Кирило-Мефодіївське товариство
З березня 1847 р. студент Київського університету Олексій Петров доніс цар-
ським властям про таємне товариство, яке він випадково виявив. Поліція зразу ж
арештувала провідних членів цієї групи й доставила Їх у Петербург. У результаті
посилених допитів власті дізналися про існування Кирило-Мефодіївського това-
риства — першої на Україні організації політичного спрямування.
Незабаром стало очевидним, що побоювання властей відносно наявності широ-
кого підпільного руху були перебільшеними. Товариство складалося всього з де-
сятка активних членів та кількох десятків співчуваючих. До групи входили молоді
представники української інтелігенції на чолі з Миколою Костомаровим (обдаро-
ваним істориком і викладачем університету), вчителем Василем Білозерським (ви-
хідцем із дворян) та Миколою Гулаком (дрібним, але високоосвіченим чиновни-
ком) . Хоч два інших інтелігенти — викладач гімназії та письменник Пантелеймон
Куліш і вже добре знаний поет Тарас Шевченко — підтримували з товариством не
дуже стійкі зв'язки, їх також заарештували. Товариство було не лише малочисель-
ним, а й обмеженим у своїй діяльності. Протягом приблизно 14 місяців його існу-
вання «браття» збиралися кілька разів на тривалі філософські й політичні диску-
сії (під час однієї з них якраз і був присутній донощик Петров) та підготували ряд
положень своєї програми.
Найважливіші з цих положень, сформульованих Костомаровим, містились
у творі під назвою «Закон Божий (Книга Буття українського народу)». Написаний
в дусі романтизму та ідеалізму того часу, пройнятий шануванням християнських цін-
ностей і панслов'янськими елементами, цей твір, що зазнав сильного впливу поль-
ських моделей, закликав до перебудови суспільства на засадах справедливості,
рівності, свободи, братерства. Серед пропонованих у ньому конкретних заходів були
скасування кріпацтва, ліквідація юридичних відмінностей між станами, доступність
освіти для мас. Національне питання, що з усією очевидністю привернуло найбіль-
шу увагу товариства, ставилося в широкий контекст панславізму: «Всі слов'ян-
ські народи мають право вільно розвивати свої культури і, що важливіше, вони
повинні утворити слов'янську федерацію з демократичними інститутами, аналогіч-
ними тим, що є у Сполучених Штатах». Столицею федерації мав стати Київ.
Першою по шляху створення федерації мусила піти Україна, яку Костомаров
та його однодумці вважали водночас і найбільш пригніченою, й найбільш егалі-
тарною серед усіх слов'янських суспільств — через відсутність у ній знаті.
Подібне до Христового, воскресіння цієї країни описувалося у псевдобіблій-
ному стилі: «І зруйнували Україну. Але то лише здавалося... бо голос України не
змовк. Встане Україна з своєї домовини і закличе братів-слов'ян; почувши її за-
клик, повстануть всі слов'яни... і стане Україна самостійною республікою у слов'ян-
ському союзі. Тоді всі народи вказуватимуть туди, де на карті розміщена Україна,
і казатимуть: «Дивіться, відкинутий будівельниками камінь став наріжним каменем».
Таке мессіанське бачення майбутнього України у рамках федерації хоч і спиралося
на надмірно ідеалізовану картину її минулого, але виключало ідею її повної незалеж-
ності. Переважна більшість членів товариства, за винятком Шевченка й ще кількох,
сумнівалися у здатності своїх «м'яких» і «поетичних» співвітчизників існувати не-
залежно.
Погоджуючися щодо загальних засад, учасники групи, однак, розходилися
в питанні про те, що вважати першочерговим і найголовнішим. Для Костомарова В і
це були єдність і братство слов'ян; Шевченко палко вимагав соціального й націо-
нального звільнення українців, а Куліш наголошував на важливості розвитку україн-
ської культури. Більшість висловлювалася за еволюційні методи, сподіваючись,
що загальна освіта, пропаганда й «моральний приклад», який вони подаватимуть
властям,— це найдійовіші засоби досягнення поставленої мети. На відміну від них
Шевченко і Гулак представляли думку меншості, згідно з якою лише шляхом рево-
люції можна здійснити бажані зміни. Втім ці розходження не слід перебільшувати.
Членів товариства безсумнівно об'єднували спільні цінності та ідеали й, що най-
характерніше, бажання покращити соціально-економічну, культурну й політичну
долю України.
Попри відносно безневинний характер товариства царські власті вирішили пока-
рати його провідних членів. При цьому суворість покарання була неоднаковою.
Костомаров, Куліш та інші помірковані дістали порівняйо легкі вироки, що передба-
чали заслання вглиб Росії на рік і менше, після чого їм дозволялося продовжити по-
передні заняття. Гулака засудили до трьох років ув'язнення. Та найсуворіше було
покарано Шевченка, в якому цар і його чиновництво вбачали найнебезпечнішого
учасника товариства. Його віддали у солдати на 10 років. Сам Микола 1 дописав до
вироку таке: «...под строжайшим наблюдением й запретом писать й рисовать».
Фізичні й моральні муки цього заслання спричинили передчасну смерть Шевчен-
ка у 1861 р.
Значення Кирило-Мефодіївського товариства важливе з кількох міркувань.
Воно явило собою першу, хоч і невдалу, спробу інтелігенції перейти від культурниць-
кого до політичного етапу національного розвитку; воно привернуло увагу царського
уряду (що доти намагався розіграти карту українофільства проти польських куль-
турних впливів на Україні) до потенційної небезпеки зростаючої національної сві-
домості українців; ліквідація товариства дала сигнал до наступу антиукраїнської
політики і ознаменувала початок довгої безупинної боротьби української інтелі-
генції з російським царатом.