Павло Полуботок

розсуд росіян. Він реорганізовує суди на засадах колегіальності, забороняє хабарі
та призначає інспекторів для нагляду за виконанням його наказів. Щоб зменшити
кількість скарг від селян, він тисне на старшину, аби вона пом'якшила визиск
своїх підданих.

Ці зміни дуже розгнівили царя. Влітку 1723 р. він викликає до столиці гетьмана
та його спільників, вимагаючи пояснити, чому вони заважають роботі колегії.
Побачивши нагоду підірвати становище Полуботка, президент колегії Вельямінов
переконав кількох українців написати на того донос, а також просити впровадити
у Гетьманщині російські порядки. Наказний гетьман посилає на Україну емісара,
щоб організувати кампанію петицій, що засвідчила б підтримку українського само-
врядування переважною частиною населення. Ще більше розлючений його непокір-

ністю, Петро 1 ув'язнює Полуботка й усіх, хто підписав петицію. Лише смерть царя
у 1725 р. рятує їх від заслання до Сибіру. Більша частина старшини повернулася
додому, окрім Полуботка: за кілька місяців до смерті Петра 1 він помирає в Санкт-
Петербурзі у камері Петропавловської фортеці.

Данило Апостол (1727—1734). Із смертю Полуботка Малоросійська колегія
дістала свободу дій у Гетьманщині. В 1722 р. вона впроваджує пряме оподаткування,
що стало для українців справжнім лихом. У 1724 р. Вельямінов з гордістю по-

Данило Апостол

відомляє про підвищення податків на 600 % порівняно з попередніми, отриму-
ваними від Гетьманщини царським урядом. Проте успіх Вельямінова обернувся
його ж поразкою. Він став вимагати, щоб новий податок сплачували також ро-
сіяни, котрі мають землеволодіння на Лівобережжі. Несподівано князь Меншиков —
найвпливовіший в імперії політик, який володів величезними маєтками в Гетьманщи-
ні й був запеклим ворогом української автономії,— став на захист українського само-
врядування, виступивши проти колегії з гострою критикою. Інші російські полі-
тики почали прихильніше ставитися до української автономії, позаяк у 1726 р. з'я-
вилися ознаки близької війни з Туреччиною й за цих обставин вони не хотіли на-
строювати українців проти себе. Тому в 1727 р. вплив Меншикова та стратегічні
міркування спричинилися до того, що імперська рада розпустила першу Малоро-

сійську колегію й видала декрет, за яким «для задоволення і заспокоєння місцевого
населення гетьманом має бути обрана людина достойна й віддана».

У жовтні 1727 р. гетьманом обирають 70-річного миргородського полковника
Данила Апостола. Загальне схвалення, викликане цією подією, затьмарювалося
тим, що імператорський уряд не лише відмовився підтвердити всі статті Переяслав-
ської угоди 1654 р., а й нав'язував гетьманові нові обмеження. За всіма зовнішньопо-
літичними контактами мав наглядати російський намісник, військові справи —
контролювати російський фельдмаршал, а цар одержував право дарувати землі
в Гетьманщині. Щоб утішити українців, Гетьманщина з імперського Сенату переда-
валася знову під юрисдикцію міністерства іноземних справ. Розуміючи прире-
ченість усяких спроб відновити політичні прерогативи Гетьманщини, Апостол
зосередив діяльність на поліпшенні соціально-економічних умов у країні.

Він продовжив реформу системи судочинства й заснував скарбницю, що забез-
печила Гетьманщині перший річний бюджет. Оскільки між 1729—1731 рр. серйозно
вичерпався фонд громадських та рангових земель, Апостол провів їх ретельну реві-
зію та відновив велику частину втрачених земель. Особливо ефективно він
обстоював інтереси української торгівлі, захищаючи українських купців від нерівно-
правного суперництва з росіянами, скоротивши обтяжливі експортні мита, накладе-
ні російськими чиновниками. Він навіть здобув кілька політичних перемог. Відвою-
вавши право призначати Генеральну канцелярію та полковників, Апостол різко
зменшив кількість росіян і чужинців у своїй адміністрації. Він також поставив під
свою юрисдикцію Київ, що довго перебував під владою російського губернатора.
Вражаючим прикладом зміцнення Гетьманщини стало повернення навесні 1734 р.
під владу Росії запорожців, які з 1708 р. жили у вигнанні на території кримських та-
тар. Апостол не дожив до цієї події, бо вмер у січні 1734 р.

«Правління гетьманського уряду» (1734—1750). Із зміною царів у Санкт-
Петербурзі змінювалася й їхня політика на Україні. Зразу ж після смерті Апо-
стола нова імператриця Анна Іоаннівна знову заборонила вибори гетьмана й засну-
вала ще одну колегію під назвою «Правління гетьманського уряду». Складалася
вона з трьох росіян і трьох українців на чолі з російським князем Шаховським.
Удаючи, що його колегія існує лише тимчасово, Шаховськой мав таємні інструкції
поширювати чутки, що в надмірних податках і невмілому керівництві Гетьманщиною
винні попередні гетьмани. Це мусило переконати українців у тому, що скасування
Гетьманщини найкраще відповідає їхнім інтересам.

Імператорський уряд також видає Шаховському наказ відохочувати представни-
ків української старшини від шлюбів як із польською чи білоруською знаттю, так
і з правобережними українцями. В той же час належало всіляко заохочувати шлюби
між українцями та росіянами. Намагання позбавити українців самобутності наби-
рали також інших форм. У 1734 р. новий голова Губернаторської ради князь Баря-
тинський заарештував увесь Київський магістрат, конфіскувавши його давні хартії
прав, щоб із часом міщани забули їхній зміст і не могли порушити питання про
свої права, не маючи документів. Того ж року імперський Сенат двічі відмовляв-
ся затвердити посадником Києва українця, поступившись лише після того, як було
доведено, що у місті немає жодного росіянина, який міг би претендувати на цю по-
саду.

За правління Анни Іоаннівни та її могутнього фаворита — німця Ернста Біро-
на — старшину Лівобережжя огорнули фаталістські настрої, її представники уника-
ли громадських справ, зосереджуючись натомість на приватному житті. До цього,
зокрема, спричинилося застосування ганебного принципу «слова й діла», за яким
найменша критика чи незгода з царським режимом чи то на словах, чи на ділі ставили
людину під загрозу Таємної канцелярії, де її допитували, піддавали тортурам, могли

засудити до страти чи заслання. Більше того, за принципом «слова й діла»
навіть найближчі друзі або члени сім'ї громадянина були зобов'язані доносити
владі про його підозрілі розмови та поведінку. Відтак страх і підозріливість стали на
Лівобережжі буденним явищем.

За біронівщини, тобто періоду панування фаворита цариці Анни, селяни й козаки
також тяжко терпіли. Найбільші їхні лиха були пов'язані з російсько-турецькою
війною 1735—1739 рр., в якій Лівобережжя слугувало головним плацдармом імпе-
раторського війська. Протягом цих чотирьох років було мобілізовано десятки тисяч
українських козаків і селян. Втрати українців у цій війні сягнули 35 тис., що для на-
селення близько 1,2 млн становило величезну цифру. До того ж у 1737—1738 рр. Ук-
раїна була вимушена утримувати власним коштом від 50 до 75 російських полків.
Це коштувало Гетьманщині 1,5 млн карбованців, або в 10 разів більше за її річний
бюджет.

Випробування, перед якими поставила українців російсько-турецька війна, бу-
ли для них подвійно нестерпними, оскільки війні передувала довга низка спустош-
ливих конфліктів. Переважна більшість козацько-польсько-російсько-турецьких
воєн, що тривали мало не століття, точилася саме на Україні. До 1740 р. країна
зовсім знекровилася. Навіть російські офіцери, які проїжджали нею, були вражені
картиною її занепаду. Протягом наступних десятиліть українська старшина скаржи-
тиметься на те, що їхня земля не в змозі оправитися від цих руйнувань.

Та все ж «Правління гетьманського уряду» спромоглося хоч на одне творче досяг-
нення. Через плутанину в нормах українського права, яке все ще спиралося на Ли-
товський статут XVI ст., у 1728 р. було створено кодифікаційну комісію. У 1744 р.,
через 16 років діяльності, комісія, до якої входило 18 членів, нарешті уклала
новий кодекс під назвою «Права, за якими судиться малоросійський народ».

Кирило Розумовський (1750—1764). Якщо Бірон приніс українцям мало добра.
то фаворит наступної імператриці Єлизавети прислужився їм більше. Імператриця
взяла морганатичний шлюб з Олексієм Розумовським — простим вродливим ко-
заком із Гетьманщини, що колись співав у придворному хорі. Хоч Олексій уникав
політики, він палко любив свою батьківщину. Ймовірно, що це позначилося й на
його дружині, особливо після того, як її з великим ентузіазмом приймали під час від-
відин Києва у 1744 р. З цієї нагоди українська старшина звернулася до Єлиза-
вети з котрим уже проханням про призначення нового гетьмана. Відповідь імпера-
триці була позитивною. Однак вона відклала справу, бо кандидатові, якого вона ма-
ла на думці,— молодшому брату Олексія Кирилові — було лише 16 років, і перш
ніж зайняти цю посаду, він мав набратися досвіду. Кирила послали вчитися до уні-
верситетів Західної Європи. Тим часом із Гетьманщини було виведено російські
війська, а «Правління гетьманського уряду» поступово розпущено. Після повер-
нення з Європи Кирила призначають президентом Імператорської Академії наук.
1750 р. у Глухові 22-річного Кирила з великою помпою проголошують новим
гетьманом.

За Розумовського Гетьманщина переживала «золоту осінь» своєї автономії.
Проводячи більшу частину часу в Санкт-Петербурзі, де він брав активну участь
у придворній політиці, Розумовський також підтримував тісні контакти з Лівобе-
режжям. Розуміючи, що суспільство Гетьманщини стало надто складним, щоб
старшина могла виконувати в ньому судові, адміністративні та військові функції,
Розумовський починає організовувати окрему систему судочинства. У 1763 р. після
тривалої підготовки Гетьманщину було поділено на 20 повітів, кожен із власними
судами, які розглядали карні, цивільні та межові (земельні) справи. Суддів оби-
рали звичайно з маєтної знаті. Як і раніше, міщани судилися власними судами.
Розумовському ще раз удалося підпорядкувати Київ і запорожців. Крім того,

він розпочав дещо поверхову модернізацію козацького війська шляхом систематиза-
ції його вишколу, забезпечення уніформою та вдосконалення артилерії. Плану-
валося заснувати університет у давній столиці Мазепи Батурині, а також охопити по-
чатковою освітою всіх козацьких синів. Проте політичні події перешкодили здійснен-
ню цих планів. Усе ж гетьманові вдалося надати Глухову європейської витончено-
сті, прикрасивши його грандіозними палацами, англійськими парками й театром, де
виступали оперні трупи навіть з Італії. У місті було багато кав'ярень, а знать
поголовне захоплювалася французькими модами.

Оскільки гетьман часто їздив до столиці імперії, країною на власний розсуд
правила старшина. Саме за гетьманування Розумовського козацька верхівка нарешті
домоглася свого, завершивши почате ще наприкінці XVII ст. перетворення з корпус-
ного офіцерства на типове дворянство. Тепер вона стала називати себе шляхтою,
тобто дворянством.

Однак загалом прихильна Єлизавета не сприймала багато з гетьманових
ініціатив. Коли він попросив дозволу встановити дипломатичні стосунки з європей-
ськими дворами, його петицію було відхилено. Намагання Розумовського звільни-
ти українське військо від участі у війнах, прямо не пов'язаних з українськими інте-
ресами, теж зустріли негативну реакцію. Навіть у цей сприятливий для автономії
Гетьманщини час форсувалися деякі централізаторські заходи імперії. Так, у 1754 р.
бюджет Гетьманщини було поставлено під російський контроль, а митні кордони
між Росією та Україною скасовано. Коли Розумовський добивався права вільно
розподіляти землі на Лівобережжі, йому повідомили, що цією прерогативою кори-
стується лише імператриця. Очевидними були певні рамки, в яких українцям дозво-
лялося вести власні справи.

Коли у 1762 р. до влади прийшла Катерина II, Розумовський повертається
в Гетьманщину й займається її справами. У 1763 р. він збирає старшину на важливу
раду в Глухові. Спочатку її метою було обговорення реформ судочинства. Але ця
дискусія швидко поширилася й на проблему занепаду політичних прав Гетьманщини.
Під кінець ради делегати ухвалили надіслати імператриці петицію з рішучим закли-
ком повернути втрачені вольності й створити на Лівобережжі шляхетський парла-
мент на кшталт польського сейму. В основі Глухівської петиції лежали посилання
гетьмана й старшини на те, що їхня країна є окремим політичним та економіч-
ним цілим, пов'язаним з Росією лише в особі монарха. На думку Зенона Когута, ця
петиція містила найбільш самостійницькі погляди, які не висловлювалися так
відкрито з часів Мазепи. Слідом за цим Розумовський звернувся до імператриці
зі сміливою пропозицією зробити посаду гетьмана спадковою в його родині. Інакше
кажучи, українці просили Катерину взяти постійне зобов'язання шанувати їхню
автономію.

Але українська знать прорахувалася. Саме тоді під впливом нападок на укра-
їнську автономію, що містилися у записці Теплова, колишнього вчителя Розумов-
ського, Катерина II вирішує скасувати цю автономію взагалі. Вона наказала Розу-
мовському прибути до столиці та зажадала його відставки. 10 листопада 1764 р. після
деяких зволікань і спроб досягти компромісу Розумовський залишив гетьманство.

Ліквідація Гетьманщини. Катерина II завершила справу, що її почав на Украї-
ні Петро 1. Німкеня, котра стала членом династії Романових через шлюб, вона
була відданою прибічницею русифікації й централізації. Як і багато інших правителів
доби освіченого абсолютизму, Катерина була переконана, що найбільш розумним
і ефективним є уряд, заснований на абсолютистських засадах і позбавлений таких
«феодальних реліктів», як особливий статус окремих земель. Звідси її негативне
ставлення до української, а також лівонської та фінської автономії. «Ці провін-
ції,— казала вона,— слід русифікувати... Це завдання було б легко здійснити, при-

значивши губернаторами людей розумних. Коли у Малоросії зникнуть гетьмани,
треба зробити все, щоб стерти з пам'яті їх та їхню добу». Отож імператриця
вибрала на посаду генерал-губернатора Лівобережжя людину розумну — видатного
російського полководця й політика Петра Румянцева.

Виконувати свої функції Румянцеву допомагала друга Малоросійська колегія, що
складалася з чотирьох російських урядовців та чотирьох довірених представни-
ків старшини. У зводі таємних інструкцій Катерина наказувала Румянцеву діяти
обережно, «аби не викликати ненависті до росіян». Щоб підготувати грунт для
скасування української автономії, генерал-губернаторові радилося повторювати се-
лянам, що погіршення їхнього становища було насамперед наслідком відсталості
«малоросійських звичаїв». Водночас до старшини Румянцев мав застосовувати полі-
тику кийка і пряника. З одного боку, жорстоко каралися всілякі прояви автоно-
містських тенденцій, а з іншого — тим, «хто не був заражений хворобою сваволі
й незалежності», пропонували привабливі посади в імперському уряді, обіцяли зрів-
няти їх у статусі з російським дворянством і надати більшої влади над селянами.

Румянцев виконав свої обов'язки. Спочатку він уникав проведення глибоких
змін, намагаючись завоювати прибічників. До його канцелярії дістали призначення
багато українців, було засновано поштову службу, а також здійснено широкий пе-
регляд суспільно-господарського становища земель. Прагнучи показати, яким освіче-
ним є її правління, у 1767 р. Катерина II засновує свою знамениту «Комиссию
для сочинения нового уложения». У Москві зібрали послів від усіх (за винятком
селян) верств суспільства з усіх регіонів з метою висловити імператриці свої поба-
жання та погляди. На велику прикрість Катерини й Румянцева ряд українських по-
слів на чолі з Григорієм Полетикою скористалися нагодою, щоб знову заявити про
прагнення відновити гетьманство й повернути давні українські вольності. Посли
інших порубіжних земель теж викликали занепокоєння уряду. Під приводом близь-
кої війни з Туреччиною імператриця назавжди «відклала» засідання комісії.

Після російсько-турецької війни 1768—1775 рр. Румянцев удається до рішучих
кроків. Перший удар він спрямовує проти Запорозької Січі, яку в 1775 р. було
зруйновано несподіваним нападом російських військ. До самої Гетьманщини черга
дійшла в 1781 р., коли у зв'язку з адміністративною реорганізацією всієї імперії
на Лівобережжі було скасовано його традиційні 10 полків. Натомість засновувалися
три намісництва: Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське. За територією та
організацією вони були ідентичні решті з ЗО губерній імперії. Одночасно українські
адміністративні, судові та фінансові установи замінялися відповідними відгалужен-
нями імперської бюрократичної системи. Потім скасували й славетні козацькі
полки. У 1783 р. їх замінили на регулярні уланські, до яких на шестирічний строк
набирали селян і неукраїнців. Відтак перестало існувати окреме козацьке військо.
Всупереч тому, що стверджувала царська пропаганда, поширення на Лівобережжя
російської імперської системи не полегшило, а ще більше погіршило долю україн-
ських селян. У 1783 р. їх позбавили права лишати своїх панів — саме так,
як де колись зробили з російськими селянами. Інакше кажучи, тепер лівобережне
селянство ставало юридичне закріпаченим.

Зате українська знать від цих змін виграла. Селяни нарешті потрапили під її
цілковиту владу. В 1785 р. за «Жалуваною грамотою дворянству», виданою Кате-
риною II, знать звільнялася від усякої військової служби для уряду, зрівнявшись
у правах із російським дворянством. Із цих причин верхівка колишньої Гетьманщини
без будь-якого ремствування погодилася з ліквідацією автономії. Траплялися лише
поодинокі випадки протесту: так, у 1791 р. Василь Капніст спробував таємно
заручитися підтримкою Пруссії в намаганнях відновити Гетьманщину. Але таких дій
було недостатньо, щоб запобігти поглиненню Козацької України Російською
імперією.