Крайня необхідність

1. Частина 1 ст. 39 КК установлює, що не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усу­нення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним зако­ном правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи ін­тересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усу­нути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності.

У частині 2 ст. 39 ексцес крайньої необхідності визначається як умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена шкода. Таким чином,крайня необхідність — це вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам з метою усу­нення загрожуючої небезпеки, якщо вона в да­ній обстановці не могла бути усунена іншими засобами і якщо заподі­яна шкода є рівнозначною або менш значною, ніж шкода відвернена.

Право на заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності є субсидіар­ним (додатковим) правом. Ним громадянин може скористатися лише в тому випадку, якщо в даній обстановці заподіяння шкоди є вимушеним, крайнім, останнім засобом усунення небезпеки.

2. Стан крайньої необхідності виникає за наявності відповідної під­стави, що складається з двох елементів: 1) небезпеки, яка безпо­середньо за­грожує правоохоронюваним інтересам особи, суспіль­ства або держави, і 2) неможливості усунення цієї небезпеки інши­ми засобами, крім заподіяння шкоди цим інтересам. Виникнення однієї лише небезпеки ще недостатньо для виникнення стану край­ньої необхідності. Вона тому і визнається край­ньою, що викликаєть­ся обстановкою, при якій особа вимушена вдатися до заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам як до останнього, край­нього засобу усунення небезпеки, що загрожує.

3. Перший елемент підстави крайньої необхідності — це наяв­ність не­безпеки, що може бути викликана різни: їй джерелами. Та­ким джерелом може бути недбале поводження зі ?броєю, бойовими припасами, вибуховими, радіоактивними, легкозаймистими, їдкими речовинами та іншими предме­тами, яким властива внутрішня об'­єктивна спроможність уражати людину, спричиняти їй смерть або заподіювати тілесні ушкодження, руйнувати, ушкоджувати або зни­щувати майно чи інші цінності. Небезпеку можуть ста­новити сти­хійні сили природи (повені, обвали, зсуви, зливи тощо), напади тва­рин і ін. Небезпечність заподіяння шкоди може викликатися також різно­манітними процесами: технологічними, виробничими, патоло­гічними (на­приклад, тяжке поранення потерпілого, що загрожує смертю), фізіологіч­ними, що відбуваються в організмі людини (го­лод або холод), та загрожують загибеллю людей тощо. Джерелом небезпеки може бути і діяльність (зло­чинна або незлочинна) люди­ни (наприклад, погроза касиру з вимогою видачі грошей під загро­зою вбивства). Нарешті, джерелом небезпеки при крайній необхід­ності може бути і будь-яке інше, крім злочину, правопорушення (на­приклад, порушення водієм правил дорожнього руху, що створило аварійну ситуацію), а також невинна суспільне небезпечна поведінка людини (напри­клад, поведінка в стані неосудності, фактичної помил­ки, внаслідок чого інші особи для усунення небезпеки, що виникла, змушені заподіювати шкоду пра­воохоронюваним інтересам).

Небезпека, далі, повинна загрожувати саме правоохоронюваним інтере­сам. Такими, насамперед, є піддані небезпеці інтереси особи (наприклад, життя, здоров'я, тілесна недоторканість, особиста сво­бода, статева свобода жінки, майнові, житлові, політичні та інші охоронювані законом права та ін­тереси). Правоохоронюваними інте­ресами, яким загрожує небезпека, можуть також бути: безпека ви­робництва, громадський порядок (наприклад, для від­вернення небез­пеки, що виникла внаслідок повені і загрожує нормальній ро­боті підприємства, громадянин руйнує будівлю). Нарешті, небезпека може загрожувати інтересам держави: зовнішній безпеці, обороно­здатності, по­рядку управління, інтересам правосуддя, збереженню державної таємниці, майну тощо (наприклад, для усунення небезпе­ки, що виникла внаслідок по­жежі і загрожує майну, особа змушена пошкодити частину цього майна за­ради порятунку іншого).

Небезпека при крайній необхідності повинна бути наявною, тоб­то безпо­середньо загрожувати правоохоронюваним інтересам. Якщо така небез­пека ще не виникла або, навпаки, уже реалізувалася в за­подіяній шкоді, то це виключає стан крайньої необхідності. Почат­ковий момент виникнення не­безпеки має місце, коли виникла загроза безпосереднього заподіяння шкоди (наприклад, існує безпосередня загроза затоплення, аварії, смерті тощо). Кін­цевий момент існуван­ня такої небезпеки визначається або припиненням цієї загрози, або її реалізацією (наприклад, пожежа знищила майно або погашена, паводок спав, зсув припинився, аварія відвернена тощо). Іноді осо­ба може помилково вважати, що безпосередня небезпека існує, а насправді вона від­сутня. Заподіяння шкоди правоохоронюваним інте­ресам у таких випадках повинно розцінюватися за правилами, уявної крайньої необхідності, що ана­логічні правилам уявної оборони.

4. Другим елементом підстави крайньої необхідності є відсут­ність реа­льної можливості усунути небезпеку, що загрожує, інши­ми засобами, ніж вчиненням дії, що підпадає під ознаки якогось ді­яння, передбаченого КК.

Неможливість усунення небезпеки іншими засобами свідчить, що особа в обстановці, яка склалася, вимушена заподіяти шкоду, оскільки інші можли­вості усунути безпосередню небезпеку відсутні. Інакше кажучи, заподіяння шкоди повинно бути єдино можливим засобом захисту від такої небезпеки. Тому, якщо в особи є декілька засобів усунення небезпеки, у тому числі і не пов'язаних із можли­вістю заподіяння шкоди, то це означає, що вона не зна­ходиться в стані крайньої необхідності, а значить, і заподіяну нею шкоду не можна визнати правомірною. Зрозуміло, це правило поширюється тільки на випадки, коли особа усвідомлювала наявність у неї декі­лькох можливостей усунення небезпеки, але не скористалася тією з них, що не пов'язана із запо­діянням шкоди правоохоронюваним інте­ресам. Якщо ж у цій ситуації була допущена помилка, то оцінка за­подіяння шкоди повинна проводитися за пра­вилами уявної крайньої необхідності.

Очевидно, що в стані крайньої необхідності відбувається сутичка двох правоохоронюваних інтересів: з одного боку, правоохоронюваному інтересу загрожує безпосередня небезпека, а з іншого — осо­ба перебуває в такому по­ложенні, при якому єдиним засобом усунен­ня цієї небезпеки є заподіяння шкоди так само правоохоронюваним інтересам. Ця особливість, за якої від­бувається сутичка «права з правом», накладає свій відбиток і на ознаки ді­яння, що вчиняється в стані крайньої необхідності.

5. Ознаки діяння, що вчиняється в стані крайньої необхідності, характе­ризують: 1) його мету; 2) спрямованість (об'єкт) заподіяння шкоди; 3) характер дій; 4) своєчасність заподіяння шкоди; 5) межі заподіяння шкоди.

6. Мета крайньої необхідності. Слова в ст. 39 КК, що дія в стані край­ній необхідності застосовується «для усунення небезпеки» озна­чають, що метою крайньої необхідності є саме усунення небезпеки. Так, особа уявляє, яким чином небезпека буде усунена: шляхом зни­щення або пошкодження джерела небезпеки, шляхом перевезення людей у безпечне місце за допомо­гою взятого без дозволу чужого транспорту тощо.

7. Спрямованість (об'єкт) заподіяння шкоди. У стані крайньої необхідно­сті шкода заподіюється правоохоронюваним інтересам дер­жави, суспільства або особі. У літературі вважають, що шкода при крайній необ­хідності може бути заподіяна лише інтересам «третіх осіб», тобто підприємс­твам, установам, організаціям або окремим громадянам, що не викликали не­безпеку і звичайно не пов'язані зі створенням цієї небезпеки. Типовим є при­клад, коли водій сільгосп­підприємства, залишивши на дорозі бідони з моло­ком, відвозить у лікарню потерпілих від аварії, що виникла не з вини водія, а в цей час молоко викрадається невідомими. Шкода в такому випадку заподію­ється сільгосппідприємству, яке ніяким чином не причетне до виник­нення небезпеки, що загрожувала потерпілим. Проте у ряді випадків особа змушена заподіювати шкоду самому джерелу небезпеки, щоб ліквідувати його, локалізувати, знизити інтенсивність впливу тощо (наприклад, перехо­жий, побачивши некерований автомобіль, що ру­хається з гори, спрямовує його в кювет, попереджаючи тим самим наїзд на дітей). Іноді стверджують, що за правилами крайньої необ­хідності слід розглядати заподіяння шкоди тому, хто нападає, якщо ним явно є особа неосудна, малолітня або така, що діє в стані фактич­ної помилки. Але це не так. У цьому випадку має місце не­обхідна оборона, ознакою якої є заподіяння шкоди саме тому, хто посягає, не­залежно від його фізичних або психічних властивостей.

8. Характер дій. Відповідно до закону крайня необхідність при­пускає лише активну поведінку суб'єкта. За своїми зовнішніми озна­ками крайня не­обхідність може виражатися, наприклад, у різних самоуправних діях, пов'я­заних із вилученням майна, його ушкоджен­ням або знищенням, викраденням зброї або наркотичних засобів, крадіжкою транспорту, приховуванням зло­чинів, розголошенням державної або військової таємниці, порушенням різ­номанітних пра­вил безпеки, заподіянням шкоди життю або здоров'ю людини, поз­бавленням його особистої волі тощо. Подібні дії за зовнішніми своїми ознаками здатні підпадати під різноманітні види злочин­них посягань. Так, умисне знищення або пошкодження чужого майна підпадає під ознаки ст. 194 КК, а розголошення відомостей, що становлять державну таємницю, під погрозою вбивства підпадає під ознаки злочину, передбаченого в ст. 328 КК, тощо.

9. Своєчасність заподіяння шкоди полягає в тому, що вона може бути заподіяна лише протягом часу, поки існує стан крайньої необ­хідності. Якщо ж такий стан ще не виник або, навпаки, уже минув, то заподіяння шкоди в цьому випадку (так звана «передчасна» і «спіз­ніла» крайня необхідність), може тягнути відповідальність на зага­льних засадах.

10. Межі заподіяння шкоди. КК не визначає межі заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності, проте висновок про ці межі може бути зробле­ний, виходячи з тлумачення ч. 2 ст. 39 КК, що ви­значає перевищення меж крайньої необхідності як умисне заподіян­ня шкоди більш значної, ніж шкода відвернена. Отже, граничною і правомірною у стані крайньої необхідності повинна визнаватися заподіяна шкода, якщо вона рівнозначна шкоді відвер­неній або є менш значною, ніж відвернена шкода.

Інакше кажучи, закон пов'язує правомірність заподіяної шкоди із спів­розмірністю цієї шкоди небезпеці, що загрожує: фактично за­подіяна шкода повинна бути рівнозначною або менш значною, ніж потенційна шкода, яка містилася в загрожуючій небезпеці.

Визначення рівної або меншої значимості заподіяної шкоди пе­редбачає її порівняння із загрожуючою шкодою. Але відвернена шкода — це завжди потенційна шкода, яка містилася в небезпеці, що погрожує, а заподіяна шкода — це завжди шкода фактична, реаль­на. Крім того, нерідко зазначені види шкоди спрямовані на блага різ­ної суспільної значущості і це здатне ускладнити оцінку їхньої спів-розмірності (наприклад, небезпека, що загро­жує здоров'ю людей, усувається шляхом знищення приватного майна). Тому вирішення питання про порівняльну їхню ціннісну характеристику в кож­ному випадку залежить від конкретних обставин справи. При однорідності відверненої і заподіяної шкоди можливе порівняння їх за допомогою крите­ріїв, зазначених у законі або вироблених судовою практикою (наприклад, за ступенем тяжкості тілесних ушкоджень, за вартістю знищеного або ушко­дженого майна тощо). У разі ж зіставлення якіс­но неоднорідних видів шкоди критеріями виступають загальновизна­на людська мораль; ієрархія цінностей, де вищою цінністю визна­ється людина і її права та свободи; правосвідомість і правова куль­тура населення тощо. У будь-якому разі КК визнає правомір­ним позбавлення життя людини в стані крайньої необхідності для поря­тунку власного життя, якому загрожувала безпосередня небезпека, яку в даній об­становці не можна було усунути іншими засобами.

11. Перевищення меж крайньої необхідності (ексцес) — це умис­не запо­діяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шко­да є більш значною, ніж відвернена шкода (ч. 2 ст. 39 КК). Тому умис­не позбавлення життя двох або більше осіб у стані крайньої необ­хідності для порятунку життя однієї особи повинно визнаватися ексцесом крайньої необхідності, оскільки це свідчить про заподіяння більш значної шкоди порівняно зі шко­дою відверненою. Іноді вва­жають, що такий ексцес має місце за наявності можливості усуну­ти погрожуючу небезпеку іншими засобами, ніж заподіян­ням шко­ди. Але тут не-можна говорити про перевищення меж крайньої не­обхідності, бо наявність можливості усунути небезпеку іншими засобами свідчить про те, що особа не перебувала в самому стані крайньої необхідно­сті і тому, природно, не могла перевищити її межі.

Треба мати на увазі, що особа, у стані крайньої необхідності ча­сто пере­буває в екстремальній ситуації, є непідготовленою до від­вернення не­безпеки, що виникла, відчуває сильне душевне хвилю­вання тощо. У зв'язку з цим ч. З ст. 39 КК встановлює, що особа не підлягає кримінальній відповіда­льності за перевищення меж край­ньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилюван­ня, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оціни­ти відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці.

КК не передбачає спеціальної відповідальності за ексцес край­ньої необ­хідності. Такі дії повинні бути кваліфіковані на загальних засадах, проте пе­ревищення меж крайньої необхідності враховується законом як обставина, яка пом'якшує покарання (п. 8 ч. 1 ст. 66 КК).

12. Крайню необхідність слід відрізняти від необхідної оборони за та­кими ознаками: 1) підставою необхідної оборони є суспільне небезпечне по­сягання людини, що викликає необхідність у його не­гайному відверненні або припиненні; підстава крайньої необхідності — небезпека, що безпосередньо загрожує правоохоронюваним інте­ресам, яку не можна усунути в даній об­становці інакше, ніж заподіянням шкоди; 2) при необхідній обороні шкода повинна бути запо­діяна лише тому, хто посягає; при крайній необхідності шкода за­подіюється правоохоронюваним інтересам держави, суспільства або особи, тобто при необхідній обороні відбувається сутичка «права з не пра­вом», а при крайній необхідності, навпаки, сутичка «права з пра­вом»; 3) при необхідній обороні заподіяна тому, хто посягає, шкода повинна відповідати небезпеці посягання та обстановці захисту; при крайній необхідності заподі­яна шкода повинна бути рівнозначною або менш значною, ніж шкода відвер­нена; 4) перевищення меж не­обхідної оборони тягне привілейовану відпові­дальність і лише у випадках, спеціально передбачених, статтями 118 і 124 КК, а за пе­ревищення меж крайньої необхідності відповідальність настає на загальних засадах, хоча сам факт такого перевищення розглядаєть­ся як об­ставина, яка пом'якшує покарання.