Етапи розвитку публічного мовлення

Немає нічого могутнішого за слова. Лави сильних доказів і високих думок неможливо прорвати. Слово вражає жорстоких і руйнує фортеці. Це непомітна зброя. Без неї світ належав би грубій силі.

А.Франс

Безперечно помиляється той, хто думає, нібито людині, що виступає з промовою, доповіддю, лекцією, треба добре знати тільки свій предмет, а все інше вийде само собою.

Усна мова порівняно з писемною має специфічні особливості. У написаному тексті завжди можна перечитати незрозуміле місце. Такого повернення до тексту, коли слухаєш усну мову, бути не може. І тому, хто говорить, більше, ніж тому, хто пише, загрожує небезпека, що його неправильно (причому непоправно!) зрозуміють. Зате усне слово справляє на слухачів куди більший емоційний вплив; величезне значення при цьому мають тон мови, манера оратора, його жести, вираз обличчя. Він начебто долучає слухача до своїх міркувань, і відбувається те, що відомий радянський літературознавець і майстер слова Іраклій Андронніков дотепно назвав “публічним мисленням”.

Майстерність усної мови – поняття багатогранне. Воно включає в себе багато елементів – техніку і культуру мови, її стиль і вміння входити в контакт з аудиторією. Отже, справжньому ораторові доводиться цікавитись усіма питаннями, що входять до сфери лінгвістики, стилістики, логіки, психології, естетики, етики і навіть фізіології.

За свою багатовікову історію красномовство нагромадило величезний досвід, і цей досвід заслуговує на те, щоб його уважно вивчали. Значною мірою це стосується й ораторського мистецтва.

Так, у Стародавній Греції розвиток красномовства був пов’язаний з розквітом афінської рабовласницької демократії. Вільнонароджений еллін – це насамперед громадянин, що бере найбезпосереднішу участь у політичному житті країни і використовує для цього силу обдуманого, відточеного і бездоганно поданого слова. Одним серед найвідоміших старогрецьких ораторів був Демосфен, який зробив воістину героїчні зусилля в роботі над своєю поганою від природи дикцією і обрушив на ворога вільної Греції Філіпа Македонського свої гнівні “філіппіки”.

У Давньому Римі народ також брав безпосередню участь у вирішенні державних та судових справ, тому сила ораторського слова, ораторського мистецтва в той період набула великого значення. Громадянська війна в останні десятиріччя існування римської республіки висунула великого теоретика і практика ораторського мистецтва Цицерона. У своїх славнозвісних промовах проти Катіліни він використовував весь арсенал виразних засобів мови.

Уже в період античності виробилась чітка класифікація видів красномовства, етапів роботи над мовою та її внутрішньою структурою. У красномовстві того часу розрізняли такі три види: політичне, судове й урочисте. Етапами роботи над мовою були: “знаходження”, тобто добір матеріалу, фактів і доказів; “розташування”, тобто план; “словесний вираз”, тобто вибір відповідних засобів мови; “запам’ятовування”, тобто виучування тексту напам’ять; “дія”, тобто виголошування самої промови. Тому промова повинна була мати такі частини: вступ, виклад справи, доведення, спростування, висновок. При цьому, в античному красномовстві, як, проте, і в художній прозі того часу, суперничали два стилі ( від слів “Аттіка” і “Азія”): аттікізм (характеризувався стислістю і ясністю) і азіанізм (характеризувавсябарвистістю і складною багатослівністю). Часто стародавні оратори прагнули вплинути скоріше на почуття, аніж на розум слухачів. Для цього вони вдавались до різних ефектних засобів. Наприклад, оратор Марк Антоній, щоб розчулити суддів і слухачів, якось зірвав з клієнта туніку і показав рубці від ран. Дехто з ораторів приводив на суд заплаканих дітей. Адвокат, виголошуючи промову із сльозами в голосі, з театральною жестикуляцією, нерідко скидався на актора. Не випадково латинський термін, який означав процес виголошування промови (actio), буквально означав “гра”.

Про те, яким високим вимогам повинен відповідати оратор стародавніх часів, дають уявлення слова Цицерона: “Оратор має поєднувати в собі тонкість діалектика, думку філософа, мову поета, пам‘ять правознавця, голос трагіка і, нарешті, - жести і грацію великого актора”1.

Борючись з язичеською ідеологією, перші оратори християнської церкви в той же час брали на озброєння досягнення цієї язичеської культури і, насамперед, античної риторики. “Батьки церкви” вчились у славнозвісних риторів ІV століття Лібанія і Гімерія; вони прекрасно знали давню літературу і розуміли силу слова. Вершиною церковного ораторського мистецтва були проповіді Іоанна Златоуста, пристрасні, нервові, захоплюючі. Він використовував весь арсенал античного красномовства і блиск аттічної мови для викриття розкоші імператорського двору і проповіді християнської моралі.

Середньовічне ж красномовство мало схоластичний напрям і було пройняте догматизмом, цитатництвом, туманною алегоричністю.

Та от в епоху Відродження знову пролунали полум’яні, пристрасні проповіді.

У революційній Франції кінця ХVIII – початку XIX ст. проповідь часто перетворювалася на пропаганду злободенних гасел або й на політичний памфлет.

Побутове красномовство в епоху Ренесансу та після ренесансу робиться пишним, ускладненим, насиченим ерудицією чи, принаймні, імітацією ерудиції; дух пародіювання й карнавальної культури, гостре народне слівце все частіше переважають над традиційними стилістичними установками середньовічного проповідництва або куртуазно-політесними формулами.

В епоху Просвітництва увага суспільства остаточно переключається з кафедри церковного проповідника на трибуну оратора чи судову залу; великого значення набуває також академічне красномовство – в Йєменському університеті змагаються за популярність серед студентів Г.-В.-Ф. Гегель та А. Шопенгауер; до Шопенгауера ніхто не йде, аудиторія Гегеля завжди переповнена.

Особливо вплинуло на розвиток красномовства в Європі політична революція. Вона завжди ставить на меті мобілізацію широких верст суспільства, залучення їх до полеміки, публіцистики. Демократизація життя в Західній Європі здобула хвилю політичних полемік. Залишили помітний слід в історії такі політичні оратори революції XVIII ст., як Марат, Робесп‘єр, Мірабо, Дантон та ін., які “озвучили” ідеї філософів Просвітництва – Вольтера, Руссо, Д‘Аламбера, Дідро та ін.

У цей час (XVIII ст.) продовжують з‘являтися узагальнюючі праці з риторики: Г. Хома, П.-А. Лагарпа, Х. Блера, Дж. Кемпбелла, С.Ш. Дюмарсе. Процес злиття риторики з поетикою сягає апогею. Однак з цього “фатального союзу” “риторика вийшла доволі-таки розгубленою, а поетика і стилістика – такими, що добряче збагатилися. До початку ХІХ ст. історики науки фіксують занепад риторики”[1], який розтягнувся майже на сторіччя.

Розвиток парламентаризму в Західній Європі відживив політичне красномовство особливого типу, його призначенням було виправдати перед очима громадської думки політику правлячої партії або, по суті, мало чим відмінної від неї опозиції. Промови парламентських ораторів відзначались відполірованою гладкістю і демагогічною пишномовністю. Однак і в цей період політичне життя висуває першокласних майстрів публічних виступів. Так, привертає увагу постать Уенделла Філіппса, який боровся в ХІХ столітті за визволення негрів і якого Фрідріх Енгельс вважав найкращим оратором Америки, “а можливо, і всього світу”. Його промови відзначались на диво природною, розмовною інтонацією. Проте їх внутрішня динаміка і пристрасність тримали слухачів у напруженій увазі.

Основоположники наукового комунізму К. Маркс і Ф. Енгельс виступали перед публікою порівняно рідко. Але їх промови повчальні поєднанням глибокої науковості з простотою і невідпорною переконливістю.

Чудовими ораторами, які використовували трибуну рейхстагу для викриття реакційних кіл і революційної пропаганди, були учні К. Маркса та Ф. Енгельса, засновники німецької соціал-демократичної партії В. Лібкнехт і А. Бебель.

Блискуча плеяда ораторів з‘явилася під час соціалістичного і робітничого руху у Франції кінця ХІХ – початку ХХ століття. Це П. Лафарг, Ж. Гед і особливо Ж. Жорес. Природа наділила Жореса звучним красивим голосом, артистичною зовнішністю, бурхливим темпераментом. Усі ці риси, в поєднанні із сміливістю, щирістю, а головне – з неспростовністю доводів, робили промови Жореса грізною зброєю проти мілітаризму і колоніального гніту.

У дні героїчної боротьби іспанського народу з фашизмом та імперіалістичною агресією на багатотисячних мітингах народного фронту лунали пристрасні промови Долорес Ібаррурі.

Незабутнє враження справляла сама зовнішність цієї жінки: тонка постать у чорному, пасма волосся на високому чолі, глибоко запалі вогненні очі, гірка посмішка на губах, простягнені руки, голос, що звучав глухо в моменти гніву. Однак навіть у хвилини граничного напруження Ібарурі – яскраво виражений оратор мітингового типу – не зводила свої виступи до лозунгів. У кожній її промові – аналіз подій, їх перспективи і значення.

Сучасний рух за мир, демократію, національну незалежність робить майстерність живого слова особливо актуальною. З трибун Організації Об’єднаних Націй, конгресів світу, на міжнародних фестивалях прогресивні люди різних національностей, соціального стану, професій, політичних і релігійних переконань проголошують пристрасні слова на захист миру і людської культури.

Наші перші відомості про вітчизняне красномовство сягають ще до монгольського часу. Це промови воєвод і князів перед військами. Деякі вислови з цих промов, ставши афористичними, закріпилися в народній пам’яті. Такі, наприклад, слова Святослава, звернені до воїнів, що знаходилися в облозі візантійців: “Мертві сорому не мають”, або вислів Олександра Невського: “Хто на Русь з мечем прийде, від меча й загине” .

Щодо староруських церковних проповідей, то їх складали на зразок творів ранніх візантійських ораторів, насамперед Іоанна Златоуста. Стиль духовних промов відзначався алегоричністю, примхливим нагромадженням співзвучних закінчень, метафор, запитань і т.д. Оратори вдавались до характерного прийому – варіювання однієї і тієї самої теми в різних смислових і емоційних відтінках.

Колоритною є постать оратора кінця XVII – початку XVIII століття Дмитра Ростовського, який довго жив у Чернігові, Глухові, Новгороді-Сіверському і представляв ту частину православ’я, яка розвинулась під латинським впливом. Промови його були побудовані за всіма правилами схоластичної риторики, нагадуючи будівлю складної архітектури.

В складну й суперечливу петровську добу, позначену гострою боротьбою нового із старим, ораторським мистецтвом прославились двоє видатних майстрів усного слова. Один з них – Феофан Прокопович, український і російський письменник, професор риторики і піїтики Києво-Могилянської академії. Феофан Прокопович був переконаний і невтомний поборник реформ, укладач “Духовного регламенту”, де засуджувались пишномовність і афектованість церковних проповідей. Як оратор Феофан Прокопович особливо уславився словом на похорон Петра Великого. Воно починається душевним зойком, що проймає риторичні запитання і вигуки: “Що се єсть? Що бачимо? Що робимо? Петра Великого ховаємо! Чи не марення це? Чи не сонне нам видиво?”1. Сучасник згадує, що коротка промова Прокоповича тривала близько години, бо її весь час переривав плач присутніх.

Вихованець Києво-Могилянської колегії Стефан Яворський, будуючи свої проповіді всупереч наказам “Духовного регламенту”, вдавався до театральної жестикуляції та підкресленої інтонації, в той же час не уникаючи і лайливих епітетів на адресу ідейних ворогів.

З масштабу селянського руху в XVII – XVII століттях можемо робити висновки про силу слова С. Разіна, Є. Пугачова. Їх прості, але гарячі промови виражали думи і сподівання народні.

Те саме можна сказати й про видатних керівників національно-визвольного руху на Україні, зокрема про Івана Гонту й Максима Залізняка.

Талановитими майстрами слова були запорожці. Лист турецькому султанові, який дійшов до нас у списках, без сумніву, є відображенням козацького красномовства, його характеризує і простота, і влучність висловів, і образність, і вбивча іронія мови.

Час не зберіг промов О.В. Суворова. Але один із солдатів згадував, що під час промови Олександра Васильовича офіцери і солдати з’юрмившись, оточували його так щільно, що кінь його не міг повернутись. Славнозвісна “Наука перемагати”, написана в суто розмовному стилі, якоюсь мірою може дати уявлення про суворовську манеру висловлюватися стисло, динамічно, по-народному образно й афористично (“Сам гинь, а товариша рятуй”, “Голова хвоста не жде” і т.і.).

Першим на Русі лектором – популяризатором наукових знань був Ломоносов (досить згадати його “Слово про користь хімії вересня 6 дня 1751 року говорене”). Свою ораторську практику великий учений суміщав з розробкою теоретичних і методичних основ вітчизняного красномовства. У своїй “Риториці”, побудованій загалом на зразок відповідних античних трактатів, він дає поради, аж ніяк не застарілі і для нашого часу. Ломоносов докладно говорить про вічну проблему співвідношення “утробних” обдаровань і виучки, про голос і дихання, про врахування складу слухачів, їх вік і стать, про підготовленість до сприймання промови, про психологічний вплив на аудиторію, застерігає проти немилозвучного нагромадження однакових звуків і складів і т.і.

Немало повчального можна здобути з “Правил вищого красномовства” відомого російського державного діяча й оратора XVIII століття М. Сперанського. Мовби полемізуючи з Цицероном, автор каже, що ораторами, як і поетами, народжуються. Він стверджує: “Навчати красномовства не можна: бо не можна навчати, як мати блискучу уяву і сильний розум. Але можна навчати, як користуватися цим божественним даром”. М. Сперанський рекомендує почати промову просто, без напруження, без багатообіцяючого довгого вступу: “Примусити багато від себе чекати є вірний спосіб упасти”. Далі він застерігає проти поширеної ораторської вади – механічного нанизування мало зв’язаних між собою думок. Треба, писав він, “щоб одна думка містила в собі, так би мовити, сім’я іншої”1.

Уміти говорити просто про складне – свого роду мистецтво. М. Сперанський слушно радить поставити себе на місце слухачів, “відійти і дивитись на самого себе з певної відстані, не передбачати в інших того ж зв’язку понять, тієї ж швидкості уяви, яку знаходимо в собі”. Багато цікавих думок висловлює він і про техніку мови, і про зовнішній вигляд оратора, і про його міміку та жестикуляцію. Між іншим, і сам М. Сперанський вдається до образності, говорячи про жести: “Рука рухається тільки тоді, коли вдарить у неї серце”2.

Про знаменитого адвоката О. Плевако писали багато, збереглись і записи його промов. Прославлений оборонець майстерно відтворював картину злочину, використовував метод образного доведення, проявляючи іноді неабияку сміливість. Так, під час скандального процесу фальшивомонетчиці – ігумені Митрофанії (баронеси Розен) він, пародіюючи велемовний стиль церковної проповіді, говорив: “Подорожній, ідучи повз високі мури Владичного монастиря, довіреного моральному керуванню цієї жінки, побожно хреститься на золоті хрести храмів, думає, що йде повз дім божий, а виявляється, замість храму – біржа, замість люду, що молиться, – аферисти і скупщики фальшивих документів” 1.

Якось судили стареньку жінку за крадіжку бляшаного чайника. Завдяки надзвичайній винахідливості Плевако, як її адвоката, цей процес увійшов в історію. На суді прокурор з пафосом говорив, що потрясіння основ приватної власності загрожує країні загибеллю. Але Плевако перекреслив його доводи вбивчою іронією: “Багато лиха, багато випробувань довелося зазнати Росії за її більш як тисячолітнє існування. Печеніги шматували її, половці, татари, поляки. Двунадесят язиків навалились на неї, взяли Москву. Все витерпіла, все подолала Росія, тільки міцніла та зростала від випробувань. Але тепер, тепер... бабця вкрала старий чайник ціною в 30 копійок. Цього Росія не витримає, від цього вона загине безповоротно”. В результаті “потрясительниця основ” була виправдана; до того ж було ясно, що на вчинок цей її штовхнули злидні 2.

Деякі визначні судові діячі не тільки були практиками красномовства, а й узагальнили свій і чужий досвід у цій галузі, причому їх поради дуже корисні всякому, хто хоче опанувати майстерність мови. Так, О. Коні (який, між іншим, виступав оборонцем у справі Віри Засулич) залишив “Поради лекторам”. Цих порад 21, і стосуються вони головним чином контакту зі слухачами. Ось деякі з них: “Слід одягатися просто і пристойно. В костюмі не повинно бути нічого крикливого (різкий колір, незвичайний фасон); брудний, неохайний костюм справляє неприємне враження. Це важливо пам’ятати, бо психічний вплив на присутніх починається до промови, з моменту появи лектора перед публікою”. Далі: “не повинно бути учительського тону, противного і непотрібного дорослим, нудного – молоді” 3.