КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

Другие виды литературы

1. П.Г. Редько Повышение безотказности и улучшение характеристик электрогидравлических следящих приводов. М.Изд. Янус – МГТУ «Станкин» 2002 г.

2.Гидравлические агрегаты и приводы систем управления полётом летательных аппаратов //Информационно-справочное пособие// Под общей редакцией Редько П.Г. М. Изд.Оэлита 2006.

 

з курсу „Вступ до спеціальності”

для студентів напряму підготовки 6.051501 „Видавничо-поліграфічна справа”

всіх форм навчання

 

Харків 2011

Конспект лекцій з курсу „Вступ до спеціальності” для студентів напряму підготовки 6.051501 „Видавничо-поліграфічна справа” всіх форм навчання / Упоряд. Ткаченко В. П., Гур’єва Н.С . Попов О.В. – Харків: ХНУРЕ. – 2011. – 135 с.

 

Упорядники:Ткаченко В. П., Гур’єва Н.С., Попов О.В.

 

Рецензент:Бізюк А.В., к.т.н., доц. каф. ІКГ, ХНУРЕ

 


ЗМІСТ

ВСТУП.. 4

1 ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ КНИГИ.. 6

1.1 Етапи розвитку конструкції книги.. 7

1.2 Історія книгодрукування. 11

2 ОСНОВИ ВИДАВНИЧО-ПОЛІГРАФІЧНОЇ СПРАВИ.. 35

2.1 Поліграфічне виробництво. Структура видавничо-поліграфічного комплексу. 35

2.1.1 Структура видавничо-поліграфічного комплексу. 35

2.1.2 Класифікація продукції поліграфічного виробництва. 42

2.2 Основні терміни та визначення. Система вимірів у поліграфії. Формати паперу та видань. 46

2.2.1 Система вимірів у поліграфії 47

2.2.2 Формати паперу та видань. 48

2.3 Основні етапи технологічного процесу виготовлення друкованої продукції (додрукарська підготовка, друк, післядрукарська обробка) 50

2.4 Види друку. Глибокий, офсетний, високий та спеціальні види друку. 54

2.5 Ринок видавничої продукції і поліграфічного устаткування, тенденції їхнього розвитку. 63

2.5.1 Тенденції поліграфічного ринку. 64

2.5.2 Ринок поліграфічного устаткування. 65

2.5.3 Умови успіху поліграфічного підприємства. 65

2.5.4 Друкарські системи майбутнього. 67

2.5.5 Розвиток поліграфічного машинобудування в Україні 68

2.6 Стан і перспективи розвитку офсетного друку. 70

2.6.1 Роль і місце офсетного друку в сучасній поліграфії 70

2.6.2 Технологічні особливості офсетного друку. 74

2.6.3 Розвиток додрукарських процесів офсетного виробництва. 75

2.7 Напівтони та колір у поліграфії 79

2.7.1 Видавничі оригінали. 79

2.7.2 Відтворення кольору. 80

2.7.3 Основні колірні системи. 83

2.8 Поліграфічні матеріали.. 85

2.8.1 Фототехнічні матеріали. 86

2.8.2 Формні матеріали. 87

2.8.3 Папір і картон. 92

2.8.4 Друкарська фарба. 98

2.8.5 Лаки. 101

3 КОМП’ЮТЕРНІ ТЕХНОЛОГІЇ У ВИДАВНИЧО-ПОЛІГРАФІЧНІЙ СПРАВІ. 103

3.1 Електронні видання. 103

3.1.1 Елементи електронного видання. 104

3.1.2 Формати електронних видань. 106

3.1.3 Класифікація електронних видань. 107

3.1.4 Сучасний стан і перспективи електронного книговидання. 109

3.2 Комп’ютерні технології у видавничій та поліграфічній справі. Роль комп’ютерних видавничих систем у додрукарській підготовці 111

4 РЕКЛАМА ЯК ВИДАННЯ.. 117

4.1 Реклама та маркетинг. Визначення маркетингу. Мета та етапи маркетингу. 117

4.2 Роль і значення реклами в сучасних умовах. 120

4.3 Класифікація реклами. Основні терміни та визначення. 123

4.4 Місце видавничих технологій в розробці реклами.. 128

4.5 Роль реклами в процесі збуту товару. 130

ТЕРМІНИ ТА ВИЗНАЧЕННЯ.. 131

СПИСОК ЛІТЕРАТУРНИХ ДЖЕРЕЛ.. 134

ВСТУП

 

За останні роки процеси підготовки та виробництва друкованих засобів інформації зазнали i продовжують зазнавати значних змін. Особливо це стосується видавничого процесу підготовки й опрацювання авторських оригіналів, де цю роботу сьогодні не можна уявити без сучасних комп'ютерних видавничих систем (КВС), які на основі електроніки, комп'ютерної i лазерної техніки значно спростили цей процес. Розвиток КВС дуже сильно впливає також на видавничо-поліграфічні процеси. Багато процесів формного виробництва (наприклад, процес хімічного травлення та ін.) уже стали або стають анахронізмом. Їх замінюють нові, сучасні технології – «Computer-to- Plate», «Computer-to-Print», «Computer-to-Press» та ін. Цифрова технологія дедалі більше поширюється, особливо це стосується появи сканерів i цифрових фотоапаратів, коли стало можливим одержувати й обробляти первинну інформацію (не тільки текстову, а й ілюстровану) в цифровому вигляді.

Кардинальні зміни торкнулися i друкарських процесів й обладнання. Це знайшло відображення в появі цифрових технологій друку не тільки стосовно кольорових комп'ютерних принтерів, а й друкарських машин. У таких машинах фактично відбулося чи то зрощування друкарських i формних процесів, чи то перенесення формних процесів у друкарську машину.

Кінець попереднього століття у поліграфії супроводжувався великими змінами ycіx способів друку, особливо це стосується плоского офсетного, що посідає перше місце у випуску друкованої продукції. Сучасний офсетний cпociб друку – це високомеханізований та автоматизований cпociб, в якому більшість технологічних операцій (як у формному, так i в друкарському процесах) виконуються практично без втручання людини або за мінімальною її участю.

Ринок друкованої продукції останнім часом динамічно змінюється. Збільшується попит на багатокольорові високоякісні видання, випущені малими тиражами. Зросла i кількість виробників видавничо-поліграфічної продукції.

У таких умовах зростають вимоги до якості друкованої продукції; вони частково компенсуються впровадженням в Україні нових технологічних процесів, сучасного обладнання, нових досконалих поліграфічних матеріалів, необхідного програмного забезпечення комп'ютерних систем. Але навіть професіоналу сьогодні нелегко розібратися у запропонованих зарубіжними виробниками та іншими дистриб'юторами різноманітних технологіях, системах, обладнанні, методах контролю, особливо за відсутності узагальнюючої інформації.

Сьогодні у поліграфічній промисловості України спостерігається процес технічного переоснащення підприємств. Це зумовлено багатьма факторами:

– бурхливим процесом розвитку техніки та технології;

– суттєво підвищеними вимогами до якості друкованої продукції;

– збільшенням обсягів випуску друкованої реклами i пакувальних засобів;

– появою значної кількості невеликих підприємств, які орієнтовані на випуск певних видів поліграфічної продукції.

Поліграфічний бізнес, для якого сьогодні властиві достатньо високий рівень прибутків та стабільність розвитку є однією з привабливих сфер для інвестицій. Зараз в Україні налічується 1980 поліграфічних підприємств, серед яких 21% складають державні підприємства, 21,8% – приватні і 56,6% – підприємства з колективною формою власності. Зважаючи на досвід і сучасний стан поліграфічних підприємств у розвинутих країнах заходу, зокрема Німеччині, де 80% друкарень становлять друкарні з кількістю до 20 працівників і де на кожні 5000 жителів припадає 1 друкарня, можна передбачати бурхливий розвиток на Україні малої поліграфії.

Тільки сучасні техніка та технологія у поєднанні з новими методами управління виробництвом кваліфікованими фахівцями та менеджерами дають змогу підприємствам витримати конкуренцію i досягти ycпixy на ринку поліграфічних послуг.

Тому одним з основних завдань на сьогоднішній день для спеціалізованих навчальних закладів є підготовка кваліфікованих фахівців для видавничо-поліграфічної галузі України.

Навчальна дисципліна «Вступ до спеціальності» для студентів напряму 051501 «Видавничо-поліграфічна справа» ставить своєю основною метою Вивчення історії ХНУРЕ, засвоєння принципів організації та функціонування навчального процесу в вузі та знайомство з основними аспектами змісту майбутньої спеціальності: історією книгодрукування, основними етапами технології виготовлення друкованого та електронного видання, устаткуванням, кваліфікаційними вимогами до бакалавра та ін..

Знання цієї дисципліни сприяє більш ефективному вивченню подальших спеціальних дисциплін і вибору напрямку спеціалізації студентів, а також дозволяє забезпечити безперервність їх професійної підготовки.

В процесі вивчення курсу студенти повинні ознайомитись з обладнанням та технологіями передових поліграфічних підприємств, видавництв та рекламних фірм м. Харкова.

В результаті вивчення навчальної дисципліни студенти повинні ЗНАТИ:

- основні аспекти технологічного процесу виготовлення друкованого та електронного видання;

- види і способи друку,структуру поліграфічного обладнання та основні матеріали;

- визначення та класифікацію рекламних видань, роль та вплив рекламної продукції на процеси збуту товару;

- організаційну структуру видавничо-поліграфічної галозі України;

- кваліфікаційні вимоги та структуру навчального плану бакалаврату спеціальностей напряму 051501 „Видавничо-поліграфічна справа”.

1 ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ КНИГИ

 

Виростаючи на ґрунті нових соціальних потреб людства, спілкування і пізнання, наука про книгу все більше диференціюється – зростає її теоретичний розмах, розкриваються елементи системотехнічного підходу до книги в еволюції уяви про неї, висвітлюючи генетичне і функціональне трактування книги як соціотехнічної моделі в складних процесах поліграфічного виробництва, розповсюдження і використання.

Сучасний підхід до вивчення книги і оцінки її якості включає дослідження функціонування цієї соціотехнічної моделі в суспільстві і немислимий без глибокого проникнення в її конструктивно-технологічну структуру та визначення реалізації всіх функцій складових елементів книги.

Конструктивно-технологічні властивості елементів книжкових видань особливо важливі при оцінюванні експлуатаційних показників: довговічності, міцності, зручності у читанні, естетиці зовнішнього та внутрішнього оформлення тощо.

Ти знаєш так цікаво – про борщ це я від львівян почула – вони так насправді «переругиваются». Українська мова дуже така м’яка.

Якщо поглянути на історію книговидання з точки зору конструкції книги, тобто будови і взаємного розміщення її складових елементів, то слід відзначити, що книга практично зберегла незмінною свою форму. Ключовими елементами залишаються книжковий блок, палітурка і вузли, що їх з’єднують – форзац та корінцевий матеріал.

Із часу появи письменності її фізичний носій мав відповідати основному призначенню зафіксованої інформації. Відповідно, цей фізичний носій видозмінювався згідно з вимогами сучасності щодо зручності написання, користування, умов зберігання. Еволюція конструкції книжки також тісно пов’язана з технічними і науковими досягненнями сьогодення.

Людині завжди було властиве бережливе ставлення до книжки, чи то були глиняні плити з клинописним текстом, чи папірусні сувої з ієрогліфами, чи пергаментні кодекси, чи паперові зошити. Для глиняних плит видовбували дерев’яні ночви; сувої зберігались у футлярах, часом щедро оздоблених малюнками. Появу і розвиток власне палітурного ремесла пов’язують з рукописною книжкою. Ще у глибоку давнину в монастирях поряд із переписувачем обов’язково працював палітурник. У пам’яті людства збереглось ім’я одного з найдавніших палітурників – ірландського монаха Дагеуса, який жив у VI ст. Як свідчать історичні джерела, конструкція книги у вигляді паперових блоків,прошитих нитками, заклеєних у корінці марлею, з’явилася десь у VII-IX ст.

Техніка ручного оправляння книг відпрацьовувалася впродовж століть: розширювався асортимент інструментів, велись пошуки матеріалів, створювалися найбільш раціональні конструкції палітурок і способи їх скріплення з книжковим блоком.

Палітурки випилювалися із дерев’яних дошок (товщиною до двох сантиметрів) – соснових, дубових, кипарисових, обрізали по книжковому блоці і прикріпляли до нього ремінцями (в палітурках прорізували щілини, через які пропускали ремінці, і видовбували канавки, в які западали ремінці). Потім палітурку покривали товстим пергаментом, верх і низ корінця обшивали шнурком і, нарешті, обтягували матеріалом – шкірою, оксамитом, шовком, парчею, полотном тощо. Закінчивши цю «чорнову» роботу, палітурник брався до оздоблення. Верхню частину палітурки покривали дощечкою з дорогоцінного матеріалу (золота, срібла) з різними різьбленими орнаментами, прикрашали перлами, дорогоцінним камінням. На нижній частині монтували випуклі металеві штирі («жуковини»), які оберігали оправу від пошкодження. Іноді на оправах робили металеві чи шкіряні защіпки.

Майстри-палітурники нерідко створювали дивовижні витвори палітурного мистецтва, такі як книжка-кошіль і книжка-сумка із замком, книжка -«серце» і книга-валіза, «трійна» книжка в одній оправі.

В останні роки, у зв’язку з появою нових і з удосконаленням відомих палітурних матеріалів, а також із розвитком сучасної техніки, відбулися значні зміни, які торкнулися, передусім, способу скріплення блока, а також таких елементів, як форма корінця блока, форми книжкових оправ, суперобкладинок, і сформували структуру книжкової продукції. Головна особливість цих змін – збільшення кількості варіантів брошурувально-палітурних процесів під час виготовлення книг. За останні роки це число зросло приблизно в 2 - 3 рази і перевищує 200; широко застосовуються більше 70 варіантів. Збільшилась диференціація у використанні конструкцій книг, їх оформлення, матеріалів залежно від призначення, тематики видань, кола майбутніх читачів, умов експлуатації і т.д. У більшості випадків досягається достатня відповідність між фактичними міцнішими, ергономічними і естетичними показниками випущеної книги і вимогами до неї, які ставить видавництво та читач.

Слід відмітити тенденції у виконанні елементів книг: спрощення конструкції видань у твердій палітурці за рахунок зміни способу склеювання корінця блока, його форми, використання безшвейного способу скріплення, застосування простих за конструкцією палітурок та ін., що дозволило знизити собівартість всієї книжкової продукції, ускладнення конструкції книжок в обкладинці внаслідок застосування обкладинок з клапанами і суперобкладинками, підвищення технологічності конструкцій, застосування засобів, які забезпечують необхідну міцність і довговічність книжок при використанні порівняно дешевих матеріалів, широке застосування нових технічних засобів для підвищення художньої виразності оформлення.

 

1.1 Етапи розвитку конструкції книги

 

Зазирнемо коротко в історію конструкції книжки. Конструкція стародавньої книжки визначалася системою письма, специфікою матеріалу, на якому писали, та інструменту для письма. У давні часи в різних країнах для письма використовували глиняні та воскові дощечки, березову кору, пальмове листя, але найбільше значення в становленні і розвитку світової культури письма відіграли папірус, пергамент і папір. Папірус виготовляли в Єгипті з серцевини стебла тростини, яку розрізали на тонкі смужки і після висушування склеювали хрест-навхрест соком рослини, отримуючи аркуші або довгі (до 45 м) стрічки. Текст і рисунок наносили паличкою чи пером чорною або червоною фарбою, а пізніше – чорнилом. Папірус неможливо було складати навпіл (фальцювати), тому «книжки» із папірусу мали форму ЗВИТКІВ, які закріпляли на планках і зберігали у шкіряних футлярах.

Досконаліша і зручніша у користуванні конструкція книжки у вигляді кодексу (скріплені в корінці аркуші матеріалу для письма) з’явилась у I ст. до н.е. і походить, найімовірніше, від римських поліптихів – своєрідної записної книжки із скріплених між собою дощечок, покритих воском, на яких писали заточеною паличкою. Конструкція кодексу для рукописної книжки стала можливою завдяки появі нових матеріалів – пергаменту (шкіра молодих тварин особливої вичинки, II ст. до н.е.) і паперу (Китай – поч. I ст. н.е., Європа – поч. II ст.), які можна було фальцювати.

Рукописні книги – кодекси– самі переписувачі складали із зошитів (вкладених один в один зігнутих навпіл аркушів), обсяг яких сягав 24 сторінок. Після заповнення текстом зошити нумерували, комплектували за порядком, зшивали тонкими сухожиллями або товстими нитками і покривали обкладинкою із пергаменту чи шкіри. Найцінніші книжки покривали твердою палітуркою, яку робили із кількох склеєних аркушів папірусу або пергаменту, а пізніше – із дерев’яних дошок, обтягнутих шкірою або тканиною.

Із винаходом і розвитком книгодрукування (до кін. XV ст. за перші 50 років у Європі було видано більше 10 млн. книжок) брошурувально-палітурні роботи виконувалися у чисельних палітурних майстернях із застосуванням найпростіших інструментів та пристосувань. Шиття блоків проводилося на швейному верстаті, заклеювання і сушіння корінця – в дерев’яних затискачах, обрізування – гобелем із списоподібним чи дисковим ножем, тиснення на палітурці готової книжки – штемпелями, філетами, дорожниками, роликами і набірним латунним шрифтом, закріпленим у шрифткасі.

У XV - XIX ст. в Європі аркуші фальцювалися палітурною паличкою, після чого корінцевий фальц оббивали на металевій плиті. Книжковий блок зшивався товстими і міцними нитками на зв’язках – смужках шкіри, спеціально вичинених сухожиллях, пізніше – на пенькових шнурах, які у натягнутому стані закріплювалися у швейному верстаті, а в зшитому блоці утворювали на корінці поперечні виступи. Заклеювання і наступне висушування корінця здійснювали рідким кістковим клеєм у затискачах при сильному стискуванні, яке забезпечувало проникання клею на потрібну глибину між зошитами блока. Кінці зв’язок зшитого блока прикріплювалися до дерев’яних, а пізніше – до картонних боковинок палітурки, після чого корінець блока і боковинки склеювалися палітурним матеріалом – пергаментом, шкірою, парчою або іншою тканиною із загинанням країв матеріалу на внутрішній стороні палітурки. Пізніше, до вже практично оправленої книжки, приклеювалися форзаци, після чого вона декілька годин втримувалася під пресом, що забезпечувало її високу компактність і тривале зберігання форми. Тиснення на палітурці, прикріплення металевих накладок і застібок виконувалося на вже повністю готовій книжці.

Технологія виготовлення книжки на Близькому Сході була дещо іншою. Книжкові блоки зшивалися нитками без зв’язок, а найбільш потовщені шви ховалися в поглиблення – пропилах, зроблених у скомплектованому і затисненому у затискачах боці. Боковинки палітурок робилися із картону, причому було три Боковинки, так щоб третя боковинка закривала передній обріз блока і частково передню сторінку. Для скріплення палітурки з блоком використовувалася тканина, а корінець палітурки робили порожнистим, щоб позолота на корінці не тріскалася і не відшаровувалася під час користування книжкою.

Найдавнішими з шкіряних оправ були оправи для літургійних кодексів єгипетських християн (коптів) – так званікоптські оправи. Тверді боковинки виготовляли з обклеєних тканиною кількох шарів папірусу. На цю основу накладали червону або червоно-брунатну шкіру (рідше–товстий пергамент). Шкіру попередньо оздоблювали ажурним орнаментальним візерунком, який виконувався різними способами.

Історично склалася велика група східних оправ («оправи ісламу»), до якої входять південно арабські оправи, мавританські (сарацинські), каїруанські, перські. Вони відрізняються від європейських прямим корінцем і розміром сторінок, що не виступають за обрізи блока, тобто не утворюють канта. Конструкція каїруанських оправ нагадує скриньку. «Оправи ісламу» відзначаються різноманітністю і оригінальністю способів оздоблення, які мали великий вплив на формування «європейської оправи».

У Європі VІІІ - X ст. побутували так званікаролінзькі або передроманські оправи: у вигляді конверту з пергаменту чи грубої шкіри, без боковин, прошитого разом із зошитами блока книги.

У VII ст. з’явилась техніка оздоблення оправ різьбленням за допомогою ножа або різця, а також своєрідне карбування пуансонами із заглибинами на кінцях у формі півкулі.

Оправа більшою мірою залежала від зміни художніх смаків, ніж інші елементи конструкції книжки. Розрізнюють романські оправи (ХІІ - XIII ст.), готичні (ХІV - XVI ст.), ренесансні (XVI ст.), оправи стилю ля фанфар (XVII ст.), барокові оправи, стилю ампір (класицизм), романтизм (XIX ст.) тощо.

Цікавою є структура української стародрукованої книги. Українські стародруки, за дослідженням Я. Запаска мали складну композиційну будову, яка була підпорядкована двом вимогам: по-перше, забезпечити зручність у користуванні, щоб читач легко міг орієнтуватися у тексті, і, по-друге, зробити книжку твором мистецтва. Обидві вимоги дотримано у нерозривній єдності, і більшість елементів стародрукованої книги одночасно є засобами як технічного, так і художнього оформлення.

Друкована книга повністю перейняла від рукописної форму оправи і методи оздоблення. Зроблені з міцних дошок, обтягнені шкірою або міцною тканиною, забезпечені защіпками оправи оберігали блок книжки від руйнування і прикрашали її. Слід відзначити, що ні у рукописній, ні у стародрукованій книзі оправа не виконувала того завдання, яке має сьогодні, – відображати зміст книжки. Вихідні дані на старовинних оправах трапляються рідко, а їх художнє оформлення виконується незалежно від змісту.

Найдавніші тверді шкіряні оправи українських книг прикрас не мали. У XVст. з’являється сліпе (безколірне) тиснення у вигляді ромбовидної сітки, яке закриває всю площину верхньої палітурки. У першій половині XVI ст. на зміну йому приходить тиснення (сліпе і з позолотою) рослинних орнаментів на середниках, наріжках, бордюрах. Ще до появи друкарства на Україні сформувався той тип оправи, який існуватиме до XVIII ст.: на палітурці – в орнаментованому середнику найчастіше зображали розп’яття з пристоячими, по кутах – євангелістів і їх символи.

Великого поширення набули в Україні у другій половині XVII - XVIII ст. металеві прикраси оправ. Коштовні металеві окладні оправи, виконані з дорогоцінних матеріалів – золота, срібла з використанням кольорових емалей, черні та фініфті, були результатом співпраці майстрів різних спеціальностей, серед яких провідна роль належала вже не палітурникові, а ювелірові.

У деяких випадках напрестольні Євангелії покривали суцільною металевою оправою, що накладалася на голу дошку. Обов’язковим елементом старої оправи є защіпки, які робилися для того, щоб при тугій оправі не шкарубли дошки, і книга при переховуванні не розшарувалася. Тому залишати книгу незащепнутою вважалося недбальством.

У другій половини XVII ст., поруч з оправами з дошок, з’являються оправи з аркушів склеєного паперу або картону, які покривали шкірою, а вже в XVII ст. для таких оправ використовуються позолочені або фарбовані папери з різними узорами. Для запобігання розшарування картонні оправи мали металеві защібки або ремінні зав’язки.

Як відомо, за оправою розташований титул. На Заході він з’явився наприкінці XV ст. Українська рукописна книга, як і російська, до XVIII ст. титульної сторінки майже не знала. На Україні титульний аркуш вперше запровадив Іван Федоров при виданні «Читанки» в 1578 р. Відтоді титул стає невіддільним елементом української книжки. У XVI - XVIII ст. після титульної сторінки, а в деяких виданнях – після передмови, вміщали фронтиспис – окрему сторінку з малюнком, який стосувався загального змісту книжки.

За фронтисписом розміщувалась переважно присвята – висловлення, в прозовій або віршованій формі, подяки якійсь впливовій особі, що мала те чи інше відношення до видання. Герб на зворотній стороні титулу і присвята належали переважно тій самій особі.

За присвятою йшла передмова – широке або коротке звертання до читача, найчастіше в прозовій, зрідка – у віршованій формі.

В книжках ХVІ - XVIII ст. покажчик змісту найчастіше заверстували на початку книги, після передмови.

Після таких вступних статей (інколи це посилання на джерела, якими користувався автор, цензурні свідоцтва) починається основна частина книги, її текст. Початкова сторінка основного тексту мала переважно більший або менший спуск із заставкою. Заставки іноді передують і допоміжним статтям: передмові, присвяті, але там вони особливо не виділяються, а мають вигляд вузької смужки, зверстаної в підбірку без спуску.

Заставка була найважливішим елементом художнього оздоблення рукописних, а потім і друкованих книг, крім того, вона виконувала чисто службову роль: «за каждой кафисмой (частиною книжки), – говорить білоруський першодрукар Ф.Скорина, – заставиця большая. А по каждой главе заставица меншая для лепшего разделения чтущим суть». У більшості видань ХVІ - XVIII ст. заставки робили незалежно від змісту книжки, і вони переходили із видання у видання. Наприкінці книги звичайно були абеткові покажчики, покажчики помилок, післямова і так званий вихідний літопис. Інколи, щоб легше було користуватися книгою, крім «оглавленія», абеткового покажчика, вміщено ще так звані «счисления нравоучений» – перелік моральних істин і положень, про які йдеться в книжці. Дано також поради, як користуватися виносками на полях («читателеви вниманіє»).

Щодо формату та обсягу видань, зазначимо, що здебільшого в стародруках використовували кілька форматів: в аркуш (іn Folio, 2) – це формат, що дорівнював половині паперового аркуша; в четверту частину аркуша (in quatro, 4); у восьму частину (in octavo, 8); значно менше – в 12-ту, в 24-ту і 32-ту частину аркуша. Оскільки розміри самих паперових аркушів не мали постійної величини, то в межах зазначених форматів були чималі коливання. Часом книжка форматом в аркуш своїми розмірами наближалась до формату в четверту частину, і навпаки. Великими і середніми форматами видавали переважно книжки літургійного призначення, богословські трактати, збірники казань, життєписита історичні твори, малими – здебільшого літературу вжиткового характеру: часослови, псалтирі, букварі тощо. Тиражі того часу були незначними, в межах 600 примірників. Лише навчальні книжки – букварі, граматики – видавались тиражами, що доходили до 6000 примірників. Товщина книги 15 ст. була в межах від 1, 2, 4 аркушів невеликими виданнями, до сотні аркушів великими томами, на зразок Острозької Біблії 1581 р.

 

1.2 Історія книгодрукування

 

Слово «книга» давнього походження, воно спільне для майже всіх слов'янських народів. У стародавніх слов'ян слово «кънигы» означало вміння писати, знання взагалі.

Головне соціальне завдання книги – служити розвиткові науки, освіти, допомагати виробництву, задовольняти естетичні потреби, допомагати вести домашнє господарство, розважати тощо.

За змістом книги поділяються на спеціалізовані, конкретного тематичного спрямування (філософські, історичні, мистецтвознавчі, математичні, біологічні, краєзнавчі) та універсальні (галузеві, довідкові, інструктивні і т.ін.). Видавцеві ці види необхідно знати, оскільки на такому поділі побудовано класифікації книг, індекси яких обов'язково проставляються на звороті титульного аркуша кожної книги. Застосовувані у світі Універсальна десятинна класифікація (УДК) та Бібліотечно-бібліографічна класифікація (ББК) систематизують книги за змістом, допомагають читачам розшукувати їх у бібліотеках.

Важливу роль у книзі відіграють зовнішнє оформлення, обкладинка чи оправа, формат, шрифт, ілюстрації. Оформлення книги завжди мусить бути тісно пов'язане з її змістом – воно роз’яснює, розкриває його і завжди залежить від характеру і призначення книги.

За час свого існування книга пройшла досить складний шлях. Першими «книгами», які дійшли до наших днів, були «кам'яні книги», тобто написи на каменях. Такий матеріал був довговічним, але дуже громіздким, і треба було витрачати багато часу і фізичних зусиль, щоб висікти на ньому текст. Тому людство шукало більш прості і практичні матеріали для письма. Писали на пальмових листках, бамбуку, шовку, металі. Писали на обструганих дощечках з дерева. Грецьке слово «біблос» означало «деревина». Саме тому дерев'яні дощечки з письмом стали називатися «бібліями».

Наші предки знайшли матеріал, який легко оброблявся і якого скрізь було багато, – бересту. Тонкий шар березової кори, нарізаний довгими стрічками, скручували у вигляді невеликих сувоїв. Спосіб письма на бересті – подряпини кістяним шилом.

Народи, які жили у Вавилоні і Ассирії, застосовували для письма глину. Після випалювання глина не боїться ні вогню, ні вологості, тому письмо на глиняних дощечках збереглося до наших днів. Спосіб письма на глиняних дощечках вдавлювання трикутною паличкою по вологій глині, так званий клинопис. Обкладинкою для таких книг служив дерев'яний ящик, куди складалися таблички. Щоб сторінки не переминались, в кінці кожної таблички зазначали назву книги і перший рядок наступної таблички. 3 таких книг складалася перша бібліотека ассирійського царя Ассурбаніпала в XII ст. до н. е., яка нараховувала більше 20 тисяч глиняних табличок.

Єгиптянам матеріалом для письма служив папірус – тростина, яка росте в низинах річки Ніл. Спеціально оброблені окремі листки цієї рослини склеювали в довгі широкі стрічки і накручували на палки. Спосіб письма на папірусі – нанесення фарби, виготовленої з сажі. На папірусі вже малювали картинки і прикраси. Заголовні літери і перші рядки виписували червоним чорнилом. Саме від слова «червоний», латинською «рубрум», походить термін «рубрикація». Писали і малювали тростяною паличкою, яка називалася «калям» (донині на Сході так називають перо). Папірусний сувій використовувався у єгиптян з 3000 року до н. е. до IV – V ст. н. е.

В античному світі, головним чином у Греції і Римі, також користувалися папірусними сувоями. На відміну від єгиптян, сувої робили невеликими, зручними для читання. Вони отримали назву томи (від слова «томе» – порізати на стрічки). Кожний такий том поміщали у спеціальний шкіряний футляр – капсулу, на якій завжди висіла дощечка з назвою книги – індекс. На звороті сувою писали ім'я автора, назву твору, короткий зміст. Цей напис, як і в сучасній книжці, називався титулом. У кінці сувою ставили ім'я переписувача, зазначали назви майстерні і за чиїм замовленням був переписаний твір.

У II ст. до н. е. в Пергамі розробили особливий спосіб обробки шкіри, внаслідок чого отримали матеріал для письма «пергамен». 3 нього спершу також робили сувої, а пізніше зшивали в книгу. Таку книгу, яка мала вигляд теперішньої, стали називати «кодекс».

Греки і римляни до IV ст. н. е. використовували також книги з дощечок чи пластинок зі слонової кістки, з’єднаних кільцями або ремінчиками. Такі книги, залежно від кількості дощечок, називали диптихом – 2 дощечки, триптихом – 3 дощечки і поліптихом – багато дошок. Сьогодні подібне скріплення використовується в календарях, записниках.

У VII ст. в Китаї з'являється перша ксилографічна книга. Гравюри і текст для такої книги вирізували на дерев'яній дощечці, і вже з неї друкували по дві сторінки на одній стороні аркуша паперу, який був винайдений китайцем Дай Лунси в 105 р. н. е. Після видруку аркуші складали в одну стопу. Китайська книга починалася з останньої сторінки, пізніше так починали свої книги і японці.

В Європі ксилографічні книги з'явилися в Німеччині та Голландії в 1430 –1450-х роках.

Велике поширення отримала книга в середньовіччі. При університетах, які виникали в цей час, організовувалися майстерні з перепису книг – скрипторії. Університети видавали закони – статути. У цих виданнях широко використовували заголовні літери – ініціали. На окремих сторінках малювали ілюстрації і розфарбовували їх червоною і зеленою кіновар'ю, лазур'ю, сріблом, золотом. Юновар на латині – «мініа», звідси ілюстрації отримали назву мініатюри.

Середньовічна оправа, дерев'яна або шкіряна, була особливим витвором мистецтва. Оправи прикрашали золотою і срібною інкрустацією, перлами, діамантами, інколи вставляли емалеві медальйони з живописом. Кожна тодішня книга мала великі застібки і закладки з парчі.

В XI–XII ст. Київ був одним із важливих культурних центрів середньовіччя, тому тут у монастирях також утвердилося переписування книг. Київські князі сприяли розвиткові книжкової справи. В 1037 році київський князь Ярослав Мудрий заснував на Русі першу бібліотеку. Найдавнішою на території України книгою тепер вважаємо переписане на Русі дяком Григорієм в 1057 році «Остромирове Євангеліє».

У цей час в руських книгах панував почерк, який мав назву устав. Пізніше, в XIV ст., для пришвидшення переписування книг стали застосовувати напівустав. Тоді ж стали застосовувати скорочення, які позначали особливими значками (титло). В кінці сторінки писали слово, з якого починалася наступна сторінка. Таке слово називалося «кустод» (сторож). У рукописних книгах того часу не було титульних аркушів, але самі книги розкішно прикрашалися. Заставки і кінцівки оздоблювали рослинним, тваринним чи геометричним орнаментом. Для заголовків використовували спеціальний шрифт – в'язь. Книги, прикрашені мініатюрами, називали лицевими рукописами.

Значно вищого розвитку досягла книговидавнича справа у Європі в епоху Відродження (XV – XVI ст.). На цей час склалися основні елементи книги, принципи її оформлення, редагування, виготовлення та розповсюдження книг. До того ж папір – основний матеріал для книги, виготовляли в Європі у достатній кількості.

У XV ст. в Кореї починають друкувати книги окремими рухомими літерами, відлитими з бронзи.

В Європі в 1440 році в місті Таарземі (Голландія) літери відливає Лаврентій Костер.

Велику ідею книгодрукування здійснив на практиці Йоганн Гутенберг. В 1450 році він почав друкувати невеликі книги, календарі і листівки. У 1452 році завершив чотирирічний друк Біблії. В своїх книгах Гутенберг зберіг від рукописної книги форму, елементи, накреслення шрифту і залишав вільні місця для вписування ініціалів, заставок і кінцівок.

Книги, надруковані в XV ст., прийнято називати інкунабулами (на латині – «в колисці», тобто на початку книгодрукування).

У цей час був започаткований екслібрис. Саме тоді в Італії винайдено гравюру на міді, яка дала поштовх розвитку глибокого друку. Знаменитий друкар з Венеції Альд Мануцій підійшов до справи редакційної підготовки книг з наукової точки зору, він же перший застосував в книгах курсивне накреслення шрифту,

Йоганн Гутенберг винайшов пуансон – відливну матрицю, ручний відливний апарат, литу свинцеву (гартову) літеру, складання з окремих літер та ручний прес, який використовував для друку книг.

Розпочавшись в Германії, друкарство надзвичайно швидко ширилося на всі сторони; але рух поширення його на периферії все зменшувався в міру віддалення від Німеччини. Перша друкована книжка Європи появилася в Майнці, в друкарні Гутенберга, 1450 р. Дальше поширення друкарства по Європі видно з ціє таблички початків друкарства:

 

Італія 1464 р. Іспанія 1474 р.

Венеція 1469 р. Флоренція 1477 р.

Мілан 1469 р. Лондон 1480 р.

Аусбург 1470 р. Лейпциг 1481 р.

Нюрнберг 1470 р. Данія 1482 р.

Париж 1470 р. Португалія 1484 р.

Сицилія 1472 р. Гамбург 1491 р.

Голландія 1473 р. Відень 1492 р.

Угорщина 1473 р. Тюбинген 1498 р.

 

Як бачимо, друкарство відразу пішло по Європі і до кінця XV ст. вже ціла Європа вкрита була друкарнями.

Звичайно, із слов'янських народів найшвидше прийшло друкарство до тих, хто найближче стикався з німцями. Це були чехи, і вони перші розпочали слов'янське друкарство, ще 1478 року. І дедалі на схід, тим пізніше пробивалося друкарство; головним чином серед слов'ян ширилося друкарство вже з початком XVI ст. Ось ця табличка покаже нам поширення друкарства серед слов'янського світу:

Чехи 1478 р. Білоруси 1517 р.

Українці 1491 р. Серби 1553 р.

Серби-чорногорці 1493 р. Росіяни 1564 р.

Поляки Кін.15 ст. Болгари 1641 р.

Як бачимо, після чехів українці займають перше місце серед цілого слов'янського світу, хоч безпосередньо й не стикалися вони з Європою так близько, як, скажімо, сусіди поляки.

Ось іще одна табличка – вже самого кирилівського друку. Перша книжка кирилівського друку появилася:

 

Українці (у Кракові) 1491 р. Бєлград 1553 р.

Цетиньє 1493 р. Москва 1564 р.

Венеція 1493 р. Львів 1574 р.

Білоруси (Прага) 1517 р. Остріг 1580 р.

Вільна 1525 р. Київ 1617 р.

 

Як бачимо, західні українці займають тут уже перше місце, а далі на схід друкарство посувається дуже поволі.

Давня Україна, запровадивши в себе друкарство, швидко переконалася у великій освітній силі його. Цікаво підкреслити, що з українських друкарень виходили книжки не тільки богослужбові, але багато книжок і світського змісту, і при тому різними мовами – церковно-слов'янською, польською та латинською, чим українське друкарство так відрізняється, скажімо, від друкарства московського, де друкувалися книжки переважно церковні.

Доля судила, щоб найперші книжки, надруковані кирилицею, серед цілого слов'янства були українські. Перший друкар українських книжок був родом німець – Швайпольт Фіоль, походив десь із Нейштадту в Франконії, де родина Фіолів була поширена. Рід Фіолів рано емігрував до Польщі і батько нашого Швайпольта (Святополка) жив, здається, в Любліні, а пізніше перейшов до Кракова. В той час у Кракові жило багато українців, тут була для них окрема православна церква. От десь з цими краківськими українцями й зійшовся Фіоль, і навчився від них мови.

Головним ремеслом Фіоля було гафтярство-вишивання шовком. Від природи Фіоль був людиною надзвичайно здібною, до всяких інженерних робіт. Фіоль бував у Німеччині, і тут добре приглядався, а, може, і вчився різних технічних праць. У будь-якому випадку вже на 1489 рік Фіоль настільки був видатним «механіком» у Кракові, що придумав особливі машини, «ніде до того не видані», для висушування копалень від води, на які король видав йому привілею.

Де й коли вчився Фіоль друкарства, нічого не відомо. Напевно, бував він у Німеччині і там навчився нового тоді друкарського ремесла; навчився від добрих майстрів, бо друки Фіоля не були гіршими від тогочасних німецьких друків.

І ,мабуть, ще десь 1489 р., а може й раніше, Фіоль став до друкарської праці, до друку найперших українських книжок. Знайшов Фіоль і майстра, що надзвичайно гарно, за вказівками самого Фіоля, виготовив йому потрібний шрифт; був це також німець – Рудольф Борсдорф з Брунсвіку, що жив у Кракові.

Першими книжками, які видрукував Фіоль, були Октоїх та Часословець, обидві 1491 р.; яка вийшла раніше, тобто яку з них вважати першою ластівкою українського друку – не відомо, але традиція вважає Октоїха 1491 р. за найпершу слов'янську книжку, друковану кирилицею. Крім цього, надрукував Фіоль ще дві книжки – Тріодь пісну та Тріодь цвітну , але вже без зазначення місця та часу друку. Збереглася звістка, шо Фіоль видрукував ще й п'яту книжку – Псалтир, але самої книжки до нашого часу не дійшло.

Для кого друкував Фіоль свої книжки? Через те, що книжки ці – це найперші друковані книжки серед цілого слов'янського світу, честь їх належності нам, українцям, різні вчені не раз намагалися відняти від нас. Але вирішує тут мова цих друків: там, де Фіоль не був зв'язаний традиційним церковно-слов'янським текстом, там мова його видань має дуже багато відзнак живої української мови.

Але праця Фіолева закінчилася трагічно: 1491 р. його арештувала краківська духовна інквизиція, і по довгій тяганині визволився Фіоль лише в середині 1492 р. Праця Фіолева спинилася, а книжки його, як каже переказ, спалено.

Після такої невдачі Фіоль покинув Краків і перебрався в Угорщину, до вільного королівського міста Левочі, Спишського комитату. Можливо, що Фіоль хотів тут ще зайнятися друкарством, але на це він не мав вже матеріальних засобів. Помер Фіоль десь у 1525 р.

Основоположником книгодрукування у Великому князівстві Литовському був Георгій Франциск Скорина – перший білоруський просвітник, визначний діяч всього слов’янського книгодрукування.

Свою видавничу діяльність він розпочав у Празі в 1517 р. і всього за три роки випустив 23 книги. Для своїх видань він використовував досить чіткий за малюнком кириличний шрифт, вибрав зручний формат, так звані “малі книжечки”, практичні у користуванні. Але найцінніше в усіх виданнях Скорини те, що він сам зробив переклади кожної книжки, супроводжував її коментаріями, роблячи наголос на просвітницьких елементах. У передмові до “Псалтиря “ він говорить: “Она пожиточний суть всякому человеку, мудрому и безумному, богатому и убогому, младому и старому, наиболее тым они же хотять имети добрыя обычая и познати мудрость и науку ”.

Його діяльність стала дороговказом у слов’нському книгодрукуванні.

Одним з перших друкарів і засновником друкарства в Україні і Росіїї є Іван Федоров. Де народився, у кого навчався своєї майстерності Іван Федоров – про це не збереглося надійних джерел.

Коли ж у Москві почалась діяльність першої або перших друкарень, Федоров, на думку сучасних дослідників, перейшов туди справщиком. Там він, на думку вчених, створив і видав друкований буквар – «Начало учення детям». Ця книга збереглась в Англії, куди її вивіз в XVI сторіччі англієць, який хотів, мабуть, зміцнити свої знання російської мови.

Аналіз шрифтів, побудови, змісту і навіть друкарських помилок, припущених у цьому виданні, порівняння з львівським букварем І. Федорова, виданим у 1574 р., дозволили прийти до висновку, що випустив цю книгу

І.Федоров в одній з перших московських друкарень. Склав він її, користуючись своїм досвідом викладання.

Особливістю російського друкарства було те, що воно з перших своїх кроків стало державним. » У 1563 р. Іван Федоров разом з Петром Мстиславцем очолив царську друкарню. Тут були створені всі умови для успішної роботи. Не відчувалось нестачі в коштах. Мабуть, не мало було й моральної підтримки з боку передових кіл. Менше ніж за рік з друкарні вийшов «Апостол». Він мав при собі післямову, що викладала передісторію російського друкарства й містила дату виходу книги – за сучасним календарем 1 березня 1564 р.

Це була прекрасно оформлена богослужебна книга, яка повинна була зберігатися в церкві, чекаючи святочної служби, коли з неї читали. Але цим значення «Апостола» в жодному разі не обмежувалося. Недарма «Апостол» був у кожної освіченої людини того часу.

Текст «Апостола» мав чимале культурне значення. В ньому було багато запозичень з грецьких і римських авторів. Мудрість окремих міркувань стала надбанням культурних людей того часу.

Одержати справжній текст «Апостола» здавалося рівною мірою потрібним і тим, хто боровся за зміцнення старого в житті країни, і прихильникам нового.

Інша справа – мова книги. Більшість духовників вчили, що «гріх простим честі «Апостол» і Євангелії», при переписуванні застерігали книжкові слова «простими безчестити».

Іван Федоров, ставлячи перед собою мету дати книгу не лише для богослужіння, а й для читання, усував з мови старих «переводів» «Апостола» те, що було б незрозумілим тому, хто не знав тонкощів старослов'янської мови; наближав правопис слів до їх звучання.

Він також відновив за грецьким оригіналом деякі місця, що пропускалися в списках «Апостола», зокрема, гостру розмову Савла з богом.

«Жестоко ти єсть противу рожну прати» – погрожує господь апостолові Савлові. Цей вислів, відновлений у Федорівському виданні, укріпився в східнослов'янських мовах.

Немає сумніву, що І. Федоров добре знав, на що наражався, коли свідомо порушував заборону замінювати книжкові слова народними. Але поки він міг сподіватися на підтримку прогресивних кіл духовенства.

«Апостол» вийшов з друку на початку 1564 року. А в 1565 році виходять два видання «Часовника» – книги, яка була в той час першою книгою для читання. Два видання за один рік – хіба потрібний кращий доказ того, яка була потреба в цій книзі!

Як бачимо, за кілька років першодрукар створив друковану бібліотеку, що містила у собі й буквар, й книгу для початкового читання, і церковнослужебну книгу, яка разом з тим була надихаючим і збуджуючим думку читанням для високорозвинених людей.

Важко догадуватися, як широко і корисно для російської культури розгорнулася б діяльність І. Федорова, коли б не змінилося становище у Москві і влада в церкві не перейшла до рук найбільших мракобісів. Покарання посипалися на голови багатьох представників кіл, з якими був міцно зв'язаний і погляди яких відбивав у своїй діяльності першодрукар. Не могли вони обминути і його.

У кінці 1565 чи на початку 1566 року І. Федоров і П. Мстиславець покинули Москву і переїхали у велике князівство Литовське.

Пізніше, у передмові до львівського «Апостола», розповідаючи про те, що мусив покинути Москву, І. Федоров пояснював це наклепами різних священоначальників і священослужителів, які «погано розумілися на граматиці». Це свідчення дає підстави гадати, що Федорова обвинувачували у якихось викривленнях релігійних текстів, що містилися у його виданнях.

І. Федоров пізніше писав, що не цар його переслідував. І справді, політична лінія, витримувана першодрукарем, була служінням інтересам централізованої московської держави, вона була відображенням і перетворенням у життя поглядів тих історично прогресивних кіл, які певний час спрямовували централізаторську діяльність Івана Грозного.

З Москви І. Федоров і П. Мстиславець в жодному разі не втекли. Вони мали можливість виїхати разом, з майже всім своїм друкарським устаткуванням і приладдям. Це підтверджується тим, що літери, якими друковані немосковські видання Федорова, відлиті з тих самих пунсонів, що й у Москві; заставки тиснуті з тих саме дошок.

Переїзд першодрукарів відповідав спільним інтересам єднання українського, білоруського і російського народів. Вже до цього зверталися до Москви українці з проханням допомогти їм у влаштуванні «тиснення печатного».

І. Федоров і П. Мстиславець були поважані і потрібні українцям і білорусам майстри. Відомий прихильник православ'я гетьман Ходкевич запросив Їх у містечко ЗаблудІв, розташоване між Білостоком і Гродно, щоб заснувати друкарню.

Друкарня була створена порівняно швидко, в основу її були покладені привезені з Москви матеріали.

Влітку 1568 р. почалось друкування книги «Євангеліє учительное». Це був важливий виступ у боротьбі проти окатоличення білоруського і українського населення. Воно одержувало кілька тисяч примірників книги, що містила основні богослужебні тексти не чужою латинською мовою, як у костьолах, а в основному зрозумілою старослов'янською.

Була тут і післямова першодрукарів. Вони писали, зокрема, що книга «видрукована».

У свій час російський історик В. Рум'янцев, переглянувши назви деяких друкарських професій та частин друкарського верстату, прийшов до висновку, що «всі терміни наших першодрукарів були італійські», що свідчило, на його думку, наче і техніка друкарська була запозичена з Італії.

Як показали дослідження радянських вчених, спосіб Друкування був вироблений Іваном Федоровим й іншими московськими друкарями – його сучасниками – шляхом власних шукань, лише на основі уявлень про друковану книгу і суть друкарства. Тож цілком зрозуміло, що й твердження, ніби терміни наших першодрукарів були іншомовні, не може бути вірним. Ще за часів Івана III - за три чверті сторіччя до Федорова – знала російська мова слово «печатньїй» у значенні друкований і «печатник» – у значенні видавець, виробник друкованої книги.

Російське слово «печатньїй», походить не від «печатать» (тоді було б «печатаний»), а від слова «печать», що мало в описуваний час значення – знак, який нанесений не шляхом писання.

«Печатная книга» означало книга, яка несе на собі не писанням зроблений знак. Сам виробничий акт друкування одержав пізніше назву «тиснуть». «Печатать» же тривалий час означало передусім видавати, публікувати. Лише пізніше це слово було твердо перенесене на самий процес друкування, а «тиснуть» – на повторюваний елемент цього процесу. Подібно розвинулися й значення українських слів «друкувати» і «відбивати».

У передмові до «Апостола» Івана Федорова, виданого у Москві, ми на позначення друкарства і пов'язаних з ним уявлень зустрінемо лише слова від кореня печат.

Перегляд термінології московських друкарів, що збереглась з XVII ст., також свідчить про перевагу в ній не італійських чи німецьких термінів, а російських – друкарський верстат називався «стан», літери – «слова», складач – «наборщик».

Перші російські друкарі називали себе рідною мовою – «печатники». І лише, переїхавши на землі Білорусії і України, почали називати себе так, як говорив народ, для якого вони тепер видавали книги, – «друкарі».

У тому ж заблудівському Євангелії, у передмові до нього, написаній Г.О.Ходкевичем, згадується й про походження Федорова. Він названий Іван Федоров Москвитін. В наступному це стало традицією першодрукаря – завжди при своїм прізвищі з гордістю згадувати своє московське походження.

У Заблудові І. Федоров видав й ще одну книгу – «Псалтир». Над нею він трудивсь уже один, бо П. Мстиславець поїхав у Вільно, де купці – брати Мамоничі заснували друкарню.

Незабаром старий вже гетьман Г. О. Ходкевич чи через політичний тиск з боку урядових кіл, чи через хворобу втратив інтерес до друкарства і запропонував подарувати Федорову сільце, де б той міг спокійно і безтурботно, в розкоші прожити все своє життя. Першодрукар відмовився. Він обрав місцем продовження своєї діяльності Львів, де поклав початок українському книгодрукуванню.

До Львова Іван Федоров прибув десь в кінці 1572 р. чи трохи раніше. Львів – місто з розвиненим ремісництвом і широкими торговельними зв'язками був одним з найбільших центрів боротьби українського народу проти насильницького ополячення і окатоличення.

На запровадження друкарства в Україні великий вплив зробила ця могутня боротьба, яка розгорнулась в XVI ст., і особливо в другій його половині. Вона викликала велику потребу в книзі, яка могла бути задоволена тільки шляхом запровадження друкарства. Необхідність запровадження друкарень на території Західної України особливо усвідомлювалась ремісниками і бідним духовенством. Недарма Іван Федоров отримав грошову допомогу на організацію друкарні у Львові не від багатіїв, а від середнього міщанства. Це свідчить, про те якого великого значення надавав український народ заснуванню друкарства.

І. Федоров оселився не у самому Львові, не між міськими мурами, де жили багатші люди, а за їх межами, у добре й зараз відомому львів'янам – Підзамчі – під схилами Замкової гори. Серед простих людей знайшов він друзів, помічників і учнів.

З тих, хто допомагав Федорову, дехто стали його учнями і відіграли згодом немалу роль у продовженні львівського друкарства. Це були міщани Сачко Сідляр і Сенько Корунка, чернець Мина. Допомагали Федорову в його роботі Гринь Іванович, який приїхав разом з ним із Заблудова, і син першодрукаря – Іван Друкарович, який став палітурником.

В лютому 1574 р. вийшло львівське видання «Апостола». Це був первісток українського друкарства. Це була також перша друкована книга, видана у Львові.

Видання багато в чому повторювало московське. Шрифт був відлитий з тих самих матриць, ті самі були здебільшого й прикраси. Правда, зустрічався шрифт нового зразку – похилий; ним друкувалися примітки по краях сторінок. Наново була замовлена гравюра із зображенням легендарного автора «Апостола». На останньому аркуші був вміщений на всю сторінку книжковий знак, який мав великий символічний зміст. Серед переплетінь дещо фантастичного рослинного орнаменту були вміщені два герби. Перший – міста Львова: лев на фоні міських воріт з трьома вежами. Другий, – символічне значення якого не розшифроване, був гербом самого Федорова. На ньому написано ЇОАН і зображений знак у вигляді вигнутої полоси (що нагадує літеру S, написану у зворотню сторону), яку увінчує стріла.

Надзвичайно важливим є підпис під книжковим знаком, який нагадує про московське походження друкаря.

Та найдорогоцінніше для нас у Львівському «Апостолі» – післямова Івана Федорова – прекрасний, пристрасний твір української публіцистики XVI сторіччя – «Ця ж бо повість пояснює, звідки почалася і як створена була друкарня ця». Федорівська післямова – твір великого історичного значення і глибокого, тонкого політичного ліризму.

На початку післямови першодрукар повідомляє, що «створена була друкарня ця у царюючому граді Москві в 7070 перший рік (1563)». Це надто важлива заява. Тут йдеться, звичайно, не про те, що пунсони чи заставки чи інший друкарський матеріал були привезені Іваном Федоровим з Москви. Тут проголошується єдність і спадковість самої установи, її ідеологічного спрямування.

Далі І. Федоров розповідає історію свого переїзду в князівство литовське. Говорить він про своє перебування у Ходкевича.

Гордо звучить – наче відповідь Федорова Ходкевичу – закінчення цього відрізка: «Не пристало мені, ані оранкою, ані сіянням насіння скорочувати час свого життя, бо замість плуга володію я мистецтвом приладдя ремісничого, а замість хліба повинен розсівати духовне насіння по світу й усім по чину роздавати духовну цю поживу».

Рядки ці блискуче підтверджують, що Федоров прекрасно розумів значення друкарства як знаряддя освіти і виховання. Не погорда селянською працею, а свідомість важливого значення освіти для народу(«усім по чину роздавати!») звучить у наведених рядках.

Післямова до Львівського «Апостола» не має собі ні рівної, ані схожої серед післямов до слов'янських друкованих книг. Звичайно післямови містили у собі лише стислу характеристику обставин видання та самої книги. Другої такої гостро публіцистичної й глибоко ліричної розповіді друкаря про своє життя, поневіряння й вірність своїй справі, яка була б разом із тим гімном книговидавництву, ми не знаємо.

Львівський «Апостол» розійшовся не лише по землях України. По всій землі руській, до Москви і на північ від неї аж до Архангельська, поширювалось з часом Федорівське видання.

А першодрукар одразу почав виготовляти нову книгу. Коротенька післямова до неї містила звернення до «християнського руського народу грецького закону», тобто до православних українців. «...Заради швидкого навчання дітей скоротив мале щось. І якщо праця моя виявиться гідною Вашої милості прийміть ЇЇ з любов'ю. А я радий трудитися й над іншими угодними вам книгами, якщо дасть господь по ваших святих молитвах».

За цією післямовою були вміщені герб Львова і герб Івана Федорова. Наявність книжкового знаку й дозволила в наш час вирішити питання про автора і складача книги.

Кілька сторіч нічого не було відомо про цю книгу. Тільки в 1927 р. відомий російський балетмейстер Сергій Дягілев, який мав пристрасть збирати старовинні російські книги і рукописи, перебуваючи в Римі, побачив, як він писав, «чудесну, потрясаючу російську книгу». Це й була перша (або друга, якщо рахувати московський Буквар), з усіх друкованих східнослов'янських граматик і вийшла вона з друкарського верстату Івана Федорова. В 1953 р. ця книга була передана в бібліотеку Гарвардського коледжу у Сполучених Штатах Америки.

Буквар складається з двох частин. У першій вміщені власне азбука, матеріал для вивчення літер та складів, слова на відповідні літери, наведені зразки відмінювання, окремі вислови. У другій частині надруковано тексти найбільш вживаних молитов, які треба було читати й запам'ятовувати.

Закінчувалась книга повчанням, окремо для дітей та окремо для батьків. Деякі з цих повчань, поряд із чисто виховним змістом, містили й пересторогу ворогам. Ось одне з них, найбільш характерне: «Не дотикайся межей чужих й на поле сироты не вступуй, понеже мститель их силен єсть».

Львівський Буквар Івана Федорова – важлива ланка в цілому ланцюзі зусиль, спрямованих на те, щоб відновити єдність літературної мови східних слов'ян. Мова його – церковно-слов'янська спадщина, прийнята російською традицією, – була перенесена в українську культуру. Цей культурний вплив Москви на Україну і Білорусію був надзвичайно сильний в період після Люблінської унії 1569 р., яка значно посилила гноблення українців і білорусів. Коли в кінці XVII століття відбувся зворотний процес впливу літературної мови, що вироблялася в Києві, на літературну мову Москви, йому сприяла наявність українських видань І. Федорова, і в тому числі Букваря.

Федорівський Буквар робив вплив на російські, українські, білоруські букварі аж до кінця XVIII сторіччя.

Так, в 1574 р. почалось українське друкарство.

І. Федоров заснував друкарство на Україні не лише у Львові, де через нестатки йому довелось заставити друкарню лихвареві.

Князь Костянтин Острозький (з Острога, що на сучасній Рівененщині), великий землевласник і видатний культурний діяч, який створив навколо себе цілу «Острозьку академію», запропонував Федорову надрукувати в Острозі «Біблію».

Поки розпочнеться широка підготовка до видання, Костянтин Острозький запропонував друкареві стати керуючим маєтками Дерманського монастиря. Федоров, який ще так недавно відмовився від власного сільця, що дарував йому Ходкевич, бо бачив своє покликання у поширенні освіти, тепер погодився на важку для людини його вдачі справу, бо бачив за нею перспективу подальшої видавничої діяльності.

Мотиви заснування Острозької друкарні були політичні.У виданні слов'янських книг К. Острозький бачив духовну зброю проти запеклого ворога – католицтва.

В 1580 р. були випущені спочатку окремим виданням Псалтир і Новий Завіт, а потім й ціла Біблія. У передмові до «Нового завіту» нагадувалося про потребу бути вірним рідному народові – писалося, що православна церква страждає не лише від чужих, а й від своїх, які їй зрадили. КОЖНОМУ читачеві було зрозуміло, що тут вважалися ті, хто забув думати про страждання рідного народу, боротися проти його знищення.

Біблія була величезним за розміром виданням. Понад 1200 сторінок тексту. Навіть сучасна книга такого обсягу справляє враження важкої, надмір великої. Коли дивишся на Федорівське видання, диву даєшся – настільки легкою, привабливою, компактною здається ця книга. Друкарнею був створений до неї красивий похилий шрифт.

В Острозі виникло перше українське видавництво на основі великого наукового центру. Іван Федоров був одним з його працівників.

В Острозькому «Новому завіті» згадується ім'я Тимофія Михайловича, який склав алфавітний покажчик до книги – «Собрание вещей нужнейших вкратце, скорого ради обретения в книге Нового завета, по словесем азбуки...». Додані до «Біблії» вірші належали Герасиму Даниловичу.

Один з членів цього кола високоосвічених людей Андрій Римша написав «Хронологію» – віршований перелік назв місяців. Федоров надрукував її окремою листівкою.

У 1582 р. І. Федоров повернувся до рідного вже йому Львова, до своєї родини, щоб налагодити власну видавничу справу. Не маючи змоги викупити із закладу старе устаткування, він прийнявся за створення нової друкарні. Та завершити його не встиг.

5 грудня 1583 року Іван Федоров помер.

Він ще жив, коли його майно почали описувати за борги.

Першодрукаря поховали в церкві святого Онуфрія. На надгробній плиті, зробленій з пісковика, був висічений його книжковий знак. По боках плити писалося «Іоан Федорович, друкарь москвитин, которий своим тщанием друкование занедбалое обновил» й була поставлена дата смерті. Під книжковим знаком було написано: «Друкарь книг пред тым невиданных».

Діяльність друкаря з Москви у всіх чотирьох друкарських центрах була до дива схожою за предметами видання. Усюди він випускав один великий розкішно оформлений том «Апостол» – у Москві і Львові, «Учительное евангелие» – в Заблудові, «Біблію» – в Острозі. Всюди він випускав також менш розкішне, менше за розміром видання, яке могло б служити для щоденного учбового вжитку.

Чи ж такий вибір скромного і розкішного видання був випадковим? Ні. Буквар був початком, а Апостол і Біблія – вершиною навчання. Від Букваря піднімалися до читання Часовника, Псалтиря і йшли далі. Таким чином, першодрукар свідомо створював учбову бібліотеку. Граматика, Часовник і Псалтир – три книги, по яких рекомендував вчити православних дітей Іван Вишенський, – всі ці книги видавалися І. Федоровим.

Всюди, де друкував І. Федоров, справа його продовжувалася.

І. Федоров покинув Москву десь в 1565 чи 1566 р., а вже в 1568 р. Никифор Тарасієв і Андронік Тимофєєв Нєвєжа випустили друкований «Псалтир». Андронік Нєвєжа розгортав велику друкарську діяльність аж до початку XVII ст., коли його змінив син Іван. Він же був видатним російським гравером того часу – «резчиком».

У Вільні помічник Івана Федорова Петро Мстиславець працював у друкарні братів Мамоничів, яка до кінця XVI сторіччя була найбільш активним видавничим центром східного слов'янства. На початку XVII сторіччя продовжувалася діяльність Острозької друкарні, поки вона не була ліквідована єзуїтами. Острозька друкарня служила інтересам українського народу. Тут було випущено ряд полемічних творів на захист православ'я.

Невдовзі після смерті І. Федорова знайшлись покупці з різних друкарських центрів на його львівську друкарню. Та львівське міщанство, яке все більше політично активізувалося і краще розуміло роль друкованої книги у боротьбі за збереження українського народу і його культури, зібрало потрібні кошти, щоб викупити із закладу федорівське устаткування. Львівське православне братство відновило і розвинуло друкарню.

Що ж являли собою перші друкарні і який шлях пройшло друкарське виробництво за 400 років, що минули після виходу першої російської точно датованої друкованої книги?

Перші друкарні являли собою дрібні майстерні, в яких працювала невелика кількість друкарів. Рівень розподілу праці тут був низький, один майстер виконував багато робіт. Друкар-універсал сам займався і виготовленням шрифту і складанням, і правкою, і друкуванням та іншими роботами.

Друкарні початкового періоду мало були схожі на підприємство в сучасному розумінні цього слова. Вони являли собою заклади, навколо яких об'єднувалася певна кількість вчених того часу, які самі писали або перекладали і самі тією чи іншою мірою брали участь у виготовленні книги. У кожній друкарні був вчений гурток, що збирався біля друкарського верстату і шрифтової каси; кожна друкарня являла собою в мініатюрному вигляді академію наук.

Організацію виробничого процесу в перших друкарнях можна певною мірою відтворити на основі даних про наявність у них друкарського обладнання. Так, такса (інвентарний список) Львівської друкарні Івана Федорова, яка була складена після смерті першодрукаря, називає таке устаткування:

1. Друкарський дерев'яний прес.

2. Латунний гвинт з надгвинтником.

3. Рама для складання набору.

4. Дві латунні таблиці, одна вживалася як основа для наборної форми, другою притискували папір до набору.

5. Наборна каса.

6. Матриці для відливання літер.

7. Шрифт.

8. Метал для відливання літер та інші речі.

В процесі друкування набор, вкладений в раму і скріплений гвинтом, клали на латунну дошку, яка вміщалася на дерев'яному талері друкарського преса. На набор наносилася шкіряними подушками фарба. Після цього на нього накладали аркуш паперу разом зі шкіряним декелем і при допомозі рукоятки підводили під прес.

Безпосередніми наступниками львівської та острозької друкарень Івана Федорова були друкарня Львівського братства і друкарня в Острозі, яка залишилася власністю К. К. Острозького. Спершу обидві ці друкарні не змогли втримати на належному рівні технічне виконання своїх видань, зате значно розширили їх тематичну різноманітність. Львівська братська друкарня, яка діяла з 1591 р. аж до скасування братства в 1787 р., наприкінці XVI – у першій половині XVII ст. опублікувала цінні пам'ятки письменства: граматику грецької і церковнослов'янської мов, ряд віршів і драматичних творів. Друкарня Львівського братства протягом тривалого часу була справжньою школою майстерності для цілої плеяди працівників друкарської справи. Вже в перших виданнях братства були спроби застосувати, щоправда лише в заголовках і великих літерах у тексті, спрощений шрифт, значно подібніший до сучасного українського і російського шрифту, ніж «гражданка» доби Петра І. Цей шрифт і вважають одним з джерел пізніших гражданських шрифтів».

Діяльність Острозької друкарні відновилася в другій половині 80-х років XVI ст. Крім навчальних і богословських книг, видано цілу низку публіцистичних творів. Найвідоміший серед них український текст «Апокрисиса», видрукований близько 1598 р р Острозі (