Гетьманщина

Перемога більшовиків

Розв'язка

Боротьба на заході

Більшовики

Директорія

Анархія

Гетьманщина

УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ

УКРАЇНА У XX СТОЛІТТІ

 

Після більшовицького перевороту революція переросла у громадянську вій-
ну. Минули ейфорія, почуття солідарності, масові демонстрації, бурхливі зібрання
й гарячі дебати 1917 року. Протягом наступних трьох років у запеклій і безжальній
війні, що супроводжувалася масовим терором і звірствами, зчепилися численні пре-
тенденти на владу в Україні і в усій колишній імперії, зброєю вирішуючи, хто і яка
форма правління заступить старий устрій.

Для багатьох українців поява більшовиків у Росії була не лише початком нового
жорстокого пореволюційного етапу, а й причиною докорінних змін у їхньому полі-
тичному мисленні. Диктаторська природа більшовицького режиму на півночі викли-
кала відразу у багатьох українських діячів і змусила їх відмовитися від позиції збе-
реження автономних, федералістських стосунків із Росією. Відтепер незалежність
стала їхньою метою. Проте серед українців, як і серед інших народів колишньої
імперії, виникало дедалі глибше розмежування щодо ряду цілей і шляхів їх досяг-
нення. До того ж майже кожна сторона, що брала участь у громадянській війні, праг-
нула підпорядкувати собі Україну з її природними багатствами та стратегічним роз-
ташуванням. Тому після певного затишшя, зумовленого німецькою окупацією, Ук- ,
раїна стала ареною найбільш хаотичних і складних подій громадянської війни.

До весни 1918 р. широким верствам населення України вже набридли револю-
ція й хаос. Закономірно, що ці настрої переважали серед маєтних класів, заможних
селян, дрібних підприємців та бізнесменів, фабрикантів, великих землевласників,
вищих прошарків чиновництва, що складали 20 % усього населення України. Авст-
рійці та німці на Україні також всіляко прагнули відновити порядок і прискорити
вивезення продуктів. Тому між 24 і 26 квітня представники цих груп таємно домови-
лися замінити Центральну Раду консервативним українським урядом на чолі з геть-
маном Павлом Скоропадським (титул «гетьман» мав викликати асоціації з квазимо-
нархічними традиціями, пов'язаними з козацькими гетьманами).

Нащадок давнього роду козацької старшини й один із найбільших на Україні зем-
левласників, Скоропадський мав високий статус за царського режиму — служив вій-
ськовим ад'ютантом Миколи II і під час війни був авторитетним генералом. З почат-
ком революції він українізував своє військове з'єднання і, коли Центральна Рада
відкинула його послуги, був обраний титулованим командувачем селянського опол-
чення «вільних козаків». З приходом до влади цього «малоросійського» аристократа,
який раптом згадав про своє «українське коріння», в революції на Україні настав но-
вий етап, що характеризувався намаганнями відновити правопорядок та скасувати
«соціалістичні експерименти» Центральної Ради.

'29 квітня, на з'їзді, скликаному в Києві Лігою землевласників, на який з усієї
України прибуло 6500 делегатів, Скоропадського з ентузіазмом проголосили геть-
маном, закликавши його «врятувати країну від хаосу і беззаконня». Того ж дня він
разом із прибічниками оголосив про встановлення «Української Держави» (на від-
міну від «Української Народної Республіки» Центральної Ради). Нова держава грун-
тувалася на незвичайному поєднанні монархічних, республіканських і, що особливо
характерно, диктаторських засад, її підданим гарантувалися звичайні громадянські
права, причому особливо наголошувалося на святості приватної власності.

Павло Скоропадський

Скасовуючи такі нововведення Центральної Ради, як націоналізація великих ма-
єтків та культурна автономія, гетьман увів окрему категорію громадян-козаків (які
фактично були заможними селянами), сподіваючись, що вони стануть основною
соціальною опорою режиму. Особливо впадали у вічі широкі прерогативи самого
гетьмана: йому належало виняткове право видавати всі закони, призначати кабінет,
управляти зовнішньою політикою та військовими справами й бути верховним суддею
'' країни. Однак ці претензії на майже необмежену владу не могли приховати того фак-
ту, що влада на Україні практично належала німцям, а не українцям.
"' Як цього належало чекати, українські діячі, більшість яких були соціалістами й
членами Центральної Ради, різко негативно поставилися до гетьманської держави.
Тому коли до участі в гетьманському уряді запросили кількох відомих українців,

майже всі вони відмовилися. Це не лишало гетьманові нічого іншого, як звернутися
при формуванні кабінету до людей, не пов'язаних з українським рухом, тим самим
давши підставу для звинувачень у тому, що до його уряду не ввійшов жоден «справж-
ній» українець. У новому кабінеті, очолюваному прем'єр-міністром Федором Лизо-
губом (багатим землевласником), до якого входив лише один відомий український
діяч — міністр закордонних справ Дмитро Дорошенко, бракувало націоналістів, про-
те він включав ряд талановитих адміністраторів.

За якихось кількамісяців на Україні було відновлено дійовий адміністративний
апарат. У провінціях урядовці Центральної Ради замінялися на досвідчених ад-
міністраторів, що називалися старостами й призначалися з місцевих поміщиків або
земських урядників. У центральному уряді посади розподілилися між професійними
чиновниками — переважно росіянами чи русифікованими українцями. Щоправда,
труднощі виникли при формуванні діючої армії, оскільки німці не підтримували
створення великої військової сили, здатної кинути виклик їхньому переважаючому
впливові. Незабаром на повну силу стала діяти (хоч і з неоднаковою ефективністю)
поліція, до якої, як і до армії, ввійшло багато колишніх царських офіцерів.

Якщо Цегітральна Рада мала офіційні дипломатичні стосунки лише з Німеч-
чиною, Австро-Угорщиною та Оттоманською імперією, то Гетьманщина обмінялася
посольствами з 12 країнами, її зовнішня політика була головним чином спрямована
на укладення мирного договору з Радянською Росією (підписаного 12 червня
1918 р.) та на безплідні суперечки з Австро-Угорщиною навколо питання про анек-
сію східногалицьких земель та Холмщини.

Особливо вражають досягнення уряду у створенні системи освітніх закла-
дів. На рівні початкової школи було випущено кілька мільйонів примірників україно-
мовних підручників, а в більшості шкіл уведено українську мову. Було засновано
близько 150 нових україномовних гімназій, у тому числі у сільських районах. У жовт-
ні в Києві та Кам'янці-Подільському відкрилися два нових українських універси-
тети. Було також засновано національний архів та бібліотеку в понад 1 млн томів.
Вершиною цієї діяльності стало створення 24 листопада 1918 р. Української Ака-
демії наук. Так за якихось кілька місяців Гетьманщина мала на своєму рахунку такі
здобутки у царині культури, про які мріяли багато поколінь інтелігенції.

Але якщо режим Скоропадського міг похвалитися своєю здатністю управляти,
а також рядом конкретних досягнень, то разом із тим на ньому страшним тягарем
висіли фатальні політичні прорахунки. Всі вони випливали насамперед із того кола
друзів, яких собі вибрав гетьман. По-перше, його компрометувала залежність від
німців, очевидна мета яких зводилася до економічної експлуатації України. По-дру-
ге, гетьман був тісно пов'язаний з маєтними класами, які намагалися скасувати впро-
ваджені революцією зміни. Скоропадському ставилися на карб такі вкрай непопу-
лярні заходи, як «каральні експедиції», організовані поміщиками за допомогою ні-
мецьких військ для помсти над селянами, котрі рік тому конфіскували поміщицькі
землі. По-третє, багато українців вважали, що Скоропадський .занадто прихильний до
росіян. Під час його панування Україна, яка порівняно з Росією була острівцем ста- .
більності, стала не лише притулком для величезної кількості представників колиш-
ньої царської верхівки, а й центром намагань відбудувати «єдину та неподільну Ро-
сію». Чиновницькі посади були зайняті росіянами, які не приховували, свого несмаку
до української державності, а більшість кабінету складали члени російської партії
кадетів. . •

Із самого початку стала викристалізовуватися опозиція Скоропадському. В се-
редині травня відбувся ряд нелегальних з'їздів українських партій, на яких своє не-
схвалення уряду висловили представники таких професійних груп, як «залізничники,
телеграфісти, селяни й робітники. Виник координаційний осередок опозиції, назва-
ний Українським народним державним союзом, на чолі якого став В. Винниченко.

Антигетьманський курс узяла інша впливова організація — Всеукраїнський зем-
ський союз на чолі з С. Петлюрою. Спочатку ці групи вели переговори зі Скоропад-
ським про шляхи проведення більш ліберальної й національне орієнтованої політики,
та згодом вони взялися підіймати проти нього повстання.

Українських селян не треба було особливо підбурювати до повстання проти уря-
ду, що конфіскував їхній врожай, Повернув землю багатим поміщикам і послав у їх-
ні села «каральні експедиції». Незабаром по всій Україні вибухнули стихійні й досить
значні селянські заколоти. У запеклі бої з німецькими військами кинулися загони

Українська Сірожупанна дивізія

озброєних селян (зброя тОді була легкодоступною) на чолі з ватажками з міс-
цевих жителів, що часто булианархістськц настроєними і яких на козацький кшталт
називали отаманами або батьками. Ці сутички набирали величезних масштабів:
зокрема у Звенигородському й Таращанському повітах Київської губернії селянське
військо в ЗО—40 тис. чоловік, споряджене двома артилерійськими батареями й
200 кулеметами, завдало німцям втрат у 6 тис. чоловік. На початку серпня більшо-
вики України зробили спробу підняти повстання, та за два дні зазнали поразки че-
рез відсутність підтримки народу.

На початку осені стало очевидним, що Центральні держави от-от програють війну.
І тут гетьман був змушений піти на поступки. Але наприкінці жовтня нова спроба за-
лучити до кабінету видатних українських діячів провалилася. Кидаючись із боку в
бік у відчайдушних пошуках підтримки, Скоропадський пішов на останній ризик:
'14 листопада 1918 р. він призначив новий кабінет, що майже повністю складався з
російських монархістів, і проголосив Акт федерації, за яким зобов'язався об'єднати
Україну з майбутньою небільшовицькою російською державою. Цей суперечливий
крок було зроблено з метою завоювати підтримку настроєних проти більшовиків ро-
сіян та переможної Антанти. Того ж дня українська опозиція утворила альтерна-

тивний уряд — Директорію на чолі з двома давніми суперниками — Винниченком
та Петлюрою — й відкрито проголосила виступ проти гетьмана.

Повстання, підняте Директорією, швидко ширилося. Сотні й тисячі селян' під
проводом отаманів стікалися до Білої Церкви на захід від Києва, що слугувала шта-
бом антигетьманських сил. Незабаром це сповнене ентузіазму, але слабко дисцип-
ліноване нерегулярне військо налічувало 60 тис. чоловік. Ще важливішим стало те,
що на бік Директорії перейшли деякі з найдобірніших загонів гетьмана, як, зокрема,
січові стрільці під командуванням Євгена Коновальця й начальника його штабу Анд-
рія Мельника та Сірожупанна дивізія, збільшивши таким чином кількість її регуляр-
ного війська до 40 тис. 21 листопада повсталі оточили Київ, і після тривалих перего-
ворів з метою забезпечити вихід німецької залоги 14 грудня німці залишили місто,
забравши з собою Скоропадського. Того ж дня сили Директорії тріумфально вві-
йщли до Києва й проголосили відновлення Української Народної Республіки.

Гетьманщина проіснувала менше восьми місяців, протягом яких реальна влада
перебувала в руках німців, а її власний вплив був обмеженим. Спочатку вона могла
здобути собі певну підтримку завдяки обіцянкам відновити правопорядок, якого
прагнула велика частина населення. Проте вона не спромоглася належним чином
підійти до розв'язання двох основних питань, що їх поставила революція на Украї-
ні,— питань соціально-економічної реформи та національної незалежності. Спроба
відновити стабільність шляхом повернення дореволюційного соціально-економіч-
ного устрою, насамперед на селі, була найсерйознішою помилкою Скоропадського.
В національному питанні його уряд займав двоїсту позицію: маючи на своєму
рахунку великі досягнення, як, зокрема, українізація освіти й культури, він, однак,
змушував українських націоналістів дивитися на нього як на уряд «український за
формою, але московський за змістом».

Проте, як зауважує ідеолог сучасного українського консерватизму Вячеслав Ли-
пинський, Гетьманщина мала ширше значення. Воно полягало в ознайомленні й на-
віть залученні на підтримку ідеї української державності деяких представників знач-
но русифікованої соціально-економічної верхівки України. А це в свою чергу сприя-
ло розширенню соціальної бази цієї ідеї поза вузький прошарок української інтелі-
генції на чисельніший, надійніший і продуктивніший клас «хліборобів», тобто за-
можних селян і володарів маєтків. Відтак, якби Скоропадський утримався, то, на
думку Липинського, він привернув би на бік української державності найпродуктив-
ніше населення країни, не залишаючи її в залежності від «ідеологічної секти», як він
називав національне свідому українську інтелігенцію.