Механізм правової соціалізації 1 страница

Механізм правової соціалізації є цілісною системою формування цілей, інтересів, мотивів, пріоритетів, настанов щодо права, які ви­никають, при включенні особистості під час спілкування до системи правових відносин. Підхід до нього як до інструменту засвоєння цінностей правової культури і похідних від неї соціальних регуля­торів правової поведінки означає, що рушійною силою механізму правової соціалізації є особистість у всьому різноманітті її соціаль­них та індивідуальних рис. Отже, неможливо зрозуміти механізм поза єдністю впливів:

а) соціального середовища в цілому (суспільних відносин);

Розділ 5

Правова соціалізація особистості

Розділ 5

—------------------------------------- ■---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------- ■ . ———------------------------------------------------- .------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

б) цілеспрямованого виховного впливу окремих соціальних спіль­
нот і соціальних інститутів;

в) власної діяльності особистості.

Лише такий підхід до механізму правової соціалізації дає мож­ливість, по-перше, всебічно врахувати всі аспекти правової соціа­лізації; по-друге, реагувати на зміни характеру цього процесу соціа­лізації.

Соціалізація поділяється на пряму і опосередковану. За прямої правової соціалізації зміст ознак, яких набуває особистість, має конкретний і адресний характер щодо тих чи інших правових явищ або відносин. При опосередкованій соціалізації людина виробляє орієнтації, що впливають на її поведінку в державно-правовій сфе­рі, але не пов'язані безпосередньо з будь-якими конкретними ситуа­ціями. Єдність цих аспектів є вихідним моментом розуміння меха­нізму правової соціалізації особистості. При такому підході правова соціалізація виступає як механізм використання конкретних влад­них і правових форм для того, щоб прищепити певний стиль право­вої поведінки щодо конкретних соціальних, державних і правових Інститутів, а також окремих особистостей.

Щодо опосередкованої правової соціалізації як частини механіз­му правової соціалізації, то вона формує загальну спрямованість правової поведінки. Прикладом такої соціалізації може бути форму­вання почуття поваги до влади, закону, авторитету держави тощо.

Розділ 5

Зважаючи на специфіку обох різновидів правової соціалізації, слід зазначити, що непослідовністю, яка найчастіше зустрічається при використанні механізму правової соціалізації, є абсолютизація певної форми соціалізації. Така абсолютизація неприпустима з ме­тодологічного погляду, бо кожна із зазначених форм необхідна, оскільки відбиває певний аспект пристосування особистості до со­ціально-правового середовища. Кожна форма пов'язана з соціаль­ним спілкуванням між людьми, які в процесі його завжди зазнають взаємного впливу. Характер такого спілкування і впливу визначає характер правової соціалізації.

Роль особистості, яку вона відіграє щодо зв'язку двох форм со­ціалізації, визначає не тільки особливості дії механізму правової со­ціалізації. Вона також забезпечує єдність суб'єктивного і об'єктив­ного аспектів соціалізації. Вирішальною засадою такої єдності є конкретна діяльність особистості. У процесі діяльності пізнається реальний зміст тих або інших правових норм і державно-правових настанов. Під впливом необхідності втілення в життя своїх інтере­сів особистість шляхом узагальнень у пізнанні формує цінності і на­станови, що пов'язані з правовою сферою, надає їм керівного або принаймні орієнтаційного значення. У свою чергу, подібна орієнта­ція надає можливість усвідомлено і водночас індивідуалізовано під­ходити до питання адаптації до конкретних правових інститутів і правових відносин.

Оскільки зовнішні впливи є похідними від стану і особливостей соціального середовища, вивчення механізму правової соціалізації має починатися з аналізу реальних суспільних відносин. Однак бу­ло б помилкою зупинятися лише на цьому. При дослідженні конк­ретних проблем і аспектів дії цього механізму слід проаналізувати конкретні форми діяльності і життєвої активності індивідів і ті нор­ми правової поведінки, якими вони при цьому керуються. Саме вони є тією практичною ланкою, що пов'язує об'єктивне і суб'єк­тивне в діяльності механізму правової соціалізації. Спираючись на оцінку такої діяльності, можна вирішити питання про те, наскіль­ки механізм правової соціалізації забезпечує інтеріоризацію право­вих форм спілкування. Цей аспект підходу до механізму правової соціалізації має фундаментальне значення, оскільки інтеріоризація у правовій соціалізації означає, що взаємовідносини між людьми здійснюються на засадах правової свідомості, справедливості і за­гальнолюдських моральних норм.

Правова соціалізація особистості

Це свідчить також про те, що не примус, а інтеріоризаційний ас­пект правової соціалізації стає провідним регулятором у ставленні до права і його настанов. Яку саме роль може відігравати право­свідомість, свідчать дослідження відомого кримінолога М. М. Іса-єва, що на початку 20-х р. вивчав фактори, які впливають на дотри­мання громадянами кримінально-правових заборон. Виявилося, що головними факторами утримання від кримінальних порушень були правові переконання і пов'язані з ними моральні принципи.

Оскільки мова йшла про законопослушну поведінку, тобто про правову об'єктивізацію внутрішнього світу людини, цікаво порівня­ти дані сьогодення з тими, що були отримані М. М. Ісаєвим (див. табл. 3).

Таблиця З

Із наведеного порівняння випливає кілька висновків. По-перше, сучасні дані свідчать про більшу повагу до закону та урахування пе­редбачених заходів покарання. По-друге, слід звернути увагу на практично однаковий вплив мотивів, що пов'язані з поняттям совіс­ті. Цей факт свідчить як про незмінність глибинних засад правової поведінки (фактори, пов'язані з совістю, виявилися найбільш впли­вовими), так і про необхідність при вирішенні проблем правової соціалізації виходити із загальнолюдських аспектів. По-третє, пе­ріоди трансформації (двадцяті роки були дуже важкою для суспіль­ства політичною і соціально-економічною трансформацією) не від-

Розділ 5

Правова соціалізація особистості

кидають загальнолюдських засад правової поведінки особистості, а лише надають їм різної конкретної визначеності.

Наведені в таблиці дані свідчать про те, що існуючий у суспільст­ві рівень правової соціалізації завжди пов'язаний з певним рівнем екстеріоризації соціально-правових рис особистості, тобто об'єкти­візації внутрішнього світу людини і перетворення її правової свідо­мості на елементи правової дійсності. Перетворення певних право­вих норм і принципів у внутрішній регулятор реальної правової по­ведінки людей завжди формується, як ми уже зазначили, на основі безпосереднього досвіду конкретної особистості.

Отже, можна вважати, що головним напрямом правової соціа­лізації є гарантія реалізації прав особистості, її політичного, еконо­мічного і правового статусів. Кожен випадок беззаконня, нехтуван­ня правами особистості, зневаги до її морально-правових почуттів є ударом по формуванню правової свідомості, тобто правової соціа­лізації в цілому, наслідки якого неможливо передбачити. Це може призвести до становлення асоціальної у правовому аспекті особисто­сті і до виникнення зневаги до закону в цілих соціальних групах, а загалом — до втрати ефективності впливу закону на реальні вчинки і настрої людей.

Не принижуючи значення інших аспектів правової соціалізації, на нашу думку, головним напрямом соціалізації особистості, коли йдеться про реалізацію її прав і соціально-політичного статусу, тоб­то, коли вона має виступати активним правовим суб'єктом, є діяль­ність самої особистості. Аби здійснити масове перетворення грома­дян саме у таких суб'єктів, слід дотримуватися певних принципів. До головних з них, на нашу думку, можна віднести такі.

Принцип участі. Кожна особистість, яка включена у певний правовий процес, має бути його рівноправним учасником, тобто та­ким, діяльність якого є необхідною ланкою цього процесу і визна­ється іншими учасниками. Важливу роль у реалізації цього прин­ципу відіграють відповідні цінності й настанови фахівців, які орга­нізують і проводять певні правові акції.

Принцип правового пріоритету. Беззастережною вимогою будь-якого аспекту діяльності, в якій би сфері вона не здійснювалася, є абсолютне панування закону. Не може бути політичних, ідеологіч­них, психологічних та інших чинників, які дозволили б допустити щонайменше порушення закону. До того ж, не тільки закону, що дає оцінку явищу по суті, але й закону, який визначає процес тієї

чи іншої правової дії. Можна по-різному ставитися до відомого принципу «Хай здійсниться правосуддя, хоч би при цьому загинув світ», але замислитися над цим слід. Ми переконані, що коли здійс­нюється істинне правосуддя, світ не гине і не загине ніколи, тим більше, що під загибеллю світу іноді розуміють загибель егоїстич­них особистих або групових прагнень.

Принцип гарантій. Забезпечення активності і реалізації прав будь-якої особистості у правовому процесі, що стосується її долі або інтересів, має бути гарантоване законом. Дана гарантія має бути та­кою, щоб жодна гілка влади, жодна посадова особа не змогла її проіг­норувати чи хоча б послабити. Це питання може бути предметом спе­ціальної розмови, але зразком гарантій демократичних устремлінь на сьогодні може бути Конституція США. Очевидно, це пояснюється тим, що її автори й ті, хто її приймав, насправді намагалися досягти перемоги демократичних засад суспільного життя.

Принцип компенсації. В реальному житті можливі ситуації, ко­ли порушено те чи інше право особистості, передбачене законом. У зв'язку з цим закон має передбачати моральну і матеріальну ком­пенсацію в разі подібних порушень. Саме принцип компенсації мо­же відмежувати людину від правового нігілізму, який виникає під впливом порушень закону, допущених некомпетентними або недоб­росовісними діячами від правосуддя. Цей принцип може діяти і ак­тивно впливати на правову соціалізацію лише тоді, коли вимога компенсації щодо будь-якої особи стане нормою правової свідомості і практичної поведінки. Реалізація цього принципу особливо необ­хідна тому, що він впливає на корекцію правової соціалізації не тільки звичайних громадян, але й посадових осіб, зайнятих у право­вій сфері.

Рівень реалізації зазначених принципів фактично є відбиттям ефективності механізму правової соціалізації. Оцінка цього рівня шляхом застосування принципу єдності об'єктивної і суб'єктивної сторін правової соціалізації є однією з найбільш актуальних проб­лем концепції правової соціалізації.

Так, рівень розвитку і ефективність механізму правової соціа­лізації органічно пов'язані з рівнем екстеріоризації соціально-пра­вових рис особистості, тобто від того, як зовнішні впливи у свою чергу перетворилися через реальні дії в елементи правової дійснос­ті. Щодо інтеріоризації у процесі входження особистості до системи правових відносин, то на практиці вона завжди формується на під-

Розділ 5

Правова соціалізація особистості

ставі її безпосереднього досвіду. Отже, можна вважати, що голо­вним напрямом правової соціалізації в усіх її проявах є гарантія і реальне втілення правового статусу кожної особистості. Нехтування прав особистості і зневага до її морально-правових почуттів теж є соціалізацією, однак зі знаком мінус.

Центральною ланкою особистісного механізму правової соціа­лізації є соціально-правова рольова дія. Вона виконує функції своєрідного «робочого органу» правової соціалізації. Така її роль пов'язана з тим, що, по-перше, забезпечення соціальних рольових дій, санкціонованих правом, є кінцевою практичною метою соціа­лізації, а по-друге, зміни інтересів, цінностей, норм, необхідних для формування певного рівня правової соціалізації, можуть реально виникнути і закріпитися лише на основі практичного досвіду особис­тості. Цей досвід, у свою чергу, є формою соціально-психологічного опанування, правових і соціальних наслідків рольових дій. Зважа­ючи на це, можна сказати, що адаптація до необхідності виконання соціальних ролей у суворо обмеженій правовій формі є не лише фор­малізованою стороною правової соціалізації — адже у відповідності до діяльнісного принципу формування особистості будь-які зміни в правовій соціалізації починаються і стають реальністю лише внаслідок змін у практичних діях. Саме тому виконання соціальних рольових дій у передбаченій правом формі або законопослушність є основоположною передумовою правової соціалізації.

Соціальна рольова правова дія, як уже зазначалося, в механізмі правової соціалізації виконує роль своєрідного «робочого органу», бо соціалізація як процес впливу на особистість проявляється лише під впливом дії, що виконується в реалізації певної соціальної ролі. Щодо організуючої ланки механізму правової соціалізації, то нею є система регуляторів соціальної поведінки, яка призначена для того, аби надати цій поведінці певного правового змісту і соціальної впо­рядкованості. Система регуляторів щодо окремої особистості вико­нує роль об'єктивного фактору соціалізації, бо, незалежно від суто особистих рис, людина, що підпала під вплив певної регулюючої си­стеми, набуває певних якщо не інтеріоризованих, то принаймні адаптованих функціональних якостей. Ці якості співпадають із со­ціально-правовим змістом певної ланки системи регуляторів.

Взагалі у системі регуляторів можна виділити три регулюючі ланки — правову, протиправну і позаправну. При цьому слід зазна­чити, що позаправна система регуляторів соціальної поведінки ви­ступає як учасник правової соціалізації в тому випадку, коли якісь

її настанови є трансформованою формою певних правових вимог. Яскравим прикладом у цьому відношенні можуть бути відомі запо­віді з їх настановою: не убий, не укради тощо.

Роль позаправної системи полягає в тому, що вона є з'єднуючою ланкою між моральним і правовим. Таке поєднання має фундамен­тальне значення, бо норма поведінки стає справді життєвою лише тоді, коли вона набуває морального змісту, тобто є нормою-цін-ністю. Насамперед і повною мірою це стосується правових норм, оскільки вони мають не тільки впливати на соціально-рольові дії, але й бути тією частиною регулятивного механізму, яка обумовлена внутрішнім світом і переконаннями особистості. Саме тому з погля­ду правової соціалізації правова і позаправна системи регуляції со­ціальної поведінки завжди виступають у єдності, в межах якої пра­во все ж є первинним, оскільки воно має риси як всезагальності, так і обов'язковості.

Існування протиправної системи регулювання соціальної пове­дінки пов'язане, по-перше, з існуванням протиріччя між реальною нормативною можливістю правової системи і фактичними потреба­ми у вирішенні суперечних потреб особистості; а по-друге, з тим, що представники деяких соціальних верств або люди певного соціаль­но-психологічного типу оцінюють існуючі правові і моральні норми як такі, що нібито ведуть до соціальної поразки і непридатні до збе­реження або зміни їх соціального статусу. Позаправова система ви­рішити ці колізії не здатна, бо для взаємоузгодження реальних су­перечних інтересів вона не має сили, яка перетворила б її норми на обов'язкові. Ситуація, коли недоліки правової системи регулюван­ня ведуть до спроб замінити виконання деяких її функцій діяльніс­тю позаправової системи і коли у виниклому вакуумі зростають мо­жливості протиправної системи, означає деградацію сфери правово­го регулювання соціальної поведінки, а значить, і всього механізму правової соціалізації особистості.

Ключовою ланкою всіх проблем механізму правової соціалізації є проблема особистості. Це пов'язане з тим, що і об'єктом, і суб'єк­том цього механізму є особистість. У першому випадку вона висту­пає як об'єкт впливу соціальних інститутів, референтних груп і окремих особистостей. Підкорення цьому впливові, а потім транс­формація його в такі риси особистості, що «із середини» визначають ставлення до правових норм і правової форми спілкування, і є про­цесом правової соціалізації особистості. Проте і соціальні інститути, і спільноти, що виступають як суб'єкти правової соціалізації, — це не абстракції, а відповідні об'єднання реальних, конкретних осо-

Розділ 5

бистостей, які і самі в свою чергу є об'єктами соціалізації. Отже процес правової соціалізації є не тільки сходженням від індиві­дуального до соціально-правового, але й рухом від загального до ін­дивідуального з тим, щоб це оновлене індивідуальне знову, на ново­му якісному рівні, повернулося до загального, соціально-правового. Схематично цей постійний рух можна відтворити так:

При розгляді механізму соціалізації в зазначеному вище аспекті він виступає як єдність трьох процесів:

— індивідуалізації застосування і використання санкціонованих
суспільством правових норм (зовнішній аспект соціалізації);

— перетворення правової поведінки і дотримання норм права у
внутрішню потребу окремих особистостей;

— фіксації індивідуального досвіду і перетворення його, як част­
ки загального досвіду, в практичну засаду змін у правовій системі
та її нормах.

Роль суб'єктного аспекту в механізмі і самому процесі правової соціалізації особистості полягає в тому, що саме він забезпечує реа­льне входження особистостей в певну систему суспільно-правових відносин. Конкретно це виявляється в тому, що він забезпечує:

— міжособистісне спілкування людей як членів певних соціаль­
них спільнот і як громадян;

— взаємний вплив особистостей як носіїв певних правових по­
глядів, цінностей, настанов тощо;

— узгодження інтересів і потреб, що люди хочуть реалізувати за
допомогою входження в певні правові відносини або шляхом запо­
бігання такому входженню;

— співставлення поглядів і переконань щодо права і правової си­
стеми і формування на цій основі власної правової свідомості;

Правова соціалізація особистості

— обмін досвідом участі у тих або інших правових відносинах і у діяльності певних правових інститутів.

Однак при найближчому розгляді всіх цих впливів на процес правової соціалізації виявляється, що всі вони регулюються розвит­ком і соціально-психологічним станом особистості, яка є безпосе­реднім учасником правової соціалізації.

Отже, ключове місце у всьому механізмі правової соціалізації по­сідає виховання особистості, тобто цілеспрямований вплив на неї з метою формування бажаних діяльнісних, соціокультурних, соціа­льно-психологічних і особистих якостей.

Будь-яке виховання, в тому числі і правове, завжди виступає як процес, головними сторонами якого є, з одного боку, навчання, а з іншого — надання особистості певної соціальної та соціально-психо­логічної спрямованості. Забезпечення єдності цих обох аспектів ви­ховання є основоположною передумовою їх вирішального впливу на характер правової соціалізації особистостей. Цей бік справи особли­во підкреслюється тому, що правове виховання іноді ототожнюєть­ся з навчанням, оскільки існує ілюзія, що головне — знати норму права, а далі вона, завдяки своєму нормативному характеру, авто­матично вплине на поведінку особистості.

Проблеми і навчання, і формування спрямованості особистості при будь-якому аспекті її виховання, в тому числі і правового, повин­ні вирішуватися, виходячи з її динамічної функціональної струк­тури. Ця динамічна структура являє собою певну систему (див. табл. 4).

Розділ 5

Опора на всю структуру якостей особистості з погляду правового виховання і єдності цього процесу з процесом правової соціалізації має подвійне значення. По-перше, лише системний підхід до проце­су правового виховання надає можливість забезпечити такі зрушен­ня в стані особистості, які б стали не тільки передумовою змін у правовій поведінці, а й надали б цим змінам рис внутрішніх особис­тих якостей. По-друге, саме на основі врахування особливостей кож­ної із функціональних підструктур особистості та їх певної ієрархії можна виявити головні етапи правового виховання і соціалізації, зміст і критерії їх ефективності, а також практичні підходи до ви­рішення проблем правової соціалізації. Якщо процес правового ви­ховання з погляду його соціального змісту розглядати як процес правової соціалізації, то передбачувані зрушення в стані особистос­ті, в її біопсихологічних, діяльнісних і соціокультурних рисах мож­на розглядати як стратегію соціалізації.

Оскільки процес правової соціалізації не може бути довільним і залежить від реальних якостей особистості, то зміни цих якостей виступають як відображення ефективності самого цього процесу. Іншими словами, правова соціалізація і зміни в ній можуть бути ви­явлені і оцінені з соціологічної точки зору лише на підставі вияв­лення особливостей входження особистості у правове спілкування з усіма суб'єктами права. А це, в свою чергу, може бути оцінене шля­хом аналізу змін соціальних якостей особистості або навіть цілих соціальних верств, спираючись на які, вони вступають у правове спілкування. Такий підхід обумовлений тим, що саме ці якості є со­ціальним індикатором того, у які правові відносини і з якою мірою соціальної ефективності особистість може вступати. Для оцінки осо­бистості як суб'єкта правової соціалізації і змін, що відбуваються в них, а значить і вияву на цій основі реальної ефективності її, пропо­нується система критеріїв (див. табл. 5), що враховує соціально-психологічні і соціологічні розробки вітчизняної і світової науки щодо особистості.

Зміст і характер взаємодії особистостей в механізмі правової со­ціалізації, виконання ними одночасно ролей об'єктів і суб'єктів правової соціалізації дають підставу зробити висновок про те, що вона у своїй глибинній основі регулюється законами інформації. Поняття «інформація» слід розглядати на двох рівнях. Перший рівень — загальновживаний: інформація визначається як передача знань або відомостей від однієї людини або групи за допомогою ус-

Правова соціалізація особистості

ної чи письмової мови, а також відповідних символів (позначок). Другий рівень — методологічний: інформація виступає як відтво­рення розмаїття якостей одного об'єкта в іншому внаслідок їх вза­ємодії.

Теорія інформації, як вираження сучасних поглядів на законо­мірності функціонування соціумів, розглядає поняття «інформа­ція» на вищому, методологічному рівні. Що ж стосується проблем правової соціалізації особистості, то вони повинні аналізуватися на обох рівнях. Недооцінка загальновизнаного підходу означала б нех­тування безпосередніми практичними аспектами інформаційного забезпечення процесу правової соціалізації. Ігнорування методоло-

Розділ 5

Правова соціалізація особистості

гічного аспекту призвело б до спрощення проблеми і неможливості дати наукову оцінку деяких надзвичайно важливих її аспектів.

Значення методологічного підходу до проблеми інформації має два головні аспекти щодо питань правової соціалізації особистості. Перший полягає в тому, що людей цікавить не просто знання змісту норми права, а і його реальна дієвість і ті соціальні обставини, які визначають можливість застосування і фактичну ефективність нор­ми права. Позитивний вплив норми права має місце лише в тому ви­падку, коли застосування норми права є реальним, не супроводжу­ється формально не фіксованими, а фактично існуючими майнови­ми, соціальними і психологічними втратами. Саме цей бік справи і має цікавити в першу чергу соціологію права і досліджуватися нею, бо для неї проблема інформації не зводиться до формального засво­єння змісту правової норми.

Другий аспект методологічного підходу до проблеми інформації полягає в тому, що інформація — це таке її різноманіття, яке у про­цесі його засвоєння особистістю набуває нових якостей згідно з вну­трішньою організацією об'єкта інформації. З погляду інформацій­ного забезпечення механізму правової соціалізації особистості це має фундаментальне значення. Адже правовий соціалізуючий вплив правової системи залежить не тільки від якості самої системи і пра­вових актів, на які вона спирається, але й від соціальних і соціаль­но-психологічних характеристик особистостей, з якими ця система інформації взаємодіє. Саме тому загальне і правове виховання осо­бистості виступає і як загальна передумова її правової соціалізації, і як основоположна засада соціалізуючого впливу позитивної соціа­льної інформації.

Проблема правових знань особистості і розширення інформації в цій сфері породжується насамперед тим, що у процесі функціону­вання правової системи виникає необхідність застосування право­вих актів для оцінки поведінки і діяльності фізичних і юридичних осіб, а також винесення щодо них рішень в конкретних ситуаціях. Якщо застосування цих аспектів ставити в залежність від їх знан­ня, то це не тільки може призвести до зловживання посиланням на необізнаність, але й не відповідатиме дійсності.

Справа в тому, що кожен правовий акт реально розрахований на певну спільноту людей. Наприклад, закони зі сфери фінансового права мають всезагальну обов'язковість, але практично з ними зу­стрічаються ті, чия діяльність пов'язана саме з фінансами. Відомо

також, що великими «знавцями» кримінального права є саме ті, хто його порушує і на кого в першу чергу розрахований криміналь­ний кодекс.

Спільноти, на які розраховані закони, можуть мати різний рівень — від групи людей зі спільною специфічною ознакою до мас­штабів усього суспільства (наприклад, конституційні норми). Однак це не змінює суті справи — адресність є однією з основоположних ознак будь-якого правового акта.

Положення правового акта мають перебувати у певному співвід­ношенні з загальновизнаними соціальними нормами і певними тра­диціями, з інтересами і принципами їх реалізації щодо тих, кому цей акт адресований. А це означає, що спільноти, на які розрахова­ний правовий акт, не тільки зацікавлені знати його і будуть усіма доступними їм засобами прагнути до цього, а й знають основополо­жні принципи тієї сфери законодавства, до якої відноситься право­вий акт, як правило, докладно обізнані з уже існуючими законами, а тому досить легко і швидко сприймають те нове, що пропонує но­вий правовий акт. Слід також зважити і на те, що ті, на кого розра­хований правовий акт, саме тому, що він стосується їх специфічних інтересів, завжди обмінюються інформацією та її оцінкою щодо но­вих правових актів.

Отже, можна зробити висновок, що необізнаність, окрім тих ви­падків, коли правові акти свідомо приховуються від оприлюднення, все ж є винятком, а не правилом — і ці винятки мають індивідуаль­ну природу походження. Суспільство намагається нейтралізувати їх, а тому, незважаючи на презумпцію принципу обізнаності, ви­знає існування протиріччя між загальною природою обізнаності та індивідуально обумовленою можливістю необізнаності — і створило механізм його вирішення. До цього механізму, окрім забезпечення індивідуального вивчення правових знань і суспільної системи їх розповсюдження, слід віднести інститут адвокатури, юридичне кон­сультування, а у сфері застосування кримінального права, тобто там, де вживаються особливі форми державного примусу, — діяль­ність захисників у кримінальному процесі, запрошених органами дізнання, слідчими органами чи судом або суддями.