ІСТОРІЯ АРХІВНОЇ СПРАВИ В УКРАЇНІ 5 страница

В другій половині 1990-х років продовжувалося удосконалення підготовки кадрів. З цією метою було розроблено прогностичну концепцію архівознавчої освіти, в якій представлено конструктивні погляди на зміст, форми і методи організації підготовки спеціалістів архівної справи. Поряд із Київським національним університетом імені Тараса Шевченка підготовку архівістів започаткували Харківський національний університет імені В. Каразіна, Київський національний університет культури і мистецтв, Східноєвропейський університет імені В. Даля. Систематичності набули курси підвищення кваліфікації для різних категорій архівних працівників.

Статус самостійної держави змінив характер міжнародних зв’язків України в архівній сфері. Україна підписала угоди про співпрацю з багатьма державами – колишніми республіками СРСР, Болгарією, Польщею, Румунією, Швецією. Представника Головархіву України обрано членом Виконавчого комітету МРА, українських архівістів включено до складу Європейської комісії та професійних комітетів МРА. Українські архівісти залучалися до участі у розробленні і впровадженні архівних програм Ради Європи, роботи регіональних архівно-бібліотечних структур, регулярною стала участь українських архівістів у міжнародних науково-практичних конференціях, присвячених актуальним питанням архівної справи та стану джерельної бази історичних досліджень, реституції архівних фондів. Декілька з них проходили в Україні: Міжнародний симпозіум з правових питань реституції (1995), конференція з проблем збереження архівних і бібліотечних фондів (1999).

1999 року в Україні було запроваджено День працівників архівних установ – 24 грудня, започатковано галузеву наукову премію імені Василя Веретениикова (2000).

Отже, архівна справа в Україні має давню історію, національні традиції, тісно пов’язані зі світовими тенденціями розвитку архівістики. За багатовікову історію нагромаджено великий досвід збирання, зберігання документів та використання архівної інформації, удосконалення технологій та методик. Творче використання цього досвіду є важливим чинником зростання ролі архівів у духовному і державному житті, підвищення соціального статусу архівістів.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

1. Чим зумовлена необхідність вивчення історії архівної справи?

2. Дайте загальну періодизацію становлення і розвитку архівів в Україні.

3. Назвіть основні центри зосередження документальних матеріалів у найдавніші часи.

4. Покажіть на конкретних прикладах, як потреби суспільного розвитку і діловодство державних установ впливали на формування архівів.

5. Розкрийте особливості формування та функціонування архівів різних регіонів України.

6. Як адміністративні реформи XVIII – XIX ст. впливали на становище і долю архівів в Україні?

7. Які проекти архівних реформ вам відомі? У чому їх спорідненість та відмінність?

8. Чим зумовлена централізація архівної справи в Україні за роки радянської влади і яка її особливість?

9. Назвіть визначальні риси архівного будівництва в незалежній Україні.

¹ Літопис руський. – К., 1989. – С. 21.

² Яковенко Я. М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII (Волинь і Центральна Україна). – К., 1993. – С. 11.

³ Крип’якевич І. До історії українського державного архіва в XVII ст. // Записки НТШ. – Т. – 134 – 135. – Л., 1924. – С. 67 – 78.

⁴ ЦДІАК України, ф. 269, оп. 1, спр. 4021, арк. 7.

⁵ К истории церковных и монастырских архивов // Киевская Старина. 1891. – №7. – С. 148.

⁶ Архів Коша Нової Запорозької Січі. Опис справ. 1713 – 1776. – К., 1991. С. 18.

⁷ Каталог Московского отделения Общего архива Главного ІІІтаба. Опись дел фельдмаршалов графа Румянцева-Задунайского и князя Потемкина-Таврического (193 и 194 описи). Вып. III. – СПб., 1892. – С. 29.

⁸ ЦДІАК України, ф. 442, оп. 152, спр. 154.

⁹ Там само, спр. 232 “в”, ч. 1.

¹⁰ Записки Императорского Одесского общества истории и древностей. Т.XIV – Одесса, 1886. – С.1.

¹¹ ЦДІАК України, ф. 2017, оп. 1, спр. 284.

¹² ЦДІАК України, ф. 442, оп. 38, спр. 181, арк. 7.

¹³ Свод военных постановлений. – 1869. – Кн. 5. – С. 262.

¹⁴ ЦДІАК України, ф. 1396, оп. 1, спр. 78, арк. 4 –5 зв.

¹⁵ Держархів м. Києва, ф. 163, оп. 7, спр. 266, арк. 1.

¹⁶ ЦДІАК України, ф. 442, оп. 152, спр. 232 “в”, ч. І, арк. 251.

¹⁷ Делеган М. В. До питання про історію архівної справи на Закарпатті / Українське архівознавство: історія, сучасний стан і перспективи. – Ч . 1. – К., 1997. – С. 144.

¹⁸ Сборник материалов, относящихся к архивной части в России. Т.II. – Пг., 1917. – С. 191.

¹⁹ ЦДІАК України, ф. 442, оп. 152, спр. 232, ч. І, арк. 89 зв.

²⁰ ЦДІАК України, ф. 2017, оп. 1, спр. 281, арк. 1.

²¹ ІР НБУ, ф. 83, од. зб. 12, арк. 1 – 6 зв.

²² Грушевський О. Сучасне українське архівознавство // Україна. – 1918 – Кн.. 1/2. – С. 82.

²³ ІР НБУ В, ф. 68, спр. 37, арк. 1.

²⁴ ЦДАВО України, ф. 3504, оп. 1, спр. 2а, арк. 61.

²⁵ ДАРФ, ф. 5325, оп. 10, спр. 856, арк. 39 – 40.

²⁶ Мітюков О. Г. Радянське архівне будівництво на Україні. – К., 1975. – С. 172 – 173.

РОЗДІЛ 3

АРХІВНА СИСТЕМА ТА СИСТЕМА АРХІВНИХ УСТАНОВ

Архівознавство, як і кожна наука, послуговується певними категоріями, поняттями, термінами як вищою формою раціональної фіксації знань про той чи інший предмет, явище, факт. Поняття є способом відображення знання, інструментом пізнання і наукового дослідження. До визначальних архівознавчих категорій належать поняття: “архівна система”, “архівна справа”, “система архівних установ”, “мережа архівних установ”, що розглядаються в цьому розділі.

§1. Поняття “архівна система”, її основні види

Слово грецького походження “система” означає цілісність, яка базується на певних складових частинах і елементах, пов’язаних між собою відповідними взаємозв’язками і спільними ознаками. Архівна система – це сукупність основоположних принципів організації архівної справи, способів технологій її ведення, що забезпечують цілісність та скоординованість функціонування архівних установ. Архівна система має конкретно-історичний зміст, є похідною від суспільно-державного ладу, політичного устрою, національно-культурних традицій держави, регулюється відповідними законодавчими актами і функціонує в правовому полі. Таке трактування архівної системи відрізняється від підходів радянського архівознавства, за яким архівні системи поділялися на соціалістичні та буржуазні, оцінювалися з класово-партійних позицій.

Осмислення суті архівної системи дає можливість засвоїти її особливості, зіставити сильні й слабкі сторони, глибше вникнути в тенденції і перспективи розвитку архівної справи – галузі життєдіяльності суспільства, що охоплює наукові, політико-правові, культурологічні та техніко-економічні аспекти організації зберігання архівних документів та використання їх інформації. Тобто, ця суспільна сфера безпосередньо пов’язана зі збереженням історичної пам’яті народу, збиранням, зберіганням, використанням документально-інформаційних ресурсів країни, її функціонування, як і інших сфер суспільного життя, регулюється законодавством і має правовий характер.

За принципами побудови і характером управління архівні системи з певною мірою умовності поділяють на дві основні групи: централізовані, де управління архівною справою здійснюється єдиним державним органом на спільних засадах, і децентралізовані, що включають автономні підсистеми управління архівною справою. Однак у чистому вигляді такі системи майже не зустрічаються. Найпоширенішими є мішані системи з елементами централізму і децентралізму, міру співвідношення між якими визначають у кожному конкретному випадку.

Як показує досвід історії, централізовані архівні системи властиві країнам з абсолютистськими або тоталітарними режимами, що встановлюють тотальний контроль за всіма сферами суспільного життя, у тому числі архівною справою. Прикладом централізації архівної справи є архівна система колишнього СРСР. Однак ця система не мала цілісного характеру, оскільки архіви РКП(б) – ВКП(б) – КПРС було виділено в окрему ланку – централізовану й цілком підлеглу ЦК КПРС структуру, що перебувала під постійним наглядом партійних органів. Контролюючи всі архівні установи, КПРС встановлювала особливо пильний нагляд за діяльністю архівів НКВС – МВС, ВНК – ДПУ – КДБ, Міністерства закордонних справ та ін. Бюрократичний централізм позначився на архівних системах країн так званої соціалістичної співдружності.

Цілком централізована архівна система в Китаї, де з 1993 р центральна архівна установа і державне архівне управління було об’єднано в єдине управління, що функціонує під безпосереднім керівництвом ЦК КПК і Державної Ради КНР. У його віданні перебувають сім спеціалізованих архівних установ, Науково-технічний архівний інститут та журнал “Китайський архів”.

У більшості цивілізованих країн світу архівні системи склалися як державні, а управління ними має різний рівень централізації при забезпеченні досить широких самоврядних прав архівних установ. Пріоритет елементів централізації архівної системи зберігається у Франції, Бельгії, Італії, Португалії, скандинавських країнах.

Наприклад, у Франції організація архівної системи зумовлена адміністративно-територіальним устроєм та управлінням. Структура архівів Франції склалася ще наприкінці XIX ст. Організаційне керівництво державною архівною службою здійснювали міністерства внутрішніх справ, пізніше – освіти, а з 1958 р. – Міністерство освіти і культури, якому безпосередньо підпорядкована дирекція Національного архіву Франції з його головною інстанцією – відділом адміністративної служби і технічного нагляду. У Національному архіві Франції працює близько 400 співробітників і зберігається понад 800000 од. зб. Це одне з найбагатших архівосховищ Західної Європи. Генеральна дирекція архівів, керує регіональними та департаментськими архівами, здійснює професійний контроль і надає методичну допомогу комунальним, госпітальним, поточним архівам установ, проміжним і автономним архівосховищам. Поза компетенцією Генеральної дирекції перебувають архіви Міністерства оборони, Морського флоту, Військово-повітряних сил, Державної ради, Управління монет і медалей тощо. Генеральну дирекцію очолює генеральний директор, призначений Радою Міністрів. Вища архівна рада при Генеральній дирекції є консультативним органом, що збирається раз на рік. У перервах між засіданнями його функції виконує комісія, але її рекомендації не мають обов’язкового характеру. Впродовж 1980-х років французька архівна система зазнала помітних змін. 1982 року архівні служби всіх Департаментів одержали статус територіальних і здобули право самостійно формувати фонди державних закладів, розташованих у межах відповідного департаменту.

Політика децентралізації архівної справи притаманна Великобританії, США, Канаді, Німеччині, Японії та деяким іншим країнам. Суттєві реформи відбулися в архівній системі Великобританії. Національний архів Сполученого Королівства та Північної Ірландії, створений 1838 р., зберігає державні документи, що належать здебільшого Англії та Уельсу. Архіви Шотландії та Ірландії мають статус самостійних агенств, на які, крім суто технічних функцій, покладено організаційні та фінансові. Агентства організаційно підпорядковані міністрові та уряду. Агентство Національного архіву замикається на Лорд-канцлері, який очолює правові департаменти і судові органи. Директор Національного архіву Сполученого Королівства і Північної Ірландії є Головним архівістом держави. Діяльність державних архівів фінансується Міністерством фінансів, а координаційним органом є спеціальна рада керівників департаментів Національного архіву. Правове регулювання архівної системи здійснюється на підставі закону про архіви 1958 р. з деякими поправками 1967 р.

В Італії управління архівною справою покладено на Державну архівну адміністрацію. Для нагляду за недержавними архівами створено відповідні архівні інспекції. Згідно з законом 1963 р., італійські архіви є самоврядними інституціями, а Державна архівна адміністрація надає методичну допомогу, керує науковими дослідженнями в сфері архівознавства, інформаційними службами, підготовкою кадрів, організовує видавничу діяльність архівів.

Архівну систему США, відповідно до закону 1984 р., складають автономні архіви усіх штатів. На Адміністрацію з управління архівами та документацією як незалежний виконавчий орган покладено управління архівами та документацією лише в системі федерального уряду США.

Децентралізована архівна система Канади включає загальнодержавну, провінційні та територіальні ради архівів, відповідні асоціації архівістів. Визначальною є децентралізація архівної системи, при якій кожен архів перебуває на автономному становищі. Центрального архівного управління в Канаді не існує. Відповідно до закону про архіви 1987 р., консультативні функції покладено на Національний архів Канади, який збирає, зберігає і надає для користування історично цінні документи, створені урядовими структурами чи приватними особами, допомагає в управлінні документацією в межах федерального уряду, сприяє діяльності архівних товариств у країні, співробітництву їх з зарубіжними об’єднаннями архівістів.

Архівна системи Німеччини відбиває специфіку федерального устрою країни, деякі успадковані традиції широкої автономії земель, що дістали законодавче закріплення в зв’язку з утворенням германського союзу (1854) як союзу територіальних держав. У рамках архівної системи функціонують архіви колипіціх міст-держав Бремена і Гамбурга, у великих землях – Баден-Вюртемберг, Баварія, Саксонія та ін. – діють земельні архівні дирекції, яким підпорядковані державні архіви. У Нижній Саксонії, Північній Рейн-Вестфалії та Гессені діють архівні управління та підпорядковані їм по одному головному і 2 – 7 державних архівів. Переважна більшість архівів Німеччини має галузеве підпорядкування міністерствам культури своїх земель, а в Саксонії та Саксонії-Ангальт – міністерству внутрішніх справ. У період націонал-соціалізму (1933 – 1945) головним був Райхсархів, де зберігалися документи імперського уряду, його міністерств, відомств, судів. 1952 року було створено Федеральний архів, який не має адміністративно-управлінських функцій, але надає методичну допомогу федеральним установам у роботі з документами як потенційним фондоутворювачам. Маючи статус національного Федеральний архів співпрацює з архівами земель на принципах партнерського співробітництва, обміну досвідом. Координаційним центром архівістів Німеччини є Конференція архівних референтів, до якої входить представник Федерального архіву і представники 16 державних архівів земель. Вона не має ні статуту, ні постійної штаб-квартири, а її засідання відбуваються почергово на запрошення адміністрації того чи іншого архіву. На них розглядають найактуальніші проблеми архівної справи. В країні діє Спілка німецьких архівістів, практикується періодичне проведення “Дня німецького архіву”, наукових конференцій та “круглих столів”.

Отже, провідною тенденцією розвитку архівних систем в другій половині XX ст. була їх децентралізація, демократизація архівної справи, що відповідає процесам світової інтеграції, розвиткові комунікацій та інформаційних систем.

Архівна система України, як і будь-якої іншої країни, складалася історично. Вона має давню традицію і своїми витоками пов’язана з княжою добою Київської Русі та Галицько-Волинської держави (див. розділ 2). Тривалий час за радянської доби (1920 – 1980) їй були притаманні риси централізованої архівної Системи, характерні для всього СРСР. Із відновленням державної незалежності України (1991) в її архівній системі сталися істотні зміни, пов’язані з відродженням національних традицій архівної справи. Передусім реформувалося, набуваючи якісно нових рис, управління архівною справою, основним змістом якого стало створення оптимальних умов для нормального функціонування усіх ланок системи архівних установ.

Суттєві зміни сталися в архівних системах інших країн – колишніх республік СРСР. Кардинальні реформи проведено в Литві, Латвії, Естонії, де було прийнято перші закони про архівну справу. Значних змін зазнала система архівних установ Російської Федерації, де створено Федеральну архівну службу, прийнято закон про Держений архівний фонд РФ (1992), підготовлено Закон “Про архівну справу в Російській Федерації” (2002), реформовано архівні установи. В окремих суб’єктах федерації прийнято свої правові документи з архівної справи. Так, Державна рада Чуваської республіки прийняла закон “Про Архівний фонд Чуваської республіки і архіви” (1995) і створила Комітет у справах архівів.

Магістральним напрямом пострадянського архівного будівництва стала демократизація національних архівних систем у рамках державотворчих процесів та інтеграції їх у світове архівне поле. Реформування архівної системи України за період після проголошення державної незалежності відповідало загальним тенденціям. Протягом 1991 – 2001 рр. було здійснено організаційні заходи щодо уточнення профілю архівів та їх перейменування. Колишній Центральний державний архів Жовтневої революції, вищих органів державної влади і управління УРСР було перейменовано на Центральний державний архів вищих органів влади і управління України, Державний архів Кримської області дістав назву Державний архів в Автономній Республіці Крим. Якщо ці заходи мали здебільшого механічний характер зміни вивісок і уточнення назв структурних підрозділів, то значно складнішим було реформування колишніх партійних архівів. Партійний архів Інституту історії партії при ЦК компартії України було реформовано в Центральний державний архів громадських об’єднань України, що розширило його профіль та збільшило кількість джерел комплектування. Партійні архіви обкомів партії було організаційно ліквідовано, а їхні фонди передано до державних архівів відповідних областей.

Важливим рубежем реформування архівної системи України стало прийняття Верховною Радою України в грудні 1993 р. Закону “Про Національний архівний фонд і архівні установи”. 2001 р. до нього внесено ряд змін і затверджено його нову редакцію. Закон визначив поняття Національного архівного фонду як однієї із загальнонаціональних цінностей, зафіксував його як об’єкт права, заклав єдині основи системи архівних установ. Закон регулює суспільні відносини, пов’язані з формуванням, обліком, зберіганням і використанням Національного архівного фонду, та інші основні питання архівної справи.

§2. Система архівних установ України

З поняттям “архівна система” тісно пов’язані поняття система архівних установ, під яким розуміють ієрархічно побудовану сукупність архівних установ, та мережа архівних установ – сукупність архівних установ, розташованих на певній території. Систему архівних установ України складає сукупність архівів та архівних підрозділів, що забезпечують формування Національного архівного фонду, його зберігання та використання відомостей, що містяться в архівних документах, здійснюють управлінські, науково-дослідні та довідково-інформаційні функції в архівній справі. Архівні установи можуть засновуватися органами влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами на будь-якій формі власності. Належність державного архіву до певного рівня системи архівних установ (районного, міського, обласного, республіканського, загальнодержавного) визначає його ранг, що відповідає рівню державного органу чи органу місцевого самоврядування, який утворив цей архів, і складу документів, що у ньому зберігаються й підлягають зберіганню. Діяльність архівних установ регулюється Законом України “Про Національний архівний фонд і архівні установи”, правилами, положеннями, інструкціями, затвердженими центральним органом виконавчої влади У сфері архівної справи та діловодства, державними стандартами та іншими нормативно-правовими актами.

Систему архівних установ України складають такі групи:

· спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері архівної справи та діловодства;

· науково-дослідні установи;

· центральні державні архіви України;

· галузеві державні архіви;

· державний архів в Автономній Республіці Крим;

· місцеві державні архівні установи;

· інші місцеві архівні установи;

· архівні підрозділи державних наукових установ, музеїв, бібліотек;

· архівні підрозділи органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних і комунальних підприємств, установ і організацій;

· архівні підрозділи об’єднань громадян, релігійних організацій, а також підприємств, установ та організацій, заснованих на приватній власності; архівні установи, засновані фізичними особами;

· підприємства та організації у сфері архівної справи та діловодства.

Спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері архівної справи та діловодства є Державний комітет архівів України, на який покладено функції управління архівною справою, контролю і нормативно-методичного забезпечення ведення діловодства. У межах визначених законом повноважень Держкомархів бере участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері архівної справи та діловодства, здійснює нормативно-правове регулювання відносин, визначає перспективи і пріоритетні напрями розвитку, здійснює міжгалузеву координацію, функціональне регулювання тл міжнародне співробітництво. У своїй діяльності він керується Конституцією України, чинним законодавством, Положенням про Держкомархів. Його структура відповідає найголовнішим напрямам діяльності установ галузі: від формування НАФ, створення оптимальних умов зберігання і користування архівними документами, організації інформаційних систем, розвитку матеріально-технічної бази до розгортання міжнародного співробітництва. Спираючись на науково-дослідний потенціал галузі, співпрацюючи з установами НАН України, провідними університетами, Держкомархів виробляє стратегію архівного будівництва, конкретні програми її реалізації, впливає на матеріально-фінансове забезпечення архівів, кадрову політику. Він також контролює діяльність архівних установ і служб діловодства, організовує нормативно-правове та науково-методичне та інформаційне забезпечення їх діяльності. Держкомархів розпоряджається Національним архівним фондом, організовує його формування, державну реєстрацію, державний облік та зберігання його документів, використання архівної інформації.

Безпосередньо підпорядковані Держкомархіву архівні установи складають систему Держкомархіву України, до якої входять центральні державні архіви України, інші центральні державні архівні установи та місцеві державні архівні установи.

За складом документів, що підлягають зберіганню в них, (профілем) державні архіви поділяються на загальні й спеціалізовані; такі, що комплектуються, та історичні.

Загальні державні архіви зберігають документи незалежно від часу їх створення, виду матеріальної основи документів, способу і техніки закріплення інформації.

Спеціалізовані державні архіви зберігають документи, що обмежуються конкретним часом, тематикою, галузевою належністю, видами матеріальної основи документів, способом і технікою закріплення інформації. До спеціалізованих архівів належать Центральний державний архів громадських об’єднань України, Центральний державний кінофотофоноархів України ім. Г. Пшеничного, Центральний державний науково-технічний архів України, Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України, галузеві державні архіви.

Архівами, що комплектуються, є державні архіви, які здійснюють систематичне поповнення своїх архівних фондів документами, що утворилися в їхніх джерелах комплектування. Державні архіви, що зберігають закриті архівні фонди установ попередніх історичних епох є історичні.

Розглянемо докладніше місце і значення основних ланок системи архівних установ України у функціонуванні галузі. Провідна роль у формуванні НАФ та забезпеченні його збереженості належить центральним державним архівам. Вони створюються за рішенням Кабінету Міністрів України для постійного зберігання документів Національного архівного фонду загальнодержавного значення відповідно до свого профілю, виконання завдань та функцій держави з управління архівною справою і діловодством.

Найважливіші документи Національного архівного фонду, присвячені новітній історії України (після 1917 р.), зосереджені в Центральному державному архіві вищих органів влади і Управління (ЦДАВО) України. Він організований в Харкові наприкінці 1945 р. на базі документів Центрального архіву революції УРСР, Центрального архіву праці УРСР і Центрального історичного архіву. В 1970 р. архів було передислоковано до Києва в новозбудований комплекс споруд центральних державних архівів України по вул. Солом’янській, 24. До 1991 р. Установа мала офіційну назву Центральний державний архів Жовтневої революції, вищих органів державної влади і органів державного управління УРСР, що позначилося на профілі й характері комплектування архіву, формуванні його фондів. Переважна більшість документів архіву відклалася як спадщина органів державної влади і управління радянської доби: всеукраїнських з’їздів Рад, Верховної Ради УРСР, Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету, Президії Верховної Ради, Раднаркому УРСР і Ради Міністрів республіки, інших органів управління.

Багато документів, особливо органів юстиції, суду, прокуратури, Держплану, статистики, Міністерства фінансів України тривалий час були недоступними для дослідників. Демократизація суспільства і архівної справи створлила сприятливі умови для залучення усіх джерел до наукових досліджень. У сховищах ЦДАВО України зберігаються документи державних органів освіти, культури, мистецтва, особові фонди державних і громадських діячів, учених. Архів має понад 3 тис. фондів, близько 2 млн. справ, відповідний довідковий апарат.

Винятково цінні та унікальні документи й колекції зосереджені в сховищах Центральних державних історичних архівів у Києві та Львові. ЦДІАК України бере свій початок з 1852р. Формування його основних фондів, чисельність яких перевищує 1,6 тис., а одиниць зберігання понад 1,5 млн., завершилося після Другої світової війни. Тут зібрано колекції документів, що зберігалися у колишньому архіві при Університеті Св. Володимира в Києві, Всеукраїнському центральному архіві давніх актів, частини фондів Центрального архіву революції в Харкові та Київського обласного історичного архіву. ЦДІАК України зосередив у своїх фондах документи з 1369 до 1917 рр. Вони стосуються перебування українських земель у складі Литовсько-Руської держави, під владою Литви і Польщі, містять цінну інформацію про зародження українського козацтва, його боротьбу за національне визволення і державність. Важливими документальними збірками є архів Коша Запорозької Січі, документи Генеральної військової канцелярії, Малоросійських колегій та ін., значний масив документів діяльності російських владних структур в Україні XIX – початку XX ст., релігійних установ, зокрема Канцелярії київського митрополита, Києво-Печерської лаври, а також матеріали науково-технічного, історичного та культурних товариств. У фондах цензурних установ зберігаються документи, пов’язані з виданням та розповсюдженням творів Т. Шевченка, Л. Українки, І. Франка, М. Коцюбинського та ін. Гордістю архіву є фамільні фонди Ханенків, Максимовичів, Терещенків, Грушевських та ін. Цінну інформацію містять особові фонди істориків Д. Багалія, В. Базилевича, М. Владимирського-Буданова, М. Довнар-Запольського, В. Іконникова, І. Каманіна та ін.

У ЦДІАК України зберігається понад 40 колекцій мікрофільмів документів з української історії XVI – початку XX ст., виявлені під час підготовки до видання збірників документів, оригінали яких зберігаються в архівах Москви, Санкт-Петербурга, у рукописних колекціях зарубіжних бібліотек. Архів має досконалий довідковий апарат: інвентарні книги, систематичний, географічний та іменний каталоги, огляди фондів за тематикою, різні покажчики, бази даних.

Певну специфіку має Центральний державний історичний архів України у Львові, заснований як Центральний державний архів давніх актів у 1939 р. на базі Львівського архіву давніх актів. Тут зберігається 800 фондів. Найдавніші документи архіву датуються 1233 р. Тут представлено найстарішу гродську книгу Львова 1382 – 1389 рр., фінансово-адміністративні книги 1401 – 1414 і 1414 – 1426 рр., рукописні хроніки В. Зиморовича, Я. Юзефовича та ін. Колекції документів зафіксували інформацію про становище західноукраїнських земель у складі Речі Посполитої, під час Визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648 – 1657 рр., в них представлено 13 оригінальних листів гетьмана, документи польських королів і вельмож.

Унікальну цінність мають колекції карт і планів Львова XVI – XVII ст., інших міст, України в цілому. У фондах Львівського братства представлено документи про розвиток культури, освіти та мистецтва XVI – XVIII ст. Окремий розділ становлять документи з історії західноукраїнських земель періоду перебування їх у складі Австро-Угорської імперії. Вони стосуються господарського, культурного, релігійного і політичного життя населення краю. Неоціниме значення мають колекції документів про діяльність Наукового товариства імені Т. Шевченка, товариства “Просвіта”, Народного дому, театрального товариства “Українська бесіда”, Українського педагогічного товариства “Рідна школа” та ін. Реліквіями є і документи, пов’язані з іменами Т. Шевченка, І. франка, М. Грушевського, М. Драгоманова, М. Павлика, В. Гнатюка, М. Шашкевича, І. Вагилевича, Я. Головацького та ін.