Лівобережжя під владою Росії

Через наближеність до Росії Лівобережжя лишалося в орбіті впливів Москви.
У сповнених хаосу 1660-х і 1670-х роках ці землі зазнали менше нападів турків,
татар, поляків і росіян, що стали прокляттям квітучого колись Правобережжя.
І все ж Лівобережжя пережило свою частку руйнівних конфліктів, причиною
яких були не чужоземні загарбники, а головним чином сутички між старшинською
верхівкою й народом.

Ця внутрішня боротьба розгорілася незабаром після першого гетьманування
Юрія Хмельницького. Виходець із багатого міщанського роду і відвертий при-
бічник старшинського елітаризму, Яків Сомко об'єднався зі своїм колишнім супер-
ником — ніжинським полковником Василем Золотаренком, щоб сприяти обранню
останнього гетьманом і таким чином забезпечити старшині панівне становище. Про-
ти фракції Сомка — Золотаренка виступив Іван Брюховецький, що походив із ниж-
чих верств і завдяки своїм демагогічним здібностям став отаманом запорожців.
Як завжди, Москва взялася нацьковувати одну фракцію на іншу. Цього разу,
підозрюючи у пропольських симпатіях старшину, вона віддала перевагу Брюхо-
вецькому. В червні 1663 р. представники московського царя із задоволенням спо-
стерігали за перебігом знаменитої «Чорної ради» — галасливих виборчих зборів, під
час яких козацька чернь, підтримана селянами та бідним міщанством, у збройній
сутичці завдала поразки прибічникам Сомка та обрала гетьманом Брюховецького.
Згодом новий гетьман наказав стратити і Сомка, й Золотаренка.

Іван Брюховецький (1663—1668). Перебуваючи у цілковитій залежності від
Москви, Брюховецький робив царському урядові одну поступку за іншою. Він із
готовністю схвалив невигідний Переяславський договір 1659 р., запропонувавши,
крім того, власним коштом утримувати російські залоги на Україні. У 1665 р.,
висловивши бажання «постати перед ясними монаршими очима», він першим
із гетьманів у супроводі почту з п'яти сотень козаків здійснив подорож до Москви.
Щедро улещений почестями московитів (йому дарували титул московського боярина
і знайшли дружину зі знатного боярського роду), він у відповідь підписав угоду, яка
ще більше обмежувала українські права. За нею майже всі великі українські міста
ставилися під російський контроль, царським урядникам дозволялося збирати подат-
ки з українських селян і міщан, давалася згода на призначення Москвою митропо-
лита української православної церкви, а також передбачалося, що відтак вибори
гетьмана мали відбуватися у присутності царських посланців, а сам новий гетьман те-
пер повинен був їхати за підтвердженням до Москви.

Та минуло зовсім небагато часу, як Брюховецький дорого поплатився за нехту-
вання українськими інтересами. Коли в українських містах почали розташовува-
тися московські залоги, царські переписувачі стали втручатися у приватне життя
людей, а пихаті збирачі податків впроваджували обтяжливі повинності, зростало
незадоволення московитами й особливо гетьманом, який їх запросив. Навіть пред-
ставники церковних верхів і серед них ті, хто раніше підтримував промосковську
орієнтацію, відкрито протестували проти посилення московських впливів. Але най-
більше обурення серед українців викликав Андрусівський договір 1667 р., який
рішуче повернув їх проти Брюховецького та Москви.

Як і співвітчизників на Правобережжі, лівобережних українців уразило й розлю-
тило те, що цар, пообіцявши боронити від поляків усю Україну, віддав половину
її ненависній шляхті. У 1667—1668 рр. по Лівобережжю прокотилася хвиля пов-
стань проти царських залог та їхніх українських прибічників. Зрозумівши, що
надто далеко зайшов у своїй промосковській політиці, Брюховецький видає ряд
універсалів, у яких уболіває за «спустошення коханої неньки-України», і вступає
в таємні зносини з Дорошенком з метою утворення союзу проти росіян. Та було
вже пізно. Весною 1668 р., коли полки Дорошенка перейшли на Лівий берег, розгніва-
ний натовп колишніх прихильників спіймав Брюховецького й забив до смерті.

Дем'ян Многогрішний (1668—1672). Під тиском поляків Дорошенко був ви-
мушений повернутися на Правобережжя й призначити наказним гетьманом Ліво-
бережної України чернігівського полковника Дем'яна Многогрішного. «Людина про-
ста й неписьменна», Многогрішний мав репутацію ватажка, здатного змусити під-
леглих якщо не віддано служити собі, то хоч коритися. З падінням свого номінальне-
го зверхника Дорошенка Многогрішний облишив і думати про розрив із Москвою
й натомість іще раз поклявся у вірності цареві, за що дістав у нагороду визнання

його гетьманом Лівобережної України.

Проте зближення з Москвою не свідчило про намір Многогрішного стати цар-
ською маріоцеткою, як Брюховецький. З типовою для нього прямолінійністю
Дем'ян Многогрішний повідомив росіян про невдоволення українців і настояв
на виведенні з Лівого берега московських залог. Ідучи на компроміс, цар погодив-
ся обмежити кількість залог п'ятьма найбільшими містами. Стосовно Києва гетьман
однозначно нагадав Москві, що його, як і інші українські міста, цар не завоював,
а прийняв під свою владу за добровільним бажанням Війська Запорозького, і тому
росіяни не мали права віддавати Київ полякам. Загалом реакція Москви була
примирливою. Очевидно, московські політики дійшли висновку, що під час
гетьманування Брюховецького поводилися надто нетерпляче й агресивно. Маску-
вання Москвою своєї присутності на Лівобережжі виставляло її у вигідному світлі

порівняно з політичною незграбністю поляків, безперервні каральні й репресивні
заходи яких на Правобережжі лише підігрівали ненависть населення.

Крім частковог.о відновлення автономії, втраченої його попередником, Много-
грішний також узявся за встановлення на Лівобережжі правопорядку, спираючись
на загони своїх компанійців. Проте фатальними недоліками гетьмана були нетактов-
ність і невміння порозумітися із старшиною. Це стало причиною змови проти
нього незадоволеної козацької верхівки, яка у доносах цареві натякала на існу-
вання таємного листування між Многогрішним і Дорошенком, а також намірів пе-
рейти під зверхність Туреччини. Нарешті в 1673 р. старшина досягла своєї мети.
Побачивши, що непокірний гетьман втрачає підтримку, цар віддав наказ заарешту-
вати Многогрішного, піддати його тортурам і заслати до Сибіру.

Іван Самойлович (1672—1687). Якщо обрання Брюховецького відображало
конфлікт між старшиною й народними масами, то скинення Многогрішного свід-
чило про внутрішні суперечності між гетьманами і старшиною. Побоюючися силь-
ної гетьманської влади як такої, старшина три місяці зволікала з виборами наступ-
ника Многогрішного. Водночас вона звернулася до царя з пропозицією обмежити
гетьманські прерогативи. Москва лише на це й чекала. Так, коли у 1672 р. геть-
маном обрали Самойловича, йому поставили умови не судити й не карати представ-
ників старшини, а також не вступати у зовнішні зносини, не проконсультувавшись
із старшинською радою. До того ж нового гетьмана примусили розпустити загони
компанійців, що, за традицією, підкорялися безпосередньо йому. Нав'язуючи ці
умови, старшина поширювала свій і без того відчутний вплив, але здійснювалося
це шляхом підриву влади гетьманів, а відтак і української автономії.

Син священика, Самойлович до вступу у Військо Запорозьке досяг значних
успіхів, навчаючись у Київській академії. Протягом майже всього свого гетьману-
вання він намагався підтримувати добрі стосунки зі старшиною. Він щедро розда-
вав їй землі, а також створив корпус так званих значкових військових товаришів —
молодших офіцерів, переважно синів старшини, що стали частиною гетьманського
оточення й діставали спеціальні доручення, готуючись зайняти посади, звільнені
батьками. Створенням цього корпусу Самойлович сприяв формуванню старшинських
династій на Лівобережжі.

У зовнішній політиці Самойлович, як і всі гетьмани, намагався поширити свою
владу на всю Україну. Він посилив контроль над бунтівливими запорожцями
і в 1676 р. разом із російським військом відважно повів свої полки, щоб вигнати
з Правобережжя турків та Дорошенка. Чи не найщасливіший момент у кар'єрі
Самойловича настав, коли Дорошенко урочисто склав перед ним гетьманську булаву,
після чого він став величати себе «гетьманом обох берегів Дніпра». Проте через два
роки турки витіснили Самойловича з його російськими союзниками з Правобережжя.
Залишаючи ці землі, Самойлович організував масовий вихід правобережного насе-
лення на Лівий берег. Унаслідок цього первинна батьківщина козацтва практично
знелюдніла.

Новим ударом по надіях Самойловича об'єднати Україну стало підписання
у 1686 р. так званого «Вічного миру» між поляками та росіянами. За ним
Київ і землі Війська Запорозького переходили під постійний суверенітет царя. Все ж
попри всі звернені до Москви протести гетьмана проти передання полякам Право-
бережжя та Східної Галичини (Руського воєводства), що по праву належали укра-
їнцям, ці землі лишалися під зверхністю Польщі. Невдоволений московською полі-
тикою, Самойлович неохоче приєднався до грандіозного походу на Крим, що його
у 1686 р. організували росіяни. Хоч у ньому брало участь понад 100 тис. росіян
і майже 50 тис. козаків, брак підготовки й тяжкі природні умови призвели до
провалу цієї акції та великих втрат. Вороже настроєні представники старшини звину-

ватили Самойловича в тому, ніби він незаконним шляхом збагатив себе й свою роди-
ну, а російські воєводи звалили на нього вину за провал походу, внаслідок чого
у 1687 р. Самойловича скинули й заслали до Сибіру.