СУЧАСНІЙ КУЛЬТУРІ

Питання 5. РИТОРИКА ЛЮБОВІ У

Любов є джерело всякого життя.

Г.Сковорода

Гуманістична риторика сучасності має значний потужний інтелектуальний, моральний, естетичний потенціал – потенціал духовності, який в усіх своїх жанрах проявляється через похвальне красномовство, яке Аристотель виділяв поруч із дорадчим та судовим.

Саме призначення похвального красномовства – творити похвалу Богові, особі, предметам, речам – свідчить про його унікальне місце серед інших (пізніших) жанрів красномовства: політичного, академічного, судового тощо.

В основі похвального красномовства лежать як зміст, так і форма, але найбільше дух, що вимагає від оратора здібностей філософа (інтелектуальної потенції на рівні винайдення задуму), здібностей поета (естетичної потенції на рівні словесної творчості), здібності музиканта (мелодійної потенції, медоточивої похвали серця), здібності художника (зорове бачення словесного матеріалу через кореляцію: звук – смисл - колір).

Розглянемо, що об’єднує в органічне ціле поліфункціональні здібності оратора.

РИТОРИЧНА КОМПЕТЕНТНІСТЬ - свідоме, професійне ставлення до живого СЛОВА – “перла многоцінного”.

Розглянемо функціонування слова в літературному просторі сучасного суспільства на рівні “слово і влада” у логосфері (логос – слово, сфера - царина) – мисленнєво-мовленнєвої царини культури, наповненої словами та ідеями.

Різні культури розрізняються своїми логосферами, які відбивають характерні риси менталітету народу (спосіб мислення, духовності, склад розуму, світосприйняття).

До основних методів дослідження структури логосфери можна віднести:

- метод виділення “ключових слів” культури;

- контент-аналіз;

- метод визначення “формули логосфери”;

- риторична рефлексія.

Розглянемо проблему логосфери через призму риторичного ідеалу (Платон, Аверінцев, Лосев), - причому до першого ідеалу мовлення відноситься сократівський ідеал, особливостями якого є: істинність мовлення; моральність як користь суспільству; сувора впорядкованість мовлення у смисловому й формальному (словесному) відношеннях.

Другим ідеалом мовлення є софістичний (софізм – судження, придумане розумно, хитро), основа якого: маніпулятивна сила; формальна словесна краса й вибагливість; логічна, формальнологічна правильність; можливість самовираження через мовлення як засіб “самореклами”.

У сучасному слов’янському мовленнєвому середовищі, як зазначають сучасні ритори, борються три риторичних ідеали:

· американський (близький до софістичного), прийнятий засобами масової інформації;

· східнохристиянський, близький до ідеалу Сократа, Платона;

· ідеал “радянської” риторики (аналогічно й в українській логосфері)1.

Різниця між цими ідеалами полягає в тому, що слов’янська (східнохристиянська) традиція сповідала ідеал соціальної рівності, толерантності у мовленні, духовності, шляхетності. Американський же ідеал відрізняється: прагматичністю, жорстокістю, непаритетністю, часто неконструктивністю. “Радянський” ідеал – авторитарний, не діалогічний, де визнавалася “влада на слово”, “право на слово”, “підкорення співрозмовника”.

Тяжіння до братерства, гармонії стосунків, мирного розв’язання будь-яких питань було характерним для слов’янського менталітету до “окаянних днів” (слова Буніна). Ідеологічні цінності тоталітарного суспільства почали процес руйнації християнського риторичного ідеалу з його благородством, милосердям, шляхетністю, духовністю. Поступово конструктивний діалог, гуманістична риторика почали витіснятися войовничим діалогом, вічною боротьбою.

Політики безсоромно використовують риторику як зброю у боротьбі за владу, за домінування над іншими людьми, як засіб доведення власної точки зору, а не істини.

Проблема риторики й влади, влади, як “права на мовлення”, актуалізувалася у 70-90-х рр. ХХ ст., коли загострилася боротьба за владу між людьми у різних верствах суспільства.

Відомий лінгвіст-філософ ХХ ст. Ролан Барт виділяє такі три типи дискурсивної (мовленнєвої) зброї:

· мовлення, яке служить цілям завоювання влади (сильна дискурсивна система – це певне шоу, спектакль, театр, де демонструється сила оратора, лідера, агонального агресора). Такою була риторика фашизму, риторика Гітлера, Геббельса та ін.1;

· монологічне за змістом мовлення, коли “слабкі” учасники мовленнєвої ситуації позбавляються “права на мовлення” волею домінантів, які дозволяють “відкривати рота” лише за певних обставин (геніальний вождь, обраний народ, правляче угрупування);

· впевненість, рішучість, агресивність, категоричність мовленнєвої поведінки, як засіб залякування з боку господаря фрази відносно збентеженого, збитого з пантелику співрозмовника з його неповними, усіченими фразами, які він боїться навіть проговорити до кінця (немає різних думок: є правильна (моя) і неправильна(чужа)).

Риторика любові, або гуманістична риторика є засобом досягнення гармонізації стосунків між членами суспільства на всіх рівнях. І тут необхідно говорити про словесний етикет – (етикет – система ритуальних та ритуалізованих дій, спрямованих на уникнення конфліктів, боротьби, через демонстрацію доброзичливості)2.

Словесний етикет не є зброєю боротьби за владу в мовленні, а є ефективний соціально-мовленнєвий засіб, інструмент “заспокоєння”, “примирення”, збереження “статус-кво” соціальної ієрархії.

Гуманістична риторика сучасності ставить питання про підвищення загальнориторичного рівня культури суспільства, зокрема тих, від кого чи не в першу чергу залежить духовно-інтелектуальне здоров’я макро- та мікросоціуму: політиків, педагогів, журналістів, бізнесменів – еліти демократичної України.

Особливо важливу роль у гармонізації суспільства відіграють ЛІДЕРИ суспільства усіх рангів. Тут має значення кожен штрих у риторичному портреті лідера. Визначимо деякі1 з них:

· акустика мовлення повинна не дисгармонізувати аудиторію, а навпаки, заспокоювати, вселяти впевненість, надихати тощо. Приємний тембр голосу, ритмізоване мовлення, гармонійне до думки інтонування, рівне й спокійне мовлення з психологічними паузами доброзичливості, “величності”, шляхетності тощо викликають довір’я, симпатію слухачів, які буквально втомились від криків, хаотичного гамору численних політичних дебатів, їхнього низького акустичного рівня культури, коли “брати за горло” стає чи не нормою таких агональних словесних баталій;

· ритмічна характеристика мовлення лідера, який прагне до світлої сили риторики, являє собою чіткий ритм, “ритм влади”2. Ритм є інструментом соціального виховання, бо нове суспільство тримається солідарністю й ритмом (узгодженість мети й дії);

· кінесика – жести, міміка, пантоміміка лідера під час мовлення теж мають відповідати образу й суті людини етичної, відповідальної за мовленнєвий вчинок. Спеціалісти відзначають, що зростання соціального статусу людини обернено пропорційне активності її рухів, є універсальною закономірністю для всіх культур. Це – уособлення влади, яка усвідомлює свою велич, монументальність із дещо уповільненим часом “застиглим” жестом;

· смисловий рух мовлення характеризується чіткістю, ясністю, відсутністю недомовленостей. Тут все має бути ясним, правильним, справедливим.

Крім того, для західного типу культури характерним є такі особливості - індивідуальна від’ємність, змагальність індивідів, раціоналізм, примат логіки, прагматизм. Тому риторичний ідеал Заходу виявляється у мовленнєвій поведінці, де домінують асиметричні стосунки між суб’єктами (є явно виражений лідер словесної комунікації), панує монолог “сильнішого”, мовлення є засобом самоствердження, самодемонстрації, самореклами, характеризується агональністю, протистоянням.

Східний, слов’янський риторичний ідеал характеризується прагненням до соборності, об’єднання, вираження “духу суспільства”. У східній риторичній традиції “благодать” цінується вище “закону”. Східний риторичний ідеал тяжіє до примату інтуїтивного над раціональним, домінування діалогу над монологом, “подвижницького” над “героїчним” 1 .

Гармонізуючий характер східного (слов’янського) риторичного ідеалу спеціалісти визначають його як систему таких якостей: порядок, міра, мірність, рівновага (рівність), симетрія, витримка, терпіння, самодисципліна, витривалість.

Не агональність, боротьба, а гармонізація, примирення; не самодемонстрація, саморекламування, а суголосся хору життя; не гучні крики й вигуки, а рівність, витриманість; не “закон” і “право”, а “благодать”; не інтроверсія, замикання на собі, а екстраверсія, розкриття світу в єдності з ним; не примат логіки й рація, а примат інтуіції, емоційного кордоцентризму (в українців); не лише аналіз, а й синтез – ось основні ознаки східного (слов’янського) риторичного ідеалу, його гармонізуючої сутності.

Великий гармонізуючий благодатний потенціал має церковне красномовство – гомілетика, яка містить в собі велику й багату традицію “обожнення” людини через благодатне й одухотворене слово віри, надії, любові. Ось як авва Іоанн, ігумен Синайської гори, говорить про молитву:

“Молитва, за своєю якістю, є перебування й єднання людини з Богом; за дією ж, вона є утвердженням миру, примирення з Богом, матір і разом донька сліз, умилостивлення про гріх, міст для подолання спокус, стіна, яка захищає від турбот, знищення ворожнечі, справа Ангелів, пожива всіх безплотних, майбутня веселість, джерело доброчесностей, винуватиця обдаровань, невидимий успіх, пожива душі, просвітлення розуму, сокира відчаю, вказівка надії, знищення смутку, багатство ченців, скарб безмовників, приборкання гніву, дзеркало духовного зростання, пізнання успіху, знайдення душевного заспокоєння, передвісниця майбутнього воздаяння, знамення слави”1.

Серед багатьох нових напрямків сучасної науки, які сприяють гармонізації суспільства, стосунків між людьми у діловій сфері можна назвати - Паблик Релейшинз (ПР) – зв’язки з громадськістю, яка має корені ще в античному світі. В давній Греції поняття “етос” розумілося як позитивне ставлення аудиторії до оратора. Класики риторики розробили численні рекомендації формування й збереження ефективного контакту оратора з аудиторією засобами усного переконуючого, спонукального, усолоджуючого слова. Ігнорування його цінності могло призвести до поразки оратора.

Вираз “vox populi” (лат. “голос народу”) у Давньому Римі відбивав шанобливе ставлення до громадської думки. Отже, можна говорити про елементи культури зв’язків із громадськістю в ті далекі часи.

Нині на Заході, зокрема у США активно розвивається ПР з метою встановлення сприятливих стосунків із партнерами, населенням в умовах демократичного суспільства.

Паблік Релейшнз – це управлінська діяльність, спрямована на встановлення взаємовигідних гармонійних стосунків між організацією та громадськістю, від якої залежить успіх функціонування цієї організації 2.

В основі цієї діяльності лежить взаємовигода й абсолютна чесність, правдивість, майстерне володіння усним словом на засадах риторики, рекламою, гармонійні стосунки із засобами масової інформації, високий професіоналізм тощо.

Етико-естетичні засади слов‘янського риторичного ідеалу можна звести до такої системи 1:

· лагідність на противагу самодемонстрації;

· покірливість на противагу “гнівливості”;

· безмовність на противагу багатослів’ю;

· умиротворення на противагу змагальності;

· правда на противагу неправди, наклепу;

· ритмічність, мірність, помірність на противагу безладдю, хаосу.

Дореволюційний слов’янський риторичний ідеал базувався на постулатах античної риторики, а тому являє собою гармонійну триєдність:

1. думка, смислова насиченість, спрямованість істини;

2. естетичне завдання, моральна націленість на добро й правду;

3. краса - не як прикрашеність, а як доцільність, функціональність, гармонія.

Дослідники говорили про “прекрасне мовлення” як мисленнєву справу, інтелектуальну працю й гру, як про прекрасну справу, не лише інтелектуально, але й емоційно насичену, етико-естетично значущу. Зокрема гуманіст ХХ ст. А.Ф.Лосєв вважав, що хороше мовлення покликане не приховувати реальність, а досліджувати, осмислювати, структурувати2.

Нинішнє “хороше мовлення” – це мовлення розумне, перш за все – мужньо-логічне, строге. Але, як зазначають сучасні ритори, воно не відчужується від класичних риторичних цінностей націленості на істину, прекрасну структурованість, логічність, впорядкованість, а також “не нейтральне відносно моральності, тобто добре й правдиве”.

З історії красномовства відомо, що в Греції покровительками красномовства були три богині: Пейто – богиня переконання та дві Ериди – богині спору. Одна Ерида - “конструктивна”, спрямована на досягнення істини (звідси й благе, гармонізуюче красномовство). Друга Ерида – “конфліктна”, метою якої було не з’ясування істини про предмет, а боротьба й перемога (агоне – боротьба зі смертю)Тому греки розрізняли і два види спору: конструктивний називали діалектикою, а неконструктивний, агональний – еристикою.

Гуманістична риторика повертає суспільство обличчям до власних коренів, знаходить їх, наближає людину та її розум, серце до того рідного й безцінного, що містить у собі могутню силу мудрості й любові. Це є надзвичайно важливим для нашого суспільства, про яке Ліна Костенко говорила так: “Усі усіх не люблять. Це біда”.

Отже, можна зробити такий висновок.

Гуманізм риторики полягає в тому, що:

- вона вчить людину складати не будь-які, а прекрасні, мудрі, моральні промови;

- вона вчить людину певному способу життя у злагоді з Богом, власною совістю й людьми;

- мудра й правильна риторична поведінка мовця може стати запорукою щасливої долі гармонійної “людини, яка говорить”.

Наприкінці хочеться навести унікальний фрагмент “риторики любові” славнозвісного Іоанна Златоуста “Похвала народові”: “...Ви – мої батьки, ви – моя мати, ви – моє життя, ви – моя ласка, я радію якщо у вас є успіхи. Ви – моя прикраса, і моє багатство, ви - мій скарб, я тисячу разів готовий принести себе в жертву за вас. Нема для мене милості, і віддам, що повинен, бо ж добрий пастир повинен віддати душу свою за овець своїх: така смерть приносить безсмертя...” 1.

Питання 6. БЛАГОДАТНЕ СЛОВО (ГОМІЛЕТИКА) ЯК ЗАСІБ ФОРМУВАННЯ ДУХОВНОЇ КУЛЬТУРИ ОСОБИСТОСТІ

…постарайтесь пильно читати святі книги, щоб Божим наситившись словом, вічного життя несказанного блаженства досягти…

Кирило Туровський

Незаперечною є роль слова віри, надії, любові у формуванні духовно-моральної, інтелектуальної культури особистості, особливо в часи “морального оціпеніння”, “масової невротизації та шизоізації”, як твердять деякі українські науковці. Наука, освіта, культура все активніше концентруються на формуванні особистості нової демократичної України з вищою метою – зміцнити й звеличити її дух, підключити всі її внутрішні сили й ресурси до активних пошуків істини (інтелектуально-духовна творчість), добра (духовно-моральна творчість), краси (духовно-естетична творчість). Як писав Іван Огієнко: “Бережи своє рідне, бережи, щоб не виродитися, щоб не забути народу, з якого ти вийшов. Бережіть свою Віру, звичаї, свою мову і тим збережете національну істоту свою”1.

Нині загострюється питання: який тип культури ми формуємо у своїй рідній Україні: американізований, “західний”, християнський чи ще якийсь? А яку людину ми формуємо в незалежній Україні: людину егоцентричну, просоціальну (гуманістичну) чи есхотологічну (духовну), яка усвідомлює свій зв’язок з Богом, свою божествену подобу?

Людська душа за своєю природою здатна чутливо відгукуватись на високе, бо наповнюється величчю, найкраще виховується на високому, благородному, шляхетному, а сприяє цьому органічному зв’язку душі з високим – високе, благородне СЛОВО животворця – красномовство світське й гомілетика (наука, яка викладає правила церковної співбесіди й скеровує до успішного проведення служіння проповідницького) церковно-богословська, яка має давні корені у світовій культурі1.

Київська Русь ХІ-ХІІ ст. формувала риторичний ідеал на засадах християнської релігії, християнської моралі. Високими думками, благородними почуттями сповнені “Ізборник” (1076 р.), “Слово про Закон і Благодать” Іларіона, “Слово про терпіння, і про любов, і про піст” Феодосія Печерського та ін.

Ораторська проза Київської Русі подарувала світу два основних жанри красномовства – дидактичне духовне повчання й похвальне, епідейктичне слово, в основному, для колективного та індивідуального читання (збірники “Златоуст”, “Златоструй”). Наведемо деякі аспекти з його високого повчання священнослужителям про Слово:

· бесіди, призначені для народу, вимагають великої праці;

· труднощі задоволення через їхню не завжди високу мотиваційну установку;

· зневажати похвали;

· постійно й наполегливо зміцнювати силу слова;

· дар слова слід не лише набути, але й зберігати трудом і вигравати;

· красномовство є дар вивчення не більше, ніж природа;

· чим вищим є у проповідника дар слова, тим більше він повинен трудитися над ним;

· сильний свідомістю свого дару, проповідник може ставати вище міркувань натовпу;

· ще більше впевненості йому може дати прагнення до вищої мети – благодаті Богу.

Уже в ХХ ст. перекладач Біблії українською мовою митрополит Іларіон (професор І.Огієнко) писав: “Духовна культура - то інтелектуальний стан народу, то розвиток всенародного розуму: його науки, віри, переконань, звичаїв, етики... Духовна культура творить із людини найдосконалішу одиницю” 2.

Одвічною потребою людини залишається бажання перевести із сфери розуму в сферу почуття істину про те, що благо людей - в єдності між собою, взаємодопомозі, мирі та злагоді. Отже, творення Духовного Кодексу громадянина України стає значним кроком на шляху до творення Духовного Кодексу Людства без війн, катастроф та катаклізмів.

Отже, всі питання, що поставлені в даному модулі, розглянуті. Для того, щоб сформувати продуктивні уміння на основі отриманих знань, вам пропонується тезаурус - всі основні поняття та положення, які були розглянуті в модулі.