Російська експансія
Починаючи з XV ст. російський експансіонізм був головним чинником історії
Східної Європи й зокрема України. З 1462 р., коли молода Московська держава
охоплювала якихось 24 тис. кв. км, до 1914 р., коли Російська імперія займала 23,8
млн кв. км, тобто одну шосту суходолу Землі, територія Росії приростала з середньою
швидкістю 80 кв. км на день. Наприкінці XVIII ст. вона спрямувала свої зусилля
на велике завоювання Півдня. Тут лежали неозорі причорноморські степи (які нале-
жали до кримськотатарських володінь), а також контрольовані турками морські шля-
хи, що відкривали доступ до Середземномор'я й світової торгівлі. Доки для здійснен-
ня експансії на південь була потрібна допомога українців, Гетьманщині дозволяли
існувати. Але з підписанням у 1774 р. Кючук-Кайнарджийського миру, яким завер-
шилася успішна війна Росії з турками і за яким визнавалися її присутність на Чор-
ному морі та сюзеренітет над Кримським ханством, українська автономія стала при-
реченою. Подібна доля чекала й інші землі, що лежали між Росією та Чорним
морем.
Зруйнування Запорозької Січі. Після повернення у 1734 р. під владу росіян
запорожці знову оселилися на своїх колишніх землях, збудувавши неподалік
від старої Нову Січ. Імператорський уряд дивився на це повернення досить не-
однозначне. У наступних боях з турками запорожці так добре воювали, що Ка-
терина II осипала їх похвалами та медалями. Однак вони також завдавали їй бага-
то клопоту. Оскільки на землях запорожців кріпацтва не існувало й було вдосталь
вільних земель, Січ стала раєм для селян-утікачів. До того ж, як тільки спалахувало
повстання проти панів, запорожці незмінно брали в ньому участь. Так, у 1768 р. вони
відіграли провідну роль у кривавому повстанні гайдамаків на Правобережжі, а коли
російський козак Омелян Пугачов підняв у 1772 р. величезне повстання на півдні
Росії, запорожці сховали його людей від гніву імператриці.
Серед самих запорожців звичайним явищем були соціальні конфлікти й насиль-
ство. З густішим заселенням запорозьких земель (на 1770 р. тут проживало
близько 200 тис. чоловік, більшістьяких не належала до козацтва) стали розвивати-
ся хліборобство, торгівля й тваринництво. Господарську діяльність контролювали за-
порозькі старшини. Зокрема, останньому запорозькому кошовому Петрові Кални-
шевському належало понад 14 тис. голів худоби. Більшість його старшин були
такими ж багатими. Як і в Гетьманщині, між запорозькою старшиною та неіму-
щою голотою розвинулися різкі соціально-економічні відмінності, через які часто ви-
бухали конфлікти. Зокрема, у 1768 р. особливо запекла сутичка змусила старшину
напнути чернече вбрання та рятуватися по сусідніх російських залогах. Порядок
було відновлено лише після втручання імператорського війська. Постійні конфлікти
на Січі, а також упертий опір, що його чинили запорожці російським нама-
ганням колонізувати Чорноморське узбережжя, переконали Катерину II в необ-
хідності радикального вирішення цієї проблеми. Тому, як тільки скінчилася війна
1768—1774 рр. й татари вже не являли загрози, вона наказала вдруге зруйнувати
Січ.
4 червня 1775 р., коли більшість запорожців ще перебувала на турецькому
фронті, російська армія під командуванням генерала Текелі, що повертався з війни,
оточила Січ і зрівняла її з землею. Калнишевського й старшину, незважаючи
на їхній проросійський курс, було заарештовано й заслано до Соловків. Най-
більший загін з 5 тис. козаків знайшов собі притулок на турецькій території
неподалік гирла Дунаю. Близько половини всіх запорозьких земель було розподі-
лено між російськими вельможами, а решта передана німецьким і сербським коло-
ністам. Катерина II намагалася стерти запорожців навіть із пам'яті народної. Ого-
лосивши про їх ліквідацію, вона додала, що «вживання слова «запорозький козак»
розглядатиметься нами як образа нашої імператорської величності».
Історія Запорозької Січі має свій епілог. П'ять тисяч запорожців, що втекли
до Оттоманської імперії, дістали дозвіл оселитися в гирлі Дунаю. У 1784 р., щоб
створити їм противагу, російський уряд переселяє решту колишніх запорожців на
землі між річками Буг та Дністер. У 1792 р. цих бузьких козаків перейменували
у Чорноморське Військо й переселили на Кубань. У 1828 р. частина задунайських
козаків під проводом Йосипа Гладкого повертається до Російської імперії та згодом
приєднується до своїх побратимів на Кубані. З 1864 до 1921 р. вони були відомі
під назвою кубанських козаків.
Підкорення Кримського ханства. Протягом майже століття після катастрофіч-
ного походу 1686 р. росіяни намагалися завоювати Крим. МіЛс 1734 і 1739 рр.
російським та українським військам удалося прорватися на півострів, але через
хвороби та брак провізії вони мусили повертати назад. У 1774 р. вони зайняли
весь півострів і, за умовами Кючук-Кайнарджийського миру, змусили турків зректися
сюзеренітету над ханством. Нарешті, у 1783 р., якраз коли знищувалися останні
рештки Гетьманщини, Катерина II оголосила про приєднання ханства до Ро-
сійської імперії. Для історії України, як і всієї Східної Європи, це була епохальна
подія. Тюркських кочовиків, чиїм останнім бастіоном в Європі було Кримське хан-
ство і чий останній напад на Україну відбувся у 1769 р., нарешті приборкали. Степ,
який тисячоліттями був джерелом небезпеки для осілого люду, що населяв його
порубіжжя, нарешті став приступним для селянського плуга.
Поділи Речі Посполитої. Навіть Річ Посполита з населенням II млн чоловік
і територією 733 тис. кв. км не була захищеною від російського експансіонізму.
Внаслідок хвалених «золотих вольностей», що фактично забезпечували польській
шляхті необмежені права, країною ставало неможливо управляти. Майже цілко-
вита анархія, заохочувана магнатами та чужоземними державами, яким було на руку
послаблення центрального уряду, панувала протягом чи не всього XVIII ст. Викори-
стовуючи свою роль покровителя православних Речі Посполитої, сусідня Росія особ-
ливо ефективно зводила нанівець намагання поляків провести реформи й відродити
свою державу. Зрештою у справу втрутилися три найагресивніших сусіди Речі
Посполитої: Росія, Пруссія та Австрія. Внаслідок трьох поділів—1772, 1775 і
1795 рр.— польсько-литовська держава перестала існувати. Левова частка, тобто
62 % території та 45 % населення колишньої Речі Посполитої, дісталася Росії;
18 % землі та 32 % населення — Австрії; відповідно 20 і 23 % відійшло до Пруссії.
Ці радикальні зміни на політичній карті Східної Європи прямо позначилися на
українцях. У 1772 р. українці Галичини та Буковини потрапили під австрійське пану-
вання. До 1795 р. все Правобережжя відійшло до Російської імперії. Історія України
вступила у нову фазу.
Протягом майже століття Гетьманщина була центром політичного життя Украї-
ни. Хоч росіяни контролювали її зовнішні стосунки та воєнні кампанії, а також по-
стійно втручалися у внутрішні справи, все ж управління та соціально-еконо^ічна
політика Гетьманщини здійснювалися українцями, їм належали ключові позиції
в судах, фінансах, армії. Самоврядування сприяло піднесенню української шля-
хетської еліти, гордої своїми традиціями. Навіть у 1767 р. старшинські посли до За-
конодавчої комісії відкинули реформи Катерини II, впевнено заявивши: «Наші за-
кони найкращі». Саме Гетьманщина явила для політичних діячів України початку
XX ст. прецедент українського самоврядування.
Більш ніж через півстоліття після ліквідації Гетьманщини Тарас Шевченко
писав:
Була колись Гетьманщина,
Та вже не вернеться!
Було колись панували,
Та більше не будем.
Тії слави козацької
Повік не забудем.
Гетьманщину не тільки не забули — пам'ять про неї допомогла започаткувати
нову добу в українській історії, позаяк саме з нащадків старшини вийшло багато
діячів, що сприяли формуванню національної свідомості українців. Історія Геть-
манщини стала ключовим явищем національної' історії та державотворчих зма-
гань. Приклад самоврядування, що вона дала, надихає й сучасних українців у
їхніх прагненнях створити свою власну національну державу.
КОЗАЦЬКА ЕРА