Правобережжя під владою Польщі

Демографічна й територіальна статистика

На кінець XVIII ст., коли процес зростання населення в Європі різко прискорив-
ся, чисельність українців сягнула близько 10 млн і після росіян вони залюднювали
найбільшу в Європі площу. Але не маючи власної держави й перебуваючи під чужо-
земною владою, українці лишалися малопомітними у політичному відношенні. Дані
щодо їхнього розселення по регіонах Російської імперії та польсько-литовської
Речі Посполитої подано в табл. 3.

Таблиця З

Землі, населені українцями наприкінці XVIII ст.

Територія Площа, тис. кв. км Населення, тис. чол. (приблизно)
Гетьманщина, або Малоросія (Російська імперія)
Слобідська Україна (Російська імперія)
Південна Україна (Російська імперія)
Правобережна Україна (Річ Посполита)
Східна Галичина (Річ Посполита)
Закарпаття (імперія Габсбургів)
Буковина (Оттоманська імперія до 1772 р.)
Разом
Українські землі були заселені з нерівномірною густотою. Найбільш заселе- ним регіоном була Східна Галичина (35 чоловік на кв. км), потім Лівобережжя (25 чоловік), Правобережжя (20) і нарешті— недавно захоплені степові регіони Південної України (5 чоловік на кв. км). Етнічний склад земель, населених україн- цями, також коливався від регіону до регіону. Українці складали 95 % населення Лівобережжя, близько 90 % — Правобережжя, близько 75 % — Східної Галичини і близько 65 % — Півдня України. Значних масштабів набула міграція населення, що головним чином переселялося з Лівого берега на Правий і особливо на Південь.      

 

Попри поступову втрату своєї автономії Гетьманщина Лівобережжя лишалася
виразно українським політичним, культурним та соціально-економічним цілим,
яким ще понад століття правила автохтонна знать. Ця автономія не поширювалася
на майже 50 % українців, що лишалися під владою Польщі. З огляду на те, що
їхня знать переважно полонізувалася й не мала ніяких політичних інституцій,
ці українці (величезну більшість яких становили селяни) були безпорадними перед
жорстоким соціально-економічним і релігійним гнобленням. Мало що лишилося від
жвавих колись культурних центрів Західної України. Особливо страшні лиха спіт-
кали Правобережжя. Спочатку здавалося, що сама доля призначила, щоб ця колиска
козацтва й арена перших перемог повстання 1648 р. стала осередком нового ко-
зацького устрою. Проте спустошливі війни доби Руїни перетворили край на безлюдну
пустелю. Правобережжя знову потрапило під владу Польщі у 1677 р., але тільки
в 1713 р. там були встановлені польсько-шляхетські порядки.

Поділивши країну на чотири традиційні воєводства: Волинське, Подільське,
Брацдавське та Київське (сам Київ лишався під владою Росії), поляки стали
продавати або роздавати величезні площі незайманих земель магнатським родам. До
найбагатших належали роди Любомирських, Потоцьких, Чорторийських, Брани-
цьких, Сангушків та Ревуцьких. До середини XVIII ст. близько 40 магнатських ро-
дів, представники багатьох із яких були нащадками польських вельмож, вигнаних
у 1648 р., володіли 80 % території Правобережжя. Як і століття тому, магнати
принаджували на ці землі селян, пропонуючи їм наділи на строк від 15 до
20 років та звільнення від усяких повинностей. Селяни з ентузіазмом зустріли
цей крок, цілими потоками перебираючись сюди з Галичини, Лівобережжя й навіть
Центральної Польщі. Не важко було передбачити, що з подальшим заселенням
цих земель і закінченням терміну слобід зростали й вимоги панів до селян.
До кінця XVIII ст. у більшості земель Північного Заходу селяни були перетворені
на кріпаків, що працювали у панських маєтках по чотири-п'ять днів на тиждень.
У менш заселених регіонах Півдня умови були дещо сприятливішими, оскільки
основною формою селянських повинностей тут виступав оброк, а не панщина.

Якщо село відроджувалося швидко, то процес відновлення міських центрів пере-
бігав повільніше. На додаток до руйнувань, викликаних війнами, місто підривав
його давній ворог — шляхта. Сидячи по своїх сільських маєтках, які постачали їй
усе необхідне, шляхта всіляко заважала розвиткові міст: численні ремісники, що
працювали в її маєтках, конкурували з міськими ремісниками; міщанам заборо-
нялося займатися такими вигідними промислами, як млинарство, ткацтво, вироб-
ництво поташу й особливо високоприбуткове винокурство; багато міст були такими
лише за назвою, позаяк становили приватну власність магнатів, причому до 80 %
їхніх мешканців складали селяни, які обробляли навколишні землі. Незважаючи на
ці труднощі, деякі міста, як, зокрема, Луцьк і Дубно на Волині, Кам'янець-
Подільський та Бар на Поділлі, Бердичів та Умань у Київському і Брацлавському
воєводствах, змогли значно вирости, головним чином завдяки місцевій та зовніш-
ній торгівлі. Великий обсяг цієї торгівлі здійснювали євреї, що значно урбанізу-
валися. Основними продуктами експорту з Правобережжя були збіжжя та худоба.
їх традиційно возили суходолом на Захід або ж до портів Балтійського моря,
проте під кінець XVIII ст. польські магнати поступово стали орієнтуватися на
порти Чорноморського узбережжя.

Майже всі багатства, створені на Правобережжі, йшли до кишень польських
«корольків», про володіння й марнотратство яких ходили легенди. Лише роди-
ні Любомирських належали ЗІ містечко та 738 сіл, тоді як один із представників
клану Потоцьких мав 120 тис. кріпаків та 400 шляхтичів почту. Прикладом дивовиж-

ної непомірності магнатів слугує опис одного з їхніх бенкетів, на якому 60 биків,
300 телят, 50 овець, 150 свиней та близько 20 тис. тушок дичини запивали понад
32 тис. л угорського вина, не рахуючи величезної кількості інших напоїв. Якщо
взяти до уваги те, що вся ця екстравагантність покривалася за рахунок укра-
їнського селянства, стане очевидним, що польська шляхта забула уроки повстання
1648 р.

Іншим прикладом повернення шляхетських порядків стало відновлення на
Правобережжі утисків православ'я. Спираючись на активну підтримку польського
уряду та війська, греко-католицькі ієрархи провадили систематичну кампанію,
скеровану на підрив православного духовенства й навернення його пастви до като-
лицизму. Вона була настільки ефективною, що в 1760-х роках у Київському та
Подільському воєводствах лишалося якихось 20 православних парафій. Позбавлені
церков, православні стали дивитися на свої монастирі як на оплот віри. У 1761 р.
Мельхіседек Значко-Яворський — молодий архімандрит Мотронинсько-Троїцько-
го монастиря й провідник православних на Правобережжі — почав організову-
вати опір католицькому та греко-католицькому гнітові. Найважливішим його кро-
ком стало звернене до Катерини II прохання прийти на допомогу православним
у Польщі. Із втручанням у справу православної Росії релігійне питання прибирало
на Правобережжі нового й загрозливого забарвлення.

Гайдамаччина. За винятком відносно невеликого числа козаків, що наймалися на
службу до польських магнатів, козацтва на Правобережжі більше не існувало. Через
те, на відміну від ситуації 1648 р., пригнобленим селянам бракувало сил, що могли б
підтримати його у повстанні проти шляхти. І все ж виникали широкі, хоч і сти-
хійні прояви народного опору. Його учасників називали гайдамаками. Як і
«козак», слово «гайдамака» тюркське за походженням і означає «волоцюга», «гра-
біжник». Від початку XVIII ст. й надалі поляки називали так селян-утікачів,
які ховалися глибоко в лісах і час від часу виходили грабувати шляхетські
маєтки. Такі вигнанці суспільства, що жили грабунком багатих і часто користувалися
підтримкою народних мас, були поширеним явищем на світанку новітньої Європи.
Аналізуючи його, англійський історик. ЛЗрік Гобсбон уживає поняття «соціальне
розбійництво». На його думку, «соціальні розбійники» поєднували в собі звичайні роз-
бійницькі інстинкти й напівальтруїстичні прагнення помститися за гноблених
співвітчизників шляхом експропріації власності у багатих. Поза цими невиразними
ідеалістичними мотивами «соціальні розбійники» не мали чітко окресленої ідеології
чи планів встановлення соціально-економічної системи на противагу вже існуючій.
Великою мірою цю концепцію Гобсбона можна віднести й до гайдамаків.

Гайдамаки, які спочатку викликали у правобережної шляхти тільки легке роздра-
тування, поступово перетворилися на головну загрозу для неї. Однією з причин
зростання їхньої чисельності було закінчення 15—20-річного терміну звільнення се-
лян від повинностей. Після стількох років свободи багато селян не бажали миритися
з раптовим закріпаченням і приєднувалися до гайдамаків. Польська армія не була
великою перешкодою для втікачів. Через небажання шляхти фінансувати її військо-
ві сили Речі Посполитої зменшилися до якихось 18 тис. чоловік. Із них 4 тис. закрі-
плювалися за Правобережною Україною, чого було замало, аби утримати порядок.
Але чи не найвирішальнішим чинником, що сприяв зростанню гайдамаччини,
було сусідство із Запорозькою Січчю, з якої надходили постачання, людське
поповнення і — що найважливіше — досвідчені ватажки.

Особливу небезпеку для шляхти являли гайдамаки тоді, коли поляки втягувалися
в міжнародні конфлікти й кризи. Так, у 1734 р., коли між росіянами й двома
польськими фракціями точилася боротьба навколо обрання нового короля Польщі,
сотник надвірного війська князя Єжи Любомирського на ім'я Верлан утік із війська

й оголосив повстання проти панів. Буцімто спираючись на підтримку російської
імператриці, Верлан зібрав близько тисячі гайдамаків і селян у сформовані на взірець
козацьких загони й розпочав великий грабіжницький похід Брацлавщиною та Гали-
чиною. Врешті польське військо змусило його втекти до Молдавії. Підбадьорені
успіхами Верлана, стали виникати інші гайдамацькі ватаги, які намагалися пере-
вершити його. Польська шляхта, проте, відповідала ударом на удар. Вона підку-
пом схилила знаного гайдамацького ватажка запорожця Саву Чалого до того, щоб
він виловлював власних співвітчизників. Протягом кількох років удавалося Чало-
му виконувати це завдання, доки на Різдво 1741 р. його не вбили запорожці.
У 1750 р. гайдамацькі заворушення знову значно посилилися. В самій лише
Брацлавщині було поплюндровано 27 міст і 111 сіл. Тільки завдяки новим військовим
підкріпленням удалося придушити рух, що розгорівся у велику пожежу.

«Соціальне розбійництво» також поширилося на Західній Україні, особливо
в Карпатах. Там ватаги розбійників, що називалися опришками і звичайно налічу-
ваній по ЗО—40 чоловік, часто нападали на шляхту, заможних купців та орендарів-єв-
реїв. Найславетнішим із опришків був Олекса Довбуш, який, немов легендарний Ро-
бін Гуд, роздавав награбоване добро бідним, завоювавши велику популярність серед
гуцулів. Після того як у 1745 р. Довбуша вбив чоловік його коханки, на його місце
прийшли інші ватажки, такі як Василь Баюрак та Іван Бойчук. Останній, зазнавши
невдач у Галичині, втік на Запорозьку Січ, звідкіля спробував, хоч і без успіху,
знову повести на захід нову ватагу. Незважаючи на неодноразові зусилля поль-
ських властей придушити опришків, вони продовжували діяти в Карпатах, аж доки
ці землі у 1772 р. не відійшли до Австрійської імперії.

Коліївщина. 1768 рік був часом загальної смути. Шляхту Речі Посполитої
дедалі більше дратувало постійне втручання у польські справи російської цариці
Катерини II. Спочатку вона добилася того, що королем Польщі обрали її коханця
Станіслава Понятовського, а згодом примусила поляків гарантувати релігійні свобо-
ди православним. Розлючена шантажем росіян польська шляхта утворила в лютому
1768 р. Барську конфедерацію й напала на російські війська, розташовані на поль-
ських землях. Для православних Речі Посполитої настали тривожні часи. Багато
з них були переконані, що конфедерати не простять їм підтримки, що її вони
одержували від росіян. Інші вирішили вдарити по шляхті, доки вона не напала
першою. . •

У травні 1768 р. з Мотронинського монастиря вирушила на- північ у заселені
частини Правобережжя ватага із 70 гайдамаків під проводом Максима Залізняка,
запорожця з Лівобережжя. Залізнякові люди підбурювали селян до повстання.
У їхніх маніфестах проголошувалося: «Настав час скинути з себе рабство... і по-
мститися за муки, зневагу і небачені гноблення, яких ми зазнали від наших панів».
За лічені дні загін поповнили новобранці з селян і мандрівних гайдамаків. Місто
за містом падали перед повстанцями: Фастів, Черкаси, Корсунь, Богуслав, Лисянка.
На початку червня близько 2 тис. гайдамаків обступили Умань — добре укріплене
місто, де сховалися тисячі шляхтичів, католицьких та греко-католиЦьких священи-
ків, орендарів-євреїв. Долю Умані вирішив Іван Гонта — сотник в охороні Сте-
фана Потоцького, який разом зі своїм загоном узяв бік повстанців. Коли місто
здалося, почалась нещадна різанина, в якій страшною смертю загинули тисячі
чоловіків, жінок і дітей.

Наприкінці червня в руках повстанців були Київське, Брацлавське, а також
частина Подільського і Волинського воєводств. Лише присутність польських та
російських військ на інших західноукраїнських землях перешкоджала їх приєднанню
до повстанців. До поразки повстання зовсім несподівано спричинилися росіяни.
Побоюючись поширення повстання на Лівобережжя, Катерина II наказала своєму

полководцеві генералу Михайлу Кречетникову подати допомогу полякам. Увечері
6 липня 1768 р. Кречетников запросив на бенкет Залізняка, Ґонту та інших
гайдамацьких ватажків, де заарештував їх разом з їхніми приголомшеними товари-
шами. Росіяни видали Ґонту та 800 його людей полякам, які піддали його тортурам,
а потім стратили. Залізняка та решту гайдамаків було заслано до Сибіру. Наступних
кілька років польський воєвода Юзеф Стемпковський продовжував чинити помсту
над українськими селянами, тисячі яких він замордував у своїй резиденції в Кодні.
Так зустріло сумний кінець останнє повстання українських селян проти поль-
ських феодалів.

]Церкм на Лівобережній Україні. Гравюра кінця XVIII ст.