Необережність та її види

1. Необережність поряд з умислом — це основна форма вини у криміналь­ному праві. Необережна форма вини характерна для по­рушень пра­вил безпеки руху та експлуатації транспорту, порушень вимог законодавства про охорону праці і безпеку виробництва, окре­мих службових злочинів. Не можна недооцінювати небезпеку необе­режних злочинів. Як свідчить практика, значна частина матеріаль­них збитків заподіюється необережними злочинами, котрі до того ж нерідко залишаються безкарними. Недисциплінованість окре­мих осіб, їх зневажливе ставлення до виконання своїх службових і про­фесійних обов'язків в окремих випадках призводять до катастрофіч­них за своїми масш­табами і тяжкістю наслідків. Прикладом тому є аварія на Чорнобильській АЕС.

У ч. 1 ст. 25 КК зазначені два види необережності: злочинна са­мовпевне­ність (самонадіяність) та злочинна недбалість.

Згідно з ч. 2 ст. 25 КК необережність є злочинною самовпевне­ністю, якщо особа передбачала можливість настання суспільна не­безпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легко­важно розраховувала на їх відвер­нення.

За ч. З ст. 25 необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не перед­бачала можливості настання суспільне небезпечних наслідків свого ді­яння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити.

Аналіз статей Особливої частини КК показує, що в них у більшості випад­ків передбачена відповідальність за необережні злочини у зв'яз­ку з на­станням суспільне небезпечних наслідків (наприклад, статті 119, 286, 367). Ці норми сконструйовані за ознаками матеріального складу злочину. Із наведених вище визначень злочинної самовпевне­ності і злочинної недбалості випливає, що законодавець у ст. 25 як­раз і сформулював ставлення особи до наслідків свого діяння, тобто дав ці визначення відповідно до матеріальних складів зло­чинів. Разом з тим окремі статті Особливої частини КК передбачають можли­вість відповідальності за самі дії (бездіяльність), вчинені з необережності. На­приклад, умисно або необережно можуть бути порушені правила охорони риб­них запасів або диких водних тварин при проведенні ви­бухових робіт (ст. 250), правила міжнародних польотів (ст. 334). Ці норми сконструйовані за ознаками формального складу злочину. При визначенні ознак такого складу необхідно встановлювати форму вини щодо самого діяння (дії, бездіяльності).

2. Злочинна самовпевненість (самонадіяність), як і інші види вини, хара­ктеризується двома ознаками — інтелектуальною і вольовою.

Інтелектуальна ознака злочинної самовпевненості відображена у законі вказівкою на ставлення суб'єкта до суспільне небезпечних наслідків. На відміну від визначення умислу закон не містить характеристики психічного ставлення особи до вчиненого нею діяння (дії, бездіяльності). В теорії кримінального права з цьо­го питання висловлені різні думки. Одні автори вважають, що осо­ба при злочинній самовпевненості усвідомлює суспільну небезпеч­ність своєї дії або бездіяльності. Інші, навпаки, стверджують, що при самовпевненості у су­б'єкта відсутнє усвідомлення суспільної небез­печності вчинюваного діяння, що інтелектуальна ознака самовпев­неності — це не позитивне усвідомлення суспі­льної небезпечності діяння, а обов'язок і можливість такого усвідомлення. Остання ду­мка видається більш обґрунтованою. Особа, діючи (не діючи) пев­ним чином і усвідомлюючи фактичну сторону свого діяння, не оці­нює свою по­ведінку як суспільне небезпечну, оскільки нейтралізує небезпеку (у своїй сві­домості) обставинами, котрі здатні, на її дум­ку, запобігти можливості настання суспільне небезпечних наслідків. Наприклад, майстер виробничої дільниці на­правляє на роботу робіт­ника, що прибув до нього, не провівши з ним відповід­ного інструктажу з правил техніки безпеки. При цьому він просить інших досві­дчених робітників, обізнаних з вимогами правил техніки безпеки, контро­лювати поведінку новачка і допомагати йому. У цьому разі май­стер, розумі­ючи, що інструктаж необхідний, прагне нейтралізувати можливу небезпеку свого рішення обставинами, котрі, на його дум­ку, не спричинять наслідків. Орієнтуючись на вжиті заходи, він не оцінює своє діяння як суспільне небезпе­чне, цілком свідомо, з певною часткою впевненості, виключає таку оцінку. Ра­зом з тим, як вже було зазначено, діючи самовпсвнено, особа усвідомлює фак­тичну сторону діяння, відповідну об'єктивним ознакам складу злочину, встано­вле­ного законом, такою мірою, якою це необхідно, щоб передбачити мож­ли­вість настання суспільне небезпечних наслідків. У наведеному при­кладі особа усвідомлює, що порушує відповідні правила техніки без­пеки і це може призве­сти до суспільне небезпечних наслідків.

Передбачення особою можливості настання суспільна небезпеч­них наслід­ків. Говорячи про цю сферу інтелектуальної діяльності суб'єкта, слід за­значити, що особа, діючи самовпевнено, передбачає як фактичні ознаки мож­ливих наслідків своєї дії (бездіяльності), так і її суспільне небезпечний харак­тер. Певну складність становить питання про характер передбачення наслідків. На думку одних юри­стів, передбачення при самовпевненості носить абстракт­ний харак­тер. Другі говорять про абстрактний характер самого передбачення. Треті вважають, що при злочинній самовпевненості має місце перед­бачення аб­страктної можливості настання наслідків. Останнє тверд­ження видається більш вдалим. Діючи (не діючи) злочинне самовпе­внено, суб'єкт передбачає, що ді­яння, подібні до вчиненого ним, взагалі-то призводять до суспільне небезпеч­них наслідків, однак упевнений, що вчинена саме ним дія (бездіяльність) не по­винна спричинити таких наслідків. Тому, діючи у відповідній конкретній об­становці, особа не усвідомлює і реального розвитку причинного зв'язку між своєю поведінкою і наслідками, хоча й могла б це зро­бити при більшому на­пруженні своїх психічних можливостей.

Вольова ознака злочинної самовпевненості полягає в тому, що особа легко­важно розраховує на відвернення суспільне не­безпечних наслідків. При злочинній самовпевненості вона розрахо­вує на цілком реальні, певні обста­вини, котрі за своїми властивос­тями, зв'язками мають здатність відвернути на­стання наслідків. Це її власні, особисті якості (спритність, вмілість, досвідче­ність, майс­терність), дії інших осіб, фізичні або хімічні закони, вплив обстано­вки, сили природи тощо. Розрахунок же на втручання обставин, що в момент вчинення діяння були відсутні, а їх прояв не є закономір­ним, виключає само­впевненість.

Незважаючи на впевненість суб'єкта у ненастанні наслідків, роз­рахунок його виявляється невірним (легковажним), оскільки надія на певні обставини (властивості, зв'язки діяння) або частину таких була помилковою і не змогла відвернути суспільне небезпечних наслідків.

3. У слідчій та судовій практиці особливі труднощі викликає від­межу­вання самовпевненості від непрямого умислу. Це обумовлено тим, що і за інте­лектуальними, і за вольовими ознаками ці види вини мають певну схожість. Так, і при злочинній самовпевненості, і при непрямому умислі особа передба­чає можливість настання суспіль­не небезпечних наслідків. Разом з тим, якщо при злочинній самовпе­вненості особа передбачає абстрактну можливість на­стання наслід­ків, то при непрямому умислі — реальну конкретну можливість їх настання. У цьому випадку наслідки передбачаються нею досить чітко. Особа, діючи (не діючи) з непрямим умислом, передбачає, що її діяння цілком вірогі­дно, за даних конкретних умов може спричи­нити суспільне небезпечні нас­лідки. У цьому полягає відмінність зазначених видів вини щодо інтелектуаль­ної ознаки.

За вольовою ознакою відмінність злочинної самовпевненості від непря­мого умислу полягає в тому, що при злочинній самовпевне­ності воля особи спрямована на відвернення можливості настання суспільне небезпечних нас­лідків. Розрахунок особи — конкретний, спирається на обставину (властивість, зв'язок діяння) чи групу об­ставин, здатних відвернути настання наслідків. Од­нак, як було зазна­чено вище, в результаті цей розрахунок виявляється помил­ковим, невірним. При непрямому ж умислі особа свідомо допускає настання суспільне небезпечних наслідків. При цьому в неї, як правило, немає будь-якого розрахунку на відвернення наслідків. В окремих випад­ках, діючи з не­прямим умислом, особа може навіть сподіватися на ненастання наслідків, проте така надія у неї є невиразною за харак­тером, пасивною за змістом, це надія на «навмання», на випадковість, а не на конкретні обставини. Так, суб'єкт, який штовхає у воду лю­дину, котра не вміє плавати, з човна, який перебуває на сере­дині широкої і глибокої ріки, не має будь-яких достатніх підстав для ре­альної надії на тс, що потерпілий не загине. Тому теорія криміналь­ного права і судова практика розглядають такі випадки як вчинені з непрямим умислом.

4. Злочинна недбалість відрізняється від інших видів вини (пря­мого і не­прямого умислу, злочинної самовпевненості) тим, що осо­ба не передбачає на­стання суспільне небезпечних наслідків. Для встановлення злочинної недбало­сті також необхідно проаналізува­ти її інтелектуальну і вольову ознаки.

Інтелектуальна ознака злочинної недба­лості. Законодавець, як і при описі самовпевненості, не вказує при недбалості на психічне ставлення суб'єкта зло­чину до своєї дії або без­діяльності, а лише говорить у ч. З ст. 25 КК про непе­редбачення осо­бою настання суспільне небезпечних наслідків при наявності обов'яз­ку та можливості такого передбачення. Це, однак, не означає, що тим самим у особи відсутнє взагалі будь-яке психічне ставлення до діяння, яке ви­кликало суспільне небезпечні наслідки. У працях з психології та юриспруденції відзначається, що непередбачення наслідків свого діяння при наявності обов'я­зку і можливості їх передбачити — це наслідок певного психічного процесу, який відбувається у свідомості особи. За­ймаючи пануюче становище, він нейт­ралізує (пригнічує) обов'язок і можливість передбачення суспільне небезпечних наслідків.

Отже, інтелектуальна ознака злочинної недбалості характеризу­ється відсут­ністю в особи усвідомлення суспільної небезпечності здійснюваної нею дії (або бездіяльності), а також відсутністю перед­бачення можливості настання суспільне небезпечних наслідків.

За ставленням до діяння (дії, бездіяльності) можуть бути визна­чені такі варіанти психічного стану:

а) суб'єкт усвідомлює, що порушує певні вимоги обережності, але не перед­бачає можливості настання суспільне небезпечних на­слідків. Таке став­лення є характерним для випадків, коли суб'єкт вважає свій відступ від потріб­ної поведінки неістотним і нездатним набути негативного соціального зна­чення. Наприклад, охоронець пропускає без належного дозволу на об'єкт, за­критий для сторонніх, свого знайомого, не гадаючи, що останній може викори­стати пере­бування на цьому об'єкті для вчинення протиправної дії;

б) суб'єкт, здійснюючи свідомий вчинок, не усвідомлює, що в та­кий спо­сіб він порушує вимоги обережності. Наприклад, водій, керу­ючи транспортним засобом, не знизив швидкості до потрібної, тому що не помітив попереджува­льний знак «Обмеження максимальної швидкості». Продовжуючи рух, він вва­жає, що діє належним чином;

в) саме діяння суб'єкта позбавлене свідомого вольового контро­лю, але цей контроль втрачено з його вини. Наприклад, робітник виробництва, перебу­ваючи у стані сильного алкогольного сп'янін­ня і намагаючись встояти на ногах, хапається за рубильник, вклю­чає струм на лінію електропередачі у той час, коли на ній проводять­ся ремонтні роботи.

Як бачимо, у названих випадках суб'єкт не усвідомлює суспіль­ної небезпеч­ності вчинюваної ним дії (або бездіяльності), що і є го­ловною рисою в характеристиці його ставлення до свого діяння.

Непередбачення можливості настання наслідків свідчить про зневаж­ливе ставлення особи до суспільних інтересів, її недостатню передбачливість при здійсненні службових обов'язків, при виконанні спеціальних правил, які регулюють ту чи іншу професійну діяльність, при додержанні загальновизна­них норм людського спілкування. При дбайливому, уважному ставленні до су­спільних інтересів особа, як правило, передбачає можливі небезпечні наслідки своєї дії (бездіяль­ності) і або запобігає їм, або відмовляється від свого діяння.

При визначенні злочинної недбалості в поведінці особи важли­ве місце посі­дає встановлення обов'язку і можливості суб'єкта пе­редбачити суспільне небезпечні наслідки. Обов'язок, або повин­ність, передбачити наслідки («пови­нна була») в теорії кримінального права називають об'єктивним критерієм зло­чинної недбалості; мо­жливість передбачення («могла») — суб'єктивним крите­рієм. Для констатації злочинної недбалості необхідно сполучення об'єктивно­го і суб'єктивного критеріїв.

Об 'сктивний критерій злочинної недбалості базується на вимо­гах персона­льної відповідальності суб'єкта. Цей критерій означає обов'язок конкре­тної особи передбачити можливість настання сус­пільне небезпечних наслідків при здійсненні нею дій, які потребу­ють додержання певних заходів обережно­сті. Це можуть бути як елементарні (прості) заходи, які виникають у процесі безпосередньо­го спілкуванні людей один з одним, так і складні, наприклад, ви­мо­ги безпеки при здійсненні професійної діяльності. Обов'язок бути уважним і обачливим при здійсненні відповідних дій, передбачити можливість настання їх небезпечних наслідків може виходити із за­конів, спеціальних правил (інструк­цій, положень), які регулюють ту чи іншу службову або професійну діяльність, а також із загальновиз­наних (доступних для розуміння всіма) норм людського спілкуван­ня. Відсутність обов'язку для особи передбачити можливість настан­ня суспільне небезпечних наслідків (об'єктивного критерію) озна­чає відсутність в її діяльності злочинної недбалості. Наприклад, Н. була притягнута до криміна­льної відповідальності за те, що, працю­ючи завідуючою магазином, не переві­рила якість ремонту печі. При користуванні піччю, через те, що вона була від­ремонтована недоб­роякісно, в магазині виникла пожежа. Суд, аналізуючи су­б'єктивну сторону діяння, допущеного Н., встановив, що вона не зобов'язана була передбачити можливість виникнення пожежі внаслідок недоб­роякісного ремонту, оскільки контроль за такими роботами не вхо­див у коло її службових обов'язків. Справа стосовно Н. була припи­нена через відсутність вини.

Суб 'єктивний критерій злочинної недбалості слід розглядати у тісному зв'язку з об'єктивним. Вирішальне значення тут має вста­новлення фактичної можливості особи передбачити зазначені в за­коні наслідки. Цю можливість не­обхідно пов'язувати, по-перше, з індивідуальними якостями особи (вік, освіта, ступінь підготовле­ності та кваліфікації, знання загальних і спеціальних правил обереж­ності, наявність життєвого і професійного досвіду, інтелектуаль­ний рі­вень, стан здоров'я тощо); по-друге — з тією конкретною обстановкою, в якій діяла дана особа. Наявність цих двох умов ро­бить для суб'єкта реально можли­вим передбачення суспільне небез­печних наслідків. Вказівка в законі на те, що при злочинній недба­лості, крім обов'язку, повинна бути і можливість передба­чення сус­пільне небезпечних наслідків свого діяння, виключає об'єктивне став­лення за вину. Тому невинно стосовно випуску на товарний ринок недоброякі­сної продукції (ст. 227 КК) діє суб'єкт у разі, якщо стандарти на продукцію змі­нені, але йому у встановленому порядку про це не повідомлено, і продукція продовжує випускатися за ста­рими стандартами. Незважаючи на обов'язок ви­пускати продукцію відповідно до встановлених стандартів, особа, яка не знає про їх зміни, не передбачає, що своїми діями допускає випуск недобро­якісної продукції.

Вольова ознака злочинної недбалості по­лягає у тому, що особа, маючи реальну можливість передбачити су-спільно небезпечні наслідки своєї поведі­нки, не мобілізує свої психічні здібності для того, щоб здійснити вольові дії, необхідні для запобіган­ня таким наслідкам. Щодо таких дій у особи відсутні характерні для волі переживання: «треба», «це необхідно зробити», «я повинен їх здійснити», хоча ситуація давала їй достатню інформацію (зовнішні сигнали) для цього, а за своїми особистими якостями вона могла сприйняти і усвідомити цю інформацію та прийняти вірне рішення.

Як вже зазначалося, законодавець у ч. З ст. 25 КК сформулював недба­лість щодо злочинів з матеріальними складами. Що стосуєть­ся злочинів з фор­мальними складами, то при описі вини характери­стику її ознак треба давати щодо діяння (дії, бездіяльності), а не щодо наслідків. Такс переміщення тягне за собою заміну понять з «не передбачила» на «не усвідомлювала». Звідси для злочинів, які мають формальні склади, недбалість може бути визначена таким чином: особа, яка вчинила дію (бездіяльність), не усвідомлювала її суспільної небезпечності, хоча повинна була і могла її усвідомлю­вати. Наприклад, при вльоті іноземного літака на територію Украї­ни пілот, який ним керував, забув увімкнути відповідні розпізна­вальні знаки. Продовжуючи польот, пілот не ус­відомлював, що по­рушує правила міжнародних польотів, тобто здійснює суспі­льне небезпечне діяння, передбачене ст. 334 КК, хоча повинен був і міг усвідо­млювати цю обставину, якщо б проявив необхідну уважність.

5. «Випадок». Від злочинної недбалості слід відрізняти «випа­док» («ка­зус»). «Випадок» у судовій практиці зустрічається нерідко, а актуальність пи­тань, які з ним пов'язані, досить висока, оскільки йдеться про наявність або від­сутність вини у кожному випадку. Особливо часто «випадок» зустрічається у справах із заподіяння шкоди життю та здоров'ю людини, виробничого травма­тизму, пору­шення правил безпеки руху та експлуатації транспорту.

«Випадок» у правовій літературі розглядається як самостійний вид психіч­ного ставлення до суспільне небезпечних наслідків. Він має місце тоді, кили наслідки, що настали, перебувають у причин­ному зв'язку з дією (або безді­яльністю) особи, котра, однак, не тіль­ки не передбачила можливості їх на­стання, а й не могла їх перед­бачити. «Випадок» виключає вину в поведінці особи. На відміну від недбалості «випадок» характеризується відсутністю су­б'єктивного критерію, який у поєднанні з об'єктивним визначає необережність як вид вини. Неможливість передбачення суспільне небезпечних наслідків може бути зумовлена як суб'єктивними особливостями особи (відсутність не­обхідних знань, навичок, досвіду, слабкі розу­мові здібності, хвороба тощо), так і тією конкретною обстановкою, в якій було вчинене діяння, що викликало нас­лідки. Наприклад, М. і К. йшли польовою дорогою. М., закурюючи, кинув у за­рослий тра­вою кювет палаючий сірник, який потрапив у бочку з-під бензину, яка там лежала, внаслідок чого бензин, що залишився в бочці, запа­лав і стався вибух. Дном бочки, що вилетіло, К. були заподіяні тяжкі тілесні ушкодження. Сам же М. від вибуху не постраждав, бочки, що лежала в кюветі, не бачив. У цьому випадку М. не передбачав мож­ливості заподіяння шкоди К. і не міг її пе­редбачити.

«Випадок» («казус») виключає кримінальну відповідальність за відсутні­стю складу злочину (зокрема вини) в поведінці особи.