Розвиток ораторського мистецтва в ХІV – ХХ століттях

Красномовство слов’ян

Слова - це єдине, що буде жити вічно.

Гезлітт

Першою серйозною спробою опису історії слов’янської риторики є праці В. Аннушкіна “Перша російська “Риторика”, “Сказання про сім вільних мудростей”, “Риторика”(1629). В цих роботах міститься багатий і глибокий матеріал з історії слов’янської риторичної науки.

Після хрещення Русі активно створюються пам’ятки писемності, розвивається мистецтво, архітектура, література, культура слов’ян, зокрема й риторична. Перлина слов’янської літератури “Слово о полку Ігоревім” донесла до наших днів “золоте слово” Святослава, що є взірцем високої риторичної культури того часу.

Кращими ораторами Київської Русі були Іларіон та Кирило Туровський.

Іларіон (ХІ ст.) – перший Київський митрополит, давньоруський письменник, талановитий оратор. Найвідомішою його проповіддю є “Слово про закон і благодать”, де з патріотичних позицій оцінено діяльність давньоруських князів і визначну роль Київської Русі.

Іларіон гаряче виступає проти зазіхань Візантії на Київську Русь, красномовно і переконливо доводить містичність учення про месіанську роль будь-якого народу, відстоює самостійність Русі. Дослідники риторичної спадщини Іларіона відзначили такі особливості “Слова”, як яскрава образність, емоційність, надзвичайна мелодійність.

Постать митрополита Іларіона, його риторична спадщина надихали нащадків на опанування риторичних й морально-етичних секретів цієї видатної фігури слов’янської культури.

Кирило Туровський (ХІ ст.) – блискучий оратор і представник урочистого красномовства Київської Русі. Він закликав уважно вивчати минуле, прикрашати діяння героїв відповідними словами: “Прикрасять словами й звеличать царів... і, славлячи їх, похвалами кінчають”1 .

К.Туровський – яскравий приклад творця величально-похвальних піднесених промов, якого сповна можна назвати великим “піснетворцем” Київської Русі.

Красномовство слов’ян базувалося як на класичній риториці, так і на досягненнях західноєвропейської думки.

У 1620 р. створюється перша російська “Риторика”, переклад латинської риторика німецького вченого Пилипа Меланхтона. Її вивчали на Русі понад сімдесят років, вона була дуже популярним твором у Москві, Новгороді, Ярославлі, Ниловій пустоші, Соловецькому монастирі тощо.

Немає нічого сильнішого за слово.

Менандр

Перша слов’янська “Риторика” стала підґрунтям для подальшого розвитку слов’янського красномовства, спираючись на риторичний геній кращих її служителів – М.Ломоносова, Ф.Прокоповича, І.Галятовського та ін. Києво-Могилянська академія протягом тривалого часу була єдиним осередком просвіти й культури в Україні, Росії, значною мірою і в Білорусії та південних слов’янських країнах, мала статус європейського навчального закладу, а слава про її випускників сягала світового масштабу. Академія виконувала високу й благородну місію. Адже тут “наук визвольних” навчають й звідти підпору необхідну творять православній церкві і вітчизні. Вона виникла в період загального культурного піднесення на Українських землях, що було зумовлено соціально-економічним пожвавленням у другій половині ХVІ – на початку ХVІІ ст.

Початок Києво-Могилянської академії поклала Київська братська школа, заснована в 1615 р.; ідею підтримувало запорізьке козацтво та впливові освітні сили, які ґрунтувалися в той час у Києві. Школа досить швидко стала першим загальноосвітнім навчальним закладом України.

Академія, маючи глибоко національне спрямування, керувалася системою і методами навчання кращих західноєвропейських університетів. У ХVІІ – ХVІІІ ст. у Києво-Могилянській академії було 8 класів, а курс навчання тривав 12 років. Першою була фара (аналогія) – підготовчий клас. Далі йшли граматичні класи: інфима, граматика і синтаксис. Ключем до вищих знань була латинська мова, крім того, студеї вивчали книжну українську, грецьку, польську, слов’янські та європейські мови.

У Києво-Могилянській академії вивчали “7 вільних наук”, які поділялися на trivium (граматика, піїтика, риторика) і quadrium (арифметика, геометрія, філософія, музика).

Унікальні набутки у вихованні й навчанні у Київській академії припадають на ХVІІ–ХVІІІ ст., коли тут читався курс світської риторики на ідейній основі античності, патристики, схоластики, гуманізму й реформації та деяких ідеях просвітництва. До наших днів дійшли описи 183 підручників риторики, з них 127 складені в академії. Це були оригінальні курси риторики як за структурою, так і за змістом, у яких органічно висвітлювалися громадсько-політичні проблеми; більшою чи меншою мірою вони виконували соціальне замовлення щодо захисту гноблених і беззахисних людей від іноземних поневолювачів. Риторика в академії була найпопулярнішим предметом, бо мала постійне практичне застосування. Студентів навчали створювати промови (судові, панегіричні), писати вітальні, дякувальні, прохальні листи тощо.

Києво-Могилянська академія увійшла до скарбниці вітчизняної риторичної спадщини, а вивчення й осмислення накопиченого тут досвіду риторичної науки дають духовно-інтелектуальну наснагу сучасним риторам та дослідникам. Ім’я академії прославили й такі видатні ритори-гуманісти, як Григорій Сковорода, Феофан Прокопович, Михайло Ломоносов та інші просвітителі.

Іоаникій Галятовський (помер у 1688 р.) – професор і ректор Київської колегії, автор першого надрукованого підручника риторики в академії “Наука або способ зложення казання”.

Феофан Прокопович (1681–1736) – видатний український вчений, оратор, письменник, політичний і громадський діяч. Один із засновників стилю українського бароко з його демократичним характером, зв’язком з народною творчістю, умілим використанням культурної спадщини.

Виходець із середніх верств суспільства, Ф. Прокопович рано втратив батьків, виховувався у дядька. Закінчивши Київську академію, продовжував навчання в Польщі та Римі. Завдяки своєму ораторському таланту, згодом, досягає вищих посад держави, стає по суті правою рукою Петра І, його радником, главою “Ученої дружини”. З 1706 р. Ф.Прокопович – професор риторики Київської академії, курс якої у той час розглядався як унікальна наука про слово взагалі, тобто риторика вважалася “царицею душ” та “княгинею мистецтв”.

Підручник риторики, який створив Ф.Прокопович, увібрав у себе прогресивні ідеї Аристотеля і складався з десяти книг:

Книга І. Загальні вступні настанови.

Книга ІІ. Про підбур доказів і про ампліфікацію.

Книга ІІІ. Про розташування матеріалу.

Книга ІV. Про мовностилістичне оформлення.

Книга V. Про трактування почуттів.

Книга VІ. Про метод писання історії і про листи.

Книга VІІ. Про судовий і дорадчий рід промов.

Книга VІІІ. Про епідейктичний, або прикрашувальний, рід промови.

Книга ІХ. Дещо про священне красномовство.

Книга Х. Про пам’ять і виголошування.

Метод риторики автор вбачав у тому, щоб навчити, як у промові за допомогою оволодіння мистецтвом слова дати відповіді на важливі запитання й переконати, що ці відповіді є правильними. Джерелами красномовства він вважав природу, талант, освіту, тренування, наслідування. У своєму курсі риторики він писав про чесноти ритора, який повинен вміло розпочинати виклад, бути поважним у повчанні, дотепним у розважанні, сильним і багатослівним у зворушенні, і нарешті, підбирати стиль не на свій розсуд, а згідно з вимогами справи і часу.

Точно використовуючи досягнення античної риторичної науки, Ф.Прокопович розробляє вчення про три стилі: високий, квітчастий і низький.

Завдання і мета високого стилю – хвилювати аудиторію, для чого слід підбирати емоційні, величні способи викладу: часті метафори, піднесені фігури.

Квітчатий стиль має приносити насолоду, для чого вважаються гарні способи вислову: часті тропи, помірковані сентенції, дотепні вислови.

Низький стиль “служить для повчання і вживання у розповідях, якими ми повчаємо інших. Він виключає сильні емоції, рідко вживає фігури, тропи, буденні справи.

Повчання вимагає низького стилю, розвеселення – середнього, а зворушення – високого”.

Феофан Прокопович – автор славнозвісного “Букваря”, за яким училися українці, росіяни, білоруси, молдавани, грузини, серби, болгари, греки та ін. Учений володів багатьма мовами, писав українською, латинською, російською, старослов’янською, німецькою, англійською, французькою, шведською, польською.

Останніми передсмертними словами просвітителя були такі: “О, голово, голово, розуму впившись, куди ся приходиш?”1.

Великий російський вчений М. Ломоносов (1711–1765) як студент Києво-Могилянської академії був знайомий з риторичними працями її професорів. Знав він і “Риторику” Ф. Прокоповича, був теоретиком красномовства як автор “Краткого руководства к риторике в честь любителей словесности”, “Российской грамматики”.

М. Ломоносов писав: “Красномовство є мистецтво про всяку дану матерію красно говорити, тим самим прихиляючи інших до своєї про це думки”2.

Учений так класифікував структуру публічної промови: вступ, тлумачення, твердження, заключення. Для успішного впливу на слухачів він рекомендував добре знати людину, стан оратора, стан слухачів – вік, стать, виховання, звички, рівень освіти; силу красномовства. Він вважав, що оратор повинен володіти своїми пристрастями, вміти збуджувати й гасити свої почуття, тоді слухачі будуть знати, що ця людина чесна, совісна, їй не є чужими ті пристрасті, які вона хоче збуджувати у слухачів. Серед попередніх підручників риторики того часу, які мали певний вплив на формування української риторичної культури, були курси Олексія Мерзлякова – першого керівника кафедри російського красномовства Московського університету, вчителя О. Грибоєдова, П. Чаадаєва, П. Вяземського, М. Муравйова, І. Тургенєва, графа М. Сперанського, автора славнозвісних “Правил вищого красномовства”, М. Кошанського – професора російської та латинської словесності у царському ліцеї, вчителя О. Пушкіна.

Другу половину ХІХ ст. називають часом поступового занепаду риторики як науки про прозу. Останньою “риторичною хвилею” в Росії початку ХХ ст. можна вважати відкриття у 1919 р. у м. Петрограді Інституту Живого Слова на чолі з А. Луначарським, А. Коні, М. Гумільовим та ін. 1