Система мови

Поняття «мовна система». Форми національної мови.

У найбільш загальному розумінні, система – це організована сукупність взаємопов’язаних і взаємозумовлених елементів. Мовна система – це організована сукупність взаємопов’язаних і взаємозумовлених мовних одиниць (мовних засобів) і правил їх використання. Мовна система має складну структуру: вона складається з більш часткових систем – підсистем мовної системи, які називають мовними рівнями (рядами, ярусами). Усі підсистеми мовної системи перебувають у складних ієрархічних взаємозв’язках: одиниці кожного нижчого рівня служать будівельним матеріалом для одиниць наступних рівнів; одиниці кожного вищого рівня можуть бути структуровані (розкладені) на одиниці нижчих рівнів.

Процес і спосіб використання одиниць мови кожним окремим індивідом для потреб комунікації називається мовленням. Мова – явище об’єктивне, загальне, спільне для всіх носіїв; мовлення – суб’єктивне, конкретне, окреме, індивідуальне. Функціонально мова визначається як засіб, а мовлення – як спосіб, процес. Мовлення поділяється на усне та писемне. Усне відтворюється за допомогою звуків і сприймається органами слуху; писемне фіксується за допомогою графічних знаків і сприймається органами зору. Усне мовлення є первинним стосовно письмового, спонтанним і менш регламентованим.

Мова – найважливіший, універсальний засіб спілкування, організації та встановлення зв’язків між всіма видами суспільної діяльності: виробництвом, побутом, обслуговуванням, культурою, освітою, наукою. Мова зберігає єдність народу в історичній зміні поколінь і суспільних формацій, об’єднує народ у часі, у географічному і соціальному просторі. Розвиток і стан мови залежить від стану суспільства. Суспільні зміни неодмінно спричиняють зміни в мові.

Українська національна мова – мова, що є основним засобом спілкування для всіх представників українського народу як в Україні, так і за її межами. Українська національна (загальнонародна) мова існує в різних формах: вища форма існування мови – сучасна українська літературна мова (СУЛМ); нижчі форми – соціальні жаргони та територіальні діалекти. Отже, національна мова – це мова певного народу в усіх її виявах: літературна мова, діалекти, територіальні і соціальні жаргони, просторіччя.

Літературна мова – це найвища, внормована і відшліфована форма загальнонародної мови. Літературна мова – це впорядкована форма національної мови, що має певні норми, розвинену систему стилів, усну і писемну форму, багатий лексичний фонд і яка в писемному та усному різновидах обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей. Вона характеризується нормативністю, стандартністю, високою граматичною організацією, системою стилів. Сучасна українська літературна мова – це вища форма загальнонаціональної мови, що бере свій початок із часів її зачинателя І.Котляревького (вихід «Енеїди» в 1898 році) та Т.Шевченка (його твори стали основоположними щодо усталення основних сучасних мовних норм) і до нашого часу. Вплив І.Котляревького та Т.Шевченка, а також цілої когорти інших видатних особистостей української культури (П. Куліша, І. Франка, Л. Українки, М. Коцюбинського, І. Огієнка, А. Кримського, Є. Тимченка та ін.) свідчить, що, попри об’єктивність характеру розвитку мови як суспільного явища, значний вплив на її формування мають видатні культурні, наукові, громадські та політичні оособистості, еліта нації.