний за­хист вважає «ресоціалізацію» осо­би, з тим щоб повернути злочинця до «ве­ликої родини людей». Ансель та його прихильники виступають за збере­ження суду і кримінального судочинства, але пропонують ввести спеціальне «досьє злочинця», у якому б фіксувалася «біографія» засудженого. Вони вважають за необхідне введення посади спеціального «судді з пока­рання», який би контролював поведінку засудженого. У той же час новий соціальний захист пропонує застосування заходів безпеки, у тому числі і до деяких «пе­редделіктних станів» — до бродяг, жеб­раків'. Слід зазначити, що ідеї нового соціального захисту одержа­ли закріплення у новому КК Франції 1992 р.