Класичні теорії в соціології права: М. Вебер, Е. Дюркгейм, К. Маркс, Т. Парсонс

І \-т

Розділ 2

Що є механізмом «розмежування протидіючих інтересів», завдяки чому встановлюється «належний порядок суспільних відносин*?¹. «Перетворення інтересу в право здійснюється саме через обмеження іншого, протилежного інтересу, встановлення відповідного обов'яз­ку. Право... не є охорона інтересу взагалі..., а тільки охорона одного інтересу у відношенні до іншого»². Право має дуалістичну природу: його складають як юридичні норми (об'єктивний елемент), так і юридичні відносини (суб'єктивний елемент). «Юридичні відноси­ни — життєві, побутові відносини, але врегульовані юридичною нор­мою»³.

Витоки права Коркунов пов'язує не з державою чи політичною системою, а з «громадянським суспільством». «Державна влада є силою, що заснована на усвідомленні людьми своєї залежності від держави», а остання є «суспільним союзом, наділеним самостійною силою примусу», який виникає і функціонує як засіб втілення пра­ва в життя⁴. Оскільки носіями державної влади стають не лише ор­гани держави, а й громадянське суспільство, воно отримує можли­вість обмеження держави, а право постає не як «право держави», а «право суспільства».

Отже, у працях М. М. Коркунова були запропоновані принципо­во нові підходи в аналізі права та держави, що були соціологічними за своїми методологічними основами, хоча проблема можливості ви­ділення спеціалізованої дисципліни (соціології права) ним не стави­лася⁵.

М. М. Ковалевський розглядає проблеми використання соціоло­гічного підходу в зв'язку з розглядом генетичних та історико-порів-няльних аспектів права та держави. Російська компоративістика була насичена «соціологізмом» і «значно більшою мірою заслугову­вала назви соціологічної, ніж численні течії, що афішували свій со­ціологізм»⁶. Він не зводить право до держави, вважаючи його від­носно самостійним утворенням, що має плюралістичний характер,

¹ Коркунов Н. М. Лекции по общей теории права. — СПб., 1907. — С. 39,
57, 227.

² Коркунов Н. М. Указ и закон. — СПб., 1894. — С. 237.

³ Коркунов Н. М. Лекции по общей теории права. — С. 120.
^л Там само. — С. 246.

⁵ ОигиіісН О. ІЬМ. — Р. 45.

⁶ Туманов В. А. Буржуазная правовая идеология: К критике учений о праве. —
М., 1971. — С. 248.

Історія соціології права

оскільки визначається не тільки волею держави, але й створюється як продукт взаємодії соціальних спільнот. Держава не створює пра­во, а визнає його як факти соціального життя. Ковалевський відзна­чає обмеженість тогочасної юридичної науки, «яка втратила усвідом­лення того зв'язку, в якому право поєднується з ростом культури та громадянства»¹. В правознавстві мають існувати як взаємодоповню­ючі три підходи до аналізу правових явищ; догматичний, історич­ний, соціальний (соціологічний).

С. А. Муромцев створив найбільш завершену та послідовну со­ціологічну концепцію права в російській юридичній науці, яка не просто базувалася на використанні соціологічних підходів, а мала замінити традиційний («юридичний») підхід². «Правознавство має стати розділом соціології», зосереджуючись на дослідженні не пра­вил формально-логічної обробки діючого права, а на відкритті со­ціологічних законів розвитку... права як певної сукупності соціаль­них явищ»³. «Догматику права»(власне юриспруденцію) він вважав не «наукою, а мистецтвом», тобто прикладною, технічно-допоміж­ною дисципліною, що дає практичні орієнтири для професійно за­йнятих у сфері правозастосування⁴.

Фундаментом «дійсно наукового пізнання права», стверджував Муромцев, має бути функціональний підхід, тобто необхідно отри­мати «точне уявлення про функцію, для виконання якої створена норма». Але «пізнання цієї функції вимагає історико-культурного дослідження норми»⁵. Звідси процес правотворення розгортається як механізм соціальної обумовленості, де «на виході» — норми дію­чого права, а «на вході» — взаємодіючі суспільні чинники: еконо­міка, політика, культура, соціальна структура тощо. Тому визна­чення права слід починати не з норми, а з тих соціальних відносин, що її обумовлюють. «Замість сукупності правових норм під правом слід розуміти сукупність юридичних відносин (правовий порядок).

¹ Кпвалевский М. М. Социология. — Т. 1. — С. 82. ' ОигиіісН С. — Р. 60.

* Муромцев С. А. Что такое догма права? — М., 1885. — С. 6—10. При цьо­му слід враховувати, що в його розумінні соціологія — це наука про сус­пільство взагалі, яке включає в себе не лише власне соціологію, але й де­які інші гуманітарні науки, наприклад, психологію, етику. ' Муромцев С.А. Определение и основное разделение права. — М., 1879. — 88—40.ч само. — С. 41.

НІ.І

Розділ 2

Історія соціології права

А норми є лише новим атрибутом порядку»¹. У зв'язку з цим він аналізує зміст, структуру та форму суспільних відносин та робить висновок про існування двох рівнів цих відносин: а) «фактичні» (або «правові»); б) відносини захисту (або «юридичні»). У своїй єд­ності вони складають «право в реальності». Однак при цьому «юри­дичний захист складає основну відмінність права, обумовлюючи всі інші його ознаки», що дозволяє дещо розширити визначення права: право — порядок відносин, що захищені юридичними засобами². Юридичні норми є одним з факторів цього порядку, що діють поряд з такими факторами як «юридичні настрої юридичного апарату», середовище реалізації норм, «доступність» об'єктів правового регу­лювання та ін. Наявність цих факторів активно впливає на зміст та структуру діючих нормативних систем, створюючи певні міри від­повідності юридичних норм реальним потребам суспільства. Тому необхідно розрізняти норми «мертві» та «живі»³.

Визнаючи вторинність юридичних норм щодо фактичних су­спільних відносин, С. А. Муромцев обґрунтовує необхідність судо­вої правотворчості за умови прискорення суспільних змін, «відста­вання» та «інфляційності» законодавства. Суд має виконувати функцію «постійного та поступового проведення в життя справе­дливості» по мірі виникнення невідповідності закону та життя»⁴.

У цілому теоретична позиція Муромцева була надто радикаль­ною та передчасною для російських умов кінця XIX — початку XX ст., щоб стати визначальною в офіційній юридичній науці та освіті, але її вплив на новаторські теоретичні підходи початку XX ст. був безсумнівним.

Характеризуючи процеси поширення соціологічного підходу в російській правовій науці, слід зазначити, що в них були включені і українські університетські центри (Київ, Харків, Одеса). Зокрема, значний вплив на початку XX ст. мали праці М. А. Гредескула, який намагався досліджувати право на базі «соціологічного мето­ду», «не як мертвий текст певного логічного змісту», що існує, а по­тім змінюється іншим, а як живе суспільне явище». Природу права

¹ Муромцев С. А. Определение и основное разделение права. — С. 47—48.

² Там само.—С. 164.
³Там само.—С. 153.

⁴ Муромцев С. А. Право и справедливость // Северньїй вестник. — 1892. — № 2.—С. 251.

як суспільного явища він намагався розкрити як «порядок відносин між людьми»¹.

Особливе місце в процесах «соціологізації» російської юридичної науки займають праці Л. Петражицького. У вітчизняній літературі його традиційно відносять до представників так званого «психоло­гічного напряму» в теорії права. Проте така оцінка в світлі сучасних уявлень виявляється не зовсім точною. Хоча він не використовував термін «соціологія права», його концепція знаходиться в проблем­ному колі цієї галузі знань, а методологія співзвучна мікросоціоло-гічним теоріям другої половини XX ст.² За свідченням А. Подгуре-цького, саме створення «соціології права» мало вінчати теоретичні пошуки Л. Петражицького. Західні дослідники називають Л. Пет­ражицького одним із засновників сучасної соціології права³.

Л. Петражицький відкидає тлумачення права як «команди, на­казу» «волі верховної політичної влади», визначаючи його через аналіз правовідносин. «Правовідносини не є чимось відмінним від правових обов'язків», оскільки «наші права закріплені за нами, на­лежать нам, як наш актив, борги інших людей...». «Те, що з погля­ду обтяження, пасиву однієї сторони є її правовим обов'язком, з точ­ки зору нейтральної точки зору називається правовідносинами»⁴. Проте це лише перший крок до розкриття сутності права, яке стає реальністю лише через відтворення в правових емоціях — особли­вих соціально-психологічних настроях, що виникають в результаті усвідомлення певних фактів буття. Реальний зв'язок людей відбу­вається через правові емоції. При цьому з правовим обов'язком по­в'язані правові емоції імперативного типу, а з домаганням — атри­бутивного типу. «Право, як особливий тип реальних феноменів утворюють етичні переживання, емоції яких мають атрибутивний характер»⁵. Л. Петражицький доводив, що офіційне право має від­повідати економічним потребам суспільства та рівню його мора-

¹ Гредескул Н.А. Современньїе вопросьі права. — Харьков, 1906. — С. 10 —

16. Он же. К ученню об осуществлении права. — Харьков, 1900. —

С. 234—235. ¹ Ко'ійегА., Кшазпешзкі ^. ТЬе (іеуеіортепі оі ЬЬе Восіоіо^у оі Ьа^ іп Роіапсі

// ІпіегпаіІопаІ .Іоигпаі ої іЬе 8осіо1о£у оі Ьа*. — 1985. — Уоі. 13. —

І'. 262. ¹ Тотавіс В. ІЬШ. — Р. 3.

Истражицкий Л. И. Теория права в государстве в связи с теорией

■ Фіївственности. — Т. 1.— СПб., 1909. — С. 51. І Нічпражицкий Л. И. Там само. — С. 85.

Розділ 2

Історія соціології права

льного розвитку, а позитивне право складає лише частину права, що реально функціонує. Він заперечував позитивістський підхід, згідно з яким лише держава творить право, встановлюючи його принципи, норми. В центрі його праць — дослідження впливу різ­них форм соціального буття на право, а також вплив права на реаль­ні феномени людської поведінки, суспільні інститути. Його виснов­ки щодо обумовленості генезису права та його стадій розвитку, мо­тиваційних та освітніх функцій права, концепція правової політики мали значний вплив на становлення та розвиток соціології права. Не випадково, що серед тих, хто слухав його лекції на юридичному факультеті Петербурзького університету були П. Сорокін, М. Тіма-шев, Г. Гурвіч, М. Лазарсон; троє останніх внесли значний вклад у становлення соціології права. За оцінкою А. Подгурецького, поль­ська школа соціології права сформувалася під безпосереднім впли­вом Л. Петражицького¹.

Проблематика соціології права і взагалі соціологічного підходу в правопізнанні особливо актуалізувалась наприкінці XIX — початку XX ст. у зв'язку з обговоренням вчення «вільного права», яке пред­ставляли такі дослідники, як Є- Ерліх, Г. Канторович (Австрія); Е. Юнг, Е. Фукс (Німеччина); Ф. Жені, Р. Салейль, Е. Ланбер (Франція) та ін. Головна проблема, що тут обговорювалася, була по­в'язана з ситуацією, що за умов стрімких економічних та соціаль­них змін ставала все більш типовою для правового життя європейсь­ких країн. Як має суддя вирішувати справу, коли закон «мовчить», або він неповний, має протиріччя тощо? Теоретики нової школи ви­ходили з того, що суддя не може відмовити в правосудді, але його рішення повинне спиратися на аналіз чинників, що мають позапра-вовий характер і складають так зване «вільне право». За таких умов судова процедура орієнтована на «вільний науковий пошук права». Є. Ерліх вказував, що прогалини в законі заповнюються правозасто-сувачем не з самої системи права за допомогою формально-логічних процедур (наприклад, аналогія), а за рахунок джерел (норм) поза-правового характеру — соціальних, релігійних, етичних тощо, які складали «живе право», що могло за допомогою соціологічних мето­дів виявлятись, описуватися, систематизуватися і використовува­тися в правозастосуванні. Тому правова наука розглядалася ним як частина соціології.

¹ Ро(і§огєскі А. іЬісі. — Р. 71.

Але існував і інший підхід. Наприклад, Ф. Жені вважав, що ін­формація про «чисті факти», отримана за допомогою соціологічних методів, ще не дає уявлення про норми, оскільки їх джерелом мо­жуть бути тільки певні апріорні моральні принципи, що складають «природу речей» і лише проявляються в емпіричних фактах соціа­льного буття. Фактично мова йшла про природно-правові принци­пи. Тобто соціологічний підхід був більш послідовним у Є. Ерліха, а його вчення про «живе право» є одним з перших типологічних різ­новидів парадигм у соціології права.

Важливо, що Є. Ерліх заперечував базовий принцип сучасної йо­му правової теорії про те, що держава є джерелом права, обґрунто­вуючи це гнучким історичним аналізом еволюції правових систем.

Його визначення права було настільки широким, щоб поглинути всі форми соціального контролю* оскільки він відрізняв його від мо­ралі, звичаїв тощо, але водночас ширше, ніж «державне» право. Він зазначав, що «живе право» домінує у всіх сферах життя і в цілому визначає правовий порядок, незалежно від того чи визначено воно офіційно державою, чи ні. Ніде чітко та однозначно не визначені «правові норми», які поглинають всі типи групових норм, включа­ючи навіть ті «норми рішень», якими керуються офіційні суди при розгляді справ. У пошуках «живого права» Є. Ерліх аналізував ос­новні соціальні інститути в їх реальному бутті. При цьому в методич­ному аспекті він підкреслював, що основними джерелами знань про «живе право» є: а) пряме спостереження життя; б) аналіз правових документів. Ці методи взаємодоповнюються оскільки «життя знач­ною мірою обминає суди, але правові документи його віддзеркалю­ють».

У Ф. Жені, що належав до школи «вільного права», саме з інте­ресу починається «науковий пошук права». Першим етапом проце­дури правотворення є відтворення інтересу в ідеях, коли визнача­ються потреби, що мають бути врегульовані правом, та відповідні їм юридичні механізми рівноваги інтересів. Відповідно законодавча техніка буде ефективною лише за умови урахування інтересів учас-мпків суспільних відносин'.

¹ Жени Ф. Законодательная техника в современньїх гражданско-правовьіх кодификациях // Журнал министерства юстиции. — 1906. — № 8—9. — С. 136, 138.

Розділ 2

Історія соціології права

Проте поява соціологічного підходу як прояву урізноманітнення методологічних орієнтацій в правопізнанні не викликало у сучасни­ків захвату. Більш поширеним був настрій занепокоєння. Активно обговорювалася тема кризи правопізнання.

Одне з найбільш ґрунтовних заперечень щодо не тільки методо­логічних претензій, але й самого існування соціології права в систе­мі юридичних наук було запропоноване Ґ. Кельзеном у його «чисто­му вченні» про право. Він виходив з необхідності чіткості «розпо­ділу праці» між «наукою права» (юриспруденцією), «філософією справедливості» та соціологією. В його інтерпретації соціологія — це наука, що досліджує людську поведінку в будь-яких проявах, в тому числі і у зв*язку з дією права. Проте соціологія не може до­сліджувати правові норми, оскільки це сфера «належного» і будь-які спроби пов'язати світ належного, нормативного (Зоііеп) і сущого (8еіп) виходять за межі її предмета і не дають об'єктивного знання. Тому соціологія права ставала неможливою. Слід зазначити, що й сам Кельзен, а особливо його послідовники, відзначали необхідність розгляду правових норм в їх соціальному контексті, але вже за ме­жами правової науки¹.

У російському правознавстві позицію домінуючої формально-до­гматичної юриспруденції відносно можливості існування соціології права («соціологічного правознавства») висловив Г. Ф. Шершене-вич, який заперечував як «заміну догми права — соціологією права, так синтетичну загальну теорію права, яка б поєднувала догматич­ний та соціологічний підходи». «Соціологічне дослідження право­вих явищ можливе лише для загальної соціології. Дослідження будь-якого аспекту (наприклад, права) в зв'язку з іншими сторона­ми суспільного буття не може становити предмет спеціальних наук, наприклад, правознавства, оскільки це є саме соціологія»².

Виходячи з сучасних уявлень про предмет, проблематику та пізнавальні структури соціології права в розмаїтті теорій як мину­лого століття, так і більш сучасних, чітко вирізняються певні «ви­хідні моменти», теоретичні конструкції, що стали вирішальними

Е. ІЬкі. — Р. 32. ² Шершеневич Г. Ф, Общая теория права. — Вьіп. 1. — М., 1911. — С. 54.

для інституалізації соціології права та її розвитку. Такі теорії зви­чайно називають «класичними», відносячи до них найчастіше вчен­ня М. Вебера, Е. Дюркгейма, К. Маркса, Т. Парсонса. Неважко по­мітити, що «класичні теорії в соціології права» спиралися на певні загальносоціологічні і навіть соціально-філософські парадигми, що стали віхами розвитку гуманітарного знання в цілому. Тому спеціа­льною темою нашого огляду буде аналіз змісту цих теорій та визна­чення шляхів їх впливу на розвиток соціології права, особливо в контексті пошуків базової концептуальної моделі побудови цієї нау­кової дисципліни.

З ім'ям видатного французького соціолога Е. Дюркгейма пов'я­зана класичпа парадигма в соціології права, що залишається одним з теоретичних підвалин сучасної соціології права.

За свідченням Р. Томашича, ідеї Е. Дюркгейма мали значно біль­ший вплив на сучасну соціологію права, ніж теоретична спадщина М. Вебера. Це стосується, зокрема, дослідження ролі соціальних конфліктів у суспільних відносинах, вчення про покарання, про зв'язок права і форм соціальних відносин, концепції аномії тощо¹. Але значення вчення Е. Дюркгейма полягає не тільки в формулю­ванні основних положень власне соціології права, але і в тому, що він зробив для формування соціології як науки. «Соціологія Дюрк­гейма і соціологія як наука взагалі, — зазначав П. Лакомб, — май­же синоніми»².

Наприкінці XIX ст. в соціологічній науці стала очевидною безпер­спективність класичної позитивістської парадигми та необхідність виявлення альтернативних шляхів побудови соціологічної теорії, що була б здатна відтворити специфіку суспільства, його відмін­ність від об'єктів дослідження в природничих науках. Тому соціоло­гічна теорія Е. Дюркгейма базується на певній моделі «соціологіч­ного методу», що дає уявлення не тільки про специфіку пізнаваль­них засобів, але й про предмет соціологічної науки³.

Визначаючи основи «соціологічного методу», Дюркгейм відстою­вав необхідність його поширення на інші соціальні науки, які по­ступово, по мірі того, як основою синтезу їх висновків стає соціоло-

¹ Тотаніс Н. ІЬій. — Р. 10.

² ЬасотЬе Р. Ьа теіЬосіе зосіоіо^ие ііе БигкЬеІт. — Рагіз, 1916. — Р. 1.

^я У даному випадку ми уникаємо детального огляду загальної соціологічної теорії, відсилаючи читача до спеціальних праць, наприклад: Осипова Е. В. Социология 0. Дюркгейма. — М.: Наука, 1978.

Розділ 2

Історія соціології права

гічний метод, перетворюються на різновид соціологічної науки¹. Та­кий підхід був типовим у соціології кінця XIX — початку XX ст., отримавши назву «соціологічного імперіалізму». Він свідчив про поширеність уявлень про соціологію як «науку наук», тобто універ­сальну теоретичну дисципліну, що, вивчаючи суспільство як тота­льність, має бути базисом всіх соціальних та гуманітарних наук. Проте з цим пов'язана й відсутність спроб визначити статус соціоло­гії права, можливість існування якої Дюркгейм ніколи не обговорю­вав, виходячи з оцінки соціології як «тотальної соціології науки», що поглинає теоретичну проблематику правових наук.

Визначаючи специфіку соціального і, відповідно, сутність пред­мета соціології, він спирається на теорію «колективних уявлень», що стає для нього базовою для побудови як гносеології, так і онтоло­гії соціології².

Соціологія має досліджувати «соціальні факти», які є «продук­том колективних уявлень» і суттєво відрізняються від біологічних чи індивідуально-психологічних явищ, оскільки вони мають ознаку «примусовості колективних уявлень» щодо індивідуальної свідо­мості.

Важливе значення мав висновок Дюркгейма про необхідність до­слідження соціальних груп, що є «основним субстратом суспільного життя, а також функціональної взаємодії індивіда та груп, в яких ре­алізуються каузальні зв'язки соціальної реальності»³. «Основним со­ціальним фактом» Е. Дюркгейм визнає «солідарність», яка набуває різної природи в його еволюційній моделі. У примітивних суспільст­вах існує «механічна солідарність», як солідарність «спільності со­ціальних ознак», у розвинених суспільствах — солідарність органіч­на, що базується на суспільному поділі праці. Саме так соціальність («солідарність») визначає зміст інших соціальних фактів⁴.

У праці «Суспільний поділ праці» (1893 р.) Е. Дюркгейм розгля­дає відповідність між формами соціальності та типами права. «Зов-

¹ СоШиеі К. 8осіо1о£у ої Ьа\у. — Р. 249.

² Детальніше див.: Дюркгейм 3. Социология и теория познания // Новьіе
идеи в социологии. Вьіп. 2. — СПб., 1914. — С. 33—64; Дюркгейм 3. Ме­
тод социологии. — К.; Харьков, 1899; а також: Осипова Е. В. Социология
3. Дюркгейма. — М.: Наука, 1978.

^я Дюркгейм 3. Метод социологии. — С. 104—139.

¹ Дюркгейм З, О разделении общественного труда. — Одесса, 1900. — С. 60—89.

нішнім, видимим проявом соціальної солідарності (тобто форми со­ціальності) є право, що дозволяє виявляти варіативність соціальної солідарності в її відображенні в праві»¹. Відповідно витоки варіатив­ності права слід шукати у його зв'язках з формами солідарності. Перш за все, Е. Дюркгейм вирізняє право, що відноситься до «ме­ханічної солідарності», або солідарності через тотожність, відсут­ність різноманіття, та право, що відноситься до «органічної солідар­ності», або солідарності через розмаїття. Перший тип представляє «каральне право», другий — сімейне, процесуальне, договірне, кон­ституційне право. Фактично так виявляються два різних типи юри­дичної регуляції, що базуються на різних формах соціальності (со­лідарності) і мають якісно відмінні типи санкцій (хоча при цьому зберігається їх спільна риса — «організованість», що в цілому від­різняє право від моралі, як «правил з розмитими, дифузними санк­ціями»). Право, що відповідає «механічній солідарності», має реп­ресивний характер санкцій (тобто вони пов'язані з позбавленням во­лі, власності, є обтяжливими для особи тощо), а право «органічної солідарності» має реститутивні санкції (тобто вони забезпечують відновлення прав, майна, повернення відносин до їх «нормальної форми»)².

Розвиток суспільства відбувається як перехід від механічної со­лідарності до органічної, що супроводжується співіснуванням реп­ресивного та реститутивного права. їх боротьба обумовлює суттєві риси конкретно-історичного розвитку правових систем. Зокрема, Дюркгейм досліджує трансформацію функцій держави, яка із зрос­танням органічної солідарності «все менше править» і «все більше адмініструє», реститутивне право витісняє право каральне. Цей процес має важливе соціальне значення: члени суспільства переста­ють бути «об'єктом втручання» держави, перетворюючись на рів­них партнерів, наділених широкими правами щодо контролю дер­жави у здійсненні її обов'язків щодо громадян³.

Наступна класична парадигма соціології права пов'язана з ім'ям М. Вебера, для якого соціологічний аналіз права був не просто мож­ливістю застосування розробленої ним загальної теорії, а важливим елементом її конструювання.

¹ Дюркгейм 3. О разделении общественного труда. — С. 112—114.

^аТам само. — С. 121—129.

^л Луковская Д. И. Указ.соч. — С. 74.

Розділ 2

Історія соціології права

Т. Парсонс зазначав, що «серцевиною соціологічного вчення Ве­бера є його соціологія права»¹. Водночас А. Хант стверджував, що соціологія права Вебера є найбільш значним вкладом у становлення соціологічного руху в правопізнанні².

Найважливішими елементами веберівської соціології права є такі:

а) концепція панування через використання державного апара­
ту, раціональні правила або закони є важливою формою регітимно-
го панування;

б) вчення про взаємодію політичних структур та права;

в) вчення про взаємодію права та економічної системи;

г) концепція соціальної ролі професіональних юристів.

Власне принцип «розуміння» є для М. Вебера вирішальним кри­терієм для визначення сфери, релевантної для соціології, і відокре­млення тих сфер, що принципово недоступні соціологічному ана­лізу. «Для соціології об'єктом пізнання є саме смисловий зв'язок поведінки». Тому «дія існує як поведінка, орієнтована на певний понятійний сенс, і є дією однієї чи багатьох окремих осіб». Цим визначається предметна область соціологічного аналізу правового життя. «Оскільки» право стає об'єктом дослідження соціології, остання має справу не з логічно вивіреним «об'єктивним» змістом правових принципів, а з діями (поведінкою) індивідів, серед детер­мінант та результатів яких значне місце посідають уявлення людей про «смисл» та «значення» певних юридичних принципів». Прого­лошуючи необхідність вивчення права у такій формі, у якій воно стає «значним» для окремих людей, що реально орієнтовані на ньо­го в своїй діяльності, Вебер протиставляє свій підхід тим вченням про право, що за основу беруть саме його «позитивний зміст». Од­нак важливо пам'ятати, що принцип «розуміння» обумовлює шля­хи пізнання права, а не характеристики його як реальності. Реаль­ність гнучка, вона може вивчатись іншими пізнавальними засоба­ми, тобто Вебер не поділяв «пансоціологізм» деяких своїх сучасників і визнавав юриспруденцію наукою про право, що дає принципово інше значення правової дійсності.

Виділяючи «соціальну дію» як елементарний соціальний факт, вихідну клітину соціального буття, Вебер проводить суттєво важли­ву диферерепутацію типів соціальної дії. Він вказує на існування чотирьох таких типів; а) цілераціонального; б) ціннісно-раціональ-

¹ Цит.: Тотазіс Я. ІШ. — Р. 9.

² Нипі А. 8осіо1о£іса1 Моуетепї,.

ного; в) афективного; г) традиційного¹. Ці типи розташовуються за­лежно від зростання міри раціональності, що відбиває роль раціона­лізації, як найбільш узагальненої ознаки суспільного прогресу в цілому (точніше кажучи — західного типу розвитку). Вищим про­явом раціоналізації він називає «формальну раціональність», яка є найсуттєвішою відміною сучасного суспільства від традиційного (« архаїчного »).

Веберівська концепція панування фактично витікає з його тлу­мачення «орієнтації на іншого» як суттєвої ознаки соціальної дії. «Панування, — пише він, — це шанс зустріти підкорення певному наказу»². Тобто панування — взаємне чекання: того, хто наказує, що його наказ буде виконано, і того, хто має підкорятися, що наказ буде мати бажаний характер. Залежно від «мотивів» (суб'єктив­ного смислу) підкорення панування може мати різний характер: «а) обумовлюватись інтересами, тобто цілераціональними виснов­ками щодо діяльності; б) обумовлюватися звичкою; в) мати афек­тивну основу, тобто спиратися лише на особисті схильності підда­них»³.

Ця загальна методологічна, тобто абстрактна, модель типології панування дає змогу визначити зв'язок типів панування і права.

Вебер визначав існування кількох типів права, яке може бути ра­ціональним або ірраціональним, а за спрямованістю — формальним або субстанційним. Раціональним право стає за умов, що його дія керована загальними правилами, а не суб'єктивними реакціями на окремі випадки або ірраціональними формальними засобами на зра­зок «пророцтв» тощо. Інший різновид становить субстанційно ра­ціональне право, яке утворюється за загальними правилами, що обумовлені ідеологічними системами, які відрізняються від власне правових, наприклад, системами моралі, релігійних цінностей, по­літичної ідеології. Формально раціональне право визначається зага­льними правилами таким чином, що і в матеріальному і в процесуа­льному аспектах до уваги беруться лише загальні чітко встановлені

' Детальніше див.: История буржуазной социологии XIX — начала XX в. —

:!76—278; Давидов Ю. Я. Вебер Макс. — С. 42—121. ¹¹ УґеЬег М. Віааіззогіоіоеіе. — Вегііп, 1966. — з. 99.

¹ іііііі. Типи панування, що звідси витікають, звичайно визначають як лега-м.по, традиційне, харизматичне. Детальніше див.: Давидов Ю. Н. Вказ. Праця. — С 74—121.

Розділ 2

Історія соціології права

обставини справи. Найвищим різновидом формально раціонального права є логіко-формальне право.

Одним з вузлових моментів вчення М. Вебера була теза про «ра­ціональну природу» правових інститутів сучасного західного су­спільства. Він стверджував, що в розвитку права та відповідних по-літико-правових процедур слід виділяти кілька стадій, від «хариз-матичного правовиявлення при посередництві «правових профілів» до найбільш розвиненої стадії, де відбувається «систематична роз­робка права та професійне здійснення судочинства особами, що для цього проходять спеціальну підготовку і володіють методами фор­мально-логічного мислення»¹.

Основою панування на цій стадії є цілераціональна дія, тобто її мотивація інтересами робить панування «легальним». Загальною рисою розвитку суспільства (держави) на такій стадії є те, що суб'єкти підкоряються не особистостям, а встановленим «законам». Такий тип підкорення є універсальним, поширюючись не лише на керованих, але й на керуючих, які мають діяти за жорстко визначе­ними формальними та раціональними правилами. Саме принцип «формально-правової визначеності обумовлює сутність легального панування», як однієї з основ сучасного суспільства як системи фор­мальної раціональності.

Класичним або «найбільш чистим типом» легального панування Вебер визнає бюрократію, яка ніколи не існує як соціальна тоталь­ність, а завжди комбінується з іншими політико-правовими фено­менами: монархією, представницькою демократією тощо. Однак саме бюрократія адекватна тим формально-раціональним формам економічного життя, що визначають західний тип суспільства, по­чинаючи з кінця XIX ст. «Бюрократія — це панування за допо­могою знання, в цьому полягає його специфічний раціональний ха­рактер»². За своїм змістом бюрократія — це діяльність «машини управління», що складається з чиновників, які: *1) особисто вільні і підкоряються лише діловому службовому обов'язку; 2) мають стій­ку службову ієрархію; 3) мають чітко визначену службову компетен­цію; 4) працюють на конкретних засадах, тобто принципово на ос­нові вільного вибору у відповідності до спеціальної кваліфікації; 5) отримують систематичну грошову винагороду; 6) розглядають

¹ Тітазке?/ N. ^Упаї із «зосіоіоцу оі 1937. — Уоі. 43. — Р. 225—235.

²ІЬМ. — Р. 165.

свою службу як єдину чи головну професію; 7) прогнозують свою кар'єру — «підвищення» або відповідно до старшинства по службі, або відповідно до здібностей, незалежно від позиції (оцінки) керів­ництва; 8) працюють в повному «відокремленні від засобів управ­ління» і без присвоєння службових місць; 9) підкоряються єдиним дисциплінарним нормам та є підконтрольними»¹.

Однак діяльність «машини управління» залежить не тільки від раціональних правил — «права», але й від політичних цінностей, які визначають загальну спрямованість функціонування та розвит­ку бюрократії. Привнесення політичних цінностей в процедури управління (панування) здійснюється політичними лідерами (ліде­ром)². Тобто він визнавав можливість (а в певному відношенні важ­ливість) доповнення легального панування — традиційним або навіть харизматичним. Його політичний ідеал утворювала така дер­жава, що органічно поєднувала «бюрократію» як раціональний механізм здійснення влади, політичного лідера, який має «хариз-му» та здатний виразити близькі та зрозумілі народу політичні цін­ності, та інститути представницької влади (парламент) «критично-контрольні» щодо бюрократії.

«Ренесанс» марксизму в 70-ті р. XX ст. спричинив дискусії щодо значення марксистської парадигми в розвитку соціології права.

Окремі висновки та оцінки правових явищ займали досить не­значне місце в роботах Маркса та Енгельса, що давало змогу окре­мим західним авторам взагалі заперечувати наявність марксист­ської парадигми. Так, П. Хьорст вважав, що «марксистська соціо­логія права не можлива»³.

Сучасні західні марксисти також відзначають відсутність у Марк­са завершеної концепції права і навіть більше того — «відсутність будь-якої політико-правової теорії», яка могла б бути використана для дослідження прямих проблем розвитку держави і права»¹.

На принципово інших оцінках базувалися дослідження теоретич­ної спадщини Маркса та Енгельса, що проводили в радянський час, особливо активно в 60—80-ті роки. Домінуючим було намагання :іиайти у «класиків» пряму відповідь на сучасні теоретичні запити, ¹ Цит.: ТітазкеПМ. — Р. 34—38.

"Детальніше див.: Давьідов Ю. Н. Вказ. праця. — С. 180—210. ¹ Ніпі Р. Оп іауг апгі 1<1ео1о£у. — Ьопсіоп, 1979, — Р. 32. ¹ Лпдерсон Перри. Размьішление о западном марксизме. На путях истори-ческого материализма. — М., 1991. — С. 125.

Розділ 2

Історія соціології права

що б цілому відповідало ідеологічним та методологічним орієнта­ціям офіційної суспільної науки на догматизацію та схематизацію марксизму.

У зв'язку з цим корисно пам'ятати ті теоретичні дискусії щодо застосування марксистської теорії для тлумачення правових пи­тань, що розгорнулися в перші роки Радянської влади і були іні­ційовані практичними потребами політико-правового розвитку но­вої держави. Так, Д. Могеровський вказував, що класики не створи­ли завершеної, цілісної соціологічної концепції права, але має бути використаний той «метод», який вони застосували для аналізу сус­пільного життя («діалектичний, соціально-класовий, прагматично-політичний, історико-матеріалістичний»)¹.

На це вказує й інший автор тих часів — І. Ільїнський: «Питання права цікавили основоположників марксизму лише як практичні питання, і взагалі — права і законність віддають старовиною в епо­ху диктатури пролетаріату»².

Тому, очевидно, варто прислухатися до оцінки сучасного дослід­ника, який ніколи не заявляв про свою належність до «марксис­тів». Ж. Карбон'є вважає, що «марксизм створив соціологію права, яку рішуче протипоставив буржуазній соціології права. Можли­вість розглядати марксистську соціологію права як реальний фено­мен він пов'язує з трьома фундаментальними положеннями: а) ме­тодологія історичного матеріалізму; б) вчення про класову бороть­бу; в) вчення про відмирання держави»³.

Сутність «історико-методологічного» розуміння права полягає в його інтерпретації як надбудови щодо економічної структури су­спільства, яка є «базисом» і визначає основну лінію причинно-на-слідкових зв'язків правової надбудови. Перетворення економічної структури у внутрішній момент політик о-правових інститутів є ста­новленням сутності права. Тому «кінцевою причиною всіх суспіль­них змін ... є зміна способу виробництва та обміну»⁴. В марксових політекономічних дослідженнях право найчастіше фігурує як спо­сіб вираження та реалізації відносин виробництва та обміну това­рів. У марксистській моделі «базиса — надбудови» ідея детермініз-

¹ МогеровскийД. Советское право и методьі его изучения // Революция пра­
ва. — 1922. — № 1. — С. 85.

² Ильинский И. Право и бьіт. — Л.; М., 1925. — С. 16.

³ Карбопье Ж. Юридическая социология. — С. 98.

^і Маркс К., Знгельс Ф. Соч. — 2-е изд., — Т. 19. — С. 210.

му, як основа їх взаємодії, доповнюється ідеєю «зовнішньої само­стійності» надбудови, що пояснює можливість впливу на право інших соціальних факторів і зворотного впливу права на базис¹.

Наступним базовим положенням є теза про класовий характер права та роль класової боротьби у правовому розвитку. Поділ су­спільства на класи породжує ситуацію, коли «економічно пануючий клас» на службу своєму «інтересу» ставить всі елементи надбудови і, перш за все, — право та державу. Тобто правом стає система норм, нав'язаних суспільству панівним класом через примус держави, яка є нічим іншим, як апаратом насильства одного класу над ін­шим. Право є зведеною в закон «волею класу, ... зміст якої визнача­ється матеріальними умовами» буття цього класу. Однак, робить висновок К. Маркс, «класова боротьба неминуче призводить до дик­татури пролетаріату»². Саме вчення про диктатуру пролетаріату стає, за словами В. І. Леніна, серцевиною політик о-правової теорії марксизму³. Це мала бути публічна влада пролетаріату, що спира­ється на насильство і не обмежується ні правом, ні законом, але в своєму розвитку втілює магістральну лінію політико-правового роз­витку — заміну держави «управлінням народу самим народом»⁴. «Суспільство, — писав Енгельс, — ... яке організує виробництво на основі вільної та рівної асоціації виробників, відправить державну машину на її справжнє місце в музей, поряд з прялкою та бронзо­вою сокирою»⁵. Тим самим «відмирає» право як соціальний інсти­тут.

Таким є загальний контур марксистської концепції права, яка її творцями не була використана для створення власне соціології пра­ва, оскільки мета їх наукових пошуків була не академічною, а прак­тично-політичною — «обґрунтування всесвітиьо-історичної ролі про­летаріату». Проте ця концептуальна схема використовувалась вже Марксом та Енгельсом для аналізу окремих проблем, що в світлі су­часних уявлень перебувають у предметній сфері соціології права. Наприклад, це дослідження проблем правосвідомості, особливостей «юридичного світогляду», ролі права як чинника економічних про­цесів тощо. Згодом марксистська соціологічна концепція розвива-

¹ Маркс К., Знгельс Ф. Соч. — 2-е изд., — Т. 25, ч. 1. — С. 334. ^аТам само. — Т. 28. — С. 427.

*Ленин В. И. Полн. собр. соч. — Т. 33.— С. 25.

*Маркс К., Знгельс Ф. Соч. — Т. 17.— С. 350.
"Там само. — Т.21. — С. 173—174.