Поняття покарання

Поняття і мета покарання

Розділ ХУ1

1. Політика держави у боротьбі зі злочинністю передбачає ком­плекс захо­дів, серед яких головну роль виконують заходи соціаль­ного, економіч­ного, політичного, правового, організаційного і куль­турно-виховного харак­теру. В системі цих заходів певне місце посі­дає і покарання. Воно є необхід­ним засобом охорони суспільства від злочинних посягань. Виконання цієї ролі здійснюється як за допо­могою погрози покаранням, яка передбачена в санкції кожної кри­мінально-правової норми, так і шляхом його реалізації, тобто при­мусового впливу на осіб, що вже вчинили злочини.

У літературі поширена думка, що покарання у боротьбі зі зло­чинністю виконує допоміжну роль. Це твердження потребує уточ­нення. Воно є вірним щодо системи заходів, які держава використо­вує для профілактики злочинів, зниження злочинності, усунення її причин та умов. На підтвердження цього слід зазначити, що гума­ністичні ідеї Монтеск'є, Бекарія та інших авторів про те, що навче­ний досвідом законодавець краще попередить злочин, ніж буде зму­шений карати за нього, знайшли свій розвиток в науці кримінального права і практиці боротьби зі злочинністю. В такому аспекті покаран­ня дійсно відіграє допоміжну роль. Проте серед заходів державного реагування на вже вчинені злочини і осіб, які їх вчинили, покаранню надається дуже важливе значення. В ньому від імені держави виража­ється негативна оцінка вчине­ного злочину і самого злочинця. Змен­шення цієї ролі покарання суперечить каральній і попереджуваль­ній його сутності як найгострішого, найбільш су­ворого заходу дер­жавного примушування, що застосовується за вироком суду до осіб, які вчинили злочини. Конституція України, кримінальне зако­нодав­ство та практика його застосування переконують, що держава від­водить покаранню дуже значну роль у виконанні свого обов'язку забезпечувати охо­рону прав і свобод людини і громадянина, влас­ності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, кон­ституційного устрою України від зло­чинних посягань, забезпечен­ня миру і безпеки людства. Таким чином, пока­рання як один із центральних інститутів кримінального права є важливим ін­струмен­том у руках держави для охорони найбільш значущих суспільних від­носин. Воно є головною і найбільш поширеною формою реалізації криміна­льної відповідальності і водночас покликано забезпечувати поведінку людей відповідно до вимог закону.

Однак значна роль покарання в боротьбі зі злочинністю не ви­правдує тенденції його ужорсточення, яка спостерігається багато років. На жаль, до прийняття нового КК ця тенденція практично не змінилася. Вона знайшла своє вираження як у законодавстві, так і в практиці його застосування. До­сить зазначити, що в КК України 1960 р. більшість санкцій передбачали по­збавлення волі, причому 124 з них — на строк до 10-15 років. Превалювало позбавлення волі й у судовій практиці. Судами України щорічно до позбав­лення волі засуджувалось до 50 % підсудних. Причини такої практики поля­га­ли, очевидно, не тільки в зростанні злочинності, айв поширеності у громад­ській, в тому числі професійній, правосвідомості хибної ду­мки, згідно з якою кращий засіб боротьби зі злочинністю — жорс­токість покарання. Подібну позицію необхідно було змінити, і пер­ший серйозний крок у цьому напрямку зроблений у новому КК. Істо­рія боротьби зі злочинністю в багатьох країнах незалежно від їх суспільного ладу свідчить про те, що жорстокість покарання не при­водила до бажаного результату. Навпаки, жорстокість покарання пе­реконує винного в несправедливості покарання, робить засуджено­го більш жорстоким, породжує в його свідомості почуття образи, неповаги до суспіль­ства, держави, її законів. Тому значення покаран­ня в боротьбі зі злочинністю визначається не його жорстокістю, а справедливістю, невідворотністю, своє­часністю і неминучістю його застосування за кожний вчинений злочин. Слід сказати, що в ново­му КК ця позиція знайшла своє чітке вираження. Вперше здійснена значна гуманізація репресивності санкцій. Виключено смертну кару, довічне позбавлення волі передбачено альтернативне з іншим пока­ран­ням (позбавленням волі на певний строк) і тільки за особливо тяжкі злочини проти життя. Із санкцій за злочини невеликої тяжкості практично виключено покарання у виді позбавлення волі. У багатьох інших санкціях значно зни­жені його межі. У системі покарань і санк­ціях за багато злочинів передбачені нові, гуманні види покарань: громадські роботи, арешт, обмеження волі, зна­чно розширені мож­ливості застосування штрафу та інших покарань, не пов'я­заних з поз­бавленням волі.

Все це надає реальні можливості для зміни професійної свідомості і від­мови від тенденції до зайвої жорстокості покарання в судовій практиці. Роль і значення покарання багато в чому залежать від обґрунтованості його призначення і реалізації. Воно повинно бути від­повідним тяжкості вчиненого злочину, справедливим і достатнім для виправлення засудженого. Тільки таке покарання сприймається вин­ним та іншими особами як кінцевий і дій­сно заслужений результат його злочинного діяння. Покарання завжди має за­стосовуватися з до­держанням основних напрямків, властивих каральній полі­тиці:

а) застосування суворих заходів покарання до рецидивістів і осіб, що вчинили тяжкі і особливо тяжкі злочини, а також до активних учасників ор­ганізованих злочинних груп;

б) застосування покарань, не пов'язаних з ізоляцією винного від суспільс­тва, і навіть звільнення від відбування покарань осіб, що вчинили вперше злочини невеликої і середньої тяжкості.

Поєднання цих двох напрямків відображено в новому КК і по­винно здій­снюватися в каральній політиці наших судових органів.

2. Відповідно до ч. 1 ст. 50 КК покарання є заходом примусу, що застосо­вується від імені держави за вироком суду до особи, визна­ної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і сво­бод засудженого. Таке визначення поняття по­карання в законі дано вперше. Його аналіз дозволяє виділити і роз­глянути основні ознаки покарання.

Важливим завданням правової держави є охорона основних су­спільних відносин від злочинних посягань. Здійснення його в пер­шу чергу виража­ється у визначенні того, які суспільне небезпечні діяння є злочинними та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили (ст. 1 КК). І першою важ­ливою ознакою покарання, що визначає його соціальний зміст, є визнання по­карання заходом державного примусу, що застосовується до осіб, які вчи­нили злочинне посягання. Покарання примушує особу до зако­нослухняної поведінки.

Друга ознака покарання закріплена в ст. 2 КК, де зазначено, що особа не може бути піддана кримінальному покаран­ню, доки її вину не буде дове­дено в законному порядку і встановле­но обвинувальним вироком суду. Отже, застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відпо­відальності. Це ло­гічний юридичний наслідок злочину. Передбачені в законі інші методи реагування держави на злочини, такі як: звільнення від криміна­льної відповідальності на підставі статей 45, 46, 48 або з передачею особи на поруки (ст. 47); звільнення від кримінальної відповідаль­ності і покарання з застосуванням до неповнолітніх примусових за­ходів виховного характеру (статті 97 і 105); звільнення від покарання або від його відбування на підставі статей 74, 75, 83, 84, є винятком і. застосовуються лише у випадках, передба­чених законом, можливі при наявності достатніх для цього підстав і, як пра­вило, за злочини не­великої тяжкості. Тому оцінка покарання як кінцевого юридичного наслідку злочину є його характерною ознакою.

Третя розпізнавальна ознака покарання також закріплена в ч. 2 ст. 2 КК і полягає в тому, що покарання може бути застосовано лише за вироком суду від імені держави, що надає йому публічного характеру. До виключної ком­петенції суду належить і звільнення від покарання, крім звільнення внаслідок амністії або помилування.

Четверта ознака покарання знайшла своє зако­нодавче закріплення в ч. 1 ст. 50 КК, де сказано, що покарання полягає в передбаченому законом обме­женні прав і свобод засудженого. Саме в цьому проявляється така власти­вість покарання, як кара, що робить його найгострішим заходом державного примусу. Кара — це властивість будь-якого кримінального покарання. Вона визначається видом і стро­ком покарання, наявністю фізичних, майнових і моральних позбавлень і обмежень. В одних покараннях каральна їх власти­вість виражена біль­шою мірою, наприклад, при довічному позбавленні волі, позбавленні волі на певний строк, матеріальних або майнових позбавленнях, де вона виражена в таких покараннях, як штраф і конфіскація майна; в інших — превалюють обмеження інших прав, наприклад, право займатися профе­сійною діяльністю, мати звання тощо. Кожне покарання спричи­няє і моральні страждання різного ступеня — ганьбу, сором перед сус­пільством і своїми близькими. Всі ці обмеження і визначають кару як ознаку покарання. Обсяг кари диференційований у кожному покаранні залежно від характеру і тяжко­сті злочину. Кара як ознака покарання завжди повинна відповідати тяжкості злочину.

П'ята характерна ознака покарання по­лягає в тому, що в ньому знахо­дять своє вираження засудження, не­гативна оцінка з боку держави як вчине­ного злочину, так і самого злочинця. Авторитетність такої оцінки закріплю­ється обвинувальним вироком, що виноситься судом від імені держави і міс­тить конкрет­ну міру покарання. Таким чином, призначене покарання висту­пає правовим критерієм, показником негативної оцінки злочину і особи, яка його вчинила, з точки зору кримінального закону і моральності.

Шоста ознака покарання проявляється в його особистому характері. Це означає, що призначення кримінального по­карання і його виконання можливі тільки стосовно самого винного. Воно не може бути покладене на інших осіб, навіть близьких роди­чів. Наприклад, ізоляції підлягає особисто засу­джений до позбавлен­ня волі; конфіскації підлягає тільки майно, що належить особисто за­судженому, і т.ін.

Нарешті, сьома характерна ознака покарання полягає в тому, що будь-яке покарання тягне за собою суди­мість (ст. 88 КК). Саме судимість відріз­няє кримінальне покарання від інших засобів державного примушування. За своїм змістом су­димість — це не тільки властивість кари, вона являє собою певний правовий статус засудженого, пов'язаний з різного роду правообме­женнями та іншими несприятливими наслідками, протягом певно­го, визначе­ного в законі строку. Судимість як самостійна ознака по­карання визначається тим, що вона визнається обставиною, що об­тяжує покарання у разі вчинення нового злочину та зберігає певні обмеження прав засудженого і після від­буття ним покарання.

Викладені ознаки відрізняють покарання від інших примусових захо­дів.

§ 2. Мета покарання

1. Проблема мети покарання цікавила багатьох вчених-юристів і філосо­фів, що працювали в галузі кримінального права, протягом всієї історії його розвитку. Багато запропонованих ними концепцій і теорій не призвели до однозначного тлумачення цієї складної проб­леми. Проте серед їх множин можна виділити дві основні групи:

а) абсолютні теорії покарання (теорії відплати);

б) відносні теорії покарання (теорії досягнення корисних цілей). Предста­вники абсолютних теорій (Кант, Гегель та їх послідов­ники) не ба­чили в покаранні ніякого іншого змісту, крім єдиної аб­солютної ідеї — мети відплати за вчинений злочин. Як практичну реалізацію прихильники цих тео­рій відстоювали необхідність за­конодавчого закріплення різних систем про­порційності злочину і покарання, відплати рівним злом за заподіяне винним зло. Напри­клад, за вбивство — смертна кара, за статеві злочини — кастрація, за майнові — каторга, за образу — застосування заходів, що ганьб­лять вин­ного, тощо.

Прихильників відносних теорій об'єднувало те, що вони бачили сенс і корисність покарання в досягненні якоїсь конкретної мети. Так, прибічники теорії залякування (Бентам та ін.) і теорії психологічно­го примушування (А. Фейєрбах) вважали, що покарання повинно стримувати інших осіб від вчи­нення злочинів, тобто виконувати мету загального попередження. На думку А. Фейєрбаха, воно має спричи­няти винному більше невдоволення, ніж те за­доволення, яке він одер­жує від вчинення злочину. Таким чином, застосову­ване покарання психологічно впливає на інших осіб, утримуючи їх від вчи­нення зло­чинів. Представники теорії спеціального попередження відстою­вали ідею застосування покарання виключно для того, щоб сам винний не вчинив нового злочину. Подібні ідеї відстоювали і прихильники тео­рій ви­правлення, на думку яких покарання повинно забезпечити ви­правлення вин­ного, тобто невчинення ним нових злочинів.

Однобічність цих теорій не могла задовольнити практиків. Тому в сере­дині XIX ст. з'являються так звані змішані теорії покарання. Загальним для них є об'єднання ідей декількох абсолютних і віднос­них теорій про мету по­карання. Їх прихильники у різноманітних ва­ріаціях визнають цілями пока­рання: залякування, відплату, відшкоду­вання заподіяної злочином моральної шкоди, виправлення, загальне і спеціальне попередження. Ці теорії відрізня­ються не тільки поєднан­ням цілей, а й їх значущістю. В одних із них прева­лює мета заляку­вання, відплати, в інших — мета попередження або виправ­лення.

Значний внесок в дослідження цієї проблеми зробили і такі ві­домі кримі­налісти, як М.С. Таганцев, С.В. Познишев, М.Д. Сергієвський, І.Я. Фойницький, що працював у Києві, А.Ф. Кістяківський та ін. Ними зокрема відстоювалася ідея диференціації цілей пока­рання залежно від тяжкості вчи­неного злочину та особливостей осо­би винного. Багато уваги приділялося проблемі мети покарання і в останні десятиліття. В роботах деяких учених радянського і пост­радянського періоду знайшли подальший розвиток змішані теорії про мету покарання.

2. Слід зазначити, що проблема мети покарання викликала великі спори. Всі дослідники визнають цілями покарання загальне і спеці­альне по­передження злочинів, а на думку М.Д. Шаргородського, вони є єдиними ці­лями покарання. Інші, крім цих двох цілей, нази­вають метою покарання та­кож виправлення засудженого. Але найбільше дискусій точилося з питання про визнання кари метою по­карання. Розробники нового КК вирішили це пи­тання позитивно. При науковому розв'язанні цієї проблеми необхідно вихо­дити з того, що цілі покарання багатогранні. Це насамперед захист суспільс­тва від злочинних посягань, що немислимо без відплати за вчинений зло­чин; обов'язковий виправний вплив на засудженого з метою пере­творення його на законослухняного громадянина і попередження вчинення злочинів у майбут­ньому як засудженим, так і іншими осо­бами. Таке тлумачення цілей пока­рання відповідає самій природі цього заходу державного примусу. Покарання завжди призначаєть­ся як відповідний захід держави за вчинений злочин, ви­конує виправ­ну функцію і водночас запобігає вчиненню нових злочинів як самим засудженим, так і іншими особами. Всі зазначені види мети покаран­ня органічно взаємозалежні і обумовлюють одна одну.

У чинному законі питання про мету покарання вирішене в ч. 2 ст. 50 КК, де вказано, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення за­суджених, а також запобігання вчиненню нових зло­чинів як засудженими , так і іншими особами.

Наведений текст свідчить про те, що закон виходить із змішаних тео­рій, тому що називає метою покарання:

1) кару як відплату за вчинене;

2) виправлення засудженого;

3) попередження вчинення нових злочинів самим засудженим (спеціа­льне попередження);

4) попередження вчинення злочинів з боку інших осіб (загальне попере­дження).

3. Застосовуючи покарання, суд має на меті покарати винного, що необ­хідно і для захисту суспільства, і для задоволення почуття обу­рення і справедливості потерпілого і суспільства в цілому. Визнання кари як мети покарання не зменшує визнання кари сутністю покаран­ня, що, як уже гово­рилося, є його істотною ознакою. Кара виступає в двох іпостасях, що перебу­вають у діалектичній єдності. Проте для них характерні і деякі особливості. Кара як органічна ознака покарання знаходить своє вираження не тільки в за­стосуванні покарання, але та­кож у санкції статті і відповідній нормі Загальної частини, де перед­бачений конкретний вид покарання, описані характерні його ознаки. У цій якості кара не тільки визначає характер покарання, а й ба­гато в чому забезпечує досягнення всіх цілей покарання. Не є винятком і мета (ціль) кари. Однак вона виражається тільки в призначенні реалізації конкре­тної міри покарання до особи, яка вчинила злочин. Тут уже ви­значаються вид покарання, його строки, конкретизується характер фі­зичних і моральних по­збавлень і обмежень, що зобов'язаний перете­рпіти засуджений як відплату за вчинений злочин.

Заперечення мети кари зменшує примусове значення покарання, не вра­ховує, що мета кари саме і перетворює покарання на особли­вий (найбільш гострий) захід державного примусу. Без неї взагалі не може бути криміналь­ного покарання. Забезпечення цієї мети — обов'язкова відповідь держави на вчинений злочин. Особливо яскра­во це простежується при виконанні довіч­ного позбавлення волі, три­валих строків позбавлення волі, конфіскації майна та інших пока­рань. Але мета кари досягається не тільки виконанням пока­рання. Забезпечення цієї мети починається з моменту призначення судом конкретної міри покарання. Самий факт призначення покарання — це істот­ний прояв його карального впливу. Призначення покарання у деяких випад­ках справляє більш значний вплив на засудженого, ніж безпосереднє його виконання (наприклад, утримання із заробітку при виправних роботах, стяг­нення штрафу і т.ін.). Саме призначення пока­рання спричиняє засудженому певні моральні страждання, ганьбу і сором, що є невід'ємною частиною здій­снення кари, надовго зали­шає сліди в його свідомості і одночасно сприяє тому, щоб він усві­домив та спокутував свою вину перед суспільством. В од­них випа­дках, наприклад, при призначенні штрафу, для досягнення мети кари досить лише самого факту застосування цього покарання і його ви­конання; в інших (при призначенні позбавлення волі, обмеження волі, виправних робіт тощо) для цього потрібний більш тривалий вплив покарання, чому воно і при виконанні продовжує завдавати винному ті чи інші позбавлення і обмеження його прав та інтересів. Не можна не враховувати і того, що вже при призна­ченні покарання певною мірою забезпечується задоволення почуття справед­ливості потерпілого і суспільства, проти яких вчинено злочин.

4. Мета виправлення припускає усунення суспільної небезпеч­ності особи, тобто такий вплив покарання, в результаті якого за­суджений під час і після його відбування не вчинить нового злочину. Виправлення полягає в тому, щоб шляхом активного примусового впливу на свідомість засудженого внести корективи в його соціаль­но-психологічні властивості, нейтралізувати негативні, криміногенні настанови, змусити додержуватися положень кримі­нального закону або, ще краще, прищепити, нехай навіть під страхом пока­рання, законослухняність, повагу до закону. Досягнення такого результату прийнято називати юридичним виправленням. Це дуже важливий результат застосування покарання. Досягнення мети виправлення забезпечується самим призначенням покарання, режимом його від­бування, залученням до праці, організацією навчання професії, пе­реконанням, роз'ясненням кримінального законодавства, заходами виховного характеру та іншою освітньою роботою з засудженим.

5. Мета спеціального попередження (спеціальна превенція) поля­гає в такому впливі покарання на засудженого, що позбавляє його можливості знову вчиняти злочини. Запобігання вчиненню нових зло­чинів з боку засу­дженого досягається самим фактом його засуджен­ня і тим більш — виконан­ням покарання, коли особа поставлена в такі умови, які значною мірою пе­решкоджають або повністю позбавляють можливості вчинити нові злочини. Так, при відбуванні позбавлення волі режим виконання покарання, обме­ження контактів з навколиш­нім світом, постійний контроль за поведінкою засудженого тощо фі­зично позбавляють його можливості вчинення багатьох злочинів. Досягненню цієї мети сприяють і положення закону, що посилю­ють покарання за вчинення нового злочину (визнання його обставиною, що обтяжує покарання — ст. 67; більш суворі правила і межі призна­чення пока­рання — ст. 71). При призначенні такого покарання, як позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяль­ністю, засуджений позбав­ляється можливості знову вчинити злочин з використанням свого службового становища. Наприклад, завідувачка відділу крамниці, засуджена за зловжи­вання службовим становищем (ст. 364) до двох років обмеження волі з по­збавленням права обійма­ти посади, пов'язані з матеріальними цінностями, строком на три роки, фактично не зможе вчинити подібний злочин як міні­мум про­тягом строку призначеного їй покарання.

6. Мета загального попередження (загальна превенція) припу­скає та­кий вплив покарання, що забезпечує попередження вчинен­ня злочину з боку інших осіб. Ця мета покарання звернена насам­перед до осіб, схильних до вчинення злочину. Переважна частина громадян не вчиняють злочинів не під загрозою покарання, а внаслі­док своїх моральних властивостей, звичок, гро­мадських, релігійних настанов і переконань. Стосовно таких громадян кримі­нальне пока­рання теж впливає позитивно, підвищує правову культуру, вихо­вує нетерпиме ставлення до злочинців, формує відповідний рівень правосві­домості.

Досягнення мети загального попередження забезпечується са­мим опри­людненням законів, санкції яких попереджують про пока­рання кожного, хто порушить ці закони, засудженням винного, при­значенням покарання та його виконанням. Погроза невідворотності покарання і його реалізації є засобом залякування тих антигромад­ських елементів, що схильні вчиняти злочини. Частіше за все саме залякування, страх покарання, погроза його неминучості стримують багатьох із них від вчинення злочину. Причому більшою мірою та­кий вплив справляє невідворотність покарання, а не його суворість.

Спеціальне і загальне попередження, як і інші цілі покарання, тісно взає­мозалежні. Будь-яке покарання незалежно від його виду і розміру пови­нно забезпечувати досягнення всіх цілей покарання.