Історія Польщі

ruc.j<i. тарін і п ер і\юрі в .'шооратири.

них груп. У гіршому становищі перебували польські вчені в Німеччині, де не було значних польських наукових осередків.

Чимало польських учених було розпорошено по світу, працювали в багатьох зарубіжних країнах, зробили вагомі наукові відкриття і винаходи. До чільних учених світу належала Марія Склодовська-Кюрі (1867-1934), котра виїхала до Парижу і тут, спільно з чоловіком П'єром Кюрі, виділила радіоактивні елементи -полоній і радій. Подружжя двічі отримало Нобелівські нагороди в галузі фізики (1903 і 1908 рр.), а Марія стала першою жінкою на чолі кафедри паризької Сорбонни. Внесок у вивчення явища радіоактивності вніс також фізик Казімєж Фаянс (1887-1975), який працював у лабораторіях США. Хімік Іґнацій Мосьціцький (1867-1946) свою наукову кар'єру розпочав у Швейцарії (пізніше викладав у Львівській політехніці), де опрацював методи виділення азоту з повітря з допомогою електричної дуги. У США інженер Рудольф Моджеєвський (1861-1940) побудував кілька підвісних мостів.

Природничі і технічні науки найбільш успішно розвивалися в Галичині. Фізик Львівського університету Маріан Смолуховський (1872-1917) був автором відомих праць у галузі термодинаміки. У Львові механік Максиміліан Губер (1872-1950) започаткував львівську школу теоретичної механіки. Професор Рільничої академії в Дублянах Юзеф Мікуловський-Поморський (1865-1935) заклав основи розвитку ґрунтознавства. Поважні наукові здобутки були в зоолога, професора Львівського університету Юзефа Нусбаума-Пляровича (1859-1917).

Значне піднесення на початку XX ст. переживали соціальні та гуманітарні науки. У полі зору вчених опинилися передусім світоглядні проблеми: закономірності соціального поступу, особистість і суспільство, детермінізм соціальних процесів, методи наукового пізнання. Ці питання розв'язувалися по-своєму представниками різних ідеологічних орієнтацій. Загалом переважали тенденції відходу від позитивістської безсторонності і детермінізму в бік ірраціоналізму і визначального впливу особистості на суспільні процеси. Навернення до романтизму йшло паралельно з обгрунтуванням невичерпних можливостей людського духу. У цьому напрямі зближувалися праві та ліві філософи й соціологи. У Кракові Вінцентій Лютославський (1863-1954) розвивав думки про необмежені можливості духовного піднесення людини, натхненної справедливою ідеєю й традицією. У праці Відроджене людство (1910) він пропагував поєднання католицтва й національної ідеї в^- дусі месіанських традицій романтизму. З подібних позицій підходили до соціальних проблем мислителі соціалістичного табору, які підкреслювали роль особи в суспільних справах. Серед соціалістів виділявся соціолог і філософ Едвард Абрамовський (1868-1918), який розробив власну концепцію "бездержавного соціалізму", що спиралася на кооперацію й моральне вдосконалення особистості (праці Етика і революція, 1899; Соціалізм і держава, 1904). Подібні погляди розвивали соціолог Людвік Гумплович, філософ Станіслав Бжозовський. Вони проповідували "активістичну" візію суспільства, яка надавала великого значення

На початку XX століття

творчим можливостям особистості; їхні погляди мали вплив як на національний, так і соціалістичний рухи. Інакше розв'язував світоглядні питання соціолог і антрополог Людвік Кживіцький - один з піонерів марксизму на польських землях. Визнаючи роль особистості, він в дусі історичного матеріалізму скеровував її пізнавальну діяльність на розуміння законів історичного розвитку. У подібному дусі висловлювались ідеологи соціал-демократії Р. Люксембург, Ю. Мархлевський.

Історична паука початку XX ст. зазнала впливу новітніх світоглядних течій, які надавали великої ваги духовним явищам та ролі особи в історії. У полі зору істориків опинився національний рух XIX ст., який був співзвучний стану національної свідомості початку XX ст. На III з'їзді польських істориків 1900 р. Шимон Аскеназі (1866-1935) поставив завдання докладного вивчення національного руху з метою усвідомлення його ідейних вартостей. Він згуртував групу молодих дослідників у Львівському університеті й розпочав опрацювання історії польських повстань. Свої студії зосередив на періоді кінця XVIII - початку XIX ст., висвітливши взаємини польського національного руху з Францією і Наполеоном (Наполеон і Польща, 3 томи, 1918-1919). Неоромантичні тенденції підтримували молоді галицькі історики, які 1896 р. влаштували у Кракові гучне відзначення 100-річчя від дня народження Й. Лелевеля. Вони засудили концепцію краківської історичної школи і закликали писати історію "для підкріплення сердець". Один з них, Станіслав Закшевський (1873-1936) незабаром став професором Львівського університету, опублікував праці з ранньої історії Польщі, в яких високо оцінив роль польських королів і церкви в становленні державності й формуванні нації. Вацлав Собєський (1872-1935) у своїх працях не уникнув ідеалізації минулого Польщі. Зрештою, після 1908 р. більшість польських істориків віддала данину неоромантизму, публікуючи малокритичні праці, в яких прославлялись якості польської шляхти, переваги устрою Речі Посполитої.

Загальна тенденція розвитку польської історіографії виявилась у зміщенні інтересу з історії держави до історії нації та суспільно-політичних ідей. Навіть послідовники краківської школи О. Бальцер і С. Кутшеба, вивчаючи історію устрою Речі Посполитої, оцінювали її державно-правові інститути без належної критичності. Діячі соціалістичного руху написали багато праць з історії національного руху. Б. Лімановський опублікував велику роботу Історія польської демократії, в якій виводив соціалістичні традиції з національного руху. Праці Л. Кульчицького, Ф. Перля, Ю. Пілсудського та інших соціалістів пов'язували соціалістичну течію з національним рухом, трактували соціалізм передусім як духовне явище. Для історичної думки ендеків було характерне упереджене ставлення до сусідніх народів. Антиукраїнською спрямованістю відзначалися багатотомні праці Ф. Ґавронського-Равіти, який описував козацькі та гайдамацькі рухи в Україні XVII-XVIII ст. як прояв дикунства і відсталості, переносив їх на польсько-українські відносини початку XX ст.

^Економічна історія, яка набула популярності у Західній Європі, цікавила насамперед молодих дослідників (К. Тимєнєцький, Ф. Буяк, Я. Рутковський, Н. Ґонсіоровська, В. Ґрабський). Найбільший інтерес викликали у цих дослідників питання розвитку фільваркової системи господарства у XVI-XVIII ст., взаємини землевласників і селян.

На початку XX ст. голосними працями заявили про себе польські мовознавці, серед яких виділявся Александр Брюкнер (1856-1939), випускник Львівського університету, автор понад 2 тис. праць з польського та слов'янського мовознавства, історії літератури й культури. У своїх дослідженнях він підкреслював взаємовпливи мов і культур різних народів (Миколай Рей, 1905, Історія польської мови, 1906 та ін.). Продовжувалась наукова творчість Я. Бодуена де Куртене, Я. Розвадовського та інших мовознавців.