Статус сучасної риторики та її зв’язки з іншими науками

Питання 3. ЗАКОНИ РИТОРИКИ ЯК ОСНОВА МИСЛЕННЄВО-МОВЛЕННЄВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Красномовство є мистецтво

керувати розумом.

Платон

Ораторське мистецтво довгий час було предметом риторики. У тлумачному словнику, виданому у 1803 р., риторика була визначена як “наука, що викладає правила красномовства, або мистецтво прихиляти словами розум і зворушувати серце”. “Риторика”, “ораторія”, “витійство”, “елоквенція” і “теорія красномовства” – ці слова були “однозначні”, синонімічні. Слово “оратор” визначалося так: “Витія вправний у красномовстві, сильний у слові”.

Встановлено, що на Україні риторику почали вивчати в ХVІІ ст. Як уже згадувалося, курс риторики читався в Київській академії. Тут вивчались, а потім викладали перші східнослов’янські ритори Л. Баранович, С. Яворський, Ф.Прокопович, С.Полоцький.

Постає важливе питання: чи є риторика синонімом ораторського мистецтва? Дехто вважає, що так. Простежимо декілька етапів у розвитку значення слова “риторика”.

Перший етап: риторика вважається наукою про усне людське красномовство.

Другий етап: риторика – наука про стиль і всі головні види літературної мови. Це так звана загальна риторика (далекий синонім сучасної стилістики). Риторика виступає як рівнозначна із словами “красномовство”, “словесність”.

Третій етап: “вигнання” риторики із словесності (з’явився термін “белетристика”). Риторика стала частиною словесності, але поширювалась вона поки що тільки на прозу – спеціальна риторика. В її віданні перебували такі види творів або форм викладу, як монологічна (трактат), діалогічна (розмова), епістолярна (лист), офіційна (діловий лист) та ораторська. Спеціальну риторику назвали теорією прози, з якої згодом виділилися правила ораторського мистецтва. Спеціальна риторика дуже скомпроментувала саме слово “риторика”, тому що була найбільш догматичною, схоластичною, резонарською завдяки своїм “загальним корінним законам”.

Ці закони важливі і гідні уваги. З цього приводу М.Чернишевський зауважував, що додержання правил мови утворює в мові правильність, чистоту і точність, які разом становлять головну якість стилю – ясність; органами голосу і слуху зумовлюються плавність і милозвучність; необхідна душевна настроєність і внутрішнє переконання надають слову жвавості і сили; нарешті, свідомість людської гідності та успіхи громадянськості велять – благородство і пристойність. Але річ у тім, що ці закони, сформульовані стародавніми риторами, були відірвані від плоті громадського життя і мови. А саме в такій загальній формі подавалися вони учням. І виходило: у кого в думках тільки краса стилю і мови, слова, періоди, метафори і антитези, той мимоволі забува про зміст.

Історія розвитку поняття, означуваного словом риторика, є, по суті, історією вивітрювання з цього слова його первісного значення.

Отже, риторика не могла утвердитись у громадській свідомості як наука, тому що вона ігнорувала соціальну суть публічних виступів, її не цікавило те, заради чого до них вдавалися.

Мета справжнього ораторського мистецтва полягає саме в тому, щоб справляти враження, “терзати уяву” слухачів, “впливати на душу людини”. І з цього погляду мова – не тільки будівельний матеріал для ораторського мистецтва, як, наприклад, мармур для скульптури. Специфіка ораторської мови полягає в тому, що її слова не просто взяті із словників, а й “підпалені” майстерністю оратора.

Мова, за визначенням Маркса, - найважливіший засіб спілкування між людьми. Мова живе і діє у так званих функціональних стилях: літературно-художньому, публіцистичному, науковому, науково-популярному, виробничо-технічному, офіційно-діловому, ораторському тощо. Кожен з цих стилів різною мірою спирається на естетику. Найбільшу роль вона відіграє у літературно-художньому, публіцистичному та ораторському стилях.

Стиль ораторської мови – це ораторське мистецтво, в якому переважає творчий, естетичний елемент. Саме він забезпечує потрібний ступінь громадського впливу словесного мистецтва, створює необхідний для “надихаючого” стилю фактор – фактор співпереживання (оратора і слухача). Мета мистецтва – за Л.Толстим – об’єднання людей в одному почутті.

Кожне мистецтво має свої закони, продиктовані насамперед його матеріалом, і оскільки матеріал ораторського мистецтва – мова, стиль, то в них – основа його краси. Зброя ораторського мистецтва – дар слова. Літературна мова використовується тут згідно з особливими законами. Це вже не є мова загальнолітературна. Тут специфічні слововживання і словорозміщення – незвичні сполучення слів, що несуть змістовну інформацію.

“...Настав час на повний голос говорити про розвиток ораторської мови, про вивчення досвіду найкращих ораторів, про укладення посібників з теорії красномовства...” – писав професор А.Єфімов. Виявляти закономірності розвитку красномовства – завдання мовознавців. Але мовознавство вивчає лише певні конкретні форми мови. А в ораторському мистецтві багато так званих неформалізованих елементів: темперамент, інтуїція, уява, воля оратора. Тому на допомогу риторики приходять психологія, логіка, етика, естетика, літературознавство, критика.

Відродження у 70 – 90 рр. ХХ ст. давньої науки риторики є явище цілком закономірне. Це обумовлено перш за все поступовим зростанням демократичних тенденцій у суспільно-політичному житті нашого суспільства, які сприяють виникненню громадської потреби в людях особистісного складу (політичні діячі, публіцисти, соціологи, педагоги, психологи), які могли б яскраво, сміливо, самостійно мислити, переконувати і спонукати до дій своїм неординарним і одухотвореним словом. Саме з цього приводу Микола Кошанський в книзі “Загальна риторика” писав: “Мета загальної риторики полягає в тому, щоб:

· розкриваючи джерела винайдення думки, розкрити усі здатності розуму;

· показуючи нормальне розташування думок, дати Розумові й Моральному почуттю відповідне спрямування;

· навчаючи виражати тендітне, збудити, посилити в душах учнів живу любов до всього благородного, великого і прекрасного”1.

Важливу роль у відновленні слов’янських риторичних традицій відіграли культурно-наукові передумови: в останні два-три десятиліття актуалізувалися науки, що спрямовані на розвиток мовної особистості – стилістика, лінгвістика тексту, прагматика, культура мовлення, соціо- і психолінгвістика, соціальна і особистісна психологія та ін.

Саме ці науки, що вивчають лише одну з граней мовної особистості, повинні бути об’єднані класичною риторикою (роль синтезатора), у лоні якої ще 2500 років тому був створений повний ідеомовленнєвий цикл (системність мисленнєво-мовленнєвої діяльності як основа мовної особистості), який на кожному часовому виткові переосмислюється, збагачуючись за рахунок розвитку суміжних наук.

Розглянемо проблеми статусу риторики і її зв’язків з іншими науками.

В осмисленні терміну “риторика” визначалися два підходи:

І – Платон, Сократ, Ісократ, Аристотель, Цицерон розвивали концепцію змістової риторики, де одним із головних компонентів була ідея (логос);

ІІ – школа Квінтиліана, яка розглядала риторику як мистецтво прикрашання мовлення. Звідси й отримала свій розвиток формальна, схоластична риторика, де знання предмета мовлення не було обов’язковою умовою.

Із концепції змістовної риторики, що знайшла свій розвиток у працях Ф.Прокоповича, М.Ломоносова, І.Галятовського, М.Сперанського, О.Мерзлякова та ін., одержала подальший розвиток концепція риторики як філософсько-дидактичної науки, спрямованої на формування в людині ефективної мисленнєво-мовленнєвої риторичної (переконуючої) діяльності [ММР(П)Д].

Отже, у запропонованій нами концепції статусу риторики вона розглядається як наука про закони управління мисленнєво-мовленнєвою риторичною (переконуючою) діяльністю, тобто про закони, які визначають ефективність цієї діяльності (внутрішня сторона мети риторики).

Це визначення не суперечить аристотелівському тлумаченню риторики як науки, яка розвиває “здатність знаходити можливі способи переконання стосовно кожного даного предмета” (зовнішня сторона мети риторики). Якщо в останньому визначенні зафіксований результат призначення риторики, то у першому визначенні акцент зроблено на передумови, які ведуть до переконання.

Це визначення риторики не суперечить і підходові С.Гіндіна, який розуміє риторику як “науку про умови і форми ефективної комунікації”, що є, на наш погляд, однією із складових риторики.

Отже, риторика, у нашому розумінні, це - наука (не мистецтво), тому, на нашу думку, риторику не слід ототожнювати з ораторським мистецтвом. Якщо риторики можна навчити людину, то ораторським мистецтвом може оволодіти той, у кого є схильність до цього виду творчості. Риторика - основа, база, необхідна передумова для розвитку ораторських здібностей. Все це є, на наш погляд, однією із складових риторики.