Ораторське мистецтво стародавнього світу

...Які у людини схильності духу, такою є й сама людина; яка людина, таким є її мовлення; яким є мовлення, такі й справи; які справи, таке й життя...

Сократ

Риторика, як і інші науки, має свою історію, злети й падіння.

З давнього часу були відомі більшою чи меншою мірою праці античних риторів Аристотеля, Цицерона, Демосфена, Квінтіліана, Ісократа, Сократа, Есхіла, Лісія та слов’янська риторична спадщина. Давня Греція та Рим в епоху демократичного розквіту стали світовою скарбницею риторики й ораторського мистецтва. За законами Солона, кожний афінянин повинен був особисто захищати свої інтереси на суді. Публічний виступ громадян у Народному зібранні чи в суді перед аудиторією у сотні й тисячі чоловік був невід’ємною частиною функціонування апарату державної влади у демократичних полісах Давньої Греції.

Так, у творах Платона знаходимо цікавий опис сили й могутності оратора, який володіє словом, що зцілює душі: “Я стверджую, що якби у будь-яке місто прибули оратор та лікар і якби у народному зібранні чи в будь-якому іншому зібранні зайшла суперечка, кого з двох обрати лікарем, то на лікаря ніхто й дивитися не схотів би, а обрали б того, хто володіє словом, – варто було б йому лише забажати...” 1.

Перше відоме керівництво – техне (грецьке – наука, ремесло, мистецтво) – для тих, хто готувався виступати публічно, належало очевидно, сицилійським риторам Тісію й Кораку і давало рекомендації, як слід членувати промову на частини (вступ, виклад справи, епілог) і які докази слід добирати.

Легендарний оратор давнього світу Демосфен (384–322 р.р. до н.е) жив в епоху, коли закінчувався період народоправства. До наших днів дійшло 30 промов Демосфена, які були “свіжими й чарівними, наче щойно вилились із грудей: вони наповнені життям, емоціями і, подібно творінням Фідіаса, не мають на собі жодних слідів різця, що працював так ретельно”1.

Його промови були насичені фактичним матеріалом, містили чимало особистих спостережень, відзначалися динамічністю, переконливою аргументацією й чіткістю. Для Демосфена була характерна артистична манера триматися на трибуні, що також сприяло його успіхові як оратора. Сучасники так характеризували Демосфена: “Нашого ритора, з його умінням все запалювати і трощити своєю силою і владою можна порівняти з вихором або блискавицею”2.

У Давньому Римі народ також брав безпосередню участь у вирішенні державних та судових справ, тому там також була великою сила ораторського слова, риторичного мистецтва. Видатний теоретик та практик риторики Марк Туллій Цицерон (106 – 42 рр. до н.е.) написав і виголосив понад 100 ораторських шедеврів – “Брут”, “Про знаменитих ораторів”, “Три трактати про ораторське мистецтво” і т.ін. Цікаво, що першу промову Цицерон створив у 25 років, а останню, 12-ту філіппіку, – у рік смерті, в 63 роки. У “Бруті” Цицерон називав риторику “матір’ю усього, що добре зроблено й сказано”. Цицерон провів на форумі майже 40 років і був справжнім ідейним поводарем римського Сенату. Цицерон відпрацював стиль, який дозволив йому бути простим і блискучим, безпосереднім і пристрасним. Чудовими властивостями цицеронівської промови були мелодійність і ритмічність. Прославився він своїми знаменитими патетичними виступами і висновками. Складовими успіху оратора Цицерон вважав освіту, природний дар і ораторські здібності. Ідеалом оратора він вважав людину високої культури, яка знає літературу, історію, юриспруденцію, філософію; добре володіє і простим, і високим стилем, розуміє вплив ритму на слух аудиторії, уміє примусити її сміятися й плакати, може володарювати над її душею.

Для промов Цицерона характерні оклики, повтори, іронія, градація. У деяких його промовах майже не вживаються сполучники. Такий риторичний прийом, наприклад, робив судову промову карбованою. Цицерон був творцем латинської мови: з важкої, неоковирної зброї виковував тонку, гостру рапіру, яка проникала у найпотаємніші вигини людської думки. Він виголосив понад 100 промов, тексти п’ятдесяти семи збереглися і є риторичною скарбницею для усіх часів і народів.

Інший видатний оратор - Марк Фабій Квінтіліан створив оригінальну систему навчання риториці, на основі принципів Цицерона у вигляді 12 книг риторичних настанов.

Цицерон та Демосфен ще за життя були увінчані лаврами синів вітчизни, “рятівників народу”.

Теорію ораторського мистецтва також розробляли Аристотель і Платон. На думку Платона, красномовство має бути діловим, а не марнослівним, непідкупним, чесним і високоморальним. Особливо критично Платон ставився до судових ораторів.

Аристотель (348–322 р.р. до н.е.) розглядав ораторське мистецтво у філософському плані, підкреслюючи його етичні й естетичні функції. Він вважається творцем теорії суперечки та дискусії, при цьому Аристотель розрізняв:

· діалектику – мистецтво сперечатися з метою встановлення істини;

· еристику – мистецтво будь-що залишитися правим у суперечці;

· софістику – намагання добитися перемоги в суперечці шляхом навмисного використання недостовірних доказів.