Педагогіка, її місце в системі наук

Стан і тенденції розвитку педагогіки вищої школи

Педагогіка, її місце в системі наук

Література

Алексюк А. М. Педагогіка вищої освіти України: Курс лекцій. – К., 1993.

Андрущенко В. Основні тенденції розвитку вищої освіти на рубежі століть // Вища освіта України. – 2001. – № 1. – С. 11–17.

Закон України “Про вищу освіту” // Голос України. – 2002. – 5 березня.

Закон України “Про освіту” // Голос України. – 1996. – 25 квітня.

Кремень В. Г. Філософія освіти XXI століття // Освіта України. – 2002. –

28 грудня.

Національна доктрина розвитку освіти // Освіта України. – 2002. – 23 квітня.

Педагогіка (гр. pais – дитя + ago – веду, керую) – наука про навчання та виховання дітей. Щоправда, у наш час поняття “педагогіка” розширилося й охоплює сферу навчання й виховання не лише дітей, але й людини взагалі. Варто зауважити, що з середини XIX століття вчені виділили як окрему науку про освіту й виховання дорослих – андрагогіку. Андрагогіка (гр. andros – доросла людина, зрілий чоловік + ago – веду, керую) – педагогіка дорослих, одна з педагогічних наук, що займається дослідженням проблем освіти, самоосвіти й виховання дорослих людей. Завданням андрагогіки є окреслення змісту, організаційних форм, методів і засобів навчання дорослих. Уперше в історії педагогічної науки термін “андрагогіка” ввів німецький вчений О. Конт (1833 р.). Проте становлення андрагогіки як самостійної науки відбулося в середині ХХ століття й пов’язане з іменами американців М. Ноулза і Р. Сміта, англійця П. Джарвіса, німця Ф. Пьоггелера, голландця Т. Тен Хаве, поляка Л. Туроса та ін1. Кінець ХХ і початок ХХI століття характеризуються значним розширенням досліджень проблем андрагогіки.

Ще одне важливе джерело розвитку педагогічної науки – досвід педагогів-практиків. Численна кількість творчих учителів, викладачів вищої школи поповнюють педагогіку своїми напрацюваннями, що є базою для осмислення, вищого теоретичного синтезу

К. Д. Ушинський, розмірковуючи про сутність педагогіки як науки, писав: “Педагогіка – не наука, а мистецтво, – найобширніше, складне, найвище й найнеобхідніше з усіх мистецтв. Мистецтво виховання спирається на науку. Як мистецтво складне і обширне, воно спирається на безліч обширних і складних наук; як мистецтво, воно, крім знань, вимагає здібності й нахилу, і як мистецтво ж, воно прагне до ідеалу, якого вічно намагаються досягти і який ніколи цілком недосяжний: до ідеалу довершеної людини. Сприяти розвиткові мистецтва виховання можна тільки взагалі поширенням серед вихователів тих найрізноманітніших антропологічних знань, на яких воно ґрунтується”1. І далі продовжує: “Ми не кажемо педагогам – робіть так чи інакше; але кажемо їм: вивчайте закони психічних явищ, якими ви хочете керувати, і робіть, керуючись цими законами і тими обставинами, в яких ви хочете їх застосувати. Не тільки обставини ці без краю різноманітні, але й самі вдачі вихованців не схожі одна на одну. Чи можна ж при такій різноманітності обставин виховання й виховуваних індивідуумів зумовлювати які-небудь загальні виховні рецепти?”2.