Об'єктивна сторона злочину

Розділ УIII

§ 1. Поняття і значення об'єктивної сторони злочину

1. Кримінальне законодавство України встановлює кримінальну відповіда­льність тільки за конкретні суспільне небезпечні винні діян­ня (дію або бездіяльність), передбачені законом як злочин (ч. 1 ст. 2, ч. 1 ст. 11 КК). Як і будь-який акт вольової поведінки людини, злочин являє собою єдність його зо­внішніх (об'єктивних) і внутрішніх (су­б'єктивних) властивостей і ознак. Зовні­шня сторона злочину утворює його об'єктивну сторону, а внутрішня — його суб'єктивну сторону.

Визнаючи нерозривний зв'язок об'єктивних і суб'єктивних ознак злочину, наука кримінального права в той же час вивчає їх окремо, що необхідно для їх більш глибокого розуміння. Такий підхід дозво­ляє глибше пізнати об'єктивну і суб'єктивну сторони злочину, що складають у реальній дійсності єдиний і не­подільний акт злочинної поведінки.

2. Ознаки об'єктивної сторони злочину. При виявленні злочи­ну ми насам­перед стикаємося з його об'єктивними ознаками: конк­ретним актом пове­дінки суб'єкта у виді дії чи бездіяльності, що зав­жди здійснюється у певній об'­єктивній обстановці, у певному місці і в певний час. Цей акт поведінки завжди відбувається відповідним способом, наприклад, крадіжка з об'єктивної сторони виражається в таємному викраденні чужого майна (ст. 185), грабіж — у відкри­тому викраденні такого майна (ст. 186). Злочин завжди тягне за со­бою певні су­спільно небезпечні наслідки, тому що в результаті його вчинення завдається іс­тотна шкода суспільним відносинам, охоро-нюваним кримінальним законом (наприклад, вбивство своїм наслід­ком має смерть людини — статті 115-119, крадіжка, грабіж, шахрай­ство — статті 185, 186, 190 — заподіюють майнову шкоду власни­ку). Причому діяння (дія чи бездіяльність) перебуває у причин­ному зв'язку із суспільне небезпечними наслідками. Ці ознаки притаманні будь-якому злочину як явищу реальної дійсності. Без цих ознак злочину бути не може. Вони мають місце завжди, у всіх випадках, коли вчиняється злочин.

Іноді злочин вчиняється з використанням тих або інших предме­тів матеріа­льного світу: технічних пристосувань, вогнепальної або холодної зброї, підроблених документів чи інших засобів. Їхнє ви­біркове використання багато в чому дозволяє злочинцю більш успі­шно вчинити злочинний намір, заподіяти більш тяжку шкоду.

В об'єктивних ознаках виявляються як фактичні, так і соціальні властиво­сті злочину, передусім його суспільна небезпечність. Об'­єктивні ознаки, які притаманні всім злочинам, вивчаються Загаль­ною частиною кримінального права, а індивідуальні ознаки конкре­тних злочинів, наприклад, бандитизму, шахрайства, хуліганства, — Особливою частиною.

Викладене дозволяє зробити висновок, щооб'єктивна сторона злочину — це зовнішня сторона (зовнішнє вираження) злочину, що характеризується суспільна небезпечним діянням (дією чи бездіяль­ністю), суспільна небезпечними наслідками, причинним зв 'язком між діянням і суспільна небезпечними наслід­ками, місцем, часом, обста­новкою, способом, а також засобами вчинення зло­чину.

Усі ознаки об'єктивної сторони злочину з погляду їх описуван­ня (закріп­лення) у диспозиціях статей Особливої частини КК мож­на поділити на дві групи: обов'язкові (необхідні) і факультативні.

До обов 'язкових ознак належить діяння у формі дії або бездіяль­ності. Без діяння, інакше кажучи, без конкретного акту суспільне не­безпечної поведінки людини, не може бути вчинений жоден злочин.

Діяння завжди або безпосередньо вказується в диспозиції статті Особли­вої частини КК, або однозначно випливає з її змісту і, таким чином, виступає обов'язковою ознакою об'єктивної сторони складу злочину. Тому встановлення ознак такого діяння (дії чи бездіяль­ності) є обов'язковим у кожній кримінальній справі.

До факультативних ознак об'єктивної сторони складу злочину належать: суспільне небезпечні наслідки, причинний зв'язок між діянням і суспільне не­безпечними наслідками, місце, час, обстанов­ка, спосіб і засоби вчинення зло­чину. Ці ознаки, фактично прита­манні злочину як явищу реальної дійсності, далеко не завжди вказу­ються в законі як ознаки конкретного складу злочину. Так, диспозиції складів шпигунства (ст. 114), незаконного поводження зі зброєю, бо­йовими припасами або вибуховими речовинами (ст. 263), хуліганс­тва (ст. 296) та ін. не містять вказівок на конкретні суспільне небезпечні нас­лідки, які необхідно було б встановлювати при вирішенні питання про притяг­нення особи до кримінальної відповідальності. Так само далеко не завжди в статтях Особливої частини КК указуються спо­сіб, місце, час, обстановка вчи­нення злочину. Отже, зазначені озна­ки об'єктивної сторони складу злочину є не обов'язковими, а факуль­тативними.

Однак якщо суспільне небезпечні наслідки, місце, час, спосіб, обстановка і засоби вчинення злочину прямо вказані у диспозиції статті Особливої частини КК або однозначно випливають з її змісту, то вони набувають значення обов'я­зкових ознак об'єктивної сторони складу злочину і їх встановлення в такому випадку є обов'язковим.

3. Значення об'єктивної сторони злочину. По-перше, об'єктив­на сто­рона є елементом складу злочину і входить до підстави кри­мінальної відпові­дальності. Тому особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності лише тоді, коли у вчиненному нею діянні встановлені всі ознаки об'єктивної сторони складу злочину. По-друге, ознаки об'єктивної сторони багато в чому визначають су­спільну небезпечність злочину. Характер діяння, спосіб його вчинен­ня, місце, час, обстановка вчинення злочину, тяжкість суспільне не­без­печних наслідків, що настали, є найважливішими показниками суспільної не­безпечності як соціальної властивості злочину. У цьо­му зв'язку об'єктивні ознаки діяння враховуються передусім при рішенні питання про криміналіза­цію тих чи інших діянь, тобто ви­знанні їх злочинними і караними самим зако­нодавцем. Крім того, на­приклад, тяжкість наслідків, спосіб вчинення злочину багато в чому визначають суворість покарання, встановленого в санкціях ста­тей Особливої частини КК за відповідні злочини. По-третє, об'єктивна сторона має важливе значення для правильної кваліфікації злочину. Аналіз об'єктивної сторони дає можливість встановлювати інші еле­менти й ознаки складу зло­чину: об'єкт, якому заподіюється шкода даним злочином, відповідну форму вини, мотив, мету злочину, які не завжди вказуються в диспозиціях статей Осо­бливої частини КК, і, таким чином, правильно кваліфікувати вчинене. По-чет­верте, об'­єктивна сторона має важливе значення для розмежування злочинів, а також відмежування злочинних діянь від незлочинних. Так, кра­діжка, грабіж, розбій (суміжні злочини) розрізняються між собою за способом вчинення зло­чину. Хуліганство, відповідальність за яке встановлена в ст. 296, тобто грубе порушення громадського порядоку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом, відрізня­ється від адмі­ністративне караного дрібного хуліганства за об'єктивною сторо­ною. По-п'яте, врахування ознак об'єктивної сторони дозволяє суду в кожному конкретному випадку правильно визначити ступінь тяж­кості вчиненого зло­чину (ст. 65) і відповідно до цього призначити покарання, що відповідає вчине­ному.

§ 2. Суспільне небезпечне діяння (дія або бездіяльність)

1. Термін «діяння» вживається в КК, теорії і судовій практиці в подвій­ному значенні:

а) у статті 11 за допомогою цього терміна визначається поняття злочину, що, таким чином, охоплює всі ознаки, властиві злочину, тобто вживається як синонім терміна «злочин»;

б) термін «діяння» застосовується тільки для характеристики однієї з ознак об'єктивної сторони, тобто дії або бездіяльності. При аналізі цієї ознаки складу злочину має йтися саме про друге значен­ня терміна «діяння».

Діяння є обов'язковою ознакою кожного складу злочину. Стат­тя 2 встанов­лює, що підставою кримінальної відповідальності є вчи­нення особою суспільне небезпечного діяння, яке містить склад зло­чину, передбаченого коде­ксом. Формами вираження такого діяння згідно зі ст. 11 є дія або бездіяльність.

2. Поняття «діяння» визначається такою сукупністю ознак: діяння пови­нне бути суспільна небезпечним і протиправним, конкретним, свідомим і во­льовим актом поведінки людини.

Суспільна небезпечність як ознака діяння полягає в тому, що ді­яння, яке визнається злочином, спричиняє істотну шкоду суспільним відносинам, охоро­нюваним кримінальним законом, або створює реальну загрозу заподіяння такої шкоди. Суспільна небезпечність органічно притаманна діянню, що й обумов­лює необхідність його криміналізації, тобто визнання його злочинним і кара­ним. Дане по­ложення безпосередньо випливає зі статей 2 і 11 КК. Дія чи бездія­льність, яка не спричиняє шкоди об'єкту кримінально-правової охо­рони або не створює загрози заподіяння такої шкоди, не може роз­глядатися як злочин, тому що вони позбавлені такої властивості, як суспільна небезпечність. Матеріальна ознака злочину — суспільна небезпечність — виявляється насамперед у діянні, конкретному акті поведінки особи. У той же час характер дії або бездіяльності, спо­сіб і засоби, за допомогою яких здійснюється посягання, значною мірою ви­значають характер і ступінь суспільної небезпечності зло­чину, тобто його тяж­кість.

Протиправність як ознака діяння згідно зі ст. 11 означає, що злочином визнається тільки те діяння, що передбачене криміналь­ним законом. Тому для наявності об'єктивної сторони злочину не­обхідно, щоб діяння (дія або бездія­льність) було зазначено в диспо­зиції конкретної статті Особливої частини КК, тобто заборонено кри­мінальним законом під загрозою покарання. Ознака про­типравності означає, далі, що діяння завжди порушує певну норму криміналь­ного закону.

Діяння завжди має конкретний характер. Воно являє собою конкретний акт поведінки людини, що відбувається у певній обста­новці, місці і часі і зав­жди виявляється в конкретній дії чи бездіяль­ності. Людина як соціальна істота вступає до сфери, підвладної кри­мінальному закону, тільки завдяки своїм діян­ням. Лише зовні вираже­на активність людини, її вчинки у формі конкретної дії чи бездіяльності можуть бути об'єктом правової оцінки. Поза своїми вчинками люди не вступають до сфери правового регулювання. Звідси випливає, що ду­мки, наміри, переконання, морально-психологічні якості людини, які б негати­вні вони не були, не можуть розглядатися як злочинне діяння і, отже, не мо­жуть тягти за собою кримінальну відповідаль­ність. Злочинні наміри можуть отримати негативну кримінально-правову оцінку лише тоді, коли вони об'єкти­вовані в конкретному акті поведінки особи — у дії чи бездіяльності.

Діяння — це свідомий акт поведінки людини, який завжди є наслідком пізнавальної діяльності, відображенням у свідомості лю­дини об'єктивного світу. Тому не є діянням у кримінально-правово­му значенні такі рухи тіла, що не контролюються свідомістю, навіть якби наслідки таких рухів буди б суспі­льне небезпечними. Напри­клад, дії, вчинені особами, які страждають на психі­чну хворобу і є неосудними, не контролюються їх свідомістю і, виходить, не можуть утворити дію чи бездіяльність у кримінально-правовому розумінні.

Суспільна небезпечне діяння, як ознака об'єктивної сторони скла­ду зло­чину, має бути вольовим, тобто проявом волі особи. Діяння, в якому немає прояву волі, вчинене, наприклад, внаслідок нездолан­ної сили, фізичного при­муса тощо, не може утворити об'єктивну сторону складу злочину.

Дія — це активна, свідома, суспільна небезпечна, протиправна поведінка суб 'єкта. Вона є найбільш поширеною формою суспіль­не небезпечного діяння. Більше 2/3 усіх злочинів, передбачених в Особливій частині КК, можуть бути вчинені тільки шляхом дії. Еле­ментарною (найпростішою) одиницею дії є рух тіла. Дія може ви­ражатися в одному (одиничному) русі тіла або в їх множинно­сті. Рухи тіла, що складають дію, повинні мати цілеспрямований хара­ктер і, отже, поєднуватися метою в єдиний вольовий акт поведінки. Мета, як і об'єкт злочину, відокремлює дію, обмежує обсяг і межі дії, визначає її предметний зміст. Інакше кажучи, рухи тіла утворю­ють дію в кримінально-правовому ро­зумінні, коли вони контролю­ються свідомістю і спрямовуються волею особи на певний об'єкт. Звідси випливає, що мимовільні (наприклад, рефлекторні) акти руху, іцо відбуваються поза контролем свідомості і не виражають волю особи, не можуть утворити дію як ознаку об'єктивної сторони зло­чину, наприклад, рухи, внаслідок яких завдано шкоди охоронювано-му законом благу, якщо вони викликані реакцією організму на біль від ураження струмом, вогнем тощо.

З фізичної сторони дія може бути простою і складною. Прості дії містять у собі одиничні (елементарні) акти поведінки людини, напри­клад, завдання удару. Складні дії характеризуються ускладненою структурою. Серед них мо­жна виділити ті, що складаються з кількох актів поведінки, кожний з яких може бути визнаний як самостійна дія. Наприклад, у ч. 2 ст. 186 встановлена кримі­нальна відповідальність за грабіж (відкрите викрадення чужого майна), по'єд­наний з насиль­ством, яке не є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого або з погрозою застосування такого насильства. Тут мають місце дві дії— ви­крадення і насильство, кожна з яких, якщо розглядати їх изольован-но, утво­рить самостійні злочинні дії, передбачені окремими статтями КК (ч. 1 ст. 186, ч. 1 ст. 125 або ст. 126). Подібну об'єктивну сторону мають і деякі інші злочини, пов'язані з насильством (ч. 2 ст. 365, ч. 2 ст. 373 та ін.). У зазначених випадках одна дія виступає як спосіб здій­снення іншої. Вони перебувають у нерозрив­ному зв'язку та органіч­ній єдності і у сукупності утворюють складну дію, яка і завдає шко­ди об'єкту (як основному, так і додатковому).

До складних належать також дії, що складаються з ряду тотож­них актів поведінки, об'єднаних єдиним умислом і спрямованих на досягнення єдиного злочинного наслідку (наприклад, крадіжка ці­лого, вчинена в кілька прийомів), що утворять у своїй єдності злочини. До складних відносять, зокрема, і дії у так званих триваючих злочинах, коли злочин, розпочавшись одним актом поведі­нки (актив­ною дією), потім продовжує здійснюватися впродовж певного часу на стадії закінченого злочину, наприклад, незаконне зберігання во­гнепальної зброї. У деяких випадках складні дії утворюються з цілої низки вчинків, пов'я­заних один з одним. Це, наприклад, зайняття забороненими видами господар­ської діяльності (ст. 203), втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність (ст. 304) тощо. Але й у цих ви­падках має місце активна форма суспільне небезпеч­ної протиправ­ної поведінки, яка має всі необхідні ознаки дії (складної) в кримі­нально-правовому розумінні.

Залежно від характеру впливу на об'єкт злочину всі дії можна поділити на фізичні та інформаційні. Фізичні (або енергетичні) дії полягають у застосуванні мускульної, фізичної сили для вчинення злочинного посягання (крадіжка, гра­біж, розбій, вбивство, нанесення тілесних ушкоджень тощо) і завжди спрямо­вані на зміну зовнішньої, фізичної сфери предметів матеріального світу. Інфо­рмаційні дії по­лягають у передаванні інформації іншим особам і завжди виража­ються у словесній (вербальній) формі, а також у яких-небудь інших діях, що несуть інформацію: смислових жестах (конклюдентні дії), виразних рухах (міміка). За допомогою інформаційних дій відбува­ються такі злочини, як по­гроза вбивством, вимагання тощо. Для де­яких злочинів характерним є поєд­нання фізичних та інформаційних дій, наприклад, при шахрайстві, а також при грабежі, розбої, які поєднані з погрозою насильства.

Важливе значення для характеристики злочинної дії має спосіб вчинення злочину, що являє собою сукупність (систему) прийомів і методів, що викорис­товуються при вчиненні злочину. Ці способи різноманітні. Найчастіше зустрі­чаються: фізичне насильство, пси­хічне насильство (погроза насильством), об­ман, зловживання дові­рою, жорстокий чи особливо жорстокий спосіб, загаль­небезпечний спосіб та ін. Усі вони значною мірою визначають форму і зміст даної дії, її інтенсивність і шкідливість.

Деякі злочини можуть бути вчинені тільки у певний спосіб. У такому разі спосіб вказується в законі як конститутивна ознака складу злочину, наприклад, таємне викрадення чужого майна як спосіб крадіжки (ст. 185), відкрите викра­дення такого ж майна при грабежі (ст. 186), заволодіння чужим майном шляхом обману чи зловживання довірою при шахрайстві (ст. 190). В інших випадках злочин може бути вчинений різними способами. Так, умисне вбив­ство (ч. 1 ст. 115) і умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 122) можуть бути вчинені будь-якими способами: шляхом нане­сення ушкоджень колючим чи рі­жучим предметом, із застосуванням вогнепальної зброї, отруйних речовин, шляхом нанесення ударів, по­боїв тощо. У зв'язку з цим законодавець не вказує в диспозиціях цих статей Особливої частини КК на певний спосіб вчинення злочину як на обов'язкову ознаку складу злочину".

Для вчинення злочинів винні часто використовують різні засо­би і знаря­ддя: зброю, технічні пристосування, механізми, підроблені документи та ін. У цих випадках винний застосовує закладені в за­собах вчинення злочину додат­кові можливості, що можуть істотно посилювати інтенсивність і уражаючий ефект дії. Такі способи вчи­нення злочинів завжди свідчать про підвищену не­безпечність як дії, так і особи, що її вчинила.

Кримінальна відповідальність за злочинну дію нічим не обмеже­на. До­сить встановити, що вчинено суспільне небезпечну дію (як активну форму по­ведінки особи), передбачену кримінальним зако­ном як злочин.

Злочинні дії описуються в статтях Особливої частини КК різним чином. У більшості випадків у диспозиції описується один вид зло­чинної поведінки, наприклад, крадіжка — таємне викрадення чужого майна (ст. 185), погроза вбивством (ст. 129). Досить часто в диспо­зиції вказуються в альтернативі кі­лька дій, кожна з яких утворює об'єктивну сторону злочину. Наприклад, банди­тизмом (ст. 257) за­кон визнає: організацію озброєної банди з метою нападу на підпри­ємства, установи, організації чи на окремих осіб, а також участь у такій банді або у вчинених нею нападах. У подібних випадках, для констатації об'єк­тивної сторони відповідного складу злочину досить встановити хоча б одну з дій, альтернативне зазначених у законі. Нерідко в КК дається загальна характе­ристика дії, наприклад, у складі хуліганства (ст. 296). У таких випадках для з'я­сування ознак діяння варто вдаватися до тлумачення закону.

Іноді при описуванні дії законодавець застосовує відсилочну диспозицію, наприклад, заподіяння майнової шкоди державі або громадській організації шляхом обману або зловживання довірою за відсутності ознак шахрайства (ст. 192). В інших випадках для з'ясу-

' Докладніше про це див.: ПановН.И. Способ совершения преступления й уголовная ответственность. - X., 1982.

вання ознак дії необхідно звернутися до підзаконних нормативних актів (блан­кетна диспозиція), наприклад, порушення правил безпе­ки на вибухонебезпеч­них підприємствах або у вибухонебезпечних цехах (ст. 273), порушення правил ядерної або радіаційної безпеки (ст. 274) та ін.

Різні прийоми описування дій у статтях Особливої частини КК обумов­лені не розсудом законодавця, а особливостями того чи іншо­го злочину, сту­пінь конкретності описування якого залежить від ха­рактеру самої дії, об'єкта посягання, способів вчинення злочину, засобів, що використовуються, та ін. Чим чіткіше описана дія в за­коні, тим більше гарантій правильного застосу­вання кримінально­го закону при розгляді конкретних кримінальних справ.

4. Бездіяльність. Умови кримінальної відповідальності за злочинну бездіяльність. Бездіяльність — це пасивна форма пове­дінки особи, що полягає у невчиненні нею конкретної дії (дій), які вона повинна була і могла вчинити в даних конкретних умовах. Без­діяльність тотожна дії за своїми соціальними та юридичними влас­тивостями, тобто вона суспільне небезпечна і протиправна, є свідо­мим і вольовим актом поведінки людини.

Бездіяльність відрізняється від дії зовнішньою, фізичною сторо­ною. При бездіяльності особа не робить певної дії, яку вона за да­них конкретних умов повинна була і могла вчинити для запобіган­ня заподіянню шкоди охоронюва­ним законом суспільним відноси­нам. На практиці злочинна бездіяльність зу­стрічається значно рідше, ніж дія. Шляхом бездіяльності вчиняються такі зло­чини, як залишен­ня в небезпеці (ст. 135), ненадання допомоги особі, яка пере­буває в небезпечному для життя стані (ст. 136), неналежне виконання обо­в'язків щодо охорони життя та здоров'я дітей (ст. 137).

Злочинна бездіяльність характеризується тим, що вона є пасивною фор­мою поведінки людини. Однак дана характеристика стосується не будь-якої поведінки особи в момент вчинення злочину (наприклад, ди­спетчер аеропорту залишив на деякий час пульт керування — треба було побачитися з знайомим — і не виконав своїх обов'язків щодо забезпечення безпечної посадки літака, внаслідок чого літак зазнав аварії), а тих конкретних дій, що ця особа повинна була і могла вчи­нити в даних конкретних умовах. Звідси випливає, що обов 'яз­ковою умовою кримінальної відповідальності особи за бездіяльність є на­яв­ність у неї обов 'язку діяти певним чином і наявність у даних кон­кретних умо­вах реальної можливості діяти в такий спосіб.

Обов'язок вчинити певні дії (повинність) може випливати з різ­них під­став:

а) з закону (наприклад, закон покладає на громадянина обов'я­зок надати допомогу особі, яка перебуває в небезпечному для жит­тя стані, — ст. 136) або з іншого (наприклад, підзаконного) норма­тивного акта — у злочинах, описува­них у бланкетних диспозиціях;

б) з професійних або службових функцій (наприклад, ненадан-ня допо­моги хворому медичним працівником — ст. 139, службова недбалість — ст. 367); в) з договору (наприклад, порушення обов'язків щодо охорони майна — ст. 197;

г) з родинних відносин (наприклад, ухилення від сплати алімен­тів на утри­мання дітей — ст. 164, ухилення від сплати коштів на утримання непраце­здатних батьків — ст. 165);

ґ) з попередньої поведінки особи, якщо вона своїми діями ство­рює небез­пеку для іншої особи і внаслідок цього зобов'язана нада­ти їй допомогу (напри­клад, човняр, що взяв на себе обов'язок пере­везти людей через річку, повинен надати допомогу пасажирам, які опинилися у воді і почали тонути внаслідок того, що човен перевер­нувся з причин перевантаження або шторму).

Наявність реальної можливості діяти певним чином полягає в тому, що особа в даній конкретній ситуації мала реальну можливість діяти, тобто вико­нати активні дії і запобігти тим самим злочинним наслідкам. Так, якщо лікар повинен був з'явитися до хворого і на­дати йому допомогу, але не міг цього зро­бити внаслідок повені і роз­ливу ріки, він не може нести відповідальність за ст. 139. Так само ненадання допомоги потопаючому особою, яка не вміє плавати, не може тягти за собою кримінальну відповідальність за'ст. 136 за не­надання допомоги особі, що перебуває в небезпечному для життя стані, тому що тут відсутня можливість надати таку допомогу.

Отже, при оцінці можливості (чи неможливості) виконати покла­дені на особу обов'язки слід враховувати конкретну обстановку, умови місця і часу, зміст обов'язків, покладених на особу. Врахову­ються і її суб'єктивні можливо­сті щодо виконання необхідних дій.

Злочинна бездіяльність, як і дія, може проявитися в одинично­му акті невчи­нення особою конкретної дії, яку вона повинна була і могла вчинити, але може являти собою і кілька (множинність) актів пасивної поведінки, що має мі­сце, наприклад, при службовій недба­лості, коли службова особа неодноразово не виконує покладені на неї обов'язки (ст. 367). Злочинна бездіяльність може відбуватися одноактне (одномоментно) і протягом певного, тривалого проміж­ку часу, зокрема, при триваючих злочинах, наприклад при ухиленні від сплати аліментів на утримання дітей — ст. 164.

Таким чином, кримінальна відповідальність за злочинну бездія­льність на­стає лише за таких умов:

а) на особу був покладений спеціальний обов'язок вчинити ак­тивні дії, якими було б відвернено настання суспільне небезпечно­го наслідку;

б) у особи була реальна можливість у даній конкретній ситуації вчинити відповідні активні дії і запобігти заподіянню суспільне не­безпечних наслідків.

У деяких випадках злочинна бездіяльність може поєднуватися з актив­ними діями, за допомогою яких суб'єкт ухиляється від вико­нання обов'язкових для нього дій. У таких випадках має місце акт змішаної поведінки — активні дії тут виступають способом вчинення злочинної бездіяльності. Проте об'єктивну сторону злочину утво­рить злочинна бездіяльність. Активні ж дії можуть отри­мати само­стійну правову оцінку (кваліфікацію) при наявності в них ознак са­мостійного злочину.

5. Непереборна сила, непереборний фізичний примус, психіч­ний при­мус та їх значення для вирішення питання про кримі­нальну відповідаль­ність за суспільне небезпечну дію або безді­яльність. Дія або бездіяльність — це вольові вчинки людини, вони являють собою психофізичну єдність зовніш­ньої (фізичної) і внут­рішньої (психічної) сторін її поведінки. При цьому воля особи може бути безпосередньо виражена в її особистих конкретних діях (фізи­чних чи інформаційних) або опосредковуватися в її вчинках із засто­суванням різних механізмів, засобів (наприклад, вбивство із засто­суванням зброї чи от­рути), або ж виявлятися в діяльності інших осіб (наприклад, залучення до вчи­нення злочину осіб, що не досягли віку кримінальної відповідальності, психі­чно хворих тощо). Отже, вольо­вий зміст дії чи бездіяльності має важливе зна­чення при вирішенні питання про наявність діяння (дії чи бездіяльності) як ознаки об'­єктивної сторони складу злочину.

Але трапляються ситуації, коли у вчинених особою дії або без­діяльності її воля не виявляється, а тому психофізична єдність діяння відсутня. У таких випадках через наявність певних обставин вчинене діяння (дія чи бездіяль­ність), в якому відсутній прояв волі самого діяча, втрачає свій кримінально-правовий характер. Отже, тут від­сутнє і саме діяння (дія чи бездіяльність) як ознака об'єктивної сто­рони злочину. До таких обставин належать:

1) непереборна сила;

2) непереборний фізичний примус (насильство);

3) психічний примус, що відповідає вимогам крайньої необхід­ності.

Непереборна сила — це надзвичайна і нездоланна в даних умовах обста­вина. Джерелом непереборної сили можуть бути явища приро­ди, технічні ме­ханізми, хвороба тощо. У діянні, вчиненому під впли­вом непереборної сили, відсутня воля особи, відсутні саме діяння і об'єктивна сторона злочину. Отже, за таке діяння кримінальна відпо­відальність наставати не може. Так, не несе кримінальної відповіда­льності за бездіяльність за ст. 139 лікар, який не міг з'явитися до хво­рого і надати йому медичну допомогу внаслідок повені або зе­млетрусу. Так само не підлягає кримінальній відповідальності особа і за акти­вні дії, які вона виконала внаслідок непереборної сили. Наприклад, під час зі­ткнення тролейбуса з вантажним автомобілем К. був викинутий з кузова авто­машини і при падінні збив Н., зпричинивши йому тілесні ушкодження. Дії К. були обумовлені непереборною силою.

Під непереборним фізичним примусом розуміють такий проти­правний фізи­чний вплив однієї людини на іншу (насильство — за­стосування фізичної сили, заподіяння ударів, побоїв, тілесних ушко­джень тощо), що цілком пригні­чує волю особи, яка зазнала насиль­ства, внаслідок чого вона була позбавлена можливості вибрати бажаний варіант поведінки і вчинила в результаті насильс­тва такі рухи, якими була заподіяна шкода іншій особі або не вчинила тих дій, які вона повинна була зробити в даній ситуації. Якщо фізичний примус був не­переборним (наприклад, зв'язаний охоронець не міг перешкодити злочинцям вчинити крадіжку, або касир видав злочи­нцям гроші внаслідок жорстоких по­боїв), то у вчиненому діянні осо­би немає прояву його волі. Непереборний фізи­чний примус «руйнує» психофізичну єдність діяння, знищує його цілеспрямо­ваний і вольо­вий характер, через що особа не може керувати своїми вчинками. У разі непереборного фізичного примуса у особи немає дії чи бездія­льності в кримінально-правовому значенні, внаслідок чого виклю­чається її кримінальна відповідальність (ч. 1 ст. 40)'.

' Про фізичний примус та крайню необхідність див. § 4 й 5 розділу XIV цього підруч­ника.

Якщо ж фізичне насильство було переборним, тобто коли особа вчинила які-небудь суспільне небезпечні дії під впливом фізичного насильства, що не виключало можливості особи керувати своїми діями, то в цьому випадку пи­тання про відповідальність вирішується за правилами крайньої необхідності (ч. 2 ст. 40). Однак такий фізи­чний примус повиннен розглядатися як обставина, що пом'якшує покарання (п. 6 ст. 66).

Психічний примус — це вимога вчинити певні дії або, навпаки, не вчинити тих або інших дій, які у даній ситуації повинні бути вчи­нені, під загрозою за­стосування фізичного насильства, заподіяння матеріальної чи моральної шкоди. У разі психічного примуса має місце погроза або залякування особи, яка підда­лася примусу, для того, щоб примусити її діяти або не діяти в напрямку, потрі­бному для того, хто примушує. Безумовно, воля особи, яка піддалася при­мусу, до деякої міри обмежена, внаслідок чого вона відчуває ускла­днення у виборі того чи іншого варіанта поведінки. Однак таке об­меження не має абсолютного характеру навіть за умови, що психіч­ний примус підтримується фізичним наси­льством. У даному разі воля особи, щодо якої застосовується психічний при­мус, цілком не паралізована і вона все ж має можливість обрати той або інший ва­ріант поведінки на свій розсуд. Ось чому суспільне небезпечне ді­яння (дія або бездіяльність), вчинене внаслідок психічного приму­су, за загальним прави­лом, не виключає кримінальної відповідаль­ності, але розглядається як вчинене при пом'якшуючих обставинах при застосуванні покарання (п. 6 ст. 66).

Дія або бездіяльність, вчинені внаслідок психічного примусу, не тягнуть за собою кримінальну відповідальність лише за умови, що мав місце стан край­ньої необхідності. Інакше кажучи, вчинення су-спільно небезпечного діяння під впливом психічного насильства (погрози) виключає кримінальну відповідаль­ність лише тоді, коли уникнути в даній конкретній обстановці заподіяння шкоди, якою погрожували, було неможливе, і якщо при цьому не було допу­щено перевищення меж крайньої необхідності (ст. 39).