Загальна характеристика нового Кримінального кодексу України

Прийнятий Верховною Радою України 5 квітня 2001 р. новий КК Укра­їни, що набрав чинності з 1 вересня 2001 р., є знаменною віхою в становленні України як правової держави. Він є першим фундамен­тальним кодексом, при­йнятим внаслідок проведення в Україні пра­вової реформи, яка ставить своїм завданням кодификацію найважли­віших галузей права. Новий КК є базовим для майбутніх Криміналь­но-виконавчого і Кримінально-процесуального кодек­сів України. Кримінально-виконавчий кодекс має визначати порядок і умови ви­конання кримінальних покарань, система, підстави і порядок засто­сування яких встановлені саме в КК. Кримінально-процесуальний кодекс покликаний визначити ту процедуру, в ході якої встановлю­ється винність особи у вчиненні злочину. Вихідним тут є положен­ня ч. 2 ст. 2 КК, відповідно до якої особа вва­жається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана криміналь­ному покаран­ню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встанов­ле­но обвинувальним вироком суду.

Робота над проектом нового КК тривала більше восьми років, і він є резуль­татом колективної праці вчених, практичних працівни­ків, комітетів Вер­ховної Ради України і, звичайно, народних депу­татів України, що і прийняли цей кодекс. Положення КК цілком грун­туються на приписах Конституції України, відповідають потребам сучасного життя, відображують зміни, що ста­лися в політичній, еко­номічній і соціальній сферах нашого суспільства. Він по­кликаний сприяти розвиткові України як суверенної, незалежної, демократич­ної, соціальної, правової держави.

Основними концептуальними положеннями КК є:

1) кримінально-правова охорона основ національної безпеки України, особи, її прав і свобод, власності і всього правопорядку від злочинних пося­гань;

2) закріплення принципу, що КК — це єдиний законодавчий акт, який включає в себе всі закони України про кримінальну відповідаль­ність'.

' В подальшому терміни «закон про кримінальну відповідальність», «кримі­нальний закон», «закон», якщо не застережено інше, застосовуються як ідентичні.

3) закріплення основного принципу цивілізованого криміналь­ного права «немає злочину — немає покарання без вказівки на це в кримінальному за­коні»;

4) наявність в діях особи ознак складу злочину, встановленого (описа­ного) в кримінальному законі, — єдина підстава криміналь­ної відповідальності;

5) закріплення принципу особистої і винної відповідальності;

6) посилення відповідальності за вчинення тяжких і особливо тяжких зло­чинів з наданням можливості (шляхом введення альтер­нативних санкцій) за­стосування до осіб, що вчинили менш тяжкі злочини, покарань, не пов'язаних з позбавленням волі. Введено, на­приклад, таке покарання, як громадські роботи;

7) наявність низки норм, спрямованих на посилення боротьби з організова­ною злочинністю (наведено поняття організованої злочин­ної групи, злочинної організації, створені спеціальні склади злочи­нів про відповідальність організаторів і учасників організованих груп, передбачена відповідальність за вчинення терористичного акту та ін.);

8) введення системи покарань, розташованих від менш суворо­го до більш суворих, що забезпечує справедливість кари залежно від тяжкості злочину і особи засудженого. Істотне зниження санкцій по­рівняно з КК 1960 р.;

9) наявність широкого переліку норм, що встановлюють можли­вість звіль­нення від кримінальної відповідальності (при дійовому каятті, примиренні з потерпілим у справах про злочини невеликої тя­жкості та ін.), а також від по­карання (наприклад, при звільненні з ви­пробуванням, при умовно-достроко­вому звільненні та ін.).

10) відмова від покарання у виді смертної кари і заміна її довіч­ним позбав­ленням волі. Відмова від поняття особливо небезпечно­го рецидивіста;

11) наявність низки заохочувальних норм, що стимулюють по­зитивну пост­кримінальну поведінку (наприклад, звільнення від від­повідальності учас­ника організованої групи, який повідомив в ор­гани влади про діяльність цієї групи і сприяв її розкриттю, та ін.);

12) включення в Загальну частину самостійного розділу про від­повідаль­ність неповнолітніх, норми якого з урахуванням віку в ба­гатьох випадках по­м'якшують відповідальність порівняно з дорос­лими злочинцями;

13) значне перевищення за обсягом КК 1960 р. (більш ніж на 150 статей), але це не означає, що новий КК цілком відкидає норми, які містяться в КК 1960 р. Багато з них витримали випробування часом, передбачені у всіх криміналь­них кодексах цивілізованих країн і тому збережені в новому КК (наприклад, положення про неосудність, умисел і необережність, необхідну оборону, дав­ність, види вбивств, характеристику тілесних ушкоджень та ін.). Деякі норми КК 1960 р. були незначно змінені і доповнені (наприклад, статті про готування до злочину, окреслення видів співучасників, формулювання диспо­зицій статей деяких злочинів, у тому числі проти власності, госпо­дарських злочинів та ін.). І таке положення є природним, тому що наступність у праві, в тому числі кримі­нальному, — найважливіша тенденція розвитку всієї правової матерії;

14) КК поділено на Загальну і Особливу частини. Загальна час­тина (статті 1-108) включає норми загального характеру: про завдан­ня КК, підстави кримі­нальної відповідальності, чинність закону в часі і просторі, поняття злочину і його види, вік відповідальності, умисел і необережність, співучасть у злочині, повторність і рецидив злочинів, норми про звільнення від кримінальної відпо­відальності, поняття і мету покарання, його види, призначення покарання і зві­ль­нення від нього та деякі інші. Особлива частина (статті 109-447) містить но­рми, в яких передбачена відповідальність за окремі види злочинів і зазначені покарання, застосовувані до осіб, що їх вчини­ли. Це злочини проти основ наці­ональної безпеки України, проти особи, її конституційних прав і свобод, проти власності, злочини у сфері господарської діяльності, у сфері охорони довкілля, проти громадської безпеки, безпеки виробництва і транспорту, проти здо­ров'я населення, громадського порядку і моральності, авторитету ор­ганів державної влади і органів місцевого самоврядування, у сфері службової діяльності, проти правосуддя, порядку несення військо­вої служби, проти миру і міжнародного правопорядку та ін.

Новий КК, прийнятий на перспективу, діятиме тривалий час, що, однак, не означає, що в нього не вноситимуться відповідні зміни і доповнення. Розви­ток суспільства, поява якихось нових тенденцій у структурі злочинності, вияв­лення в ході правозастосування окремих недоліків конкретних норм КК можуть викликати необхідність у та­ких змінах і доповненнях. Законодавець не може допустити, щоб КК відставав від потреб реального життя, і повинен усувати таке відста­вання шляхом внесення в нього необхідних законодавчих новел.

§ 3. Завдання, функції та принципи кримінального права

1. Кримінальне право виконує певні завдання, здійснює свої функції. Осно­вна функція кримінального права як галузі права — це функція охоронна, оскільки воно охороняє властивими йому захода­ми ті суспільні відносини, що регулюються іншими галузями пра­ва. Ці галузі права, регулюючи певні суспі­льні відносини, сприяють їх розвиткові і реалізації. Кримінальне ж право охо­роняє ці відно­сини від злочинних посягань. Так, норми цивільного права регу­лю­ють відносини, що складаються у сфері власності. В кримінально­му ж праві внаслідок його охоронної функції встановлюються ка­ральні санкції за злочини проти власності. Наприклад, у розділі VI Особливої частини КК передбачено кримінальну відповідальність за крадіжку, грабіж, розбій, шахрайство, вима­гання, знищення і пошкод­ження майна та інші злочини проти власності. Або ще. У Конституції України та у Законі про вибори в органи влади визначено порядок таких виборів, права виборців, регламент діяльності окружних і діль­ничних виборчих комісій та ін. У КК з метою охорони цих відносин встанов­лено покарання за такі злочини, як перешкоджання здійснен­ню виборчого права, порушення таємниці голосування та ін. (роз­діл V Особливої частини).

Загальним чином охоронна функція кримінального права вира­жена в ст. 1 КК, де сказано, що Кримінальний кодекс має своїм зав­данням охорону від зло­чинних посягань найбільш важливих соціаль­них цінностей: прав і свобод лю­дини і громадянина, власності, гро­мадського порядку і громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України, забезпечення миру і безпеки людс­тва, а також за­побігання злочинам.

Охоронна функція знаходить своє втілення в кримінальній полі­тиці, тобто діяльності органів держави в боротьбі зі злочинністю, реалізації завдань кримінального права. Тут слід виділити два основ­них напрямки: з одного боку, посилення боротьби, застосування су­ворих заходів відповідальності до органі­заторів і активних учасни­ків організованих злочинних груп, осіб, що вчиняють тяжкі і особли­во тяжкі злочини, рецидивістів, а з іншого — застосування пока­рань більш м'яких, не пов'язаних з позбавленням волі, або навіть звіль­нення від кримінальної відповідальності і покарання осіб, які вчи­нили злочини невеликої тяжкості.

Проте не можна вважати, що кримінальне право обмежується здійснен­ням лише своєї основної, охоронної функції. Йому власти­ва й функція регуля­тивна, яка проявляється, принаймні, в такому:

1) норми кримінального права, забороняючи вчинювати суспіль­не небезпе­чні дії (бездіяльність), у той же час вимагають певної правомірної пове­дінки. Кримінальний закон, який набрав чинності, вже самим фактом свого іс­нування впливає на поведінку людей. Для більшості громадян вимоги криміна­льного закону цілком відповіда­ють їх уявленням про належну, правомірну по­ведінку. Частина гро­мадян виконує заборони кримінального закону, боячись відповідаль­ності і покарання. Тим самим здійснюється регулятивна функція кримінально-правових норм, попередження злочинів;

2) виконуючи функцію охорони існуючих у державі суспільних відносин (основ національної безпеки, особи, власності, суспільства і держави) від зло­чинних посягань, норми кримінального права опо­середковано регулюють ці відносини. Так, захищаючи відносини влас­ності нормами, зосередженими в розділі VI Особливої частини КК, кримінальне право сприяє їх правомірному існуванню і розвиткові;

3) деякі норми кримінального права прямо належать до регуля­тивних. Це, наприклад, норма про необхідну оборону, що виключає відповідальність при правомірному захисті від злочинного посягання (ст. 36), або норми про звіль­нення від кримінальної відповідальності (розділ IX Загальної частини), норми про погашення і зняття суди­мості (статті 89-91).

2. Кримінальному праву як галузі права притаманні певні прин­ципи, харак­терні для кримінального права цивілізованих країн. Принципи криміналь­ного права — це основні, провідні засади, які закріплені в нормах права і ви­значають побудову всієї галузі права, окремих її інститутів, правотворчу і пра­возастосовну діяльність. Ці принципи мають важливе значення у здійсненні кримінальної полі­тики держави.

До найважливіших принципів кримінального права, серед інших, нале­жать: відповідальність лише за вчинення суспільне небезпечно­го діяння, пе­редбаченого законом як злочин; відповідальність лише за наявності вини; осо­бистий характер відповідальності; індивіду­алізація кримінальної відповідаль­ності та покарання. Розглянемо ці принципи.

Відповідальність особи за вчинення суспільна небезпечного діян­ня, передба­ченого законом як злочин. Цей принцип прийнято виражати латинською формулою пиііит сгітеп, яіпе lege — немає злочину без вказівки на це в законі. Тільки кримінальний закон визначає, яке суспільне небезпечне діяння є злочи­ном. Інакше кажучи, криміналь­на відповідальність і покарання можуть мати місце лише за те кон­кретно вчинене особою діяння, що зазначене як злочин в Особливій частині КК. У ч. 1 ст. 2 встановлено, що підставою кримінальної від­повідальності є вчинення особою суспільне небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого кримінальним законом. Тому якщо якс-небудь діяння прямо в КК не передбачено як злочин, його вчинення ні за яких умов не може тягти за собою кримінальну від­повідальність і покарання. Застосування кримінального закону за аналогією заборонено (ч. 4 ст. 3).

Керуючись положеннями Конституції України, КК закріплює принцип відповідальності особи лише за наявності її вини. Основ­ний Закон в ст. 62 про­голошує, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаран­ню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановле­но обвинувальним вироком суду відповідно до закону. Ні­хто не зо­бов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обви­ну­вачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Стаття 23 КК передбачає поняття вини та її форм — умислу і необережно­сті, а в статтях 24 і 25 чітко визначені ці форми вини, без наявності яких неможлива кримінальна відповідальність. Тому, які б тяжкі наслідки не були заподіяні в результаті діяння особи, якщо не встановлено, що вона діяла винно (тобто умисно чи з необереж­ності), кримінальна відповідальність ви­ключається. Кримінальне право України виключає так зване об'єктивне став­лення, тобто від­повідальність за наслідки, що настали, без наявності вини.

Особистий характер відповідальності як принцип кримінально­го права полягає в тому, що тільки особа, яка вчинила злочин, може нести за нього кри­мінальну відповідальність і підлягати покаранню. Якої б тяжкості злочин не був вчинений, ніякі інші особи (в тому числі родичі) не можуть бути притягнуті до відповідальності, крім особи, винної в його вчиненні. Особистий (персона­льний) характер відповідальності випливає з багатьох норм КК. Так, у ст. 18 прямо зазначається, що суб'єктом злочину, тобто особою, яка може нести кри­мінальну відповідальність, є лише фізична особа, яка обов'язково є осудною і досягла віку, з якого можлива кримінальна відповідаль­ність. Особистий харак­тер відповідальності полягає також у тому, що саме покарання носить персона­льний, особистий характер і може застосовуватися лише до конкретної особи, яка визнана судом вин­ною у вчиненні злочину.

Принцип індивідуалізації кримінальної відповідальності і пока­рання вима­гає, щоб кримінальна відповідальність і призначення покарання були максима­льно конкретизовані, індивідуалізовані, виходячи із конкретних обставин вчи­неного злочину з урахуванням особи винного. Чим більш тяжкий злочин вчи­нено, чим більш сус­пільне небезпечним є винний, тим більш сувора криміна­льна відпо­відальність настає, тим більш суворим є призначене покарання. І на­впаки, при вчиненні злочинів, що не є тяжкими, коли особа вин­ного не вимагає суворого покарання, кримінальна відповідальність пом'якшується, признача­ється менш суворе покарання, а іноді на підставі розглядуваного принципу особа звільня­ється від криміналь­ної відповідальності або покарання. У КК цей принцип за­кріплений у багатьох нормах. Так, у статтях Особливої частини КК, що перед­бачають відповідальність за окремі злочини, виділені злочини з об­тя­жуючими і пом'якшуючими ознаками, встановлені досить широкі межі санкцій. Це дає можливість суду враховувати ступінь тяжкості вчиненого особою зло­чину, особу винного, пом'якшуючі та обтяжуючі обставини при призначенні пока­рання.

§ 4. Система кримінального права

1. Кримінальне право як сукупність юридичних норм становить собою їх цілісну систему, окремі структурні утворення якої (підсис­теми) найтіснішим чином пов'язані між собою. Норми кримінально­го права не можуть знаходи­тися в якомусь невизначеному порядку, тому що це може привести до грубих порушень законності, прав гро­мадян. У зв'язку з цим вони піддаються законо­давцем певній систе­матизації.

Всі норми кримінального права поділяються на дві частини — Загальну і Особливу.

В Загальну частину включені норми, що визначають завдання, принципи та основні інститути кримінального права. Вони закріп­люють підстави кримі­нальної відповідальності, чинність криміналь­ного закону в просторі і часі, по­няття злочину і його види, осудність і неосудність, форми вини, співучасть, по­карання і його види, поря­док застосування окремих видів покарання, правила їх призначен­ня, регулюють інститути, пов'язані зі звільненням від кримінальної відповідальності і покарання, погашенням і зняттям судимості, осо­бливості відповідальності неповнолітніх. Система Загальної части­ни КК складається із таких розділів:

І. Загальні положення.

II. Закон про кримінальну відповідальність.

III. Злочин, його види та стадії.

IV. Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб'єкт злочину).

V. Вина та її форми.

VI. Співучасть у злочині.

VII. Повторність, сукупність та рецидив злочинів.

VIII. Обставини, що виключають злочинність діяння.

IX. Звільнення від кримінальної відповідальності.

X. Покарання та його види.

XI. Призначення покарання.

XII. Звільнення від покарання та його відбування.

XIII. Судимість.

XIV. Примусові заходи медичного характеру та примусове ліку­вання.

XV. Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповноліт­ніх.

Ця система охоплює всі інститути кримінального права, що скла­дають Зага­льну частину КК.

Особлива частина кримінального права містить норми, що опи­сують конк­ретні види злочинів із зазначенням видів покарань і меж, в яких вони мо­жуть бути призначені за вчинення даних злочинів. Ці норми і зосереджені в Особливій частині КК.

2. Норми Загальної і Особливої частин кримінального права як певні підси­стеми законодавства знаходяться в тісному, нерозривно­му взаємозв'язку. Насамперед норми Особливої частини ґрунтуються на нормах Загальної час­тини. Тому розкриття дійсного змісту норм Особливої частини неможливо без звернення до частини Загальної. Разом з тим всі інститути Загальної частини мають у своїй основі узагальнення тих ознак, що властиві всім злочинам, пе­редбаченим в Особливій частині. Так само неможливо застосування окремих видів покарання за злочини, передбачені в Особливій частині, без урахування положень, закріплених в частині Загальній, щодо мети, видів, меж і порядку призначення всіх покарань. Сама ж система по­карань, визначена в Загальній частині, знаходить свій прояв і прак­тичне застосування тільки шляхом призна­чення конкретних пока­рань, передбачених за окремі злочини в частині Особли­вій.

Нерозривний взаємозв'язок норм Загальної і Особливої частин криміналь­ного права проявляється і в тому, що при кваліфікації ді­янь, вирішенні питань, пов'язаних зі звільненням від кримінальної відповідальності і покарання, засто­совуються одночасно норми цих частин. Так, при кваліфікації замаху на злочин застосуванню підля­гають норма Загальної частини, що регулює відповідаль­ність за за­мах, і норма Особливої частини, в якій передбачений злочин, на здій­снення якого вчинював замах винний.

Єдність Загальної і Особливої частин кримінального права забез­печує внут­рішню узгодженість його інститутів та норм і в кінцево­му результаті ви­значає ефективність їх застосування. -