РОЗДІЛ І. ПРИМІТИВНИЙ ІНТЕЛЕКТУАЛІЗМ.
ЧАСТИНА ПЕРША. УКРАЇНСЬКЕ ПРОВАНСАЛЬСТВО.
Практичні завдання
1. Прочитайте текст документу. Проаналізуйте, які питання політики націоналістів й майбутнього будівництва Української Держави розкриваються в ньому.
2. Подумайте, з якою метою було скликано Великій Збір ОУН і на що були спрямовані його постанови.
Питання для самоконтролю і самоперевірки
1. Що в документі проголошувалося найвищим типом спільноти?
2. Яку дефініцію українські націоналісти надавали поняттю „держава”?
3. Що, згідно з документом, мало стати основною метою української нації на момент видання постанов?
4. Яким мав бути державно-політичний устрій майбутньої Української Держави?
5. Які принципи були покладені в основу практичних завдань українських націоналістів?
6. Які засади були покладені в основу практичної діяльності ОУН?
7. Що мало лежати в основі адміністративного устрою майбутньої Української Держави?
8. Які соціально-економічні завдання ставили українські націоналісти перед владою майбутньої Української Держави?
9. Які принципи мали бути покладеними в основу зовнішньої політики Української Держави?
10. Які три етапи політичного стану України виділяються в документі у зв’язку з обґрунтуванням військової політики націоналістів?
11. Яка система мала бути покладеною в основу українського шкільництва?
12. Які стосунки між державою і Церквою декларувались у постановах?
28. З ПРАЦІ Д. ДОНЦОВА „НАЦІОНАЛІЗМ”
(фрагменти праці подано мовою джерела)
Донцов Дмитро (1883 - 1973) - український літературний критик, публіцист, політичний діяч, засновник теорії українського інтегрального націоналізму, автор творів „Підстави нашої політики” (1921) і „Націоналізм”(1926), які містили програмні засади українських націоналістів.
Який образ уявляється нам, коли вимовляємо: українська національна ідеологія? Які емоції збуджують у нас імена кирилометодіївців, Драгоманова, Франка і провідників новітнього народництва та соціялізму? – Певно не ті, з якими лучаться в нас імена Данте, Макіявеллі або Мадзіні. Це постаті різних шкіл, різних стилів і – яких же ж інших світоглядів!
Коли б ми хотіли кількома словами висловити цілу різницю між націоналізмом і народництвом, то ми знайшли б її в двох діяметрально протилежних світовідчуваннях: світ, де панує воля, і світ, де панує інтелект. Два темпераменти: чин – і контемпляція, інтуїція – і логіка, аґресія – і пасивність, догматизм – і релятивність, віра – і знання. Ось так коротко можна схарактеризувати оцю різницю.
ХІХ-ий вік – це був золотий вік розуму, а разом із тим і золотий вік нашого декадентського націоналізму. Шопенгавер, цей найзавзятіший ненависник вольового чинника і, заразом, його найліпший, хоч і несвідомий, апологет, – найяскравіше зформулював протилежності двох поглядів на світ: вольового та інтелектуалістичного. Для Шопенгавера “сила, яка животіє і буяє в рослині, яка витворює кристал, яка тягне маґнет до північного бігуна”, яка діє в матерії як “втеча і шукання, розлука і получення”, нарешті, як “тягар, що ...виявляється в кожнім предметі, притягаючи камінь до землі, а землю до сонця”, так само як стремління людини до життя, все це – “лиш різні форми виявлення” того, що “ми в собі називаємо волею”. Але цю “волю” відчуваємо ми в інших тілах лиш з аналогії з нашою власною, самі ж тіла знані нам тільки як уявлення нашої свідомости, як світ окремих феноменів, а на цьому світі панує не воля, а розум кавзальної причиновости, позбавлений усякої містики і всяких таємниць... Власне саме таким бачив світ і ХІХ-ий вік: це не був світ тих, що творять, а тільки світ тих, що його обсервують; не тих, що діють на оточення, а лиш тих, на кого діє воно і його механічний “закон”. Не містична воля була рушієм життя, а цілком прозаїчні, відкривані розумом “причини”. Треба було лиш пізнати ці причини й закони, – і ми запануємо над світом, над фізичним, так само як і над суспільним. “Знання – то сила”, оце правило Бекона стало головною максимою не лише мужів науки, а й політиків минулого віку. Через знання – до опанування сил природи, щоб вони служили людськості та її меті. Через знання – до зреформування суспільности. Ось такими були гасла нової релігії розуму, яка в XVI-му віці дістала своїх (тут і далі виділено автором. - Т.А.) пророків, у XVIII-му – перших “святих”, а в ХІХ-му, мов лявіна, летячи з гори в долину, забрукана і звульгаризована, дісталася до рук української демократії.
В цьому вигляді й засвоїв собі цю релігію наш демократичний “націоналізм”. Вона, як жодна інша, прийшла йому до смаку. По героїчнім XVII віці, що скінчився для нас 1709 року, з його вірою в позасвідомі сили, що керують життям, це був поворот знудженої, спровінціоналізованої Генерації до світу фактів. Для них людські вчинки керувалися не почуттями, а лише поняттями. Розум, як мотив, був конечною передумовою усякої акції. Світ людських учинків, так само як фізичний, не був позасвідомим світом, де головною моторовою силою був “безмотивний, внутрішній неспокій, що жене нас до безперервного руху” (Ґ. Зіммель)..., лиш світ конкретних феноменів, видимих дій, з яких кожна мала розумну причину. Для них людина не те вважала за добре, чого хотіла, лиш те хотіла, що уважала за добре...