ІСТОРІЯ АРХІВНОЇ СПРАВИ В УКРАЇНІ 7 страница

До реального формування НАФ Україна вперше в своїй історії приступила після відновлення незалежності. Основою вітчизняного НАФ стала українська частина ДАФ СРСР, а також передані на державне зберігання архіви та документи КПУ і ЛКСМУ Отже, на початку 1990-х років в Україні було ліквідовано паралельне існування двох архівних фондів і зроблено рішучі кроки щодо інтеграції національних архівних надбань, які поповнили близько 13 млн справ. У зв’язку з передаванням після ліквідації колишніх партархівів КПУ до державних архівних установ перед ними постало складне завдання: інтегрувати ці архіви, де на 1 січня 1991 р. налічувалося 65297 фондів (майже 11 млн справ), 134384 описів та інший обліково-довідковий апарат, у систему державних архівних установ, перевести їхню облікову документацію на єдині форми державного обліку документів НАФ. При цьому працівники держархівів не лише проводили перевірку наявності документів колишніх партархівів, а й склали понад 65 тис. листів фондів, завели понад 45 тис. нових справ на фонди первинних парторганізацій, які у партархівах не велися. Водночас було створено галузеві державні архіви, які активно почали збирати документи НАФ у системах збройних сил, внутрішніх справ, служби безпеки, гідрометеорології, геодезії і картографії.

Станом на 1 січня 2002 р. НАФ України налічував 60 млн од. зб., в тому числі в системі Держкомархіву було зосереджено 52,1 млн справ, серед яких документів науково-технічної документації – 639 тис., кінодокументів – 69,9 тис., фотодокументів – понад 1 млн, фонодокументів – понад 31,6 тис. од. зб. Документи НАФ зберігають не лише державні установи системи Держкомархіву (див. розділ 3), а й “архівні підрозділи державних наукових установ, музеїв та бібліотек”, де у зв’язку зі специфікою їх комплектування відклалися безцінні документи колекційного рівня.

Бібліотечні відділи рукописів історично сформувалися у XIX ст. як колекційні та архівні фонди у результаті цілеспрямованого збирання книжково-рукописної та писемної старовини на засадах самостійної археографічної діяльності бібліотек, за рахунок вкладів та придбання приватних колекцій. Основу зібрань становлять рукописні книги та писемні пам’ятки з найдавніших часів до наших днів, а також особові архівні фонди діячів науки і культури. В Україні такі фонди сформовані у кількох бібліотеках та академічних інститутах, яким надано статус архівних установ та право постійного зберігання документів на засадах державної власності. Серед установ НАН України це Інститут рукопису НБУВ, відділ рукописів Львівської наукової бібліотеки імені В. Стефаника, відділи рукописів Інституту літератури імені Т Шевченка, Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнології імені М. Рильського, Інституту археології, а у підпорядкуванні Міністерства культури та мистецтв України –відділи рукописів Одеської та Харківської наукових бібліотек. Тут сконцентровані рукописні документи, зібрані впродовж XVIII – XIX ст. різними просвітницькими установами, навчальними закладами, науковими товариствами та громадськими об’єднаннями, а також колекційні матеріали, придбані у XX ст. Найбагатшими серед них є фонди Інституту рукопису НБУВ, де зібрано близько 437 тис. од. зб. Тут зосереджено особові архівні фонди видатних учених-просвітників ХІХ – ХХ ст.: архів відомого громадського діяча, педагога В. Науменка, збирача старовини О. Лазаревського, історика-архівіста В. Модзалевського, професорів О. Кістяківського, М. Максимовича, В. Антоновича, В. Іконникова; академіків ВУАН: В. Вернадського, М. Василенка, Д. Багалія, О. Левицького, Д. Яворницького, В. Хвойки; автографи Тараса Шевченка, Марко Вовчок та ін.

Важливою складовою частиною НАФ є Архівний фонд Національної академії наук України (загалом близько 1 млн 100 тис. справ документів з паперовими носіями), документи якого зберігаються в архіві Президії НАН України, Інституті рукопису та Інституті архівознавства НБУВ. Зокрема в Інституті архівознавства НБУВ зберігається понад 20000 справ документів з паперовою основою – 302 фонди, в тому числі 8 фондів наукових установ, 2 колекції, 290 фондів особового походження, серед яких важливе місце посідають документи президентів Академії наук (В. Вернадського, Д. Заболотного, О. Богомольця, Б. Патона). Тут склалися також документальні звукозаписи нарад секції біологічних та сільськогосподарських наук за 1956 р., засідань Президії АН України за 1969 – 1980 рр. тощо.

Основна частина документів Архівного фонду НАН України зберігається у наукових та науково-технічних архівах 221 установ і організацій Академії, в тому числі у 113 науково-дослідних інститутах та їх відділеннях, 7 наукових центрах НАН України, 17 заповідниках, ботанічних садах, в обсерваторії, наукових бібліотеках, а також у 74 допоміжних організаціях – науково-технічних центрах, спеціальних конструкторсько-технологічних бюро, дослідно-конструкторських бюро, дослідних заводах та виробництвах. На початку XXI ст. підготовлена для передавання на постійне зберігання з наукових та науково-технічних архівів установ і організацій Академії 530 справ документів з паперовими носіями та аудіовізуальних документів.

Понад 100 тис. од. зб. важливих документів, згрупованих у 218 фондів і колекцій, зберігає відділ рукописів ЛНБ імені В. Стефаника. Це кириличні, латинські, польські рукописи (XIII – XX ст.); особові фонди членів “Руської трійці” – М. Шашкевича, І. Вагилевича, Я. Головацького; громадсько-просвітніх діячів – Барвінських, Заклинських, Грушевичів; бібліографів – В. Дорошенка, І. Левицького, І. Калиновича; етнографів і фольклористів – М. Дикарева, М. Кордуби, Д. Зубрицького та ін.

Рукописні фонди існують і в деяких навчальних закладах та музеях: у Національному музеї історії України в Києві та Національному музеї у Львові, Дніпропетровському історичному музеї, Чернігівському історичному музеї, Харківському історичному музеї, Одеському історико-краєзнавчому музеї та ін. Закон України “Про Національний архівний фонд та архівні установи” (ст. 302) визнає за музеями, так само як за бібліотеками, право постійно зберігати архівні документи, нагромаджені у музейних фондосховищах, а також поповнювати свої фонди і колекції профільними документами. Документи НАФ, які зберігаються у музеях, зосереджені у складі: а) основних фондів; б) музеїв архівів; в) поточного діловодства (облікова документація).

Особливе значення мають багатства основних фондів музеїв. Так, документальний фонд Національного музею історії України складають стародруки, рукописні документи, рідкісні авторські видання, що відображають соціально-економічний розвиток та культурне життя в Україні XIX – початку XX ст. Тут відклалися комплекси документів М. Біляшівського, В. Хвойки, Х.Алчевської та ін. У Національному художньому музеї документально-архівний фонд (57 окремих фондів особового походження й колекцій у кількості понад 6 тис. од. зб. за період XVII – XX ст.) виділено як допоміжний до основного фонду – мистецьких творів. Це фонди визначних художників: М. Бойчука, К. Костанді, Г. Нарбута, М. Попова, О. Сластіона, О. Сахновської та ін.

Важливою державною проблемою залишається поповнення НАФ документами культурної спадщини України, що перебувають за кордоном. Лише в архівосховищах Російської Федерації – Російському державному архіві давніх актів, Російському державному військово-історичному архіві (Москва), Російському державному історичному архіві (Санкт-Петербург), Відділі рукописів Російської Національної бібліотеки (Москва), Російській національній бібліотеці імені М.Салтикова-Щедріна та ін. зосереджено величезні масиви документів з історії України. Централізований облік документів “архівної україніки” здійснює Держкомархів. Виявлення таких документів і створення їх археографічних реєстрів та бібліографії проводиться у межах державної програми “Архівна та рукописна україніка” (див. розділ 12). Ці документи як складова частина НАФ підлягають поверненню в Україну у вигляді оригіналів або копій відповідно до міжнародних угод, внаслідок дарування, чи придбання.

НАФ України формується з архівних документів “органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій усіх форм власності, а також з архівних документів громадян та їх об’єднань”. Єдиною підставою включення архівних документів до НАФ є експертиза їх цінності, яку проводять експертні комісії різних рівнів (див. розділ 8). Експертиза цінності документів здійснюється за принципами об’єктивності, історизму, всебічності та комплексності згідно з ухваленим Кабінетом Міністрів України “Положенням про принципи і критерії визначення цінності документів, порядок створення та діяльності експертних комісій з питань віднесення документів до НАФ”, “Положенням про державну реєстрацію Документів НАФ”.

Складним питанням правового і практичного характеру є подання архівних документів на експертизу цінності фізичними особами – власниками цих документів. Відповідно до вимог Закону України “Про Національний архівний фонд та архівні установи” обов’язково мають подаватися на розгляд експертних комісій документи, які належать громадянам, у разі виникнення загрози знищення цих документів або значного погіршення їх стану, а також документи, від часу створення яких минуло понад 50 років, або які мають бути продані чи вивезені за кордон.

Отже, документи НАФ України, склад якого представлено документами, що повноцінно відбивають всі напрями життєдь яльності суспільства, зберігаються в державних архівних установах та приватних колекціях і перебувають під охороною держави. Облік, збереження і використання цього вельми цінного для держави інформаційного масиву є основними завданнями архівних установ України.

 

 

§3. Право власності на документи Національного архівного фонду

 

Суспільні відносини навколо історико-культурного надбання і, зокрема архівів в Україні, як і в більшості країн світу врегульовані відповідним законодавством. Одним із суттєвих чинників, що впливає на правовий режим регулювання відносин, пов’язаних з документами НАФ, є належність їх до певної форми власності.

Закон України “Про Національний архівний фонд та архівні установи” визнає будь-які форми власності на документи НАФ, передбачені Конституцією та законами України. Класифікація НАФ за аспектами власності передбачає такі категорії:

· документальні комплекси, що належать державі;

· комплекси, що належать територіальним громадам;

· документи, що є власністю суб’єктів господарювання недержавного походження, релігійних організацій та об’єднань громадян;

· приватні архівні зібрання, або окремі документи.

Визначення архівних документів, які підпадатимуть під юрисдикцію держави, було однією з перших проблем, що постали перед законотворцями України, як і в інших колишніх республіках СРСР. Предметом законодавчого регулювання стала сукупність історично цінних документів, які належать Україні або її громадянам. Таке регулювання здійснюється на рівних засадах, незалежно від того, у чиїй власності перебувають документи: держави, територіальних громад чи приватних осіб. Усі власники документів мають рівні права. Тому закон України не передбачає, як в деяких інших державах, розподілу НАФ на частини за формами власності. Адже збереження культурної спадщини, в тому числі документальної її частини, є турботою всього суспільства і насамперед його основного інституту – держави. Юрисдикція держави над НАФ не порушує основних прав власників документів та користувачів ними. Навпаки, через законодавче регулювання і державні гарантії умов для зберігання, примноження і використання НАФ забезпечується реальне здійснення цих прав.

Пріоритет держави орієнтований на вирішення головного завдання – забезпечення збереженості документів НАФ. Для його реалізації в законі передбачено державний облік архівних документів, державну реєстрацію і контроль за додержанням законодавчих вимог щодо їх зберігання, державну допомогу недержавним власникам НАФ і турботу держави про виявлення та збирання архівної україніки, повернення таких документів в Україну. В архівному законі на підставі вітчизняного і зарубіжного досвіду з питань реституції чітко зафіксоване узгоджене з міжнародним правом та архівною практикою формулювання щодо матеріалів українського походження, які опинилися за кордоном: до НАФ віднесені лише ті документи, що згідно з міжнародними договорами підлягають поверненню в Україну.

Відповідно до одного з конституційних прав особи “вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію” (ст. 34) Закон України “Про Національний архівний фонд та архівні установи” послідовно проводить право будь-кого володіти архівними документами і документами НАФ, створювати власні архіви чи передавати свої документи в інші архівні установи на власний розсуд і вільно користуватися відкритими архівними документами. Єдиною підставою для користування документами для кожної повнолітньої, дієздатної, ідентифікованої особи є її заява. До обов’язків фізичних осіб – власників цінних архівних документів – належить легалізація свого архіву шляхом реєстрації його в державній архівній установі. На власників архівних документів Законом (ст. 13) покладається завдання забезпечення збереженості документів НАФ. У разі недотримання належних умов збереженості власник може бути за рішенням суду позбавлений права власності на ці документи (ст. 11).

Відповідно до Конституції України (ст. 26, 34) іноземці та особи без громадянства мають рівні права щодо доступу до документів НАФ з правами громадян України. Кабінет Міністрів України може обмежувати доступ до документів НАФ громадян тих держав, в яких передбачено обмеження доступу громадян України до їхніх державних архівів. Закон надає державним архівним установам певні функції щодо контролю за дотриманням архівного законодавства.

Надання таких функцій забезпечується відповідним правовим механізмом. З цією метою архівний закон передбачає норму про обов’язкову реєстрацію архівних документів, які пройшли експертизу цінності. Якщо експертиза є архівною частиною процедури віднесення документа до НАФ, то державна реєстрація є юридичною частиною цієї процедури. Вона здійснюється з метою фіксації правового статусу документів, як документів НАФ, підтвердження права власності на них, а також для забезпечення державного контролю за їх збереженістю. З фактом реєстрації закон пов’язує виникнення, зміну або припинення певних прав і обов’язків щодо документів НАФ. Як передбачає положення про державну реєстрацію документів НАФ, власник документів зобов’язавши ставити до відома державну архівну установу, яка видала реєстраційне свідоцтво, про передачу права власності на документи або про будь-які зміни їх місцеперебування, умов зберігання. Відчуження документів у будь-якій формі має бути документально засвідчене: при даруванні чи пожертвуванні це можуть бути листи, відповідні свідоцтва, при купівлі – рахунок, угода про продаж, при успадкуванні – заповіт тощо.

Певні обмеження прав вільного володіння, розпорядження і користування документами НАФ торкаються лише випадків можливого завдання шкоди збереженості документів чи порушення законних інтересів держави, власника документів або інших осіб; виникнення загрози незаконного вилучення документів зі складу НАФ. Наприклад, власник документів НАФ не має права знищувати, пошкоджувати їх, змінювати зміст або безповоротно передавати за межі України.

Вивезення оригіналів документів НАФ за межі України забороняється. Винятком є тимчасове експонування документів на виставках, наукова експертиза або реставрація документів. У такому разі власник документів або його офіційний представник, установа, що вивозить документи НАФ за кордон, повинні мати дозвіл Держкомархіву. Вивезення копій документів НАФ та витягів з них здійснюється вільно після офіційного засвідчення їх державною архівною установою, де зареєстровані оригінали цих документів. На запобігання виснаженню національних архівних інформаційних ресурсів спрямовані певні обмеження щодо суцільного копіювання великих документальних комплексів.

З метою законодавчого визначення архівних документів як об’єктів, що мають цінність для власника саме як об’єкти рухомого майна, науковцями УНДІАСД розроблено методи грошової оцінки документів НАФ та віднесення їх до складу НАФ. Задля захисту законних майнових інтересів власника грошова оцінка документів НАФ здійснюється у разі купівлі-продажу та інших угод, пов’язаних з передаванням права власності, визначення розміру збитків у разі заподіяння власнику шкоди, проведення страхування документів.

Отже, з культурологічного боку, Національний архівний фонд України – це невід’ємна і важлива складова частина національної і загальносвітової культурної спадщини, сукупність належних Україні як державі цінних архівних документів, її найціннішими компонентами є унікальні документи, що вносяться до Державного реєстру національного культурного надбання. З архівознавчого погляду НАФ – не лише комплекс матеріальних носіїв із зафіксованою на них різними способами цінної ретроспективної документної інформації, а й найвища класифікаційна категорія. Водночас НАФ є правовою категорією, тому що вона в цілому або будь-якими своїми частинами вступає в певні правовідносини, породжує конкретні права, обов’язки і відповідальність юридичних і фізичних осіб. Крім того, НАФ – це глобальна, складно структурована інформаційна система, складова світових і вітчизняних інформаційних ресурсів.

 

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

 

1. Коротко охарактеризуйте розуміння сукупного архівного фонду держави в радянському архівознавстві.

2. Розкрийте зміст поняття “Національний архівний фонд України”. Чому для визначення сукупного архівного фонду України використано такий термін?

3. Які складові частини має Національний архівний фонд ?

4. Що становлять собою особливо цінні документи?

5. Що становлять собою унікальні документи НАФ? Яка особлива форма обліку передбачена для них?

6. Який архівний фонд існував у радянські часи паралельно з ДАФ та яка його доля?

7. Розкрийте передумови прийняття Закону України “Про Національний архівний фонд та архівні установи” та його значення для архівного будівництва.

8. Які основні відмінності має нова редакція Закону України “Про Національний архівний фонд та архівні установи” у порівнянні з попередньою?

9. Які принципи є визначальними для проведення експертизи цінності документів?

10. Охарактеризуйте форми власності на документи НАФ та права доступу іноземних громадян до цих документів.

 

 

РОЗДІЛ 5

 

АРХІВНА УКРАЇНІКА

 

За межами України у державних, корпоративних, церковних і приватних архівах та колекціях, бібліотечних і музейних зібраннях різних країн зберігаються величезні масиви інформації з історії та культури України. В історичній науці для визначення архівних документів, пов’язаних з Україною, що зберігаються за її межами, закріпилося поняття архівна україніка (аналогічно: росіка – для російських документів, полоніка – для польських). У бібліографії та книгознавстві терміни “rossika” чи “україніка” звичайно стосуються зарубіжних публікацій про Росію або Україну, як, наприклад, колекція “rossika” в дореволюційній Імператорській публічній бібліотеці в Санкт-Петербурзі. Серед бібліофілів за кордоном цей термін вживається щодо ранніх (до XIX ст.) книг, виданих у Росії (в тому числі слов’янських, що походять з Російської імперії). Порівняно недавно до терміна “україніка” було додано слово “архівна” з метою уточнення його змісту.

Архівна україніка є важливим інформаційним масивом і базовим історико-культурним потенціалом гуманітарної сфери знань. Вона дозволяє залучати до соціального обігу інформацію, яка формує духовність, закладає фундамент нової національної і соціальної психології, політики і культури. За Законом України “Про Національний архівний фонд та архівні установи” такі документи є частиною Національного архівного фонду і відповідно до міжнародних угод, підлягають поверненню в Україну в оригіналах або копіях.

Інформаційний масив архівної україніки формувався тривалий час. Систематичне вивезення документів та книжкових зібрань з України почалося за Петра І. Згідно з його наказом від 20 грудня 1720 р., київському губернаторові Голіцину доручалося оглянути і забрати вірчі грамоти та інші цінні документи разом з рукописними та друкованими книгами з монастирських архівів. Значну кількість документів захопило військо Меншикова під час розгрому Батурина 1708 р. Передавалися документи до Москви і внаслідок арештів українських державних і військових діячів. Так, під час слідства у справі гетьмана П. Полуботка було конфісковано частину документів Генеральної військової канцелярії, листування козацької старшини. Причинами вивезення архівних документів до столиць були реформи органів центральної та місцевої влади. Після ліквідації 1750 р. Канцелярії міністерського правління малоросійських справ у Глухові з неї у повному складі було вилучено і відправлено до Росії справи таємного діловодства. В результаті судової реформи 1861 р. тисячі пудів архівних матеріалів було вивезено до Москви. Славнозвісний архів греко-католицьких митрополитів після ліквідації Греко-католицької церкви у 40-х роках XIX ст. було перевезено з Радомишля до Петербурга. Найцінніші матеріали з давніх українських архівів звозилися до столиці на вимогу Петербурзької археографічної комісії у 1837 – 1840 рр. Найдраматичніші зміни відбувалися за радянських часів, коли було ліквідовано величезну кількість установ та націоналізовано їхні фонди. Відтоді за принципом права метрополії до Росії “законно” переміщувалися колосальні масиви документів, створені українськими установами на українській території. Так, 1924 р. почалася реквізиція документів Центрального чорноморського архіву у Миколаєві й перевезення їх до Петрограда. Згодом з України було вивезено документи майже всіх військових установ і підприємств. За неповними даними, протягом 1951 – 1972 рр. вивезено понад 3000 фондів обсягом 80 тис. справ з військової історії. Зокрема, 1956 р. з ЦДІАК УРСР до Ленінграда було відправлено цінний фонд 345, Штаб Одеського військового округу. Одна з останніх акцій відвертого пограбування українських архівів –передання до Москви 1991 р. значного масиву документів з архівів МВС та КДБ щодо руху опору більшовицькому режимові у 1940-х – на початку 1950-х років.

Архівні документи українського походження, які перебувають за межами України, є невід’ємною частиною багатьох зарубіжних документальних груп або колекцій документів у державних і приватних сховищах. Значні масиви архівної україніки не знайшли свого шляху до публічних сховищ і не були ані оцінені, ані описані взагалі. Багатьом зібранням загрожує руйнування через незадовільні умови зберігання, а багато унікальних цінних документів приречені бути викинутими наступними поколіннями чи новими власниками, які не зможуть визначити потенційної цінності цих матеріалів, написаних уже чужою для них мовою, із невідомої їм далекої країни. Більшість документів, вивезених з батьківщини емігрантами або привезених іноземцями додому з України, занадто фрагментарні й буденні для того, щоб заслуговувати на витрати, пов’язані з архівною обробкою. Але навіть ті, які потрапили до університетських бібліотек, історичних товариств та музеїв або архівів етнічних груп як зразки іноземної екзотики, переважно не описані, закриті для дослідників. Численні українські організації докладають великих зусиль до повернення на батьківщину архівної україніки.

В архівній україніці виділяють два головні комплекси: український, який складають документи, створені українським урядом, українськими установами або окремими особами, та зарубіжний – документи, створені іноземцями.

 

 

§1. Український комплекс

 

Український комплекс включає документи, створені Урядом України; місцевими органами управління Російської імперії або СРСР, що діяли на українських землях; іншими установами, зареєстрованими в Російській імперії або СРСР, чия діяльність відбувалася на сучасних українських землях; або окремими особами (незалежно від національності), що були підданими України, або етнічними українцями – підданими Російської імперії. Ці документи становлять першорядний інтерес для України як українська архівна спадщина в найширшому розумінні.

Зупинимося докладніше на характеристиці основних груп документів українського комплексу, який включає:

1. Офіційні документи давніх українських урядових установ, що діяли на сучасних українських землях (у тому числі будь-які фрагменти офіційних державних документів, створені українськими урядовими установами, а потім захоплені іншими імперськими режимами або вивезені за кордон емігрантами і, що тепер на законних підставах складають частину національної архівної спадщини України). До них належать документи Запорозької Січі та Гетьманщини XVIII ст. з резиденцією у Глухові та Чернігові, а також документи їх місцевих адміністративних органів; усі документи Центральної Ради та УНР доби української революції 1917 – 1920 рр., а також документи ЗУНР того періоду, коли уряд діяв ще на власне українських землях. Особливий науковий інтерес мають документи УНР. Після поразки незалежної Української держави в 1920 р. та падіння ЗУНР багато їхніх лідерів рятувалися втечею й забрали з собою деякі урядові документи. Протягом наступних двох десятиліть вони були розпорошені в Парижі, Берліні, Відні та Празі. Під час Другої світової війни велику кількість цих документів конфіскували нацисти. Після війни деякі документи потрапили до США, а інші були захоплені радянськими представниками й перевезені до Києва.

2. Дипломатичні та інші офіційні документи, створені за кордоном українськими місіями або представниками офіційних українських установ та організацій. До них належать документи постійного представника УРСР у Москві. Оскільки Україна була одним з офіційних членів-засновників ООН, вона має законне право на документи українських місій при ООН (Нью-Йорк), ЮНЕСКО (Париж) та інших офіційних міжнародних організацій. Так, з політичних причин після поразки УНР залишишся за кордоном закордонні дипломатичні документи. Це матеріали Посольства в Берліні, перевезені з Праги разом з колекціями Російського зарубіжного історичного архіву до Москви.

3. Офіційні документи центральних установ, яким владами попередніх імперських режимів було доручено адміністративну діяльність на українських землях. Це документи Росії, Польщі. Австрії, Угорщини, Австро-Угорщини, Румунії і Туреччини.

4. Офіційні державні документи провінційних, регіональних та місцевих органів, що перебували на українських землях, і були утворені владою попередніх імперських режимів (у тому числі документи КПУ радянського періоду).Відносно часів Російської імперії, наприклад, не виникає питання щодо місцевих губернських або судових документів, утворених російськими генерал-губернаторами або губернськими адміністраціями земель держав-спадкоємиць, усі вони є документами провенієнції цих держав і, таким чином, законною частиною їх власних архівних спадків. Отже, документи київського, волинського та подільського генерал-губернатора київського походження, і вони – частка української національної архівної спадщини.

5. Документи офіційних українських військових підрозділів або виразно українські складники документації російських (радянських) збройних сил. За кордоном перебуває порівняно мало офіційних документів українських військових підрозділів, хоча Україна дійсно має претензії принаймні на частину документів Чорноморського флоту, як стає ясним з резолюцій, що стосуються проблеми Чорноморського флоту взагалі. У будь-якому випадку може йтися про копії таких документів, на які претендують обидві сторони. До військових документів, на які можуть поширюватися претензії, належать документи українських підрозділів у складі імперських австрійської, польської, російської та радянської армій, у т. ч. місцеві документи щодо комплектації та оперативні документи місцевого військового командування. Багато місцевих військових документів було вивезено з України нацистськими військовими архівними службами під час Другої світової війни, і вони не були повернені. Багато інших місцевих військових документів було після війни вивезено до Москви й розмішено в центральних військових архівах.

6. Документи, що виникли за кордоном, за межами колишньої Російської радянської імперії внаслідок діяльності там представників інших недипломатичних офіційних українських (радянських) державних установ. Таких офіційних документів радянського періоду існує значно більше, аніж тих, що виникли в дореволюційні часи, тому що держава в цей період мала надзвичайні функції в усіх сферах господарського та суспільного життя, і, отже, й представників за кордоном було значно більше. Це документи офіційних українських торговельних місій, представництв преси та ін.

7. Документація українських недержавних приватних установ: ділові, церковні або культурні представництва, що офіційно не контролювалися державою. До цієї категорії належать документи закордонних представництв тих українських установ або організацій, що мали офіційний дозвіл на ділову діяльність у межах України. В більшості країн такі документи підпадають під Закони щодо приватної або корпоративної власності, хоча за радянського режиму вони скоріше за все були націоналізовані.

8. Документація нелегальних організацій або організацій у засланні та окремих осіб, у тому числі підпільних та дисидентських груп, що діяли на території сучасної України в часи російського імперського чи радянського режимів. Ця категорія пам’яток представлена документами українських політичних партій військових та мілітаризованих організацій, зокрема Української повстанської армії (УПА), переслідуваних релігійних угруповань, національних громад, груп та окремих осіб, що діяли й в підпіллі або були дисидентами. Проте через їх нелегальний і підконтрольний статус в умовах імперських режимів законність вимог чи права на повернення довести значно важче, аніж у випадку з офіційними, легальними установами, діяльність яких була дозволена. Протягом радянського періоду велику кількість нелегальної (яку іноді називали неофіційною) документації захопив союзний КДБ та його зарубіжні оперативні розвідувальні підрозділи, отож вони були інкорпоровані до документації КДБ. У багатьох випадках копії деяких творів української дисидентської літератури та підпільного самвидаву, а також періодичні видання, що виходили напівлегально, висилалися за кордон для публікації або для передачі через радіостанцію “Свобода” та інші, вони зберігаються в архівах радіо “Свобода” та “Вільна Європа” або українських груп на Заході. Багато паперів висланих українських “буржуазних націоналістів” були захоплені нацистами в різних європейських країнах. Більшість їх повернулася в Україну після війни, оскільки вони були знайдені радянськими представниками. Під час Другої світової війни нацистські органи також зібрали багато справ українських емігрантських організацій за кордоном. Незначна кількість документів тих груп, що діяли в Польщі, була, наприклад, захоплена радянськими представниками наприкінці війни. Вони зберігаються у фондах Російського центру зберігання та вивчення документів новітньої історії або в ДАРФ. Інші разом з матеріалами з Праги зберігаються в ЦДАВО України.