Російський революційний рух на Україні
У 1870-ті роки стало очевидним, що попри скасування кріпацтва економічне
становище селян не поліпшилося й самодержавство не виявляє ніяких ознак готов-
ності до подальшого компромісу. У суспільстві поширювалося розчаруван-
ня. Це спричинилося до зростання у середовищі інтелігенції радикальних настроїв
і готовності зробити все для знищення старого ладу. Словом, назріли сприятливі
обставини для появи революціонерів.
На кінець XIX ст. соціальний склад інтелігенції, з якої виходила більшість рево-
люціонерів, зазнав помітних змін. Здійснена після реформи лібералізація освіти
означала, що дворянство вже не складатиме переважної більшості студентів універ-
ситетів, а відтак і інтелігенції. Тепер до університетів вступали сини міщан, священи-
ків, дрібних чиновників, козаків і навіть селян. У трьох університетах України —
Київському, Харківському та Одеському — в 1895 р. вони складали близько полови-
ни усіх студентів. Це середовище різночинців надавало новій інтелігенції певних
позакласових рис, що дещо зменшувало її відчуженість від мас.
Але попри зростання в кінці XIX ст. університетів інтелігенція продовжувала
лишатися крихітною часткою суспільства. У 1895 р. на Україні налічувалося лише
близько 5 тис. студентів. А революціонери, звичайно ж, становили незначну частку
інтелігенції. Наприклад, у 1881 р. (пік революційної діяльності в імперії) на 100 млн
населення зафіксовано всього 1000 випадків антидержавних дій. Нарешті, револю-
ційний рух у сутності своїй був позбавлений національних ознак. Намагаючись ство-
рити у боротьбі з царизмом об'єднані «всеросійські» сили, його учасники спочатку
нехтували національними проблемами, а згодом стали дивитися на них як на основну
перешкоду в їхній революційній боротьбі.
Народники. Починаючи з 1860-х років радикально настроєну молодь імперії зви-
чайно називали народниками. Сама назва говорить про те, що це були люди, які ото-
тожнювали себе з народом, а в тих обставинах це значило — з селянами. Це ото-
тожнення з селянством та ідеалізацію його, притаманні радикально настроєній інте-
лігенції, важко зрозуміти з точки зору чисто раціональних міркувань. Вони значною
мірою виростали з почуття вини, що розвинулося у молодих, ідеалістично настроє-
них студентів, які порівнювали своє привілейоване становище з тяжкою долею се-
лянства. Різновидом підсвідомої компенсації селянинові за його злигодні стала його
ідеалізація. Моральну чистоту, начебто властиву селянинові, інтелігенція виводила
з його тяжкої й чесної праці. На її думку, особливо цінним аспектом селянського
суспільства була община, що, як здавалося, свідчила про відсутність у селянина его-
їзму та про його природжену схильність до соціалізму.
Ідеалізація селянства характеризувала не одних лише народників (такий підхід
певною мірою поділяли хлопомани та інші групи інтелігенції), проте виключно
їхньою рисою була рішуча відданість справі революції, яка поклала б початок но-
вому справедливому ладові. Першу групу народників-революціонерів організував ^
1871 р. в Петербурзі Михайло Чайковський; подібні групи виникали по всій імперії.
На Україні одну з таких груп заснував у 1873 р. в Одесі Федір Волховський. Вона
налічувала 100 членів. Серед них був і Андрій Желябов — український студент
із селянської родини, який стане згодом одним із найвидатніших революціонерів
імперії. Незабаром у Києві виник невеликий гурток анархістів, що називався «Ки-
ївська громада». До нього також входили ті, хто згодом стануть відомими рево-
люціонерами: Віра Засудим, Володимир Дебогорій-Мокрієвич та Яків Стефанович.
Із появою революційних груп між ними розгорілися палкі суперечки щодо
найефективніших методів досягнення поставленої мети. Один із напрямів, пов'язаний
з відомим російським народником Петром Лавровим, обстоював поступовий підхід у
підготовці народу до революції за допомогою освіти й пропаганди. Інший, не такий
популярний спочатку підхід асоціювався з барвистою й харизматичною постаттю
російського анархіста Михайла Бакуніна, який закликав революціонерів до здій-
снення насильницьких підбурливих актів, що спровокували б спонтанні масові висту-
пи народу. В 1874 р. для Лаврова та його прибічників, здавалося, настав зоряний час,
коли після страхітливого голоду в Поволжі близько 3 тис. народників по всій імпе-
рії кинули навчання в університетах і, вбравшись у селянський одяг, пішли на село
встановлювати контакти з народом і готувати його до великого повстання. Проте це
«ходіння в народ», як його назвали, зазнало жалюгідної поразки. Селяни просто
відмовлялися мати справу із чужинцями з міста, перевдягання яких на хліборобів
часто викликало глузування. Нерідко селяни навіть допомагали жандармам виявляти
революціонерів.
На Україні «ходіння в народ» спостерігалося головним чином в околицях Чиги-
рина Київської губернії. Народники вибрали саме цей край, оскільки він був одним
із вогнищ кривавого гайдамацького повстання півстоліття тому, сподіваючись, що
тут і досі тліли жарини бунтарства. Хоч цей рух і зазнав невдачі, цікавим його
продовженням стали події, що відбулися у 1877 р., коли Стефанович та його анархіст-
ська група, що базувалася в Києві, вдалися до спроби скористатися відданістю се-
лян цареві, сфабрикувавши «царські маніфести», в яких селянам наказувалося утво-
рити «таємні загони» й повставати проти місцевих поміщиків і чиновників. Цю так
звану «чигиринську змову» викрили, виявивши причетними до неї близько 1000 се-
лян.
У той час як більшість народників зосередилися на роботі з селянами, деякі з них
почали звертати увагу на робітників, чисельність яких зростала. У 1875 р. Євген За-
славський заснував в Одесі нелегальний «Південноросійський союз робітників»,
що став однією з перших робітничих організацій в імперії. В наступні роки з'явився
ряд інших робітничих гуртків, організованих на зразок тих, що діяли на півночі Росії,
проте існували вони недовго, а їхній вплив був скороминущим.
Після невдачі «ходіння в народ» деякі з найбільш радикальних народників звер-
нулися до ідей Бакуніна, вирішивши, що розпочати революцію можуть лише на-
сильство й терористичні акти. У 1878 р. Віра Засулич, колишня учасниця ки-
ївської групи анархістів, поранила з револьвера військового коменданта Петербурга
генерала Трепова. Незабаром виникла група розкольників — сумнозвісна «Народна
воля», яка зробила тероризм основною засадою своєї діяльності. Суворо конспіратив-
на й непроникна іззовні «Народна воля» (серед учасників якої був і Желябов) роз-
почала кампанію політичних убивств, кульмінацією якої став замах на Олександра II
у 1881 р. Загибель царя викликала загальний осуд насильства, дискредитацію теро-
ристів і переконала уряд у необхідності проводити реакційну політику. Характерно,
що під час терористичної кампанії 1879—1881 рр. народники виявилися особливо
діяльними на Україні. У Києві та інших містах було вбито кількох важливих урядо-
вих чиновників. Дехто з революціонерів навіть доводив, що політичні вбивства ви-
найшли такі «південці», як Желябов, Дмитро Лизогуб і Микола Кибальчич.
Російські революціонери й українське питання. Хоч у центрі уваги народників
була соціальна революція, у підготовці до неї вони не могли нехтувати «місцевими
умовами», тобто національними особливостями різних народів імперії. Провідний
ідеолог народників Лавров вважав націоналізм за побічний аспект світової історії
й висловлював серйозні сумніви щодо його здатності сприяти прогресу людства. Цю
позицію підтримували багато революціонерів українського походження, на думку
яких, було б краще, коли б національні відмінності зникли; хай, мовляв, цей процес
виявиться хворобливим, аби тільки народилося нове всесвітнє соціалістичне суспіль-
ство. Але поки що, вважали вони, національні особливості слід враховувати.
Виразним прикладом пов'язаних з національними особливостями проблем, що ви-
никали у народників, було питання селянської общини. Революціонери вважали,
що селянське общинне землеводіння в Росії є переконливим свідченням природної
схильності росіян до соціалізму. Відтак вони робили висновок, нібито Росія може ми-
нути капіталістичну стадію розвитку й прийти до соціалізму швидше й безпосеред-
ніше, ніж Європа. Проте цю теорію заперечувала ситуація на Україні. В українському
селі поширеним було приватне землеволодіння, й деякі народники з розпачем гово-
рили про «вроджену відразу» українців до общини. Інші революціонери, такі як
М. Стародворський із кам'янець-подільської групи, визнавали, що «на Україні справа
стоїть інакше. Наші люди являють собою буржуа, тому що вони пройняті інстинк-
том приватної власності». Більше того, на думку Стародворського, схильність укра-
їнців до приватної власності могла означати, що «Малоросія, ймовірно, стане
бар'єром на шляху поширення соціалістичних ідей у Росії».
Попри всі ці розходження між народниками та українофілами, особливо їхнім
молодим поколінням, у них було багато спільного, що випливало з їхнього інтере-
су до селянства. Часто, збираючи етнографічні матеріали на селі, молоді українофіли
встановлювали дружні стосунки з народниками, які займалися революційною про-
пагандою. Багато з них поєднували обидві справи. Навіть на організаційному рівні ре-
волюційні групи активно співпрацювали з «молодими» громадами. «Старі» ж громади,
члени яких глибоко поринули у складання словника української мови, не схвалю-
вали діяльності своїх молодших колег, і ця обставина стала джерелом серйозної на-
пруги між двома поколіннями українофілів.
Революційний рух спричинився не лише до розколу серед українофілів, а й до
значного зменшення числа їхніх прибічників. Динамізм, героїчна романтика ре-
волюційного руху дедалі більше приваблювали молодих українців. Приставши до лав
революціонерів, вони займали антинаціональні позиції, поривали свої зв'язки з укра-
їнським рухом і ніколи не контактували з ним. У кращому випадку ці молоді укра-
їнські борці за справу соціального радикалізму намагалися спочатку підняти рево-
люцію, а потім вже розв'язувати національне питання. Так революційний попу-
лізм привертав на свій бік чимраз більше талановитої молоді, що призвело до
критичного ослаблення українського руху.
Марксизм. Спантеличені й роздратовані сліпою вірою селян в царя і з розчару-
ванням усвідомлюючи, що середній селянин волів би скоріше бути куркулем, ніж бо-
ротися за соціальну рівність у своєму селі, багато радикалів стали сумніватися в ре-
волюційному потенціалі селянства. Внаслідок цього чимало радикалів починали
сприймати ідеї, які пов'язували надію на революцію з новим класом — пролетаріа-
том.
Джерелом цих ідей був марксизм. Порівняно з туманним ідеалізмом народників
виглядало, що марксизм із його наголосом на економічних відносинах пропонував
науково достовірний метод аналізу соціальної поведінки. Він давав принципи поділу
всіх верств суспільства на експлуатованих і експлуататорів і доводив невідворотність
класової боротьби та революції. Більше того, здавалося, він міг пояснити суспільні
відносини протягом усієї історії людства і в будь-якій країні світу.
Ще одним привабливим аспектом марксизму була його пряма пов'язаність із
сучасністю. Говорячи про наближення останньої сутички між капіталом і пролетаріа-
том, Маркс передбачав, що найбільша в світі революція відбудеться у недалекому
майбутньому. Перемігши в цій титанічній боротьбі, пролетаріат здійснить остаточний
синтез соціалізму. Таким чином, марксизм не лише надихав радикалів новим опти-
мізмом, а й схиляв їх до віри в те, що вони власними зусиллями можуть
сприяти епохальним подіям.
Марксистські ідеї з'явилися на Україні досить рано, коли Зібер, якого дуже шану-
вав Маркс, у 1871 р. вперше ознайомив з ними своїх студентів і колег у Києві. Радян-
ські вчені вважають, що причиною неспроможності Зібера збудити зацікавленість
цими ідеями була його зосередженість лише на економічній теорії Маркса, а не на
його революційному вченні. Байдужість до марксистських ідей, що спостеріга-
лася спочатку, також пояснюється Тим, що в той час іще не почалася широкомас-
штабна індустріалізація й пролетаріат на Україні був малочисельним.
Заслугу знайомства інтелігенції Російської імперії з марксизмом звичайно при-
писують Георгію Плеханову — розчарованому російському народникові, котрий
почав читати твори Маркса під час свого вигнання у Швейцарії. В 1883 р. у Женеві
він засновує першу російську марксистську групу «Визволення праці» та публікує
в перекладі російською мовою праці Маркса, нелегально поширюючи їх в імперії.
Перша постійно діюча марксистська група на Україні під назвою «Російська
група соціал-демократів» виникла 1893 р. в Києві, її організатором був Юрій Мельни-
ков — росіянин, що заснував ремісничу школу, яка служила своєрідним каналом
поширення марксистських ідей. Інші марксистські групи з'явилися у Харкові, Одесі
та Катеринославі. Українці рідко траплялися серед цих перших марксистів, біль-
шість яких складали росіяни з великим домішком євреїв і невеликим — поляків.
Це й зрозуміло, позаяк соціал-демократи зосереджували свою увагу на неукраїн-
ському пролетаріаті, проблеми якого важко було зрозуміти орієнтованій на селянство
українській інтелігенції.
У Росії розвиток соціал-демократичного руху відбувався повільно. Більшість
членів марксистської соціал-демократичної партії у 1898 р. заарештували. У 1903 р.
для її відновлення довелося скликати новий з'їзд. Проте замість зміцнення партії
з'їзд спричинився до розколу в її лавах, що відіграло важливу роль для Росії та Украї-
ни. Більшовики на чолі з Володимиром Ульяновим (пізніше відомим під псевдонімом
Ленін) виступили за створення дисциплінованої компактної організації професійних
революціонерів, що стала б авангардом пролетаріату. В історичній перспективі поява
Леніна й більшовиків була подією величезної ваги. Проте тоді вона лишилася не-
помітною для народів Росії. Щодо царської жандармерії, яка була добре поінформо-
вана про діяльність соціал-демократів, то вона вважала всякий рух, що спирався на
такі заплутані теорії, як у Маркса, позбавленим шансів на успіх в імперії.
Інші неукраїнські партії на Україні. Зміцнення соціал-демократів змусило мо-
білізуватися їхніх ідеологічних суперників — народників. У 1904 р. вони створили
партію соціалістів-революціонерів, ідеологія якої являла собою суміш народниць-
ких принципів із марксистськими ідеями, а тактика, як і колись, включала застосу-
вання політичних убивств. Нарешті, діяльність радикалів підштовхнула створення
партії лібералів, що входили до складу земств і мали за мету встановлення консти-
туційного ладу на зразок Англії чи Франції. У 1904 р. вони заснували «Союз визво-
лення», що згодом став партією конституційних демократів, або скорочено — каде-
тів. Стурбований появою нелегальних антицаристських партій, уряд намагався відно-
вити рівновагу, підтримуючи організацію таких ультранаціоналістичних проурядо-
вих партій, як Російська монархічна партія, а також груп на кшталт «Союза рус-
ского народа». Ці ультраправі угруповання, що користувалися всілякою під-
тримкою православних священиків і називалися в народі «чорними сотнями», спеціа-
лізувалися на погромах єврейських общин та антиукраїнській агітації на Україні.
Заснували тут свої політичні організації й національні меншості. Поляків представ-
ляла Польська соціалістична партія, а євреїв — цей найбільш політичне активний і
організований серед народів імперії — спрямовували націонал-сіоністи та марксист-
ський Бунд.
Російські партії на Україні далеко не завжди складалися лише з росіян. До каде-
тів і соціалістів-революціонерів приєднувалося чимало русифікованих та й націо-
нальне свідомих українців, убачаючи в цих організаціях найефективніший спосіб
боротьби з царатом. Навіть в ультранаціоналістичних, антиукраїнських організа-
ціях брало участь багато «малоросів», які змагалися з росіянами у відданості
цареві та ненависті до його ворогів.
Російські та неукраїнські партії ставилися до українського руху по-різному.
Схиляючись на бік децентралізації, соціалісти-революціонери якщо і не підтриму-
вали прагнення українців, то дивилися на них із зрозумінням. Польські соціалісти
й особливо сіоністи та Бунд, яких єднали з українцями намагання завоювати
собі культурну автономію, часто з готовністю співпрацювали з окремими укра-
їнськими угрупованнями. З іншого боку, марксистам і передусім більшовикам у тих
небагатьох випадках, коли порушувалося українське питання, лише частково вдава-
лося приховати свою ворожість до українських «сепаратистських» тенденцій.