Закон як соціальне явище

Визначення місця закону в правовому житті є базовою теоретич­ною проблемою законодавчої соціології. Політична історія нашої країни XX ст. наводить приклади того, як суттєво змінювалася зна­чимість закону та механізми його творення. Це знаходило відповід­не відображення і в теоретичному аналізі цього явища. Останні ро­ки характеризуються тим, що відбувається поступовий перехід від абсолютизації позитивного розуміння закону до врахування його со­ціологічної інтерпретації. Одним з елементів такої інтерпретації є розділення права та закону, оскільки без урахування цього немож­ливо дати тлумачення того, чому реально існуючі форми правового спілкування не збігаються з офіційно визначеними нормами зако­нодавства.


Розвиток законодавства посідає центральне місце в структурі ре­форми правової системи. Це пояснюється тим, що законодавство, по-перше, виконує функцію системостворюючого фактора у правовій си­стемі, тому від його стану залежить забезпечення зв'язків між всіма елементами правової системи, а також між нею та іншими соціаль­ними системами (економічною, політичною, моральною та ін.); по--друге, аналіз стану законодавства дає змогу предметніше виявити як позитивні риси, так і недоліки всіх інших елементів правової си­стеми, отже накреслити шляхи їх подальшого реформування.

У сучасних умовах зміни суспільно-політичного ладу України мова має йти не стільки про поліпшення законодавства, про підви­щення його якісного рівня чи навіть про його оновлення, скільки про істотну переорієнтащю всього масиву законодавства відповідно до нової Конституції України, про формування багатьох принципо­во нових правових інститутів, які б відповідали умовам ринкової економіки, критеріям соціальної правової держави, міжнародним стандартам прав і свобод людини.

Об'єктивною основою реформування законодавства України є, насамперед, розвиток системи права. Цей розвиток зумовлюється тими потребами суспільства та його складових частин, які відобра­жаються державою. Крім системи права, на формування системи законодавства також впливають: економічна та політична системи суспільства, форма державного устрою, структура державного апа­рату, правова культура законодавчих органів і всього населення та деякі інші фактори.

Необхідно розрізняти і чітко визначити межі сфери можливого і сфери необхідного правового регулювання, зважаючи на певні, ви­значені юридичною наукою об'єктивні властивості суспільних від­носин, що становлять предмет правового регулювання, можливості відповідних юридичних інструментів регулювання (метод і режим регулювання), а також пріоритети політики держави, яка прагне стати правовою та соціальною.

Важливе теоретичне та практичне значення має проблема визна­чення меж застосування закону як способу регуляції відповідних суспільних відносин, яка є складовою більш загальної проблеми меж (або лімітів) правового регулювання. Існують різні підходи до цієї проблеми. Проте достатньо вказати на крайні позиції. З одного боку, це підхід, який М. Тімапіев визначає як «тріумф права» — правове регулювання індивідуальної поведінки посилюється, ос-


 



 


■


 


Розділ 7


Соціологія законодавчої діяльності


 


кільки значення інших способів (механізмів) контролю зменшуєть­ся. З іншого боку, це теорія «делегалізації» суспільного контролю, згідно з якою друга половина XX ст. характеризується звуженням сфери застосування правових засобів контролю та регуляції пове­дінки.

Слід виявити таку своєрідність, специфічність відносин, що є (або мають стати) предметом правового регулювання, які вимагають спе­цифічного методу і специфічного режиму правового регулювання.

Необхідно визначити оптимальні для досягнення цілей держави прийоми і засоби правового регулювання, зокрема способи закріп­лення та форми викладу правових приписів у нормативно-правових актах.

Необхідно зважити на реальний стан чинного законодавства та законотворчої діяльності. В Україні нині йому властиві такі недо­ліки:

надмірна декларативність законів, відсутність чітко відпрацьо­ваного механізму дії їх приписів, внаслідок чого такі закони «оброс­тають» численними підзаконними актами, які нерідко інтерпрету­ють положення законів на догоду відомчим інтересам і вихолощу­ють їх суть;

дублювання одних і тих самих норм у різних законах та інших нормативних актах;

невиправданий поспіх у підготовці і прийнятті ряду законів та інших нормативних актів;

слабка соціологічна забезпеченість підготовки проектів норма­тивних актів, відсутність аналізу соціально-економічних та інших наслідків прийняття рішень;

відсутність комплексного підходу до регулювання суспільних відносин.

Важливим є відстежування тенденцій у формуванні нових галу­зей та інститутів права, встановлення необхідності і доцільності Іс­нування та виникнення нових галузей, підгалузей та інститутів за­конодавства, а також комплексних утворень законодавства.

Кінцевою метою, найважливішим соціальним призначенням ре­форми правової системи є перетворення її на ефективний інстру­мент формування громадянського суспільства з ринковою соціально орієнтованою економікою, яке характеризуватиметься утверджен­ням в Україні верховенства права, тобто реальним забезпеченням юридичними засобами максимально можливого здійснення, надій-


ної охорони й захисту прав та свобод людини і громадянина. Досяг­нення цієї мети означатиме побудову правової держави як держави прав людини.

Виходячи з внутрішньої взаємодії держави та права, стає зрозу­міло, що визначення необхідності теоретичного розподілу закону та права не слід зводити до їх протиставлення. Навпаки, мова має йти про досягнення їх взаємовідповідності та єдності на основі прийнят­тя правових норм, інтеграції в національну правову систему норм міжнародного права, законодавчого визнання та захисту об'єктивно існуючих норм. Соціальна цінність та регулятивна значимість зако­ну полягає не в тому, що він створює нові форми суспільного буття, а в тому, що він адекватно, повно та чітко формулює правові норми, види та форми суспільних відносин, що забезпечують стабільність та розвиток суспільства; шляхом офіційного санкціонування об'єк­тивним нормам (нормативно значимим формам) суспільного буття надається загальнообов'язковий характер1. Таким чином, соціаль­ний механізм дії права (і правотворення) ніяк не може бути зведе­ний до механізму дії законодавства, а дія закону — до безпосеред­нього продуктування правових явищ чи фактів правосвідомості.

У межах соціологічної концепції закону його регулятивне зна­чення конкретизується у контексті соціальної організації самого за­конотворчого процесу, його соціальної обумовленості, в його спів­відношенні з правовими та іншими формами спілкування людей, реальними інтересами, мотивами та метою поведінки на всіх рівнях соціальної організації суспільства.

Теоретична модель соціальної обумовленості законотворчого про­цесу має включати в себе такі елементи:

а) системний опис організаційної процедури законотворчої дія­
льності, всіх її стадій, процедур, технік тощо;

б) системний опис та класифікацію соціальних факторів законо­
творчої діяльності, які формуються у сфері політичних, економіч­
них, національних, соціальних відносин;

в) системний опис механізму дії комплексу соціальних факторів
на законотворчу діяльність.

Однією з основних проблем побудови такої моделі є необхідність відтворення як складної структури суспільних відносин, що є об'єк­том правового регулювання, так і не менш складного в структурно-функціональному відношенні соціального процесу законотворчості.

1 Див.: Нерсесянц С.А. Философия права. — М., 1998.


Розділ 7


Соціологія законодавчої діяльності


 


7.3. Соціальний механізм законотворчості

Основою для характеристики соціального механізму законотвор­чості є визначення основних стадій законотворчого процесу саме як соціального процесу. У вітчизняній літературі з питань законотвор­чості виділяються такі стадії:

1) пізнання об'єктивної необхідності врегулювання певної групи
суспільних відносин, а також аналіз правосвідомості з метою ви­
вчення закономірностей відображення цієї необхідності на рівні ін­
дивідуальної та групової свідомості саме як задачі законодавчого
врегулювання;

2) виявлення та оцінка об'єктивних та суб'єктивних факторів,
що обумовлюють необхідність законодавчого регулювання, а також
прогнозування розвитку процесів при різних варіантах (моделях)
регулювання;

 

3) постановка конкретних цілей правового регулювання, вияв­
лення можливостей використання позитивних та обмеження нега­
тивних факторів для досягнення конкретної мети, що визначається
суспільними потребами і можливостями впливу на даний процес;

4) формування ідеальних моделей поведінки, результатами яких
є досягнення поставленої мети, співставлення цих варіантів пове­
дінки з метою, включення цієї мети в загальну систему цілей право­
вого регулювання;

5) використання адекватних правових методів (засобів), що Ін-
ституалізують отримані нормативні моделі поведінки.

Проте така концепція законотворчого процесу має значною мі­рою технік о-юридичний характер. Тому більш точною буде концеп­ція законотворчого процесу, запропонована А. Подгурецьким, який розглядає цей процес, перш за все, як соціальний.

Законотворча діяльність в процедурному плані може бути по­ділена на сім стадій, що відтворюють логіку формування закону.

1. Порівняльний аналіз законодавства різних країн з метою ви­
явлення правових стандартів вирішення проблем, узагальнення до­
свіду втілення нових норм життя, визначення можливих наслідків.

2. Аналіз можливості використання правових засобів регулюван­
ня певної сфери соціального життя, тобто визначення обмежень дії
закону в цій сфері.

3. Адекватний аналіз (діагностика) ситуації, що має бути врегу­
льована законом. Такий аналіз має проводитись на основі методів
соціальних наук, давати комплексне уявлення про ситуацію. Саме


це мав на увазі Л. Уорд, коли стверджував, що «законодавець має бути соціологом».

4. Дослідження цінностей, причому не тільки ціннісних до­
мінант пересічних громадян чи еліт, але й тих верств населення, чиї
орієнтації будуть інноваційними чи консервативними щодо нового
закону.

5. Визначення гіпотез щодо регуляторів обраної сфери. Саме на
цій стадії, наголошує А. Подгурецький, виявляється рівень теоре­
тичної обґрунтованості законотворчого процесу. Адже якщо відсут­
ні теоретичні узагальнення щодо оптимальних методів (моделей)
правового регулювання, вони беруться зі сфери професійного до­
свіду, а досить часто здорового глузду, ідеології тощо.

6. Об'єднання всього накопиченого на попередніх стадіях і ство­
рення плану законотворчої діяльності, а також концепції законодав­
чого акта.

7. Безпосередня законопроектна діяльність, що має суто техніч­
ний характер і часто досить детально регламентована як одна із ба­
зових процедур діяльності законодавчого органу1.

Виходячи зі змісту процесу законотворення, можна стверджува­ти, що воно відбувається як процес прийняття рішень, хоча вибір альтернативи — це лише один з моментів, досить часто не головний.

Однією з цілей соціологічного пізнання законотворчості є вияв­лення та аналіз соціальних факторів, що виявляються на різних рівнях соціального механізму законотворення та на різних стадіях законотворчого процесу.

В проблемі факторів законотворення виявляється одна з фунда­ментальних теоретичних проблем пізнання права, яке є предметом дискусій, починаючи з минулого століття. її суть полягає у такому. Закон (і правова форма в цілому) є продуктом свідомої діяльності людей.

Проте питання полягає в тому, чи є закон вільним породженням людської волі чи він привноситься у волю зовні, тобто під дією фак­торів, що існують ще до початку процесу законотворення.

Залежно від вирішення цього питання існують різні методологіч­ні підходи у пізнанні законотворення. Для представників природ­но-правової школи визначальним є визначення ролі природного права у створенні позитивного права. Свої варіанти пропонують прибічники феноменологічної та екзистенціалістичної течій. Юри-

1 Ройвогескі А. Ьа« аші восіеіу. — Р. 42—43-


Розділ 7


Соціологія законодавчої діяльності


 


дичний позитивізм взагалі виводить це питання за межі правової науки, яка в силу своєї методології не може мати об'єктів «неправо-вого типу». Рецидиви такого «чистого нормативізму» досить часто виявляються в пострадянській літературі. Тому використання со­ціологічного підходу розширює та поглиблює пізнання законотвор­чої діяльності.

Рішення законодавчого органу буде оптимальним та ефективним за умови, що в ході законотворчого процесу виконують такі пізнава­льні операції: а) виявляються соціальні фактори, в яких безпосеред­ньо виявляється потреба в законодавчому регулюванні; б) прово­диться діагностика сили впливу цих факторів та спрямованість їх дії як щодо мети закону, так і відносно один одного; в) виявляється сумарний результат дії зазначених факторів; г) з урахуванням спів­відношення факторів розглядаються варіанти вирішення проблем­ної ситуації.

У законодавчій соціології фактор визначається як елемент соціа­льних умов (соціального буття), що має каузальні зв'язки з законо­творчим процесом. Необхідність використання факторного аналізу обумовлена значною кількістю показників, що характеризують якіс­ні сторони законотворчого процесу, та обмеженими можливостями його адекватної інтерпретації методами кількісного аналізу.

Особливістю соціальних факторів є те, що вони діють системно. Однією з типових помилок у законодавчому процесі є орієнтація на один з факторів. Наприклад, не може мати нормативних наслідків реформа податкового законодавства, яка відбувається під впливом одного фактора (необхідність поповнення держбюджету) без ураху­вання інших (мотивація економічної поведінки, стимулювання ново­введень тощо). Саме системний характер дії соціальних факторів є інтегративним для соціального механізму законотворчості в цілому.

Щодо кожної проблемної ситуації можна виявити велику кіль­кість соціальних умов, що стають факторами законотворчого проце­су. Досить умовно ці фактори можуть бути поділені на два класи: основні (правоформуючі) та допоміжні (процесуальні). Щодо зако­нотворчої діяльності основні фактори є зовнішніми, а допоміжні — внутрішніми.

Комплекс основних (правоформуючих) соціальних факторів за­конотворчого процесу може бути розподілений на об'єктивні та су­б'єктивні фактори. При цьому під об'єктивним розуміється все те, що існує поза і незалежно від свідомості, під суб'єктивним — те, що


від нього залежить: стан суспільної чи групової свідомості, соціаль­на диференціація, соціальні орієнтації тощо. Від понять «об'єктив­не» та «суб'єктивне» похідними є категорії «об'єктивний фактор» та «суб'єктивний фактор», які вказують на зв'язок об'єктивного та суб'єктивного.

До об'єктивних соціальних факторів законотворчості мають бу­ти віднесені:

— економічний, що фіксує стан та можливості розвитку вироб­
ництва, обігу, фінансової системи країни;

— природний, що характеризує загальноприродні умови (геогра­
фічні, кліматичні, ресурсні);

— демографічний, який визначають статева та вікова структура
народонаселення, рівень урбанізації, а також інші явища та проце­
си. Ця група факторів має об'єктивний характер в тому розумінні,
що вони формуються як зовнішнє середовище конкретної ситуації
законотворення.

До суб'єктивних факторів відносяться:

— політик о-правовий, тобто вихідні принципи конституційного
устою країни, принципи правової системи, а також, що надзвичай­
но важливо в політично та соціально диференційованому суспільст­
ві, — певний набір політичних орієнтацій та програм основних ін-
ституйованих суб'єктів політичних відносин (партій, рухів, блоків);

— ідеологічний — світоглядні основи поведінки суб'єктів зако­
нодавчої діяльності, рівень правової та політичної культури су­
спільства в цілому та окремих соціальних груп;

— національний — національні звичаї, особливості національної
психології;

— соціокультурний — культурний та освітній рівень населення,
рівень розвитку засобів масової інформації, правова інформованість
населення;

— ціннісно-психологічний — орієнтації основних соціальних
груп в політико-правових відносинах, особливості правосвідомості
суб'єктів законотворчого процесу.

На відміну від основних, перелік допоміжних (процесуальних) факторів є вичерпним і включає такі: організаційно-процедурний, інформаційний, науковий, програмуючий. Ці фактори є характер­ними для будь-якої управлінської діяльності. Тому оптимізація в законодавчому процесі постає і як оптимізація управлінських тех­нологій та процедур.


 


Розділ 7


Соціологія законодавчої діяльності


 


Цими факторами, які забезпечують адекватне законотворче ви­рішення проблемної ситуації, є:

програмуючий — планування та прогнозування розвитку законо­давства, яке є функцією відповідних державних органів у взаємодії з іншими суб'єктами політико-правового життя;

організаційно-процедурний — поєднання матеріальних та проце­суальних аспектів демократичної процедури законотворчої діяльно­сті, що зафіксована в нормативних актах (Конституція України, Ре­гламент Верховної Ради тощо);

інформаційний — типи та інтенсивність інформаційних потоків, ступінь та форма врахування громадської думки, ступінь розвитку довідково-інформаційної служби та засобів масової інформації в правовій сфері, наявність чи відсутність автоматизованих систем пошуку правової інформації;

науковий — забезпечення необхідного наукового рівня законо-проектних робіт, наукова підготовка та юридична кваліфікація пра­цівників організацій — суб'єктів законотворчого процесу, міра уча­сті науковців у законопроектній діяльності, наявність системи екс­пертизи законопроектів.

При використанні класифікатора соціальних факторів певні труд­нощі можуть виникати у зв'язку з тим, що досить часто важко роз­межувати різні соціальні фактори. Це викликано, з одного боку, невизначеністю чи нечіткістю наукових підходів та понятійного апарату соціології, права, соціальної психології, а з іншого — пере­січністю змісту окремих понять. Наприклад, досить важко розме­жувати ціннісно-психологічні та ідеологічні фактори. Тому най­більш доцільним у деяких випадках буде використання експертного оцінювання природи та змісту тих чи інших факторів, що мають не досить чітку та однозначну диференціацію. В основі такої методики має бути розробка спеціальної стандартизованої форми опису фак­тору. Ця форма фіксує таку інформацію: назва закону, галузь зако­нодавства, вид фактора, його спрямованість (позитивна — негатив­на) щодо мети законодавчої діяльності, а також сила впливу.

Чим складніший характер має об'єкт законодавчого врегулюван­ня, тим більш складним є взаємодія та вплив основних факторів на законотворчу діяльність та зміст закону. Ось чому прийняття зако­нотворчого рішення має спиратися на виявлення сили впливу фак­торів у взаємодії з іншими факторами. В системі зв'язків між фак-


торами існує як їх протиріччя, так і взаємодія. Досить часто проти­річчя фіксуються в дії самого фактора, що відображає реальні протиріччя суспільного життя. Крім аналізу факторів, важливе зна­чення в процесі законотворчості має виявлення мети закону. Мета закону — це усвідомлюваний та бажаний результат регулюючого впливу права на суспільні відносини. Мета закону (законопроекту) виявляється двома основними шляхами: по-перше, дослідженням громадської думки як иа стадії підготовки концепції закону, так і обговорення законопроекту; по-друге, проведенням наукової екс­пертизи законопроекту. Обидва ці шляхи, на жаль, в практиці зако­нотворчості в нашій країні використовуються досить рідко, що є од­нією з причин низької ефективності законотворчої діяльності.

Важливим структурним елементом соціального механізму зако­нотворчості є суб'єкти даного процесу. Якщо розглядати техніко-юридичну процедуру законотворчості, то до числа таких суб'єктів можуть бути віднесені лише ті, що або безпосередньо виконують функ­цію законотворення (Верховна Рада), або наділені правом законода­вчої ініціативи. Наявність можливості прийняття законів шляхом референдуму дозволяє умовно до числа суб'єктів віднести «народ України» як цілісного суб'єкта. Для цілей соціального аналізу така характеристика суб'єктів є недостатньою, оскільки вона не дозво­ляє показати суб'єктивну (а точніше — суб'єктну) природу соціаль­них факторів. Тому доцільно виходити з такої характеристики суб'єктів соціального механізму законотворчості: суб'єкти поділя­ються на первинні та вторинні (похідні). Первинними є соціальні спільноти (групи, верстви), тобто всі потенційно можливі або реаль­ні елементи соціальних структур. їх первинність обумовлена тим, що саме на рівні диференціації соціальних умов та їх закріплення щодо соціальних груп відбувається формування соціальних інтере­сів і саме не як «загальних», абстрактних, а конкретних, що мо­жуть бути виражені й зафіксовані. Вторинними є ті інституційні утворення, які виражають та реалізують соціальні інтереси: держав­ні органи, політичні та неполітичні об'єднання громадян тощо.

З існуванням первинних суб'єктів та механізмів, що виражають їх інтереси на рівні законотворчості, пов'язана необхідність вио­кремлення такого феномену як «уявне право» (або «інфраправо»), тобто ідеалізованих правових уявлень, що підсумовують соціаль­ний досвід соціальних груп та верств і виражають їх уявлення про


 



її 3-403



Розділ 7


Соціологія законодавчої діяльності


 


оптимальні форми та шляхи нормативного регулювання в суспіль­стві1. Саме в «уявному праві» відбувається трансформація соціаль­ного інтересу в систему правових установок особи, які реалізуються і як певна соціальна поведінка, і як фактор впливу на законотвор­чий процес. Очевидно, «уявне право* існує у двох різновидах. З од­ного боку, як «ідеальне право», що складається з певної сукупності теоретичних уявлень різного за своїми методологічними витоками змісту. З іншого боку, як «буденне право», що відповідає поглядам та формам повсякденної поведінки. У законотворчому процесі від­бувається взаємодія цих двох форм, у якій інколи «буденне право» стає основним змістом закону.

Запитання для самоконтролю

1. Дайте визначення поняття «предмет законодавчої соціології».

2. Які функції (пізнавальні та прикладні) виконує законодавча со­
ціологія?

3. Які стадії законотворчого процесу є об'єктами дослідження в за­
конодавчій соціології?

4. Що таке «інфраправо»?

5. У чому полягає специфіка соціологічного підходу до процесу зако­
нотворення?

6. Які методи емпіричних досліджень використовуються в законо­
давчій соціології?

7. Що таке «соціологічна експертиза законопроекту»?

Рекомендована література

1. Гаврилов О. А. Стратегия правотворчества и социальное прогнози-
рование. — М., 1993.

2. Законотворення — основна функція парламенту // За ред. О. Ба-
рабаш. — К., 1997.

3. Карбонье Ж. Юридическая социология. — М., 1987.

4. Каримов Д. А. Философия права. — М., 1997.

5. Козьмин И. Ф. Подготовка научной концепции законопроекте //
Сов. государство и право. — 1985. — № 3.


 

6. Комітети — основа діяльності законодавчих органів влади. — К.,
1997.

7. Кислий П„ Чайз Ч. Становлення парламентаризму в Україні. —
К., 2000.

8. Кульчар К. Основи социологии права. — М., 1981.

9. Лапаева В. В. Социология права. — М., 2000.

 

10. Нерсесянц С.А. Философия права. — М., 1998.

11. Писаренко С. Законопроектування. — К., 1999.

12. Подгурецкий А. Очерк социологии права. — М., 1971.

13. Социология права / Под ред. Д. М. Сьірьіх. — М., 2001.


 


1 АрноА.Ж. Изучение предзаконодательного процесса вклад в развитие тео-рии нормотворчества / СССР — Франция. Социальньїе вопросьі правотвор­чества. — М., 1980. — С. 19.


із-з-юз



Судова соціологія


Розділ 8

СУДОВА СОЦІОЛОГІЯ

8.1. Соціальна природа правосуддя та його цілі

Правові норми не діють автоматично, не реалізуються самі по со­бі, їх застосовують люди — спеціалісти юридичних професій.

Значення судової системи у захисті прав і свобод громадян, а та­кож у боротьбі зі злочинністю і правопорушеннями у будь-якому су­спільстві настільки велике, що аналіз діяльності суду у соціології виділяється у самостійну дисципліну.

Соціологія судових органів — це той напрям соціології права, який аналізує реальні процеси правозастосування.

Якщо більш предметно визначити об'єкти судової соціології, то можна виділити такі її напрями:

визначення місця і значення правосуддя у більш широкій держав­ній і соціальній системі;

соціальна обумовленість правосуддя як особливого виду держав­ної і громадської діяльності.

Судова влада як одна з гілок державної влади реалізує себе через здійснення правосуддя та судово-конституційного контролю.

Правосуддя — це самостійний вид державної діяльності, яка по­лягає в тому, що особливий незалежний орган держави, суд, розгля­дає в запроваджених законом процесуальних формах і вирішує на основі закону, своєї правосвідомості та внутрішнього переконання справи, ухвалюючи від імені держави рішення (вироки, постанови, ухвали) про захист і поновлення права, що порушене, а за необхід­ності — і про застосування санкцій до винуватого, про відсутність правопорушення, яке передбачалось, і не застосування санкцій, а також про наявність (відсутність) юридично значущих фактів (з ци­вільних справ); при цьому виконання зазначених рішень після на­буття ними чинності забезпечується можливістю державного при­мушування.


Суд заснований для охорони та зміцнення правопорядку, тобто певної системи суспільних відносин, які урегульовані, закріплені, а іноді й викликані до життя нормами права.

Застосовуючи норми права, суд здійснює функцію соціального контролю, забезпечуючи необхідний ступінь однакової поведінки громадян відповідно до правових приписів. Суд захищає такі інди­відуальні потреби, задоволення яких не завдає шкоди суспільству. Обумовлені цими потребами індивідуальні інтереси й суб'єктивні цілі заохочуються і захищаються судом.

Соціальний контроль, що здійснюється судом, розповсюджуєть­ся на поведінку не тільки громадян, але й службовців, які вирішу­ють правові питання про позбавлення громадян певних соціальних благ або про надання останніх громадянам (незаконне звільнення з роботи, помилки у списках виборців, які заважають участі грома­дян у виборах, тощо).

Отже, функція соціального контролю, яка здійснюється судом, розповсюджується також і на державні органи (крім органів держа­вної влади) і в ряді випадків набуває характеру функції справедли­вого розподілу соціальних благ.

Правосуддя як особливий вид діяльності щодо застосування пра­ва характеризується органічним поєднанням державного й суспіль­ного начал.

Потреба у здійсненні функції правосуддя зумовлена насамперед наявністю конфліктів у суспільстві та прагненням держави захис­тити від будь-яких посягань встановлений правопорядок.

Правосуддя — це свідома, цілеспрямована діяльність людей (суд­дів), які правомочні вирішувати долі інших людей (обвинувачених, позивачів, відповідачів тощо), вступати при цьому в складні зв'язки з численними учасниками судочинства, нерідко зацікавленими у результатах справи, отримувати від них необхідну інформацію та розв'язувати соціальні конфлікти, здійснюючи при цьому виховний вплив на громадян.

Суть соціологічного підходу до застосування права виявляється насамперед у тому, що застосування права починає розглядатися одночасно і як соціальний процес, суб'єкти якого є водночас і учас­никами суспільних відносин. Окрім місця у посадовій структурі правозастосовних органів, вони посідають ряд інших соціальних по­зицій.