Поняття і види звільнення від кримінальної відповідально­сті

Звільнення від кримінальної відповідальності

Розділ ХУ

1. У КК неодноразово використовується поняття «звільнення від криміна­льної відповідальності» (наприклад, розділ IX Загальної частини КК так і називається «Звільнення від кримінальної відпо­відальності»). Про зві­льнення від кримінальної відповідальності йдеться й у деяких статтях Особ­ливої частини КК (наприклад, звіль­нення від кримінальної відповідальності за державну зраду (ч. 2 ст. 111), шпигунство (ч. 2 ст. 114), ухилення від сплати податків, збо­рів чи інших обов'язкових платежів (ч. 4 ст. 212), участь у злочин­ній організації (ч. 2 ст. 255) тощо). Проте КК ніде не розкриває цьо­го поняття. Системне і логічне тлумачення закону дає підставу вва­жати, що КК підзвільненням від кримінальної відповідальностірозуміє звільнення лише від майбутньої, потенційної відповідаль­ності. Що ж стосується звіль­нення від реальної кримінальної від­повідальності, то закон використовує тут поняття «звільнення від покарання» (розділ XII КК так і називається «Звіль­нення від пока­рання та його відбування»). Це пояснюється тим, що криміна­льна відповідальність, як уже відзначалося в підрозділі 1 розділу II цьо­го підручника, реалізується в трьох формах, а саме: 1) не пов'язаній з призна­ченням винному покарання; 2) пов'язаній з призначенням покарання, але без його реального відбування; 3) пов'язаній з від­буванням призначеного пока­рання. Тому звільнення від реальної кри­мінальної відповідальності — це зві­льнення від покарання, тобто від його призначення або відбування. В усіх ін­ших випадках має місце звільнення від майбутньої, потенційної кримі­нальної відповідальності. Саме тому розділ IX «Звіль­нення від кримінальної відпові­дальності» поміщений в Загальній ча­стині КК перед розділом Х «Покарання та його види».

2. Обов'язок особи, яка вчинила злочин, зазнати кримінальної відповіда­льності реалізується в рамках кримінально-правових відносин. Держава як один із суб'єктів цих відносин має право не тільки піддати цю особу заходам кримінальної відповідальності, а й відмо­витися від цього за наявності підстав, передбачених КК. Відповід­но до ч. 2 ст. 44 КК особа, яка вчинила злочин, звільняється від кри­мінальної відповідальності у випадках, передбачених цим Кодек­сом, а також на підставі закону України про амніс­тію чи акта помилування. Таким чином, повноваження держави обмежені КК, який містить вичерпний перелік підстав звільнення від криміналь­ної від­повідальності. Такими підставами є: 1) добровільна відмова від доведення злочину до кінця (ст. 17 КК); 2) дійове каяття (ст. 45 КК); 3) примирення з потерпілим (ст. 46 КК); 4) щире розкаяння осо­би у вчиненні злочину і наяв­ність клопотання про передачу її на по­руки (ст. 47 КК); 5) зміна обстановки (ст. 48 КК); 6) закінчення стро­ків давності (ст. 49 КК); 7) спеціальні підстави звільнення від кри­мінальної відповідальності, передбачені Особливою час­тиною КК (ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114, ч. 3 ст. 175, ч. 4 ст. 212, ч. 2 ст. 255, ч. 5 ст. 258, ч. 6 ст. 260, ч. З ст. 263, ч. 4 ст. 289, ч. 4 ст. 307, ч. 4 ст. 309, ч. 4 ст. 311, ч. З ст. 369); 8) акти амністії і помилування (статті 85-87).

Згідно з ч. 2 ст. 44 КК звільнення від кримінальної відповідаль­ності у випадках, передбачених цим Кодексом, здійснюється виключ­но судом. По­рядок звільнення від кримінальної відповідальності встановлюється законом.

Звільнення від кримінальної відповідальності може мати місце після вчинення злочину в період, коли для цього виникли та існують передбачені КК підстави, проте в будь-якому випадку до закінчення строку, протягом якого на особі лежить обов'язок відповідати за вчи­нене перед державою. Це, за загальним правилом, день закінчення строку давності (ст. 49 КК), при цьому, однак, особа може бути звіль­нена від кримінальної відповідальності до того моменту, доки вона їй не піддалася, тобто до набрання законної сили обвинувальним виро­ком суду. Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 р. у справі про депутатську недоторканність саме з дня набрання законної сили обвинувальним вироком суду і починається кримінальна відповідальність. Після цього може йтися лише про звіль­нення від покарання. Отже, день набрання законної сили обвинуваль­ним вироком суду є межею, що розділяє звільнення від кримінальної відповідальності і звільнення від покарання.

Звільнення від кримінальної відповідальності— це реаліза­ція держа­вою в особі суду свого повноваження, згідно з яким вона відмовляється за наявності підстав, передбачених КК, від держав­ного осуду особи, яка вчинила злочин, а також від покладання на неї обмежень особистого, май­нового або іншого характеру, встанов­лених законом за вчинення цього зло­чину.

3. Прийняття судом рішення про звільнення особи від криміналь­ної від­повідальності є актом, що свідчить про припинення криміналь­но-правових відносин між особою, яка вчинила злочин, і державою. Це означає також, що з цього моменту дана особа вже не несе обо­в'язку відповідати перед держа­вою за вчинене, не може нести тягар кримінальної відповідальності. Тобто, вчинене раніше нею діяння визнається юридичне незначним, підлягає за­буттю (вчинений рані­ше злочин не може враховуватися при визначенні по­вторності і су­купності злочинів, рецидиві, призначенні покарання за вчи­нення нового злочину тощо). Разом з тим звільнення від кримінальної від­по­відальності не свідчить про виправдання особи, оскільки кримі­нальна справа припиняється з нереабілітуючих для неї підстав.

4. Передбачені законом види звільнення від кримінальної відпо­відально­сті можуть бути поділені на групи за різними підставами. Так, зале­жно від того, правом чи обов'язком суду є звільнення особи від кримінальної відповідальності, виділяють два види такого звільнен­ня: обов'язкове і. необо­в'язкове (факультативне). Факультативним є звільнення, передбачене ст. 47 КК (передача на поруки) і ст. 48 КК (змі­на обстановки). Це означає, що за на­явності підстав, установлених зазначеними статтями, суд має право, але не зобов'язаний звільнити особу від кримінальної відповідальності. В усіх інших випадках ви­мога закону про звільнення від кримінальної відповідальності є імпе­ративною, тобто такою, що зобов'язує суд звільнити особу від кри­міна­льної відповідальності (наприклад, при дійовому каятті або при­миренні з по­терпілим, а також після закінчення строків давності і при спеціальних видах звільнення, передбачених в Особливій частині КК).

Звільнення особи від кримінальної відповідальності може бути безумов­ним і умовним. Безумовне звільнення означає, що особа звіль­няється від кримінальної відповідальності остаточно, безповоротно. Таке звільнення не ставиться в залежність від подальшої поведінки особи після ухвалення рі­шення про її звільнення. З цього погляду всі види звільнення від криміналь­ної відповідальності є безумовними, крім одного, а саме: звільнення від кри­мінальної відповідальності з передачею особи на поруки колективу підпри­ємства, установи чи ор­ганізації (ст. 47 КК). У цьому разі особа звільняється від криміналь­ної відповідальності під умовою, що протягом року вона випра­вдає довіру колективу. В противному разі вона може бути притягнута до кримінальної відповідальності за раніше вчинений злочин.

Залежно від того, на підставі якого правового акта здійснюється звіль­нення від кримінальної відповідальності, розрізняють звільнен­ня: 1) у випад­ках, передбачених КК; 2) на підставі Закону України про амністію; 3) на під­ставі Указу Президента України про помилування. Нарешті, від того, де в КК передбачена підстава звільнення від кри­мінальної відповідальності, виділя­ють звільнення, передбачене: 1) у Загальній частині і 2) в Особливій частині КК.

У Загальній частині питання про звільнення від кримінальної відповіда­льності розглядаються в різних розділах. Так, добровіль­на відмова від дове­дення злочину до кінця — у розділі III «Злочин, його види та стадії», а пи­тання про звільнення від кримінальної від­повідальності на підставі амністії і помилування — у розділі XII «Звільнення від покарання та його відбування».

Розділ IX «Звільнення від кримінальної відповідальності» перед­бачає п'ять видів такого звільнення, кожен з яких має свої переду­мови і підстави. Вони не можуть заміняти один одного або поєдну­ватися між собою, а засто­совуються самостійно. Порядок же звіль­нення від кримінальної відповідаль­ності встановлюється законом, насамперед КПК України.

§ 2. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійо­вим каяттям (ст. 45 КК)

1. Стаття 45 КК встановлює: «Особа, яка вперше вчинила злочин невели­кої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення злочину щиро покаялася, активно сприя­ла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завданні нею збит­ки або усунула заподіяну шкоду». Очевидно, що в цьому разі закон передбачає обов'язкове і безумовне звільнення особи від криміналь­ної відповідальності.

2. Передумовою такого звільнення є вчинення особою вперше злочину невеликої тяжкості, тобто злочину, що карається за зако­ном позбавленням волі на строк до двох років або іншим більш м'я­ким покаранням. Це, напри­клад, заподіяння тяжких тілесних ушкод­жень при перевищенні меж необхід­ної оборони або у разі переви­щення заходів, необхідних для затримання зло­чинця (статті 118 і 124), умисне легке тілесне ушкодження (ст. 125), необ­ережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 128 КК) та ін.

Будь-який із аналізованих злочинів визнається вчиненим упер­ше, якщо: 1) його вчинення фактично мало місце перший раз або 2) хоча б у другий раз, але за перший злочин закінчилися строки дав­ності, погашена судимість і т. ін.

3. Підставою звільнення від кримінальної відповідальності в цьому разі є дійове каяття особи. Таке каяття характеризується трьома озна­ками, а саме: 1) щирим покаянням; 2) активним сприянням розкрит­тю злочину; 3) повним відшкодуванням завданих збитків або усунен­ням заподіяної шкоди. Відсутність хоча б однієї з цих ознак виклю­чає підставу звільнення від кри­мінальної відповідальності за ст. 45 КК.

Щире покаяння передбачає усвідомлення особою своєї вини у вчи­не­ному злочині, щирий жаль про вчинений і осуд своєї поведінки.

Активне сприяння розкриттю злочину — це будь-які дії винної особи, що мають на меті надати допомогу правоохоронним органам у встановленні обставин даної справи, а також осіб, причетних до вчиненого злочину.

Повне відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди означає задоволення в повному обсязі розумних претензій по­терпілого, що Грунтуються на матеріалах справи. Повне відшкоду­вання завданих збитків може виражатися у відновленні початково­го стану предмета посягання (на­приклад, ремонт речі), виправленні пошкодженого майна, поверненні викра­дених речей, заміні їх на інші або приблизно рівноцінні за вартістю, сплаті відповідної суми кош­тів або в іншій формі компенсації. Повне усунення за­подіяної шко­ди передбачає інші засоби загладжування шкоди, наприклад, прине­сення публічного вибачення за образу, виклик «швидкої допомоги» пі­сля заподіяння ушкоджень тощо.

Відшкодування збитків або усунення шкоди повинно бути доб­ровіль­ним. Добровільність відсутня у випадках, коли відшкодуван­ня збитків або усунення шкоди здійснюється під якимись умовами, наприклад, подання письмової заяви потерпілим про прощення осо­би, яка вчинила злочин, про відмову потерпілого від якихось претен­зій до цієї особи в майбутньому тощо.

4. Відшкодування збитків або усунення шкоди може бути здійс­нено не тільки винним, а й іншими особами (наприклад, батьками неповнолітнього, родичами, близькими тощо). Важливо, щоб ініціа­тива щодо такого відшкоду­вання виходила саме від імені особи, яка вчинила злочин, і вона об'єктивно не мала можливості зробити це особисто (наприклад, внаслідок відсутності власних коштів, пере­бування під арештом тощо).

§ 3. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з при­миренням винного з потерпілим (ст. 46 КК)

1. Стаття 46 передбачає: «Особа, яка вперше вчинила злочин не­великої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона прими­рилася з потерпілим та відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподі­яну шкоду». Звільнення від кримінальної відповідальності на підставі ст. 46 КК є обов'язковим для суду і бе­зумовним для особи, яка вчинила злочин.

2. Передумовою аналізованого виду звільнення є вчинення особою впе­рше злочину невеликої тяжкості. Особливістю такого злочину в цьому разі є обов'язкова наявність потерпілого, тобто фізичної осо­би, якій заподіяна фізи­чна, моральна чи матеріальна шкода (ч. 1 ст. 49 КПК). Це випливає із поло­ження ст. 46 КК про примирення осо­би, яка вчинила злочин, з потерпілим, тобто з особою, яка володіє свідомістю і волею. Йдеться про такі, наприклад, злочини, як умис­не або необережне заподіяння тілесних ушкоджень різної тяжкості (статті 122-125, 128 КК), побої і мордування (ст. 126 КК), погроза вбивством (ч. 1 ст. 129 КК) та ін.

3. Примирення особи з потерпілим і відшкодування нею завда­них потер­пілому збитків або усунення заподіяної шкоди і є підста­вою звільнення особи від кримінальної відповідальності за ст. 46 КК.

4. Примирення — це угода зазначених осіб, результатом якої є про­щення потерпілим свого кривдника, який заподіяв йому шкоду. Участь у та­кій угоді потерпілого повинна бути добровільною, а не вимушеною.

§ 4. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з пе­редачею особи на поруки (ст. 47 КК)

1. Стаття 47 передбачає: «І). Особу, яка вперше вчинила злочин невели­кої або середньої тяжкості та щиро покаялася, може бути звільнено від кри­мінальної відповідальності з передачею її на поруки колективу підприємства, установи чи організації за їхнім клопотан­ням за умови, що вона протягом року з дня передачі її на поруки виправдає довіру колективу, не ухиляти­меться від заходів виховно­го характеру та не порушуватиме громадського порядку.

2). У разі порушення умов передачі на поруки особа притягається до кримінальної відповідальності за вчинений нею злочин».

2. Матеріально-правовою передумовою звільнення особи від кримі­наль­ної відповідальності у зв'язку з передачею її на поруки є вчинення нею вперше злочину невеликої або середньої тяжкості (див. ст. 12 КК). Так, злочином середньої тяжкості відповідно до ч. З ст. 12 КК визна­ється злочин, за який законом передбачено покарання у виді позбавлен­ня волі на строк не більше п'яти років. До числа таких належать, на­приклад, умисне вбивство, вчинене у стані сильного душевного хвилю­вання (ст. 116 КК), необережне вбивство (ч. 1 ст. 119 КК), крадіжка (ч.ч. 1 і 2 ст. 185 КК), шахрайство (ч.ч. 1 і 2 ст. 190 КК) та ін.

Поняття вперше вчиненого злочину невеликої і середньої тяж­кості роз­крито в § 2 цього розділу.

3. Процесуальною передумовою аналізованого виду звільнення від кримі­нальної відповідальності є наявність клопотання колективу підприєм­ства, установи чи організації про передачу на поруки осо­би, яка вчинила один із зазначених злочинів.

4. Підставою для звільнення такої особи від кримінальної від­повідально­сті є її щире покаяння у вчиненому злочині. Таке каяття, як уже відзначалося, передбачає усвідомлення особою своєї вини, щирий жаль про вчинений злочин і осуд своєї поведінки.

5. Аналізований вид звільнення від кримінальної відповідаль­ності нале­жить до числа необов'язкових (факультативних) і умов­них. Факультативність звільнення від кримінальної відповідальності полягає в тому, що суд, навіть за наявності відповідних передумов і підстав, не зобов'язаний звільняти особу від кримінальної відпові­дальності, якщо визнає це недоцільним (на­приклад, внаслідок по­рівняної тяжкості злочину, оцінки особи винного або інших обста­вин справи). Крім того, розглядуване звільнення застосовується під певною умовою, а саме: особа протягом року після передачі її на по­руки-виправдає довіру колективу, не ухилятиметься від заходів вихо­вного харак­теру і не порушуватиме громадського порядку. У разі по­рушення цих умов особа притягається до кримінальної відповідаль­ності за вчинений нею злочин у порядку, встановленому КПК.

§ 5. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'я­зку із зміною обстановки (ст. 48 КК)

1 .Іноді діяння, будучи суспільне небезпечним в момент його вчи­нення, втрачає цю властивість у результаті змін, що відбулися у су­спільстві, регіоні, окремій місцевості і т. ін. Якщо такі обставини сталися під час розслідування або розгляду справи в суді, то це й обґрунтовує можливість звільнення особи від кримінальної відпо­відальності. Так само можливість такого звільнення може виявити­ся й у разі, якщо до зазначеного часу буде встановлено, що вна­слі­док зміни обстановки сама особа, яка вчинила злочин, перестала бути сус­пільне небезпечною. У цьому разі втрачається сенс притяг­нення особи до кримінальної відповідальності, оскільки її цілі вже досягнуті на стадії розслі­дування або розгляду справи в суді. Вихо­дячи з цього, ст. 48 КК встановлює: «Особу, яка вперше вчинила зло­чин невеликої або середньої тяжкості, може бути звільнено від кри­мінальної відповідальності, якщо буде визнано, що під час розслі­дування або розгляду справи в суді внаслідок зміни обстановки вчинене нею діяння втратило суспільну небезпечність або ця особа перестала бути суспільне небезпечною».

Таким чином, зазначена стаття передбачає дві підстави факульта­тив­ного і безумовного звільнення особи від кримінальної відповідаль­ності: 1) втрата діянням характеру суспільна небезпечного і 2) втра­та особою суспі­льної небезпечності внаслідок зміни обстановки.

1. Загальною передумовою для обох видів звільнення є вчинення особою вперше злочину невеликої або середньої тяжкості (див. ст. 12 КК). Тому вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину (за­кінченого або незакінче­ного, однією особою або у співучасті) виклю­чає застосування аналізованого виду звільнення. Крім того, навіть вчинення особою злочину невеликої або середньої тяжкості, але не вперше, а повторно, також унеможливлює засто­сування ст. 48 КК.

3. Злочини завжди вчиняються у певній обстановці, тобто в тих чи ін­ших об'єктивних умовах, що характеризують соціальні, еконо­мічні, правові, політичні, духовні, організаційні, міжнародні та інші процеси, які відбува­ються в масштабах країни, області, міста, райо­ну, підприємства, установи, організації, сім'ї, оточення тощо. Зро­зуміло, в такий спосіб обстановка і по­винна бути встановлена на момент вчинення особою злочину невеликої або середньої тяжкості, з тим щоб порівняти і оцінити її зміну на час розсліду­вання або роз­гляду справи в суді.

Для застосування ст. 48 КК повинно бути встановлено, що після вчи­нення особою злочину змінилася та обстановка, в якій було у свій час вчи­нено цей злочин. Зміна обстановки може стосуватися всієї країни, цілого ре­гіону, окремої місцевості, конкретного підприємст­ва, оточення і т.ін. (напри­клад, припинення стану війни або скасу­вання воєнного стану, зміна економі­чного або політичного курсу країни, зміна підходів держави до вирішення тієї чи іншої пробле­ми, прийняття різних рішень органами влади, зміна мас­штабу цін, високі темпи інфляції, ліквідація або .реорганізація підприємства тощо). Подібні зміни обстановки повинні вплинути на оцінку рані­ше вчине­ного злочинного діяння або особи, яка його вчинила, при якій суд визнає, що це діяння вже не може розглядатися як суспіль­не небезпечне або особа пере­стала бути суспільне небезпечною.

4. Втрата діянням характеру суспільна небезпечного — це або втрата ним зовсім суспільної небезпечності, або втрата її в такій мірі, при якій ді­яння внаслідок своєї малозначності (ч. 2 ст. 11 КК) визна­ється незлочинним. Втрата діянням характеру суспільне небезпеч­ного може бути двох видів. Пе­рший з них пов'язаний з втратою су­спільної небезпечності певного виду зло­чину. Така втрата може мати місце насамперед внаслідок швидких змін у тих чи інших сферах життя суспільства, при яких законодавець не встигає відпо­відним чином змінити ознаки кримінально-правового примусу. Крім того, втрата суспільної небезпечності виду злочинів може бути виклика­на змінами місця, часу та інших обставин, лише при наявності яких діяння і визнається суспільне небезпечним. Так, ст. 336 КК перед­бачає відповідальність за ухи­лення від призову за мобілізацією. З припиненням або скасуванням мобіліза­ції може відпасти і суспіль­на небезпечність таких діянь. Нарешті, зміна об­становки може впли­нути на оцінку небезпечності і таких видів діянь, реаль­ний зміст яких є нестабільним. Так, якщо посадова особа внесла завідомо не­правдиві відомості до офіційних документів державної звітності, а потім фо­рми цієї звітності були скасовані, то і раніше вчинене служ­бове підроблення в цій частині (ст. 366 КК) втрачає характер су­спільне небезпечного діяння.

Другий вид втрати діянням характеру суспільне небезпечного має мі­сце тоді, коли зміна обстановки тягне за собою втрату суспіль­ної небезпеч­ності лише окремого, конкретного діяння, вчиненого особою, хоча в цілому даний вид діянь, як і раніше, визнається зло­чинним. Звичайно це характерно для зміни обстановки місцевого, локального масштабу. В цих випадках ра­ніше вчинене особою діяння в конкретних умовах зміни обстановки визна­ється таким, що не за­подіяло істотної шкоди конкретному об'єкту криміна­льно-правової охорони. На практиці мали місце випадки звільнення від кри­міналь­ної відповідальності за незаконну порубку лісу, оскільки після вчи­нення злочину було прийняте рішення про необхідність прове­дення меліора­ції на даній ділянці лісу і вирубки тут усіх дерев; за халатність, що завдала збитків підприємству, на якому радикально змінилися умови господарю­вання, тощо.

Звільнення від кримінальної відповідальності при втраті діянням харак­теру суспільне небезпечного слід відрізняти від випадків де-криміналізації даного діяння, при якій законодавець виключає його із числа суспільне не­безпечних і кримінальне протиправних. У та­кому разі діють правила про зво­ротну дію в часі кримінального за­кону, який скасовує злочинність діяння (ст. 5 КК).

5. Стаття 48 КК може бути застосована і за умови, якщо після вчи­нення злочину обстановка змінилася таким чином, що внаслідок цього особа, яка його вчинила, перестала бути суспільна небезпеч­ною: Відомо, що така небез­печність знаходить своє вираження на­самперед у вчиненні особою злочину, а в подальшому визначається у першу чергу ступенем можливості вчинення нею нового, тотож­ного або однорідного злочину. Висновок про це будується на основі характеристики даної особи (соціальної, психологічної, демографіч­ної, кримінально-правової та ін.), а також оточуючої її обстано­вки, тобто зовнішніх стосовно цієї особи умов (оточення в побуті, сім'ї, на роботі тощо). Встановлення цієї обстановки має значення для оцінки її зміни і впливу на суспільну небезпечність даної особи під час розслідування або розгляду справи в суді. У такому разі діяння продовжує залишатися злочин­ним як на момент його вчинення, так і під час розслідування або розгляду справи в суді. Проте сама осо­ба перестає бути суспільне небезпечною. На практиці до змін обста­новки відносять призов до Збройних Сил України або звільнення із армії, влаштування на роботу або звільнення з роботи, тяжке захво­рювання, переїзд на інше місце проживання, поміщення неповно­літ­нього до інтернату, усунення тяжких особистих обставин, під впливом яких був вчинений злочин, розрив зв'язків з особами, що примусили вчинити зло­чин, тощо.

§ 6. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із за­кінченням строків давності (ст. 49 КК)

1. Досягнення мети кари і виправлення особи, яка вчинила злочин, зага­льного і спеціального попередження іноді стає або взагалі немож­ливим (на­приклад, внаслідок закінчення тривалого строку після вчи­нення злочину), або просто зайвим. Тому недоцільним є і притягнен­ня особи до кримінальної відповідальності, оскільки відпадає або істотно зменшується суспільна не­безпечність особи, яка вчинила зло­чин. До того ж можуть бути втрачені ре­чові та інші докази у справі.

Внаслідок цього ст. 49 КК встановлює строки давності, тобто строки, після закінчення яких особа не може бути піддана кримі­нальній відповідаль­ності за раніше вчинений злочин. Закінчення цих строків є підставою обов'я­зкового і безумовного звільнення особи від кримінальної відповідальності.

2. У ст. 49 КК встановлені такі п'ять строків давності:

1) два роки з дня вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передба­чене покарання менше суворе, ніж обмеження волі;

2) три роки з дня вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передба­чене покарання у виді обмеження або позбавлення волі;

3) п'ять років з дня вчинення злочину середньої тяжкості;

4) десять років з дня вчинення тяжкого злочину;

5) п'ятнадцять років з дня вчинення особливо тяжкого злочину. З. Для правильного обчислення цих строків необхідно визначи­ти початковий і кін­цевий моменти їх перебігу.

Початковим моментом перебігу давності є день, коли злочин був закінче­ний (завершений). Іноді визначення цього моменту викликає труд­нощі, проте наука і практика виробили на цей рахунок певні рекомендації. Так, перебіг строку давності для злочинів з матеріаль­ним і формальним скла­дами починається з дня завершення суспільне небезпечного діяння (дії або бездіяльності), передбаченого криміналь­ним законом. Строк давності щодо триваючих злочинів обчислю­ється з дня припинення їх з волі або поза волею особи (наприклад, з дня з'явлення із зізнанням, затримання і т.ін.), а щодо продовжу­ваних злочинів — з дня вчинення останнього діяння з числа тих, що становлять продовжуваний злочин. Початком обчислення строків да­вно­сті при попередній злочинній діяльності слід вважати день, коли були при­пинені чи не вдалися підготовчі дії або злочин не був дове­дений до кінця з інших причин, що не залежать від волі винного. При співучасті початковим вважається день, в який була завершена та роль, що виконував конкретний співучасник.

Частина 1 ст. 49 встановлює і кінцевий момент обчислення стро­ків давно­сті — ним є день набрання законної сили обвинувальним виро­ком суду. Відповідно до ч. 1 ст. 401 КПК вирок місцевого суду на­бирає законної сили після закінчення строку на подання апеляції, а вирок апеляційного суду — пісяя закінчення строку на подання касаційної скарги, внесення касаційного подання, якщо його не було оскаржено чи на нього не було внесено подання. В разі подачі апеляції, касаційної скарги чи внесення касаційного подання вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи відповід­но апеляційною чи касаційною інстанцією, якщо інше не передба­чено цим Кодексом. Отже, якщо зазначені в ч. І ст. 49 строки минули до дня набрання сили обвинувальним вироком суду, то особа, яка вчини­ла цей зло­чин, підлягає звільненню від кримінальної відповідальності.

4. Сприятливий перебіг строків давності можливий лише при додер­жанні особою, яка вчинила злочин, двох умов: така особа про­тягом строків, зазначених у ч. 1 ст. 49 КК, не повинна: 1) перехову­ватися від слідства або суду і 2) вчинити новий злочин певного виду, а саме: середньої тяжкості, тя­жкий або особливо тяжкий.

5. Якщо особа, яка вчинила злочин, ухиляється від слідства або суду, то відповідно до ч. 2 ст. 49 КК перебіг давності припиняється. У цих випадках перебіг давності відновлюється з дня з'явлення осо­би із зізнанням або її за­тримання. У цьому разі особа звільняється від кримінальної відповідально­сті, якщо з часу вчинення злочину минули п'ятнадцять років і давність не була перервана вчиненням нового злочину.

Під переховуванням від слідства або суду розуміється вчинення осо­бою дій, що свідчать про її прагнення ухилитися від кримінальної відповіда­льності (наприклад, зміна місця проживання, нез'явлення без поважних при­чин до слідчого або в суд тощо). Проте при цьому особа повинна бути відома органам слідства або суду, котрі повинні вести розшук злочинця, який пере­ховується. Як правило, це має місце після винесення постанови про притяг­нення конкретної особи як обвинува­ченого та оголошення її розшуку або об­рання запобіжного заходу.

Зупинення давності означає, що час, який минув з дня вчинення зло­чину, до дня, коли особа почала переховуватися від слідства або суду, не втрачає свого значення, він зберігається і зараховується в строк давності, що продовжує обчислюватися (а не починається спо­чатку) зі дня з'явлення особи із зізнанням або її затримання. З'яв­лення із зізнанням — це добровільне осо­бисте з'явлення особи, яка переховується від слідства або суду, до прокурора, слідчого, органу дізнання або суду з усною або письмовою заявою про обста­вини вчинення злочину і переховування від слідства або суду. Затриман­ня являє собою захід процесуального примусу, відповідно до якого особа на ко­роткий строк поміщається в приміщення для утримання затриманих і в такий спосіб позбавляється волі.

Особа, яка вчинила злочин і переховується від слідства або суду, не може все життя, що залишилося, перебувати під постійним стра­хом, що в будь-який час, скільки б часу не пройшло з дня вчинення злочину, вона може бути за нього притягнута до кримінальної від­повідальності. Тому в ч.ч. 2 і 3 ст. 49 КК встановлено, що особа, яка переховується від слідства або суду, в будь-якому випадку звільня­ється від кримінальної відповідальності, якщо: 1) з дня вчинення злочину пройшло не менше п'ятнадцяти років і 2) давність не була перервана вчиненням нового злочину — середньої тяжкості, тяжко­го або особливо тяжкого.

6. Якщо до перебігу зазначених у ч. 1 або ч. 2 ст. 49 КК строків особа вчинить новий злочин середньої тяжкості, тяжкий або особ­ливо тяжкий зло­чин, то відповідно до ч. З ст. 49 перебіг давності переривається. Обчислення давності в цьому разі починається з дня вчинення нового злочину. Перери­вання давності означає, що час, який минув з дня вчинення першого злочину, втрачає своє значен­ня. Він визнається юридичне незначущим і при новому обчисленні давності взагалі не береться до уваги. При перериванні давності з дня вчинення нового злочину починають обчислюватися самостій­но і пара­лельно два строки давності: один за перший, а інший — за другий злочин. Ці строки не складаються і не поглинаються, а об­числюються окремо за кожний злочин.

Якщо ж протягом строку давності особа вчинить злочин невели­кої тяжко­сті, то обчислення давності по першому злочину не пере­ривається, а продовжується. Одночасно з ним паралельно і самостій­но починає обчислю­ватися строк давності за новий злочин з дня його вчинення.

7. Додержання вимог, передбачених ч.ч. 1-3 ст. 49 КК, як прави­ло, є безу­мовною підставою звільнення особи від кримінальної відповідальності. З цього правила, проте, закон знає два винятки: один — факультативний, а ін­ший — обов'язковий.

8. Факультативний виняток полягає в тому, що якщо після вчи­нення особливо тяжкого злочину, за який згідно із законом може бути призначено довічне позбавлення волі, минув п'ятнадцятирічний строк давності, то пи­тання про застосування давності вирішується судом. У суду є два варіанти вирішення цього питання: 1) застосу­вати давність і на цій підставі звільнити особу від кримінальної від­повідальності за раніше вчинений нею особливо тяжкий злочин або 2) не застосовувати давність, у зв'язку з чим винести об­винувальний вирок, а також призначити винному покарання. При цьому, якщо суд переконається, що винний все ж заслуговує на довічне позбавлення волі, він, однак, не має права його призначити (ч. 4 ст. 49 КК), а за­міняє його позбавленням волі на певний строк відповідно до санкції статті КК, за якою кваліфікований злочин.

9. Обов'язковий виняток із загального правила про застосуван­ня стро­ків давності полягає в тому, що давність не застосовується відносно осіб, що вчинили злочини проти миру і безпеки людства, передбачені статтями 437-439, ч. 1 ст. 442 КК (планування, підго­товка, розв'язування та ведення аг­ресивної війни, порушення зако­нів та звичаїв війни, застосування зброї масо­вого знищення, гено­цид). Це положення відповідає міжнародним зобов'язан­ням Украї­ни, яка 25 березня 1969 р. ратифікувала Конвенцію 00Н «Про неза­стосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства», відповідно до якої ніякі строки давності не застосовуються до воєнних зло­чинів і злочинів проти людства незалежно від часу їх вчинення. Ця Конвен­ція з 11 листопада 1970 р. має для України обо­в'язкову силу. На підставі ст. 9 Конституції України ці положення Конвенції є частиною національного за­конодавства України.