Поняття, мета та порядок застосування примусового ліку­вання

КК розмежовує види примусу, що застосовується до певних категорій хворих осіб у разі вчинення ними суспільне небезпечного діяння. На відміну від приму­сових заходів медичного характеру, які застосовують­ся до неосуд­них та обмежено осудних, примусове лі­кування застосовується "до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоро­в'я ін­ших осіб". Застосування такого примусового лі­кування є правом, а не обов'я­зком суду.

Згідно з ч. 1 ст. 96 КК примусове лікування засто­совується незалежно від призначеного покарання. Йдеться про те, що воно здійснюється поряд із при­значеним покаранням. Застосування такого лікування "незалежно від призначеного покарання" означає, що цей примус може бути застосований у разі засудження особи до будь-якого виду покарання.

КК 1960 р. передбачав примусове лікування лише хронічних алкоголі­ків і наркоманів (ст. 14 КК України). КК України 2001 р. не конкретизує осіб, щодо яких може бути застосоване примусове лікування. Але при цьому в ч. 1 його ст. 96 КК України вживається узагальнене поняття - особи, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб. Коло таких осіб не обмежується наркологічне хворими. У даному разі йдеться про соціальне небезпечні захворювання, до яких Основи законодав­ства України про охорону здо­ров'я відносять: туберкульоз, психічні, венери­чні за­хворювання, СНІД, лепра, хронічний алкоголізм, нар­команія, а також карантинні захворювання.

До таких хвороб, на нашу думку, необхідно віднес­ти також токсикома­нію.

Підставою для застосування примусового лікування є сукупність юриди­чного й медичного критеріїв:

а) наявність у діяннях винного ознак складу злочину;

б) наявність в особи хвороби, що становить небезпеку для здоров'я ін­ших осіб. До умов застосування приму­сового лікування у порядку ст. 96 КК України належать:

а) необхідність медичного висновку про наявність у суб'єкта злочину хвороби, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб; б) засудження та­кої особи до пев­ного виду покарання.

Відсутність будь-якого з критеріїв, що належать до підстави й умов засто­сування примусового лікування, виключає можливість його застосу­вання.

Примусове лікування від алкоголізму (наркоманії) може бути застосо­вано лише за наявності відповідного висновку лікувальної установи (ч. 4 ст. 324), лікарсь­кої комісії (ст. 411' КПК).

Медичний висновок про необхідність примусового лікування алкоголі­ків, наркоманів і токсикоманів ви­дається спеціальними медичними комісі­ями, до складу яких обов'язково входять спеціалісти - лікар психіатр-нарко­лог (голова комісії), терапевт і невропатолог.

Медичний висновок має бути обґрунтованим не лише на результатах клінічного обстеження хворого, а й на даних, поданих комісії для ознайом­лення особою, що проводить дізнання, слідчим або судом. Такими даними можуть бути відомості, які містяться у матеріалах кримінальної справи і ха­рактеризують поведінку обвинуваченого за місцем проживання, роботи чи на­вчання, а також відомості про його попередню проти­правну поведінку, по­в'язану із зловживанням алкого­льними напоями, наркотичними засобами чи психо­тропними речовинами, лікуванням у психоневрологіч­ному або нарко­логічному диспансері тощо.

У медичному висновку про наркологічне захворю­вання мають бути сфо­рмульовані відповіді на такі за­питання: чи є особа хронічним алкоголіком або нар­команом чи токсикоманом?; чи потребує вона приму­сового ліку­вання?; чи є протипоказання до такого лі­кування? Діагноз "хронічний алко­голізм" або "нарко­манія" чи "токсикоманія" встановлюється тільки лікарем-наркологом.

КК не містить положень щодо продовження й при­пинення примусового лікувального процесу. Частково ці питання розв'язує ст. 411' КПК - і лише стосовно алкоголіків та наркоманів.

Примусове лікування здійснюється за місцем відбу­вання покарання, якщо особа засуджена до позбавлен­ня волі чи обмеження волі (ч. 2 ст. 96 КК). Останній вид покарання не застосовується до неповнолітніх, ва­гітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотир­надцяти років, до осіб, що дося­гли пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до інвалідів першої і другої груп (ч. З ст. 61 КК). Отже, застосу­ванню примусового ліку­вання до перелічених осіб має передувати їх засудження до позбавлення волі чи ін­ших видів покарань (окрім обмеження волі).

У разі призначення інших видів покарання, крім по­збавлення волі або обмеження волі, примусове ліку­вання здійснюється у спеціальних лікуваль­них закла­дах. Закон (ч. 2 ст. 96 КК) не розкриває, що треба ро­зуміти під ними в даному разі. На даний час в Україні не створено лікувальних закладів, які мали б усі мож­ливості для забезпечення спеціального лікування й відповід­ного трудового режиму особам, котрі засу­джені до покарання не у виді по­збавлення волі або обмеження волі, і за вироком суду підлягають примусо­вому лікуванню. Якщо говорити про алкоголіків і нар­команів, то на практиці ця категорія засуджених про­ходить антиалкогольне (протинаркотичне) ліку­вання у спеціалізованих лікувальних закладах органів охорони здоров'я. До них належать стаціонарні спеціалізовані наркологічні диспансери, наркологі­чні відділення при психіатричних лікарнях. При наркологічних та психо­нев­рологічних диспансерах функціонують також полі­клінічні, амбулаторні нар­кологічні кабінети.

З урахуванням підстав застосування примусового лікування в порядку ст. 96 КК до спеціальних лікува­льних закладів не можуть бути віднесені спе­ціалізова­ні лікувальні (для дорослих) і лікувально-виховні за­клади для непо­внолітніх, призначені для примусового лікування від наркоманії.

Кримінальне законодавство, на відміну від адмініс­тративного, тради­ційно не встановлює строків приму­сового лікування алкоголіків і наркоманів. Здається, що ці строки мають бути однаковими, тобто вони не можуть пере­вищувати дванадцяти місяців (з ураху­ванням продовження строку примусо­вого лікування).

Таким чином,примусове лікування - це криміналь­но-правовий захід державного примусу, який застосо­вується судом поряд з призначеним пока­ранням до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що ста­новить небез­пеку для здоров'я інших осіб, з метою ви­ліковування їх від соціальне небез­печного захворю­вання, профілактики цієї хвороби, а також запобігання вчи­ненню ними суспільне небезпечних діянь.

Порядок застосування і виконання примусового лі­кування щодо засудже­них до позбавлення волі осіб регламентується ст. 77 ВТК. Якщо під час відбування покарання в місцях позбавлення волі буде встановле­но, що засуджений має хворобу, яка становить небез­пеку для здоров'я інших осіб, та він відмовляється від лікування, адміністрація колонії вносить до суду по­дання про застосування до такої особи примусового лікування.

Примусове лікування, що застосовується у зв'язку із вчиненням особою злочину та її засудженням, тобто яке пов'язане з кримінально-правовими від­носинами, необ­хідно відрізняти від примусового лікування алкоголіків і нар­команів як адміністративно-правового заходу. Зок­рема, згідно зі ст. 1 Закону України "Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, пси­хотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними" від 15 лю­того 1995 р. примусове лікування - це лікування на під­ставі судового рішення хворого на наркоманію, який ухиляється від добровільного лікування або продовжує вживати наркотичні засоби без призначення лікаря і по­рушує права інших осіб. Таке лікування застосовується тільки у випадках звернення близьких родичів чи інших осіб до органів внутрішніх справ або прокуратури у зв'язку з небезпечною поведінкою хворого на наркома­нію (ч. 1 ст. 16 Закону). Ра­ніше воно проводилося в ліку­вально-трудових і лікувально-виховних профі­лакторіях Міністерства внутрішніх справ України, які в 1995 р. бу­ли ліквідо­вані. Тепер ці наркологічні хворі направля­ються на лікування до спеціалізо­ваних лікувальних за­кладів органів охорони здоров'я, а неповнолітні, які до­сягли шістнадцятирічного віку, - до спеціалізованих лі­кувально-виховних за­кладів терміном до одного року. Ці заклади визначаються Міністерством охорони здоров'я України. Порядок лікування таких хворих та функціону­вання спеціалізованих закладів встановлюється Кабіне­том Міністерством України.

На підставі зазначеного Закону не підлягають на­правленню на приму­сове лікування особи, які страж­дають на тяжкі психічні розлади або іншу тя­жку хво­робу, що перешкоджає перебуванню в таких закладах, інваліди І та П груп, вагітні жінки і матері, що мають немовлят, а також чоловіки віком по­над 60 років і жі­нки віком понад 55 років. До таких осіб застосовується ліку­вання в порядку, визначеному Міністерством охо­рони здоров'я України.

За постановою суду особа, яка перебуває на приму­совому лікуванні, може бути достроково звільнена від нього або виписана з лікувального за­кладу в разі тяж­кого захворювання, що перешкоджає подальшому її перебу­ванню в цій установі, або коли відпала необхід­ність у лікуванні від наркома­нії. Строк примусового лікування від наркоманії може бути продовжено (але його загальний термін не може перевищувати дванад­цяти місяців) у разі сис­тематичного порушення осо­бою, яка перебуває в спеціалізованому лікуваль­ному закладі, режиму та курсу лікування від наркоманії, внаслідок чого не вдалося досягти позитивних резуль­татів медичного впливу.

Втеча зі спеціалізованого лікувального закладу, а також по дорозі до нього тягне відповідальність за ст. 394 КК України.