Політика воєнного комунізму

1. Якими були заходи радянської влади в українській промисловості?
2. До яких наслідків вони призводили?
3. Що таке «продовольча диктатура» та «продовольча розкладка»?
4. Якою була їх соціальна спрямованість та наслідки?

Сутність політичного курсу більшовиків полягала у руйнації існуючої в Україні економічної системи, що ґрунтувалася на товарно-грошових відносинах та заміні її прямим товарообміном. Така політика отримала в Росії назву «воєнного комунізму».

Воєнний комунізм – внутрішня політика радянської влади, запроваджена в роки громадянської війни з метою зосередження всіх трудових і матеріальних ресурсів в руках держави. Характеризувався широкою націоналізацією промислових підприємств, централізацією управління промисловістю, цілковитою забороною свободи торгівлі, введенням продрозкладки і трудової повинності.

Важливою складовою політики «воєнного комунізму» був процес націоналізації засобів виробництва. Декрет про порядок націоналізації підприємств надавав право здійснювати її виключно уряду УСРР. Законом передбачалося усуспільнення в першу чергу великих підприємств, які мали державне значення. Для керівництва цим процесом у республіці було створено Українську раду народного господарства (УРНГ). Протягом 1920 р. державними стали понад 11 тис. підприємств з 82% робітників. Підприємства, що переходили у власність держави, часто закривалися через занепад трудової дисципліни, брак сировини та втечу робітників, які не хотіли працювати майже задурно.

Більшовики вважали, що виходом з цього скрутного становища може стати мілітаризація економіки. Наприкінці січня 1920 р. в Україні було створено Трудову армію. До її функцій входили заготівля сировини і продовольства, видобуток палива, забезпечення підприємств робочою силою та ін. Сувора реальність нової влади ніяк не співпадала з її обіцянками, що робітники стануть господарями заводів і фабрик.

Селянське питання для більшовицької партії було одним з найбільш болючих. Соціальною опорою партія проголошувала робітничий клас, а селянство вважала тільки союзником, та й то не все, а тільки бідноту. До більшості селян радянська влада ставилася насторожено, оскільки вони були природними власниками засобів виробництва. Тому більшовики прагнули поширити націоналізацію і на сільське господарство.

Ще у 1919 р. вони розпочали аграрну реформу, за якої проводилась передача конфіскованих земель насамперед колективним господарствам, і лише частково – селянам. Такі перетворення викликали обурення селян. Більшовики, остерігаючись, що ситуація на селі може вийти з під контролю, були вимушені піти на поступки. Влада, намагаючись завоювати прихильність українських селян, віддала їм майже половину земельного фонду цукрових заводів. Навіть такі заходи не зняли соціальної напруги на селі. Українське селянство вважало, що радянська влада не виправдала їхніх сподівань.

На село поширювалась і політика воєнного комунізму. Приватну торгівлюя продуктами харчування було заборонено. Наприкінці лютого 1920 р. Раднарком УСРР з метою забезпечення міст і армії продовольством прийняв закон про продовольчу розкладку.

Продовольча розкладка – система заготівель харчових продуктів і сільськогосподарської сировини, побудована на примусовому товарообміні та конфіскації.

Для кожної губернії визначалася кількість зерна, яку вона мала здати державі. Ця кількість «розкладалась» місцевою владою на окремі селянські господарства. Після здачі зерна за нормами селянам залишався тільки прожитковий мінімум та посівний матеріал, решту забирали без всяких відшкодувань. Здійсненням продрозкладки займалися спеціальні органи.

Селяни відповіли на ці заходи новим сплеском збройної боротьби. Тоді більшовицька влада вдалася до старого добре знаного методу – розподіляй і володарюй. У травні 1920 р. за рішенням ВУЦВК почали створюватися комітети незаможних селян.

Звернімося до джерел Зі закону про комітети незаможних селян (9 травня 1920 р.) Для захисту інтересів бідняків і середняків села створюються сільські і волосні комітети незаможних селян. В їх задачі входить: швидке проведення закону про наділ землею і інвентарем безземельних і малоземельних селян; проведення закону про продрозкладку і забезпечення сільської бідноти передбаченою в законі частиною заготівлі; сприяння радянській владі в боротьбі за її утвердження в селі (боротьба з бандитизмом, з неписьменністю, з куркульським засиллям). У чому полягали завдання комнезамів, виходячи з тексту закону? Як би ви поставились до участи в роботі такого комітету? Чому?

На комнезами, насамперед, покладався обов’язок представляти політику більшовиків на селі та розгорнути боротьбу проти заможних селян. Для заохочення комбідів до вилучення зерна в односельців влада дозволила їм залишати для власних потреб до 25% від конфіскованого. Восени 1920 р. в Україні налічувалося близько 11 тис. комнезамів. Вони не тільки стали безпосередніми представниками більшовицької влади, а й підпорядкували собі сільські ради. На боротьбу з селянством комуністичний режим кинув і продовольчі загони, які формувалися в містах з робітників. З березня по вересень 1920 р. ЦК КП(б)У разом з профспілками направили до продзагонів близько 15 тис. робітників. Окрім того, у боротьбі з селянством влада почала використовувати Червону армію. Ситуація в українському суспільстві внаслідок політики воєнного комунізму стала вкрай напруженою.