Експансія литовців на Україну
Люблінська унія 1569 р.
Польсько-литовська унія
Експансія Польщі на Україну
Експансія литовців на Україну
ПІД ВЛАДОЮ ПОЛЬЩІ ТА ЛИТВИ
Протягом тисячоліть Україна була тиглем таких могутніх політичних форму-
вань, як скіфська, сарматська та Київська держави. Її люд — господар власної до-
лі — справляв вплив, нерідко вирішальний, на життя сусідів. Цивілізації, що розви-
валися на Україні, перебували на авансцені культурних і суспільно-економічних
подій усієї Східної Європи. Однак занепад Галицько-Волинського князівства призвів
до епохальних змін. Із цього часу українські землі більше не становитимуть серце-
вину важливих політичних об'єднань, а доля населення України, за винятком кількох
коротких періодів національного самоствердження, вирішуватиметься у таких дале-
ких столицях, як Варшава, Москва чи Відень*.
З культурної та економічної точки зору статус України також занепадатиме до
рівня важливої, та все ж периферійної провінції, а її еліта асимілюватиметься з куль-
турою та політичними системами чужоземних володарів. Населення України, що
не тільки перестало бути панівним, а й саме потрапило в неволю, тепер боротиметь-
ся й за політичне самовизначення, й за власне існування як окремої етнічної та
національної спільності. Ця боротьба стала — й до наших днів лишається — однією
з основних тем української історії.
У XIV ст. історичні події розвивалися у несприятливому для України напрямі.
Саме в період її політико-економічного та культурного занепаду почали підноситися
її сусіди — Литва, Польща та Московія. Ці суспільства дуже швидко розросталися,
і їх, цілком природно, приваблював вакуум влади, що виник на півдні. Стародавній
Київ залишався тут лише блідою тінню своєї колишньої слави. Крім православного
митрополита, що у 1300 р. виїхав до процвітаючих центрів північного сходу Босії
та зрештою осів у Москві, місто покинули багато бояр і великих купців. Протягом
тривалого часу Київ навіть не мав свого князя. Після смерті останнього князя га-
лицько-волинської династії західноукраїнські землі теж опинилися без свого провід-
ника, ставши легкою поживою для ворога. Майже 80 років титул володаря україн-
ських земель належав монголо-татарам. Але навіть протягом відносно короткого
періоду їхнього панування хронічні чвари у Золотій Орді унеможливлювали для
монголів безпосереднє управління тутешніми землями. Отже, Україна, наче дозрі-
лий плід, чекала наступного завойовника.
* У польсько-литовську добу українці називали себе русинами — слово, утворене від «Русь». Так
само називалися й білоруси. Росіян у ті часи головним чином називали московитами.
Серед перших, хто скористався цією можливістю, були литовці. У середині
XIII ст. князь Міндаугас (Міндовг) об'єднав войовничі відсталі язичницькі племена,
щоб дати відсіч натиску Тевтонського ордену німецьких хрестоносців-колонізаторів,
що виник на прибалтійських землях. Із цієї боротьби литовці вийшли сильнішими
й тісніше об'єднаними, ніж будь-коли. У перші десятиліття XIV ст. під прово-
дом великого князя Гедимінаса (Гедиміна) вони рушили на Білорусію. А у 1340-х ро-
ках, під час правління його сина Альгердаса (Ольгерда), який рішуче проголосив,
що «вся Русь просто повинна належати литовцям», вони вступили на українські
землі.
До 1350-х років Альгердас поширив свою владу на дрібні князівства, розташовані
на лівому березі Дніпра, а у 1362 р. його військо зайняло Київ. У 1363 р. литовці ру-
шили на Поділля, завдавши нищівної поразки Золотій Орді. В той час, підпорядку-
вавши велику частину Білорусії та України (приблизно половину земель Київської
Русі), Велике князівство Литовське стало найбільшим в Європі. Його утворення
було видатним організаційним звершенням, особливо з погляду на те, що здійснене
воно було менш ніж за 150 років. Не слід уявляти собі захоплення литовцями україн-
ських земель як тотальне нашестя лютих орд чужинців. По суті, до опису цього ці-
леспрямованого процесу краще пасують такі слова, як проникнення, включення,
приєднання. Під час просування Альгердаса вглиб України населення часто вітало
його війська, що переважно складалися з українських підданих або союзників.
Якщо й спалахували бої, то, як правило, із Золотою Ордою.
На жаль, брак джерел про той період не дозволяє історикам відтворити подро-
биці литовської експансії. Проте існує загальна думка щодо основних причин цих
швидких і легких успіхів.
Передусім, для українців, особливо наддніпрянців, литовське панування було
прийнятнішим, ніж жорстоке іго Золотої Орди. По-друге, литовці, за браком людей
для управління своїми величезними завоюваннями (більшу частину Великого кня-
зівства Литовського складали українські землі), дозволяли місцевій українській
знаті обіймати найвищі адміністративні посади. Така політика заохочувала україн-
ську знать приєднуватися до переможців. Нарешті, на відміну від монголо-татар, на
литовців не дивилися як на цілковитих чужинців. Із просуванням культурно відста-
лих литовців, що трималися язичництва, їхня верхівка швидко потрапляла під куль-
турні впливи своїх слов'янських підданих. Багато князів із династії Гедимінасів
прийняли християнство. Руська (українська, білоруська) мова переважної більшо-
сті населення князівства стала офіційною мовою уряду. Виявляючи незмінну повагу
до місцевих звичаїв, литовці часто проголошували: «Старого ми не змінюємо, а ново-
го не впроваджуємо».
Литовські правителі настільки пристосувалися до місцевих звичаїв Білорусії
та України, що за якісь одне чи два покоління за виглядом, мовою та поведінкою
вже нагадували своїх попередників — Рюрикойичів. Вони розглядали свої завоюван-
ня, власне, як місію «збирання земель Русі» й користувалися цим приводом задов-
го до того, як його запозичила Москва — міцніючий суперник литовців у змаганнях
за київську спадщину. Саме тому Грушевський доводив, що Велике князівство Ли-
товське зберегло традиції Київської Русі більшою мірою, ніж Московія. Інші
українські історики навіть твердили, що по суті воно стало відновленою руською
державою, а не чужоземним формуванням, що поглинуло Україну.