ЗАХИСТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ.

Припинення права власності

Самими поширеними підставами припинення права власності на майно є відповідні похідні підстави його набуття, але тільки навпаки, коли відчужувач майна на підставі відповідного юридичного факту втрачав право на майно (купівля – продаж, дарування, міна, надання приданого, тощо). У цих випадках римляни констатували припинення права власності, а саме – перехід цього права до іншої особи. Перехід був можливий тільки при наявності суворого дотримання принципу nemo plus juris (ніхто не може передати іншому більше прав, чим має сам (D. 50.17.54). Тобто право власності до нового власника переходило із тими ж обмеженнями, що мав і попередній власник (наприклад, право застави, земельні сервітути, тощо).

Окрім цього право власності на майно може припинятись і за інших підстав, які мають відношення до об’єкту або до суб’єкту права власності. Так, найбільш природнім способом припинення права власності римські юристи вважали повне знищення речі. В цьому разі йдеться про фізичне знищення об’єкту власності, або про виникнення юридичної непридатності відносно того, що неможливо створити об’єкт власності (наприклад, раба відпустили на волю).

Суб’єктивною підставою припинення права власності була дерелікція (derelictio), яка мала місце в тому разі, коли власник відмовлявся від права на відповідну річ. Але в результаті derelictio річ фізично не знищувалась, а ставала такою, що нікому не належала, тобто кинутою (res derelicta). Таким чином, така річ могла стати об’єктом окупації і перейти у власність до іншої особи.

Способи захисту власності у римському праві мінялись згідно із тими видами власності, які з’являлись на протязі розвитку римської держави і були надзвичайно різноманітними за своїми джерелами регулювання. Найбільш типовими способами захисту права власності були віндикаційний (res vindicatio), негаторний (actio negatoria) та прогибіторний (actio prohibitoria) позови, які спершу застосовувались тільки для захисту квирітської власності.

Віндикаційний позов (res vindicatio) мав місце тоді, коли одна особа заявляла, що є власником майна, яке знаходиться у незаконному володінні іншої особи, і на цій підставі вимагала повернення майна. Віндикаційний позов захищав власника від найбільш грубого порушення його права, а саме, від дій іншої особи, яка незаконно утримувала його річ (майно). Позивач повинен був доказати ті обставини, які підтверджували б його право власності на спірну річ (майно). Якщо ж доказати право власності не вдавалось, тоді позов відхилявся. При доведенні права власності на річ позов у легісакційному процесі підлягав задоволенню. У формулярному процесі праву власності позивача можна було протиставити правомірну підставу володіння (iusta causa possidenti),наприклад, узуфрукт, оренду, заставу і т.п. У таких ситуаціях віндикаційний позов задовольнити було неможливо. Але, якщо особа, яка отримала майно з волі власника на підставі будь-якого цивільного договору, згодом відмовилися його повернути, вона ставала неправомірним володільцем і відповідала за віндикаційним позовом. При розгляді позову в умовах формулярного процесу розрізняли добросовісних і недобросовісних володільців. В цілому і в тих, і в інших набувачів володіння мало юридичні дефекти, a res vindicantio було націлене на те, щоб повернути не тільки річ власнику, але і всі, пов’язані із нею вигоди. Добросовісний володілець зобов’язаний був повернути поряд із річчю ті плоди, які він отримав з моменту пред’явлення до нього віндикаційного позову. Недобросовісний володілець повертав всі плоди та вигоди, які річ принесла йому на протязі всього часу недобросовісного володіння. Таким чином, віндикаційний позов захищав право власності і відповідно римському праву майно поверталось власнику у будь-якому випадку, незалежно від того, добросовісний чи недобросовісний був набувач майна. Застосовувалась так звана необмежена віндикація.

Негаторний позов (actio negatoria) мав місце в тому разі, коли належне власнику право ніким під сумнів не ставилось, але інші особи зазіхали на те, щоб користуватись цією власністю, наче б то маючи яке-небудь право на чужу річ (ius in re aliena) (сервітут, узуфрукт). Порушення права власності могли носити подвійний характер: позитивний або негативний, дивлячись на те, чи здійснює третя особа проти волі власника прямо вплив на річ або ж вона заважає йому в тому чи іншому відношенні вільно користуватися річчю. У такому випадку з’являлись підстави для заяви не віндикаційного, а негаторного позову (лат. negare - заперечувати). Цей позов належав тільки володіючому власнику і був направлений проти всяких серйозних і реальних зазіхань від будь кого на його власність у вигляді привласнення права сервітутного або схожого користування (проходу чи проїзду через його земельну ділянку, прибудови до його стіни споруд). Власник заперечував наявність у відповідача такого права. Суддя завжди запрошував відповідача згідно позову надати гарантії про недопущення подальших дій, що турбують власника (cautio de amplius non turbando), тобто взяти на себе зобов’язання уникати у майбутньому дій, які будуть спричиняти перешкоди для власника. Задоволення позову зазначало не що інше, як судову констатацію того факту, що майно, яке знаходиться у власника - позивача, вільне від тих правових обтяжень на користь третіх осіб, на які вони претендують.

Прогибіторний позов (actio prohibitoria)– позов про заборону (лат. prohibere - забороняти), застосовувався в тому разі, коли треті особи, які не зазіхали на чуже майно ні в цілому, ні в рамках обмеженого права, але своєю поведінкою заважали власнику нормально користуватися майном. Суд зобов’язував порушника у таких випадках усунути наслідки вчинених дій і не здійснювати такі дії у майбутньому.

До різновидів прогибіторних позовів, які були ще відомі із Законів ХІІ таблиць, необхідно віднести позови по захисту нерухомої власності (майна) у відносинах сусідства. Наприклад, це наступні позови: А) actio finium regundorum (про удосконалення межі земельних ділянок, які граничать одна з іншою), у разі неясності або незгоди відносно розташування межових знаків та приналежності відповідних земельних ділянок на їх границях; Б) actio aguae pluviae arcendae (про затримання дощової води), у разі зміни природного режиму стоку води або штучного позбавлення води; В) interdictum de glande legenda (про збір плодів), у разі, коли власник земельної ділянки забороняв своєму сусіду заходити на його територію, щоб збирати свої плоди; Г) cautio damni infecti (гарантія на випадок погрожуючої шкоди), у разі, коли одна із двох розташованих по сусідству будівель в силу природних або залежних від людини причин виявлялась у погрожуючому стані, - надання сусідом обіцянки відшкодувати шкоду, яка може бути спричинена об'єктами права власності; Д) interdictum de arboribus caedendis (про обрізування дерев), мав місце в тому разі коли претор давав розпорядження власнику нерухомості особисто обрізати гілки дерев, які звисали на сусідню ділянку.