Модуль №5.2

Державний устрій.У XIX — на поч. XX ст. Слобожанщина, Лівобережжя, Правобережжя, Південь, тобто 90% території України входили до складу Російської імперії. Чинними для України органами центральної влади були:

- Імператор очолював державу, мав повноваження абсолютного монарха;
-Державна Рада — законодавчий орган, що розробляв проекти законів для

затвердження імператором. До неї входили представники вищих органів влади та великі землевласники. Кількість членів Державної Ради не було сталою. У різні роки вона коливалася в межах 40-80 осіб. На засіданнях головував імператор. В разі його відсутності — один із членів Державної Ради. Проіснувала з незначними змінами з 1810 по 1917 рік;

- Імператорська канцелярія. Поступово відтіснила на задній план Держав­
ну Раду. З другої чверті XIX ст. готувала законодавчі проекти для імператора;

- Сенат — вища судова установа країни;

- Комітет міністрів розглядав питання, що відносилися до компетенції
кількох міністерств. Здійснював центральне галузеве управління. Комітет
міністрів очолював імператор.

Після проведення селянської реформи 1861 року у структурі органів влади відбулися певні зміни. Відбулася реорганізація Комітету міністрів у Раду міністрів. її головою продовжував залишатися імператор. Рада міністрів розгля­дала і обговорювала найважливіші питання загальнодержавного характеру.

Місцеві органи управління;

- Генерал-губернатори та губернатори. З 1803 року Україна була поділена
на 9 губерній. Кілька губерній об'єднувалися в генерал-губернаторство. Генерал-
губернатори управляли кількома губерніями і призначалися, як правило, із числа

військових. їм підлягали губернатори. Генерал-губернатори були головнокоман­дувачами війська у своєму регіоні.

Губернатора призначав і знімав імператор. Йому належала вся влада на підлеглій території. Він очолював губернське правління, до якого входили гу­бернський прокурор, віце-губернатор та радники;

- Земський справник і земський суд становили адміністрацію повіту. На
відміну від російських губерній, де земський суд обирався дворянськими збора­
ми, у губерніях України (окрім Слобідської) увесь склад призначався губернсь­
ким правлінням. Членами суду, як і земським справником, могли бути лише
вихідці із дворянського стану. Земський суд здійснював керівництво місцевою
поліцією, контролював виконання законів;

- Волосний голова очолював волосне правління, до якого входили волосний
староста і волосний писар. Волость являла собою адміністративну одиницю, що
складалася із кількох суміжних сіл.

Управління у містах здійснювалося поліцейськими органами, що називали­ся управами благочиния, які підкорялися безпосередньо губернатору. Селянська реформа 1861 року започаткувала зміни в системі місцевого управління. Нею за­проваджувалися сільське і волосне самоврядування. Подальші корективи були внесені земською 1864 і міською 1870 року реформами. Паралельно з ліквідацією кріпацтва і отриманням залежним селянством статусу „сільських обивателів" розкріпаченим надавалося право на організацію самоврядування. Оскільки залежність селянина від поміщика скасовувалася, перед царатом по­стала необхідність не залишити поза контролем широкий пласт селянських мас. З цією метою й запроваджувалися далеко не самостійні органи волосного управління. Вони перебували під пильною опікою місцевої влади.

Отже, органами селянського самоврядування ставали волосний сход, волос­ний старшина і волосний суд, а також сільський сход і сільський староста.

Волосний сход складався з волосних старшин, сільських старост, збирачів податків тощо. На сход обирали також по одному представнику від кожних 10 дворів. На нього покладалося обрання волосних посадових осіб, суддів волосно­го суду, розв'язання господарських та громадських справ волості. Право скли­кання і розпуску волосного сходу належало волосному старшині.

Волосний старшина обирався волосним сходом строком на 3 роки. Він здійснював поліцейські, адміністративні і контрольні функції щодо селян, які мешкали на території волості;

Волосний суд ухвалював рішення з дрібних майнових спорів (до 100 рублів) і здійснював судочинство з незначних злочинів щодо осіб селянського стану. Суд мав право засуджувати до примусових робіт терміном до 6 днів, арешту до 7 днів, штрафу до 3 рублів та до 20 ударів канчуками. Для контролю за органами сільського самоврядування створювалися спеціальні органи, що відали селянсь­кими питаннями: мирові посередники, повітові з'їзди мирових посередників та губернське присутс гвіє у селянських справах.

Мирові посередники призначалися із числа найзаможніших і родовитих поміщиків даної місцевості. Вони наглядали за діяльністю селянських самовряд­них інститутів, а ті в свою чергу мали виконувати всі їхні вимоги. Без згоди ми­рових посередників жоден обраний волосний старшина не міг бути затвердже­ний на своїй посаді.

Органи селянського самоврядування повною мірою не виправдали сподівань царату. Відтак з 1 січня 1864 року „Положенням про губернські і повітові земські установи" впроваджувалися нові органи місцевого управління, що отримали назву земства. До їх відання належало управління місцевим госпо­дарством, освітою, медичним обслуговуванням, благоустроєм. Діяльність земств контролювало Міністерство внутрішніх справ, губернатор і предводитель дво­рянства. Керівництво земських установ затверджувалося імператором або міністром внутрішніх справ.

Положенням запроваджувалися розпорядчі і виконавчі органи земського управління. Перші поділялися на губернські та повітові земські збори, другі — відповідно на губернські та повітові земські управи. Розпорядчі та виконавчі ор­гани місцевого управління мали представницький характер і обиралися на 3-річний термін. Однак вибори до земств були нерівними і багатоступеневими, пе­ревагу на них отримували представники дворянства.

У 34 із 78 губерній Росії земське управління впроваджувалося протягом 15 років. У Правобережній Україні земські установи були запроваджені лише в 1911 році.

Зміни торкнулися й системи управління у містах. У 1870 році було започат­ковано міську реформу. У містах створювалися органи місцевого управління. Вони поділялися на три ланки: міські виборчі збори, міська дума (розпорядчий орган), міська управа (виконавчі повноваження).

Міські виборчі збори скликалися тільки в період проведення виборів. На зборах обиралися гласні (члени) міської думи, які в свою чергу на 4-річний

термін обирали міську управу. Залежно від розмірів і адміністративного значен­ня міст України кількість гласних у них коливалася в межах 30-70 осіб. Очолю­вав міську думу і управу міський голова. Голова губернського міста затверджу­вався міністром внутрішніх справ, повітового — губернатором. Вибори до міської думи, як і до земських установ, були багатоступеневими. Правом голосу володіли тільки російські піддані, котрі проживали в місті не менше 2-х років, досягли 25-літнього віку і мали нерухомість чи аналогічну власність на території міста. Державним службовцям, працівникам правоохоронних органів забороня­лося брати участь у виборах до міської думи.

На Україні міська реформа 1870 року проводилася поетапно. Спочатку вона запроваджувалася у великих містах, насамперед у Києві, Полтаві, Харкові, Хер­соні, Чернігові, Одесі. Лише через п'ять років вона охопила Правобережжя, і до кінця 1880 року була проведена на всій території України.

У зв'язку з піднесенням робітничого, селянського руху, збільшенням кількості антиурядових організацій, поширенням вільнодумства загалом, царизм пішов на суттєве звуження демократичних рамок, що значно розширилися внаслідок політичних реформ 1860-1870 років. В урізаному вигляді вони дійшли до буржуазної революції 1905-1907 років. Саме вона змусила російський царизм внести зміни до державного устрою імперії.

Самодержавна влада пішла на деякі поступки політичним вимогам повста­лих мас. Планувалося вкрапити в існуючу систему влади дорадчі органи удавано представницького характеру, які б не зачіпали сутності абсолютизму. Цей намір втілився в проекті низки документів, підготовлених під керівництвом міністра внутрішніх справ О. Булигіна. Ними в Росії запроваджувалися вибори до Дер­жавної Думи, яка, зрештою, так і не була скликана. На заваді став загальний робітничий страйк 1905 року. Відтак, режим пішов на нові поступки, ухваливши програму політичних перетворень. Для її втілення була ухвалена низка законо­давчих актів. Найголовнішими серед них були:

„Маніфест 17 жовтня 1905 року" Надавав населенню основні політичні права, зокрема, свободу слова, сумління, зборів та союзів, гарантував недотор­каність особи. Його положеннями розширювалися виборчі права, надавалися за­конодавчі права Державній Думі, встановлювалися принципи контролю за вико­навчою гілкою влади;