РЕЛІГЯ ЯК СОЦІАЛЬНЕ ЯВИЩЕ 2 страница

Основні типи релігійних організацій: церква, секта і деномінація та ін.

Церква (грец. κυριακος (οικια) – Божий Дім) – порівняно широке строго централізоване ієрархічне об’єднання священнослужителів (клір) і непостійне та не строго контрольована велика кількість прихожан (мирян). У ній постійно розробляється, відтворюється, зберігається і координується віронавчальна і обрядово-культова сторона релігії. Церква займається і нерелігійною діяльністю: господарською, видавницькою, освітньою і т.д.

Секта (від лат. seco – розділяти або secta – учення, напрям, школа) – це очолюване, як правило, харизматичним лідером релігійне об’єднання, яке проголошує принцип добровільності об’єднання і рівність його членів, прагне до строгого дотримання певного етичного кодексу і релігійних розпоряджень, а також претендує на обираність, винятковість та ізольованість.

Деномінація (від лат. denomination – найменування) – це проміжний (між церквою і сектою) тип релігійної організації, яка знаходиться у стадії становлення і характеризується, з одного боку, строгою централізацією та ієрархічним принципом управління, відвертістю у взаємодії з іншими релігіями і державою, з іншого – претензією на винятковість учення і обираність членів, їх строгий контроль, запереченням можливості кожному віруючому відродитися і врятувати свою душу і т.д.

Релігійна свідомість, релігійний культ і релігійні організації складають єдиний релігійний комплекс. Так, зміст культу визначається релігійно спрямованими уявленнями і почуттями. У свою чергу культ підтримує і укріплює ці уявлення, загострює почуття віруючих. Релігійні організації їх систематизують, упорядковують, приводять у відповідність з вимогами часу і організовують всю діяльність віруючих.

Згідно іншій точці зору, наявній у релігієзнавстві, в структурі релігії можна виділити наступні єдині між собою основні частини:

надприродне – персональний (напр., Ісус Христос) або імперсональний Абсолют (нірвана);

віра як основа релігії, що є особливим психічним станом повного визнання і ухвалення якогось твердження або установки без достатніх обґрунтувань. Тут віра розглядається як стан особистого зв’язку окремої людини, насамперед, з надприродним;

віровчення як систематизований виклад змісту віри в догматах, релігійних істинах (віра в буття надприродного, сповідання його як начала всього сущого і переконаність у здібності до спілкування, єднання і довершеного, вічного життя з ним), визнаних раз і назавжди незмінними. До змісту віровчення відносять і релігійні погляди щодо різних сфер людського життя. Ці погляди можуть виражатися і на мові строгих догматичних формулювань, і за допомогою спеціальних міфоконструкцій.

культ як система (впорядкована сукупність) визначених, деталізованих індивідуальних і колективних обрядів (молитва, уклони, жертвопринесення і т.п.), за допомогою яких людина містичним чином спілкується з надприродним;

релігійні організації як оформлене об’єднання віруючих однієї релігії, найчастіше очолюване служителями культу.

Виділяють й інші елементи релігії (догматичне і моральне вчення, аскетичні принципи і правила духовного життя тощо), які вважають органічно і логічно пов’язаними з основними її частинами. Але їх стрижнем найчастіше є релігійна мораль. Наприклад, в буддизмі головною етичною ідеєю є співчуття; у християнстві – любов; у ісламі – братерство.

4. Релігія і суспільство. Соціальна роль і основні функції релігії. Релігія зустрічається в усіх суспільствах. Вона є складним соціальним феноменом, вивчення якого необхідне для розуміння суспільства як цілісного організму. Але осмислення релігії не зводиться до з’ясування її істинності або помилковості. Питання полягає у тому, наскільки вона впливає на суспільство.

В історії філософії і науки існують різні підходи у визначенні соціальної ролі релігії. Один підхід розглядає релігію як основу стабільності, порядку і організованості суспільства, як джерело і хранительку загальнолюдських цінностей, як сферу отримання духовності й моральності, сенсу існування (О.Конт, Э.Дюркгейм, М.Вебер та ін.). Інший підхід убачає в ній пригноблюючу і руйнівну силу (Т.Гоббс, Дж.Локк, П.-А.Гольбах, Д.Дідро, К.Маркс, Ф.Ніцше, В.І.Ленін та ін.). Тут необхідно розуміти, що в різних історичних умовах і в різних соціальних верствах релігія може як сприяти розвитку людського духу, стабілізувати і гуманізувати суспільні відносини, так і догматизувати мислення, сковувати волю і дії людей, спрямовувати їх творчу енергію на руйнування. Ця суперечність соціальної ролі релігії обумовлена й тим, що в ній самій присутні дві тенденції: авторитарна і гуманістична (Э.Фромм). Авторитарна тенденція виявляється у формуванні закритого типу релігійності, сліпої віри в пропоновані віровченням істини, в строго регламентованій поведінці. Абсолютна слухняність, покірність, покора – основа аморальності, бездуховності та нелюдяності. Гуманістична тенденція в релігії, навпаки, в центр ставить людину, яка повинна розвивати свій духовний світ, щоб спіткати істину, усвідомити необхідність норм моралі, важливість любові до людей і єднання всіх живих істот. Переважання тієї або іншої тенденції в релігії обумовлено як особливостями віровчення самої релігії, так і соціально-економічною і політичною ситуацією.

Місце і роль релігії в суспільстві можна розглянути і з позицій її функцій у ньому. Функції релігії– це характер і напрям впливу релігії на суспільство, складові його елементи, включаючи окрему людину і цілі групи людей. Виділяються світоглядна, компенсаторна, регулятивна, інтеграційна / дезінтеграційна, комунікативна та інші функції релігії.

Світогляднафункція релігії полягає в її здатності на основі віри в надприродне духовно орієнтувати людину в світі, формувати у неї систему поглядів про нього, надавати сенс життя і визначати його мету.

Компенсаторнафункція пов’язана з тим, що за допомогою релігійної віри людина може зануритися в трансцендентне вимірювання і тим самим як би вирішити протиріччя і проблеми реального життя.

Регулятивнафункція характеризує здатність релігії через норми, правила, установки, заборони, цінності впливати на всі сфери життєдіяльності як окремої людини, так і груп людей.

Інтеграційнафункція виявляється в здатності релігії через релігійні інститути об’єднувати віруючих для вирішення релігійних або нерелігійних завдань, забезпечувати згоду, солідарність і згуртованість груп будь-якого масштабу або суспільства у цілому. За певних умов і в конкретні епохи релігія може виконувати і дезінтеграційну функцію – розділяти людей і навіть викликати релігійне протистояння, бути джерелом конфліктів у суспільстві, аж до його дестабілізації і розколу.

Комунікативна функція виявляється у встановленні релігією зв’язків віруючих з надприродним (вертикальний зріз) і між собою усередині конфесії або зовні (горизонтальний зріз): спілкування, обмін думками і досвідом.

5. Релігія і церква в Україні.За відносно короткий період існування української держави в її релігійній сфері відбувся ряд змін. По-перше, взаємовідношення церкви і держави змінилися у бік демократизації. По-друге, змінилося співвідношення між невіруючими і віруючими. Раніше співвідношення між ними було десь 3 до 1. Сьогодні визнають себе віруючими 65% населення України. По-третє, змінилася конфесійна картина України. Зросла кількість конфесій і релігійних організацій: православних від 8474 у 1995 р. до 14596 у 2003 р., католицьких – відповідно від 3755 до 4392, протестантських – від 3069 до 6262, ісламських – від 120 до 431, іудейських – від 74 до 284, східних релігійних течій і культів – від 56 до 106 і т.д. У 2005 р. діяло більше 120 конфесій, напрямів і течій та більше 28500 релігійних організацій. Збільшилася і питома вага нетрадиційних конфесій. По-четверте, змінилася специфіка розповсюдження релігійності в різних регіонах країни. До отримання незалежності найбільше число релігійних організацій було в Західній Україні (55-60%). У даний час картина змінилася: Західна Україна – 38,4% від всіх релігійних організацій, Правобережна Україна – 40,6%, Лівобережна – 21%.

Якщо розглядати розподіл релігійності виходячи з розташування основних релігійних течій, то православ’я 30% своїх общин має на сході та півдні України, багато їх на Волині, Поділлі, в областях північної і степової України і мало в Закарпатті, на Буковині та в Галичині. Католицизм присутній практично у всіх областях України, але 56% його парафій в Галичині, є на Поділлі та в Закарпатті, а на сході України – 2%, в степовій частині – 0,8%. Греко-Католицька Церква 95,2% всіх общин має в Галичині та Закарпатті.

Україна – багатонаціональна і багатоконфесійна країна. Останнім часом у неї стали з’являтися етноконфесійні общини, в яких повністю співпадають етнічні і конфесійні рамки. Серед такого роду церков можна назвати грецьку православну, вірмено-католицьку і вірменську апостольську, німецьку євангельсько-лютеранську, шведську лютеранську, корейську баптистську і корейську методистську, чеську євангельську, румунську реформаторську та ін. Вони нечисленні та серйозного впливу на життя країни не роблять.

Все це говорить про те, що в Україні відбувається відродження релігії і зростання її впливу на всі верстви українського суспільства. Цьому сприяли багато чинників: закріплення принципу відділення церкви від держави в Конституції, дозвіл релігійним організаціям використовувати засоби масової інформації для пропаганди своїх учень, надання можливості налагоджувати і розширювати міжнародні зв’язки, укріплювати матеріальну і кадрову бази. Так, якщо в Радянській Україні існувала тільки Одеська духовна семінарія, то сьогодні в Україні діють понад 160 духовних навчальних закладів і близько 11500 недільних шкіл. Слід зазначити, що звернення людей до релігії в умовах катастрофічного падіння рівня життя завжди зростало.

При всій строкатості релігійних течій в Україні більшість общин належать православ’ю. Отримання Україною державної незалежності та бажання щонайшвидше стати самостійною у вирішенні своїх внутрішніх і зовнішніх проблем привели до розколу в православї. Зараз українське православ’я представляють три найбільш крупні церкви: Українська Православна Церква Московського Патріархату – об’єднує близько 71% православних общин, Українська Православна Церква Київського Патріархату – 21% общин, Українська Автокефальна Православна Церква – 8% общин. Даний розкол і міжцерковні конфлікти, в які втягнуті всі православні та Українська Греко-Католицька Церква, надають негативну дію на суспільні процеси, підтримують і навіть заглиблюють духовну кризу суспільства. В умовах наявної специфіки культури, побуту, свідомості людей різних регіонів України, їх безумовно спрямованої політизації, що відбувається не без втручання окремих політичних організацій і їх лідерів, регіональне забарвлення церков України, їх дотримування певних політичних гасел, а не євангельських заповідей, може стати ідейною підставою сепаратизму.

Вихід з кризових ситуацій у сфері релігійних відносин можливий лише на шляхах діалогу і згоди між послідовниками різних напрямів і церков, а також між ними і державою. Для цього необхідний розвиток екуменічного руху і встановлення мораторію на конфронтацію; забезпечення прав і свобод людини, рівного положення всім релігійним організаціям; обмеження і навіть заборона сект, діяльність яких пов’язана з нанесенням збитку громадянам у будь-якому відношенні: прав і свобод, здоров’я і т.д.; вивчення процесів, що відбуваються у релігійному житті країни, відповідними науковими і державними установами; розвиток системи законодавчого регулювання виникаючих проблем.

6. Свобода совісті. Конституційно-правові основи свободи совісті в Україні.Правовою основою взаємовідношень між людьми різних переконань є принцип свободи совісті.

Совість – це категорія етики, яка характеризує здатність особи здійснювати моральний самоконтроль, самостійно формувати для себе етичні обов’язки, вимагати від себе ж їх виконання і проводити самооцінку здійснюваних вчинків. Поступати і мислити по совісті – означає жити відповідно до своїх уявлень про добро і зло.

Свобода совісті у широкому сенсі означає право мати, відстоювати і здійснювати власні переконання.

Принцип свободи совісті в різні історичні періоди мав різні форми виразу. Для людей стародавніх суспільств було обов’язковим дотримання релігійних традицій і обрядів. В Середні віки сповідання певної релігії було громадянським обов’язком. Обмеження волевиявлення людей викликало неоднозначність відношення до релігії, що й було зафіксовано в понятті «свобода совісті». Проте до неї людство йшло не тільки через свободу віросповідання і пов’язаний з нею принцип віротерпимості, але й через свободу совісті в іншому радикальному її варіанті, – так би мовити, «атеїстичному», поки свобода совістіне стала означатиправо громадян сповідати будь-яку релігію, відстоювати і пропагувати свої релігійні погляди, а також не сповідати ніякої релігії, бути атеїстом і відстоювати свої переконання. Це знайшло закріплення відповідним міжнародним правом (Загальна декларація прав людини (1949), Паризька хартія для Нової Європи (1980), Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості і дискримінації на основі релігії і переконань (1981), Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав – учасників наради з безпеки і співпраці в Європі (1989) та ін.), за яким людині надана можливість як дотримуватися будь-яких переконань, так і мати рівний захист від дискримінації, а у разі загрози безпеки свобода релігії або переконань підлягає обмеженню.

Свобода совісті у цьому розумінні тісно пов’язана з положенням релігії і церкви в суспільстві, її відношенням з державою і її політичними інститутами. З цього питання в 43 країнах світу зберігається привілейоване положення однієї конфесії. У 42 країнах це зафіксовано в Конституціях. Так, в Англії пануючою є Англіканська церква, в 14 державах Європи і Латинської Америки – Римсько-Католицька, в Шотландії – Пресвітеріанська, в Швеції, Норвегії, Данії і Іспанії домінує євангельсько-лютеранське віросповідання, в 17 країнах Азії і Африки іслам є державною релігією, в Ізраїлі – іудаїзм. Законодавство більше 30 країн передбачає ухвалення релігійної присяги при занятті вищих державних постів. Це говорить про формальний характер застосування принципу свободи совісті в цих країнах.

В Україні принцип свободи совісті закріплений в ст.35 Конституції. У ній наголошується, що «кожен громадянин має право на свободу світогляду і віросповідання». У свободу совісті включається свобода «сповідати будь-яку релігію або не сповідати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово або колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність». Але «здійснення цього права може бути обмежено законом на користь громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей». Конституція проголошує відділення церкви від держави, школи від церкви, рівність перед законом всіх релігій і всіх громадян.

Практичні питання встановлення міжрелігійної згоди і толерантних відносин між сакральними і секулярними видами духовної культури роз’яснює Закон України «Про свободу совісті і релігійні організації», прийнятий 23.04.1991 р.

Закон гарантує громадянам України «свободу мати, приймати і міняти релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово або разом з іншими сповідати будь-яку релігію або не сповідати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання» (ст.3).

Затверджується рівність всіх громадян перед законом незалежно від їх відношення до релігії. Забороняється дискримінація віруючих і насильство над совістю громадян. Передбачається відповідальність за «будь-яке пряме або непряме обмеження прав, встановлення прямих або непрямих переваг громадян залежно від їх відношення до релігії, рівно як і розпалювання пов’язаних з цим ворожнечі і ненависті або образа почуттів громадян…» (ст.4).

Самі віруючі та релігійні організації можуть діяти лише в рамках законів держави: їх діяльність не повинна порушувати громадський порядок, обмежувати права та інтереси інших громадян; за релігійними мотивами ніхто не повинен ухилятися від виконання конституційних зобов’язань.

Велике значення має принцип відділення церкви від держави (ст.5), який передбачає невтручання держави у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій. Але він не означає, що держава не повинна законодавчо регулювати їх діяльність.

У ст.6 сформульований світський характер освіти, рівний доступ до неї, незалежно від відношення до релігії. Не допускається обмеження на ведення наукових досліджень і пропаганду їх результатів і навіть на включення їх у загальноосвітні програми на підставі відповідності або невідповідності їх положень якої-небудь релігії або атеїстичним настановам.

Навчання релігії і отримання релігійної освіти можливе тільки на позадержавній основі. Для цього релігійні організації можуть створювати згідно власним настановам навчальні заклади і групи, використовуючи ті, що належать їм або приміщення, що надаються у користування. Їх викладачі і проповідники зобов’язані виховувати своїх слухачів у дусі терпимості і пошани як до послідовників інших віросповідань, так і до невіруючих.

Ця стаття одержала свій розвиток у законі «Про освіту», де сказано, що за рішенням Ради навчального закладу священнослужителі можуть брати участь у навчально-виховному процесі, керувати учнівськими і студентськими об’єднаннями за інтересами, надавати консультативну допомогу педагогам.

Розділ II Закону визначає положення релігійних організацій у країні і порядок їх діяльності.

Релігійні організації як добровільні об’єднання громадян створюються з метою задоволення духовних потреб. Вони мають право утворювати централізовані структури з своїми органами управління. Не порушуючи закони України, в канонічних і релігійних питаннях вони можуть підкорятися зарубіжним центрам.

Для отримання статусу юридичної особи релігійні організації повинні зареєструвати в органах державної влади свій статут (положення). Державні органи можуть відмовити в реєстрації, якщо її діяльність суперечить чинному законодавству. Діяльність може бути припинена у зв’язку з реорганізацією або ліквідацією, а в особливому випадку – в судовому порядку.

Передбачається право віруючих утримувати доступні місця богослужінь або молитовних зборів, а також шанобливі місця. Богослужіння, релігійні обряди, церемонії і процесії можуть проводитися в культових будівлях, на прилеглій території, в місцях паломництва, на кладовищах, квартирах і в будинках громадян, а також за ініціативою трудових колективів і Рад адміністрації – в установах, організаціях і на підприємствах, а за бажанням громадян – у лікарнях, будинках для старезних і інвалідів, в місцях ув’язнення.

Іноземним священнослужителям і проповідникам, що тимчасово знаходяться в Україні, дозволяється займатися проповідницькою, культовою та іншою канонічною діяльністю на підставі запрошення релігійної організації і з офіційної згоди державного органа, що здійснив їх реєстрацію.

Закон регулює користування майном: державним, громадських організацій або громадян. Передбачена можливість користування культовою будівлею декількома релігійними організаціями по черзі. Самовільне захоплення культових будов не допускається.

У розділі V вказаного Закону регулюється трудова діяльність у релігійних організаціях і на їх підприємствах. Вони, зокрема, мають право приймати на роботу громадян за трудовим договором. На них також розповсюджується законодавство про працю і соціальне забезпечення.

Свобода совісті підкріплюється цивільним, кримінальним, адміністративним і сімейним правом. Питання, що стосуються її забезпечення, внесені до законів про працю, народну освіту, інші законодавчі акти.

При всіх позитивних сторонах Закону України «Про свободу совісті і релігійні організації» ряд його положень вимагає уточнень і доповнень.

1. У Законі в основному регулюється діяльність релігійних організацій і відсутня правова регламентація організацій вільнодумних і атеїстів, що необхідно відповідним чином відобразити.

2. Ст.8 констатує, що «повідомлення державних органів про створення релігійної громади не обов’язково», що фактично знижує рівень інформованості про релігійні громади, які знов утворилися, і виводить їх з-під (хоча б наглядового) контролю держави.

3. У реєстраційних документах немає пункту, що вимагає вказати відношення релігійної організації до Конституції та до інших державних законів.

4. Ст.17, що розглядає користування майном, що є власністю держави, громадських організацій або громадян, не враховує їх інтереси як власників даного майна в даний час.

Свобода совісті, будучи специфічним феноменом соціально-політичного життя, має ідеолого-концептуальний аспект – це судження, сформульовані ідеологами тих або інших соціальних груп, рухів, а також теологами і служителями церкви. Існує і програмно-політичний аспект свободи совісті – це складовий елемент програм політичних партій (напр., Християнсько-демократичної партії, Партії мусульман України та ін.), окремих політичних лідерів, їх гасел у боротьбі за владу.