Життя людей на фронті й у тилу

1. В якому становищі опинилися солдати на фронті?
2. Як змінювалося життя людей в тилу?
3. В якому становищі опинилося населення західноукраїнських земель?

Війна затягувалася. Фронти стояли майже без змін. Мобілізовані на фронт солдати, які хворіли, мерзли, гинули в боях і від ран підчас буденної окопної війни, втрачали віру у перемогу.

Звернімося до джерел Лист українського солдата Андрія Рубльова з Південно-західного фронту (Російська армія, 29 травня 1916 р.) «Ряди наші змішалися з вогнем і землею і коли ми з криком ура добігали до ворожих окопів, то я тільки пам'ятаю, що кулі і снаряди свистіли і ревіли навколо, а люди падали. Але скільки там було солдат: на місце вбитих і поранених все нові і нові … І коли все ж таки добігли до їх дротяної загорожі, за якою були і окопи, то я одну за однією кинув свої 4 бомби в їх окопи. А потім в багнети…. Дорога сестричка, яка огидна справа війна. Коли вдариш в людину багнетом, то він йде як в подушку і самому робиться просто нудно.... Як і завжди австро-германці атаки бояться, швидко тікають ... А з права кулемет, та-та-та і прожектор та ракети частіше стали освітлювати, так що я побачив свої руки, вони в крові. Я подумав, а скільки своїми бомбами я убив людей, а багнетом переколов, а за що все це?» Про пише солдат? Яке враження справляє на вас цей лист? Які настрої в армії у 1916 р. він ілюструє?

Наприкінці 1916 - на початку 1917 р. російська армія значною мірою втратила бойовий дух. Вона складалась вже із резерву – старших людей і зовсім молодих хлопців, якими до того ж часто командували «прапорщики запасу», не кадрові старшини, а цивільні люди, що пройшли кількамісячний вишкіл. Призовники із запасу місяцями без діла сиділи у казармах, чекаючи, коли їх вишлють на фронт. Їм не вистачало навіть гвинтівок для навчання військовому вишколу.

На початку березня 1917 р. генерал А.Денікін так описував стан 14-ї і 15-ї дивізії російської армії на Південно-Західному фронті: «Коні гинули від нестачі кормів, люди мерзли без чобіт та теплої білизни і хворіли тисячами; з неопалюваних румунських вагонів, непристосованих для хворих і поранених, витягували трупи і складали, як дрова, на станційних платформах. Солдати кидали зброю, браталися з противником, тікали з фронту.»

Повертаючись з фронту додому – в рідне село, солдати і тут бачили тяжкі наслідки війни.

Звернімося до джерел З щоденника солдата О. Замрія Коли я прибув додому йшла повним ходом молотьба хлібів, коли я ввійшов у двір мене зустріла сестра... Вона була не одружена, брати усі були на війні, їх жінки працювали на хазяйстві. Сестра гірко плакала, що ми втратили батька та матір. Важкою була зустріч за таких обставин, та нічого не поробиш, проте треба кінчати молотьбу. Наше господарство засівало тоді 20 десятин пахоти, а мужика в господарстві не було, та все ж на той час багато було полонених австрійців та мадяр, або вірніше українців, як ми на них говорили – западники. Про що йдеться в документі? Як жилося на селі ? Чому?

За проданий хліб, вирощений тяжкою працею жінок та дітей можна було купити на багато менше промислових товарів, ніж до війни. Наприклад, до війни можна було за 1,5 пуда пшениці купувати пуд заліза, а у 1916 році пуд заліза коштував 6 пудів пшениці, за пуд пшениці до війни можна було купити 10 аршин ситцю, а у 1916 року – тільки 2. За таких обставин селяни почали скорочувати виробництво.

Залізниці не справлялися з перевезеннями. У той час як потяги з врожаєм часто застрягали на залізничних станціях і розкрадалися місцевим населенням та втікачами з фронту, у промислових центрах не вистачало продуктів. Почалися перебої у роботі цукроварень, млинів. З кожним роком війни зростав дефіцит продуктів харчування. В містах стали звичайним явищем багатотисячні черги за хлібом, який для багатьох сімей перетворився на основний продукт харчування. У 1917 р. ціна на одяг, мило, тютюн та ін. товари широкого вжитку зросла на 200% у порівнянні з довоєнними. Водночас реальна заробітна плата скоротилась у тричі.