ПЕРЕДМОВА

Ця праця є другим, виправленим і доповненим, виданням підручника “Архівознавство”, призначеного для студентів історичних факультетів вищих навчальних закладів України. Перше видання підручника побачило світ 1998 р. Його підготовку уможливили відновлення державної незалежності України, активізація історичних досліджень (в тому числі архівознавчих) та культурного життя, створення наукової установи в галузі архівної справи, реформування системи освіти. Символічно, що його було здійснено через 70 років після виходу праці видатного українського архівіста В. Романовського “Нариси з архівознавства: Історія архівної справи та принципи порядкування в архівах” (Харків, 1927), що свого часу стала першим підручником з архівознавства не лише в Україні, а загалом у тодішньому Радянському Союзі. Автори підручника “Архівознавство” мали на меті передусім відродження традицій національної архівознавчої думки.

Початок видання навчальної архівознавчої літератури в Україні пов’язаний з діяльністю першого навчального закладу, в якому відбувалася підготовка архівістів, – Київського археологічного інституту. Тут практикувалося друкування найважливіших курсів лекцій “по подписке”, що значно допомагало студентам в опануванні навчальними дисциплінами. Підготовці архівістів сприяли й опубліковані в 1930-х роках курси лекцій з архівознавства В. Веретенникова, посібник з архівного законодавства В. Мігуліна, “Архівознавство: елементарний підручник” (Харків, 1932).

За три роки навчальне видання пройшло ґрунтовну апробацію і дістало позитивну оцінку наукової громадськості, архівістів, представників вищої школи. При підготовці другого видання було враховано зауваження викладачів і студентів Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв, Київського національного університету культури і мистецтв, Харківського національного університету імені В. Каразіна, які безпосередньо користувалися підручником у процесі викладання і засвоєння курсу “Архівознавство”. В результаті такої творчої співпраці авторського колективу із “зацікавленими читачами” було внесено виправлення, уніфіковано визначення, проведено додаткове наукове редагування, уточнено структуру підручника, збільшено його наклад.

Необхідність другого видання зумовили також істотні зміни в архівній справі, розвиток комп’ютеризації державних архівів, затвердження низки нових нормативно-правових документів, у тому числі нової редакції Закону України “Про Національний архівний фонд та архівні установи” (2001). Відтак матеріал, викладений у підручнику, узгоджено з положеннями Закону, новими “Основними правилами роботи державних архівів”, “Основними положеннями науково-дослідної та методичної роботи державних архівних установ”, термінологічним та іншими галузевими стандартами.

У ході підготовки другого видання на веб-сайті Державного комітету архівів України було репрезентовано електронну повнотекстову версію книги (http://www.scau.kiev/Publicat/Archivoznavstvo.ua.html). Частота звернень користувачів до електронної версії – понад 300 копіювань за два місяці – засвідчила підвищений попит на неї. До праці спонукали й неможливість задовольнити численні запити щодо друкованого видання підручника через обмеженість накладу.

В основу концепції підручника покладено проблемно-хронологічний принцип викладення матеріалу і розуміння архівознавства як наукової системи.

Автори другого видання підручника – працівники Державного комітету архівів України, співробітники Українського науково-дослідного інституту архівної справи та документознавства, викладачі кафедри архівознавства та спеціальних галузей історичної науки Київського національного університету імені Тараса Шевченка, науковці Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В. Вернадського – прагнули на основі новітніх здобутків українського та зарубіжного архівознавства й узагальнення досвіду архівної практики, врахування критичних зауважень щодо першого видання підручника викласти сучасні підходи до історії, теорії та методики архівної справи.

Засвоєння уроків власного минулого, опанування досвідом зарубіжних держав, теоретичне осмислення сучасних проблем архівного будівництва є неодмінною умовою підготовки висококваліфікованих фахівців архівної справи, прищеплення їм історико-філософського розуміння архівів як феномена духовної культури людства, прогнозування перспектив розвитку архівної галузі. Матеріал підручника передусім ґрунтується на досвіді роботи державних архівних установ України й має практичне спрямування. Відтак завдання підручника полягає в тому, щоб допомогти майбутнім фахівцям архівних установ опанувати теоретичними знаннями, ознайомитися з особливостями організації архівної справи не лише в Україні, а й у зарубіжних країнах, специфікою складу і змісту Національного архівного фонду України, основними принципами, формами й методами роботи державних установ, а також закласти основи для практичної діяльності, наповнити її новим змістом, сприяти оволодінню новітніми технологіями архівної справи, піднести соціальне і духовне значення професії.

Загалом друге видання має 16 розділів, представлених кількома блоками. Перший стосується поняття про архівознавство як науку і навчальну дисципліну, науково-дослідну і методичну роботу державних архівів (розділи 1, 14), оскільки архівознавство як наукова система служить розробленню теоретико-методологічних і практичних проблем, пов'язаних з осмисленням історичного досвіду, удосконаленням підходів до формування Національного архівного фонду, описування, зберігання документів та використання відомостей, що містяться в них, а як навчальна дисципліна відіграє важливу роль у підготовці кадрів для архівних установ. Усвідомлюючи необхідність науково-архівознавчої підготовки архівістів, В. Веретенников ще наприкінці 1920-х років наголошував: некваліфікований архівіст може “накоїти великої шкоди Єдиному Державному Архівному фонду, що його саме він має охороняти та пильнувати”¹. Закон “Про Національний архівний фонд та архівні установи” стверджує: “професійною діяльністю в архівних установах можуть займатися громадяни, які мають відповідну освіту”².

Другий блок складає короткий екскурс у історію архівів та архівної справи (розділ 2). Перші сховища документів та інших пам’яток були засновані в Київській Русі в IX – X ст. Традиції Києва щодо дбайливого ставлення до історичної пам’яті , зберігання духовних скарбів успадкувала й збагатила Галицько-Волинська держава. Дальшого розвитку вони набули за козацько-гетьманської доби. Великий вплив на архівну справу в Україні справили архівні системи держав, до складу яких входили українські землі, – Польщі, Литви, Австро-Угорщини та Росії. Незважаючи на заборони, переслідування і репресії, у контексті розвитку української історичної науки розгорнулася архівознавча робота. З XIX ст. започатковано наукове осмислення діяльності архівних установ, джерелознавчої та археографічної практики. Новий поштовх інтенсивному розвитку архівістики дали відновлення української державності, утворення Української Народної Республіки, “українізація” 1920-х років, пожвавлення історико-архівних досліджень у період хрущовської “відлиги”. Значний час (1920-1980) українська архівістика розвивалася в загальносоюзному контексті й здобула новий імпульс до розвитку лише в незалежній Україні 1991 р. Глибшому вивченню історії архівної справи в Україні допоможе нове наукове видання Українського науково-дослідного інституту архівної справи та документознавства, рекомендоване Міністерством науки і освіти України як навчальний посібник для студентів історичних факультетів, – “Нариси історії архівної справи в Україні” (К., 2002).

Третій блок складають розділи про Національний архівний фонд України (4, 5), де розглядаються його склад, зміст, правові засади, поняття “архівна україніка”, проблеми реституції архівної спадщини українського народу.

Четвертий, найбільший, блок представлено розділами (6 – 13, 15), присвяченими організації роботи державних архівів, особливостям формування Національного архівного фонду України, принципам та методам архівного описування, створення довідкового апарату, організації користування архівною інформацією.

Підручник простежує історичну тяглість, наступність архівної справи і науки про неї, враховує тенденції розвитку зарубіжного архівознавства. Автори творчо використали напрацювання учених Історико-архівного інституту Російського гуманітарного університету, врахували досвід підготовки архівістів та архівознавців на пострадянському просторі та в Софійському університеті, на історичному факультеті Нью-Йоркського університету, спеціальної школи архівістів і бібліотекарів у Римі, Державної архівної школи Нідерландів, Французької національної школи хартій, відділу архівістики Народного університету Китаю, школи з вивчення проблем у галузі інформації, архівів і бібліотек Лондонського університету та ін. Ширшому ознайомленню з принципами організації архівної справи за рубежами України допоможе п'ятий блок (розділ 15), присвячений розвитку архівів та архівної справи в світі.

Для вивчення окремих тем курсу, поглибленого їх засвоєння вміщено короткий термінологічний словник, рекомендовано документальну базу і додаткову літературу, подану в кінці підручника, а також у навчальній програмі з курсу “Архівознавство”. Питання для самоконтролю, що подаються після кожного розділу, допоможуть студентам звернути увагу на основні положення викладеного матеріалу і перевірити ступінь його засвоєння.

Підручник створено силами авторського колективу у складі докторів історичних наук:

Г. В. Боряка,

Л. А. Дубровіної,

Я. С. Калакури,

В. П. Ляхоцького,

І. Б. Матяш,

Р. Я. Пирога,

М. Т. Щербака,

кандидатів історичних наук:

К. І. Климової,

Г. В. Папакіна,

Н. М. Христової,

кандидата пед. наук К. Г. Селіверстової,

канд. хім. наук А. К. Шурубури,

засл. працівника культури України К. Є. Новохатського.

За час, що минув між виходом першого і другого видання підручника, пішов із життя член авторського колективу, відомий архівіст, щира, порядна людина – 3. О. Сендик.

Кваліфіковані консультації при підготовці другого видання авторському колективу надали старші наукові співробітники УНДІАСД Л. О. Скрицька та Н. П. Павловська, завідувач відділу Держкомархіву Г. П. Рижкова, доцент Київського національного університету культури і мистецтв, кандидат історичних наук Н. В. Маковська. Рекомендовану бібліографію та додатки уклали наукові співробітники УНДІАСД О. М. Загорецька, А. А. Слободніченко, А. А. Кисельова, Р. В. Романовський.

Для найчастіше повторюваних у тексті назв застосовано скорочення: Державний комітет архівів України – Держкомархів, Національний архівний фонд України – НАФ або Національний архівний фонд. Використовувалися й усталені скорочені назви центральних державних архівів

Сподіваємося, що підручник сприятиме подоланню стереотипів, які ще й досі побутують у поглядах на історію, теорію і практику архівної справи в Україні, та опануванню новими поколіннями українських архівістів сучасної методології архівознавства. Автори будуть і надалі вдячні за критичні зауваження, поради і рекомендації, висловлені про підручник “Архівознавство”, і врахують їх при підготовці наступних навчальних посібників.

РОЗДІЛ 1

АРХІВОЗНАВСТВО ЯК НАУКОВА СИСТЕМА І НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА

Серед галузей науки і навчальних дисциплін гуманітарного циклу, роль і значення яких неухильно зростає, одне з чільних місць посідає архівознавствояк система наукових знань про архіви, архівну справу, її історію, теорію і практику.

Словом “архів” у Стародавній Греції називали будинки вищих урядових установ, де ухвалювалися і зберігалися важливі державні акти. В сучасній професійній лексиці поняття “архів” має два основних значення: а) соціальна інституція (спеціалізована установа), що забезпечує потреби суспільства у ретроспективній документній інформації через архівні документи, організовуючи їх зберігання та користування ними; б) сукупність документів, сформованих в результаті діяльності установ, підприємств, організацій, окремих осіб. Архіви – скарбниці історико-культурної пам’яті народу. Відповідно до Конституції України (ст. 54), “культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами”¹. Архіви є інформаційними системами, де застосовуються новітні інформаційні технології під час опрацювання, класифікації, зберігання і використання документів. Водночас архіви є установами державного управління і багатьма своїми функціями тісно пов’язані з різними сферами державного життя.

Галузь життєдіяльності суспільства, яка охоплює наукові, організаційні, правові, технологічні, економічні та інші питання діяльності юридичних і фізичних осіб, пов'язані з нагромадженням, обліком, зберіганням архівних документів та використанням відомостей, що містяться в них, називають архівною справою.

Знання про архіви, як і самі архіви, зародилися давно, але наукового характеру вони набули в країнах Західної Європи у XVIII ст., в Росії та Україні – в середині XIX ст. На зламі XIX –XX ст. виник термін “архів істика”. Спочатку його пов’язували з вивченням історії архівної справи, збиранням і зберіганням документів, а згодом до завдань архівістики почали відносити розроблення наукових основ організації роботи з документами, їх пошуку, відбору і публікації. В 1920-х роках поряд з поняттям “архів істика” дедалі частіше стали вживати термін “архівознавство”, який відображав не лише прикладне, а й теоретико-методологічне призначення цієї галузі знань. Оскільки архівознавство сформувалося в рамках історичної науки і виділилося в окрему галузь у процесі диференціації наук, тривалий час його вважали “допоміжною історичною дисципліною”, а починаючи з 1970-х років – спеціальною галуззю історичної науки. З розширенням сфери діяльності архівів, збагаченням їх функцій та підвищенням ролі в державно-політичному, науково-культурному і духовному житті, архівознавство набуло статусу автономної наукової системи, тісно пов’язаної з історичною та іншими науками.

§1. Предмет, об'єкт і методи архівознавства

Архівознавство– це комплексна система знань, що вивчає історію, теорію і практику архівної справи, її правові та економічні засади.

З цього визначення архівознавства випливає його суть як навчальної дисципліни, що сприяє підготовці фахівців для архівних установ, дає необхідні знання для істориків, правників, культурологів, філологів, фахівців державного управління, яким у науковій і практичній діяльності доводиться вирішувати проблеми архівістики.

Місце, роль і функції архівознавства як навчальної дисципліни визначаються кваліфікаційними характеристиками та державним стандартом рівня знань і практичних навиків бакалаврів, спеціалістів та магістрів. Загальне завдання курсу “Архівознавство” полягає в тому, щоб дати майбутнім фахівцям систему знань з історії зародження і розвитку архівної справи, формування Національного архівного фонду України, становлення архівної системи та діяльності державних архівних установ, основних принципів комплектування, зберігання і використання інформаційно-документальних ресурсів.

Надзвичайно важливою є роль архівознавства як навчальної дисципліни в підготовці істориків, адже професія історика будь-якого профілю потребує знань і практичних навичок роботи з усіма видами історичних джерел, насамперед – з архівними документами.

Предметом архівознавства як наукової системи є тенденції та закономірності становлення й розвитку архівної справи, наукові засади експертизи цінності документів, організації документів Національного архівного фонду, архівного описування, створення довідкового апарату, зберігання та використання відомостей, що містяться в архівних документах.

Об'єкт архівознавства складають Національний архівний фонд та система архівних установ.

У теоретичному осмисленні проблем, пов’язаних із предметом та об’єктом архівознавства, виробленням методів їх вирішення полягає головне завдання архівознавства.

Архівознавство стало наукою завдяки тому, що спирається на загальнонаукові й специфічні методи дослідження. Сукупність цих методів та основоположних принципів науковості, історизму, об’єктивності, всебічності становить методологічну основу архівознавства. Розглянемо докладніше основні методи та принципи архівознавчого дослідження. Його підґрунтям є загальна теорія історичного пізнання, що користується універсальними методами наукового аналізу і синтезу, які дозволяють досліджувати структуру архівного фонду, аналізувати всі його елементи, ідентифікувати документи. Водночас за допомогою методу синтезу роблять висновки й теоретичні узагальнення.

Пріоритетним методом архівознавства є історичний, який разом з логічним та хронологічним уможливлює ґрунтовне дослідження витоків і розвитку архівної справи, виявлення основних етапів формування архівної системи, з’ясування внеску провідних архівістів в архівну науку і практику, аналіз впливу конкретно-історичних чинників на стан і характер архівного будівництва.

Важливу роль відіграють ретроспективний та порівняльний (компаративний) методи. Перший дає змогу відштовхнутися від сьогодення і поступово зануритися у архівну минувшину, виділяючи при цьому найхарактерніші риси і тенденції для кожного етапу архівного будівництва, закономірності розвитку архівознавчої думки. Другий уможливлює порівняння нових і старих знань, архівних технологій, виявлення приросту наукових знань і прогресивних методик опрацювання архівних фондів, модернізацію технологій їх зберігання і використання.

Вивчення документів як одне з найважливіших завдань архівознавства найчастіше опирається на методи історичного джерелознавства: наукової евристики, класифікації і критики джерел, їх ідентифікації тощо. Крім того в архівознавстві застосовують методи соціологічних досліджень, статистично-математичного опрацювання матеріалів із застосуванням комп’ютерної техніки та новітніх інформаційних технологій.

Жодний з названих методів не є універсальним і не може абсолютизуватися. Оптимальних результатів досягають за умови комплексного використання методів, віддаючи перевагу тим, які найповніше відбивають специфіку дослідження, його проблематику та дозволяють вирішувати дослідницькі завдання.

Усі компоненти архівознавства, насамперед історія, теорія і практика архівної справи, ґрунтуються на основоположних принципах науковості, історизму, об’єктивності та всебічності. Послідовне дотримання всіх цих принципів, своєрідних правил для дослідника, є гарантом правдивого висвітлення будь-якої архівознавчої проблеми. Принцип науковості застерігає від описовості, фактографічності, кон’юнктурності та заідеологізованості. Неодмінною умовою успішного архівознавчого дослідження є постійне дотримання принципу історизму. Він орієнтує дослідника на необхідність ґрунтовно з’ясовувати, як і коли виникло те чи інше явище в архівній сфері, які основні етапи у своєму розвитку воно пройшло, чим стало або які уроки випливають з минулого. Цей принцип вимагає від дослідника глибоко аналізувати конкретно-історичні умови, в яких розвивалась архівна справа, уникати будь-яких проявів модернізації історичного процесу.

Важливе значення має принцип об'єктивності. Як відомо, об’єкти джерелознавчого і архівознавчого дослідження мають об’єктивний характер, але позначені суб’єктивізмом, оскільки створені людьми. Документи, що передаються на зберігання до архівів, в т. ч. законодавчі акти, міжнародні угоди, є продуктом діяльності чи творчості конкретної людини або групи людей. Отже, чинник суб’єктивності притаманний самому об’єкту пізнання. У ролі суб’єкта щодо об’єкта вивчення виступає сам дослідник, що неминуче відбивається на його оцінках подій, явищ та осіб. Досягти об’єктивності можна лише за умови врахування всіх точок зору на ту чи іншу подію, зіставлення їх аргументації, побудови оптимальної версії.

Принцип об’єктивності передбачає всебічність дослідження, що має бути нормою для всіх етапів пізнавання: від пошуку, відбору і вивчення джерел та літератури до реконструкції на їх основі процесу архівного будівництва. Всебічність дослідження застерігає від упереджених схем, однобічних оцінок, замовчування подій і фактів, які “не вписуються” в авторську доктрину.

Крім загальних принципів архівознавства, слід враховувати специфічні принципи ведення архівної справи. Йдеться про принципи неподільності архівних фондів, доступності архівної інформації (відкритості) та ін.

Архівознавство як наукова система і навчальна дисципліна тісно пов’язане з практикою архівної справи. Воно має першочергове значення для прикладних досліджень, неодмінною рисою яких повинно бути наукове обґрунтування практичних рекомендацій і пропозицій, спрямованих на вдосконалення роботи архівних установ, підвищення її ефективності. У тісному зв’язку з практикою проводяться і дослідження з історії й теорії архівного будівництва. Історіософія позитивізму орієнтує на виявлення позитивного, прогресивного у процесах та явищах минулого, узагальнення кращого досвіду, винесення уроків з минулого, застереження від повторення помилок і негативних явищ.

§2. Зв'язок архівознавства з іншими науками та навчальними дисциплінами

Архівознавство як система знань, або комплексна наука про архівну справу, тісно пов’язане також із іншими науками і навчальними дисциплінами, насамперед з історією, правознавством, філософією, культурологією. Як структурна одиниця спеціальних галузей історичної науки архівознавство є невід’ємним від вузлових проблем всесвітньої історії, зокрема історії порубіжних з Україною держав: Білорусі, Литви, Молдови, Польщі, Росії, Румунії, Словаччини, Туреччини, Угорщини, Чехії – країн, з якими пов’язане історичне минуле українського народу, або країн, де живуть українці: Австрії, Аргентини, Болгарії, Великобританії, Казахстану, Канади, Німеччини, Сполучених Штатів Америки, Франції, Швеції та ін.

Численними артеріями взаємопроникнуті архівознавство та історія України, української державності, культури, філософської думки, але найрельєфніше ці зв'язки окреслюються з такими галузями знань як українознавство, історичне джерелознавство, археографія, історична географія; з джерелознавчими дисциплінами – палеографією, дипломатикою, сфрагістикою, текстологією, метрологією, хронологією та ін.

Архівознавство спирається на здобутки політології, етнології, зокрема в тих розділах, що стосуються історії політичних партій та рухів, їх документальних масивів, формування української нації, етносів та етнічних груп, пам’яток історії та культури. В результаті взаємодії цих наук започатковується архівософія, покликана осмислити філософію архівістики, феномен архівів у всесвітньо-історичному процесі й розвитку цивілізацій.

Різноманітні плідні зв’язки пов’язують архівознавство з документознавством – спеціальною дисципліною, яка вивчає закономірності утворення документів і займається розробленням методів їх створення, принципів організації документообігу та побудови систем документації. Обидві науки мають справу з документами, але документознавство досліджує ті, які функціонують у сфері управління, а архівознавство – у сфері їх зберігання та використання як носіїв історичної пам’яті та інформації. Спираючись на здобутки документознавства, архівознавці глибше проникають у зміст документів, встановлюють їх походження і характер, ідентичність та інформаційну цінність.

Важливими є зв’язки архівознавства з філологічними науками, які вивчають письмові тексти і на основі їх змістовного, мовного і стилістичного аналізу здобувають знання з історії духовної культури суспільства. Особливістю інформаційних ресурсів України є те, що значна частина його документів представлена давньоукраїнською, церковнослов’янською, польською, російською, давньогрецькою, латинською, а також німецькою, англійською, тюркською, давньотурецькою, французькою та іншими мовами. Все це вимагає від працівників архівних установ знання сучасних і класичних мов – давньогрецької і латинської.

В архівній справі, в технологіях зберігання та консервації документів, їх реставрації, перенесенні на інші носії інформації архівістам доводиться мати справу з сучасними здобутками природничих і технічних наук, зокрема фізики, хімії, біології, вірусології, математики, кібернетики та інформатики. Важко уявити сучасне архівознавство поза зв’язками з найновішими інформаційними системами і технологіями. Досвід розвинутих західних держав свідчить про додаткові можливості для архівної практики та архівознавчих досліджень, які відкривають сучасні комп’ютерні системи, особливо в науково-довідковій та інформаційній діяльності установ.

Отже, архівознавство, що є самостійною науковою системою і навчальною дисципліною, має тісні зв’язки з багатьма галузями знань і дисциплінами. Вони мають двосторонній та багатосторонній характер. Найвагоміші здобутки досягаються на міждисциплінарному рівні досліджень. Досягнення архівознавства стають надбанням інших наук, що в свою чергу підносить його роль і значення в інтелектуальній та прикладній сферах суспільства.

§3. Джерельна база та історіографія архівознавства

Архівознавство має багату й різноманітну джерельну базу, що охоплює загальноісторичні та спеціальні архівознавчі джерела. Основний масив їх складають історичні джерела, які набувають архівознавчого характеру внаслідок специфіки пізнання. Класифікацію писемних архівознавчих джерел проводять за критеріями, прийнятими в сучасному історичному джерелознавстві.

До першої групи джерел належать нормативні акти та інші документи державних органів, політичних партій, громадських і релігійних організацій, творчих спілок, пов’язані із заснуванням архівів, визначенням їх профілю і структури. До цієї групи належать документи органів управління архівною справою, адміністрації архівів.

Другу групу складають твори, промови, виступи державних і громадських діячів з питань архівної політики, діяльності архівних установ та праці відповідальних працівників архівної галузі всіх рівнів, які містять інформацію про реалізацію архівної політики, діяльність відповідних установ.

Третю групу становлять так звані масові джерела, насамперед матеріали преси, періодики. Серед них пріоритетними є матеріали архівної періодики, зокрема журналів “Архівна справа” (1926 – 1931), “Радянський архів” (1931), “Архів Радянської України” (1932 – 1933), “Бюлетень Центрального архівного управління УРСР”, “Архіви України” (з 1965 р.), “Студії з архівної справи та документознавства” (з 1996 р.) та ін. Інформація, вміщена на сторінках історичної та архівної періодики про досвід роботи архівних установ, нові надходження до архівів, підготовку архівістів, спорудження архівосховищ і архівних комплексів, є джерелом для дослідження історії та організації архівної справи.

До четвертої групи джерел належать інструктивні та довідково-інформаційні матеріали, підготовлені архівними установами – службові інструкції, правила, путівники, довідники та інші, які дають цінну інформацію щодо технології архівної роботи. З певною мірою умовності до цієї групи можна віднести самі архівні фонди, облікову документацію, акти експертизи, каталоги і тематичні картотеки, програмне забезпечення інформаційних систем тощо.

Джерельне значення мають і наукові праці з історії, теорії та організації архівної справи, матеріали науково-практичних конференцій. Це п'ята група джерел, які є насамперед історіографічним джерелом архівознавства.

Як окрему, шосту, групу виділяють мемуари, спогади, щоденники і листування істориків, архівознавців, архівістів. Так, збереглися спогади М. Грушевського, Д. Дорошенка, М. Костомарова, О. Оглоблина, Н. Полонської-Василенко, В. Романовського та ін. істориків, епістолярій видатних архівознавців.

Комплексно використовуючи джерела всіх указаних груп, архівознавство збагачується новими знаннями, узагальненнями, теоретичними положеннями, поповнюється маловідомими фактами з історії та практики архівної справи.

Архівознавство, що є порівняно молодою наукою, має широку історіографію, її можна трактувати як галузь знань про історію і закономірності розвитку архівознавчих досліджень, еволюцію її теоретико-методологічних принципів та повноту дослідження проблем архівної справи.

Завдання її як предметно-проблемної історіографії полягає в тому, щоб дати відповіді на такі питання:

· які проблеми архівознавства досліджено з достатньою повнотою?

· які архівознавчі питання висвітлено частково, неповно або невірно?

· які проблеми не порушувалися і не досліджувалися?

Аналіз відповідей на ці питання, їх синтез становлять історіографію архівознавства, оскільки дають цілісне уявлення про витоки архівознавчих знань, основні етапи і здобутки їх розвитку, достовірність і повноту дослідження теоретичних і практичних аспектів архівної справи, дозволяють прогнозувати подальші дослідження.

До завдань історіографії архівознавства належить вироблення наукової періодизації розвитку архівознавчих знань, виявлення найвагоміших наукових концепцій, з’ясування персонального внеску вчених у розвиток архівної науки, створення їх творчих біографій.

Трансформація знань про архіви у науку відбувалася в середині та другій половині XIX ст. Цей процес проходив майже одночасно на українських землях, які були в складі Російської та Австро-Угорської імперій. Історія українського архівознавства тісно пов’язана з традиціями Києво-Могилянської академії, Університету Св. Володимира й Київської археографічної комісії (1843 – 1921), київської, харківської та львівської наукових історичних шкіл. Збирання давніх актів, підготовка і публікація “Архива Юго-Западной России” (1858 – 1914), “Актов, относящихся к истории Западной России” (1844 – 1853), “Жерел до історії України-Руси” (1895-1924) та ін. супроводжувалися розробленням теоретичних та методологічних питань архівістики. Наголос робився на джерелознавчих та археографічних аспектах архівної справи. Відпрацьовувалися методики пошуку, відбору, оцінки, описування давніх актів, принципів їх публікації, вироблявся понятійно-категоріальний апарат архівознавства. Біля витоків української архівістики стояли таки видатні вчені, як М. Максимович, М. Костомаров, П. Куліш, О. Левицький, М. Іванишев, М. Владимирський-Буданов, В. Антонович, М. Грушевський, О. Грушевський, В. Романовський та ін.

Вагомим є внесок в українську архівістику та джерелознавство В. Антоновича. Як один з подвижників української ідеї, В. Антонович утверджував в українській історичній науці традицію Документалізму. Він особисто підготував 9 томів “Архіву Південно-Західної Росії” (так офіційно називались українські землі), до яких увійшло понад 2 тис. документів і пам’яток, започаткував в Університеті Св. Володимира лекційний курс з джерелознавства² , брав участь у виданні “Київської старовини”, на сторінках якої оприлюднювалися архівні документи з авторськими коментарями.

Створення національної архівістики продовжив учень В. Антоновича – видатний український історик, політичний та державний діяч М. Грушевський. З його ініціативи було реформовано Наукове товариство імені Т. Шевченка у Львові, створено при ньому Археографічну комісію і започатковано видання “Українсько-Руського архіву”. М. Грушевський утвердив в українській історичній науці дух відповідального і поважного ставлення до джерела, прищепив своїм численним учням інтерес до пошуку і збирання джерел, залучив їх до опрацювання архівних фондів Варшави, Відня, Женеви, Москви, Санкт-Петербурга, які мали великий документальний шар джерельної інформації з історії України. Отже, другу половину XIX ст. можна розглядати як перший етап становлення і розвитку українського архівознавства, якому в XX ст. попри всі суперечності судилося сформуватися як окремій галузі знань, а згодом набути статусу наукової системи.

У XX ст. простежується кілька етапів дальшого розвитку українського архівознавства, які за хронологічними рамками співпадають з основними періодами розвитку української історичної науки, а також історії архівної справи. Рубіжною віхою другого етапу, що охоплює перші три десятиріччя, стала Українська національно-демократична революція 1917 – 1920 рр., під час якої відродилася Українська держава, згодом знищена більшовиками. Національне державотворення дало поштовх виробленню державної політики в архівній галузі, розробленню проекту Національного архіву, офіційному заснуванню Національної бібліотеки, Української академії наук та Історичної секції в її структурі.

Зі встановленням радянської влади в Україні почалася націоналізація архівів і зрештою було проведено архівну реформу на засадах централізації. Після включення України до складу СРСР на її територію було остаточно поширено схему архівного будівництва РФСРР. Політика коренізації (або “українізації”) спочатку позитивно позначилася на розвитку архівної справи і архівознавства. В цей період закладалися наукові основи створення єдиного Державного архівного фонду України, розроблялася і впроваджувалася українська архівна термінологія, вироблялася методика описування фондів, експертизи цінності документів. Помітну роль у розвитку архівної науки відігравав журнал “Архівна справа” та інші фахові видання. Важливою подією цього етапу був вихід у світ книги В. Романовського “Нариси з архівознавства: Історія архівної справи на Україні та принципи порядкування в архівах” (1927), яка стала першим навчальним посібником з архівознавства. Другий етап розвитку українського архівознавства завершився згортанням політики “українізації”, дедалі глибшою ідеологізацією всіх наук на принципах партійно-класового підходу і революційної доцільності використання джерел, що знайшло офіційне закріплення у листі Й. Сталіна до журналу “Пролетарская революция” (1931).

Третій етап (1930-і – початок 1950-х років) пов’язаний з остаточним утвердженням тоталітаризму в СРСР. У цей час ще більше централізувалася архівна система, яка підпорядковувалася Наркомату внутрішніх справ, було максимально звужено доступ до архівів. Масові репресії торкнулися працівників архівної галузі, істориків та архівознавців. Остракізму і звинуваченням в “українському буржуазному націоналізмі” було піддано посібник “Архівознавство. Елементарний підручник” (Харків, 1932). Разом з тим створення Кабінету архівознавства при Укрцентрархіві, публікація на сторінках “Радянського архіву” та “Архіву Радянської України” статей науковців і практиків, загалом націлених на обґрунтування централізації архівної справи, її закритості, протиставляння радянської архівної системи західноєвропейським, певною мірою сприяли удосконаленню архівних технологій. У 1940-х рр. до радянської архівної системи було включено архіви західних областей України, Буковини, Бессарабії, Закарпаття, які увійшли до УРСР. Значних втрат архівна справа зазнала під час Другої світової війни. У повоєнні роки було здійснено деякі заходи щодо відбудови архівів, повернення з евакуації документальних ресурсів, кадрового оновлення галузі, що позитивно вплинуло на архівознавчі дослідження. Важливою подією було відкриття на історичному факультеті Київського державного університету ім. Т. Шевченка кафедри архівознавства (1944), згодом – історико-архівного відділення та аспірантури. Низку актуальних проблем архівної практики та архівознавства було порушено на сторінках “Науково-інформаційного бюлетеня Архівного управління МВС УРСР”.

З середини 1950-х років окреслився четвертий етап історії архівознавства, який тривав до розпаду СРСР. Його початок пов’язаний з хрущовською “відлигою”, критикою культу особи Й. Сталіна, активізацією історичних досліджень, що не могло не позначитися на архівній системі. Залишаючись під повним партійно-державним контролем, архівна справа сформувалася в окрему галузь, якою керувало Головне архівне управління при Раді Міністрів СРСР (1966). Підготовка фахівців архівної справи зосереджувалася у Московському державному історико-архівному інституті, який разом зі Всесоюзним науково-дослідним інститутом документознавства та архівної справи був своєрідним “законодавцем” і центром науково-теоретичної роботи в галузі архівознавства. На цьому етапі архівознавство набуло виразнішого статусу науки і навчальної дисципліни, було опубліковано низку праць і посібників³.

У1960 – 1980-х роках помітно розширилася тематика архівознавчих досліджень в Україні, вийшли праці з історії, теорії і практики архівної справи⁴, було захищено кілька кандидатських дисертацій. Посилилась увага до науково-дослідної роботи в центральних державних архівах, зріс науково-теоретичний рівень публікацій на сторінках науково-інформаційного бюлетеня “Архіви України” (з 1965 р.). На стан наукових досліджень негативно впливала обстановка авторитаризму, застою, орієнтація на суто прикладну тематику, провінціоналізм.

Проголошення у серпні 1991 р. державної незалежності України, нова хвиля національно-культурного відродження, демократизація країни, її входження у світове співтовариство започаткували п'ятий етап розвитку архівознавства, пов’язаний з потребою суспільства і держави в новому осмисленні ролі архівів, значення історико-архівознавчих, джерелознавчих та археографічних досліджень, прийняттям Закону України “Про національний архівний фонд і архівні установи” (1993, нова редакція – 2001), з реформуванням архівної системи України, її демократизацією. Важливою віхою в розвитку архівознавства стало заснування 1994 р. галузевої наукової установи. Помітними подіями в науковому житті архівів були наукові конференції “Українське архівознавство: історія, сучасний стан та перспективи” (1996), “Архівна та бібліотечна справа в Україні доби визвольних змагань (1917 – 1921 рр.)” (1997), архівознавчі читання в Національному університеті імені Тараса Шевченка, заснування нових часописів: “Студії з архівної справи та документознавства”, “Архівіст”, “Константи”, “Пам’ятки” та ін.

Важливі теоретико-методологічні проблеми архівознавства, особливо камеральної археографії, висвітлено в монографії Г. Боряка⁵, де архівні фонди розглядалися як складова загальнонаціональних інформаційних ресурсів, обґрунтовувалися шляхи створення Археографічного реєстру національної спадщини України. Збагаченню знань з історії архівної освіти і науки сприяли дослідження І. Матяш⁶. 2002 р. побачила світ фундаментальна колективна праця “Нариси історії архівної справи в Україні”.

Таким чином, архівознавство є комплексною системою знань, яка, з одного боку, органічно входить в історичну науку, а з другого, – інтегрує в собі низку спеціальних знань з теорії, історії і практики архівної справи, державного будівництва, документознавства, інформаційних систем. Архівознавство має свій предмет і об’єкт дослідження, спирається на різноманітну джерельну базу, застосовує широкий спектр дослідницьких методів, тісно пов’язане з іншими науками, навчальними дисциплінами. Як самостійна навчальна дисципліна архівознавство займає важливе місце в системі підготовки не тільки професійних архівістів, але й істориків, правників, філологів, культурологів, фахівців системи державного управління.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

1. Дайте визначення архівознавства як науки, охарактеризуйте його предмет і об’єкт.

2. Які завдання архівознавства як навчальної дисципліни?

3. Які основні методи застосовуються в архівознавстві?

4. Що означають принципи науковості, історизму, об’єктивності та всебічності в архівознавстві?

5. На яких групах джерел ґрунтується архівознавство?

6. Назвіть і охарактеризуйте основні етапи розвитку українського архівознавства.

7. Хто з українських учених зробив вагомий внесок у розвиток архівознавства?

8. Які центри архівознавчих досліджень в Україні вам відомі?

¹ Конституція України. – К., 1996. – С. 23.

² Антонович В. Б. Курс лекцій з джерелознавства. 1880 – 1881. – К., 1996.

³ Петровская М. Ф. Состав Государственного архивного фонда Союза ССР и комплектование государственных архивов документальными материалами. – М., 1959. – 66 с.; Рудельсон К. И. Современные документальные классификации. – М.; Наука. 1973. – 267 с.; Теория и практика архивного дела в СССР. – М., 1966; 1980 та ін.

⁴ Введенський А. О., Дядичеико В.А., Стрельський В. І. Допоміжні історичні дисципліни. Короткий курс. – К., 1963. – 207 с.; Державні архіви Української РСР. Короткий довід. – К.: Наук, думка, 1972. – 200 с. Мітюков О. Г. Радянське архівне будівництво на Україні. 1917 – 1973. – К., 1975. – 271 с.; Государственные архивы Украинской ССР: Справочник /Отв. ред. А. Т. Митюков. – К.: Наук, думка, 1988. – 222 с.

⁵ Боряк Г. В. Національна архівна спадщина України та державний реєстр “Археографічна україніка”. Архівні документальні ресурси та науково-інформаційні системи. – К., 1995. – 347 с.

⁶ Матяш І. Б. Архівна наука і освіта в Україні 1920 – 1930-х років. – К., 2000. – 592 с.; Вона ж. Особа в українській архівістиці. – К., 2001. – 228 с. та ін.

РОЗДІЛ 2