Документ № 7

З постанови ЦК КП(б)У «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в

“Нарисі історії української літератури”»

На початку 1946 р. вийшов з друку «Нарис історії української літера- тури», виданий Інститутом мови і літератури Академії наук УРСР під ре- дакцією члена-кореспондента Академії наук УРСР С.І. Маслова і кандидата філологічних наук Є.П. Кирилюка. Автори «Нарису» М.Н. Плісецький, М.М. Ткаченко, С.І. Маслов, Є.П. Кирилюк, І.І. Пільгук і С.М. Шаховський. ЦК КП(б)У відзначив, що автори «Нарису» перекрутили марксистсько- ленінське розуміння історії української літератури і подали її в буржуазно-

національному дусі.

Історія української літератури висвітлюється в «Нарисі» поза зв’язком з боротьбою класів, як процес ізольований від цієї боротьби. Автори «На- рису» ігнорують класову боротьбу, як основний закон розвитку класового суспільства, і замість цього надають вирішальну роль в розвитку творчості письменників національному моментові.

Всупереч ленінській вказівці про те, що «є дві національні культури в кожній національній культурі», в «Нарисі» затушовується різниця і супе- речність між реакційними і прогресивними течіями в літературі і розви- вається «теорія єдиного потоку» в українській літературі. Тим самим в

«Нарисі» протаскується теорія про безкласовість і безбуржуазність україн- ського народу в минулому, яка становить суть буржуазно-націоналістичної концепції «школи» М. Грушевського.

Автори «Нарису», у відповідності з схемою М. Грушевського та його тео- рією про «виключність» українського народу, ігнорують спільність похо- дження, єдність і взаємодіяння в історичному розвитку російського і укра- їнського народів, їх мови і культури. Тому в «Нарисі» історія української літератури не показана у взаємозв’язку з іншими спорідненими літерату- рами, особливо з російською літературою.

Культура і література Київської Русі подані в «Нарисі» як тільки укра- їнські, всупереч науковим положенням, що розглядають Київську Русь як суспільне джерело культур трьох східнослов’янських народів: російського, українського і білоруського.

У «Нарисі» затушували боротьбу між прогресивним і реакційним на- прямами в літературі, не піддали критиці політичні погляди ліберальної

Äîäàòîê

течії в українській літературі (П. Куліш, Б. Грінченко та ін.), вихваляючи буржуазно-націоналістичних письменників початку ХХ ст. (Олесь), діячів контрреволюційної Центральної Ради та Директорії (В. Винниченко, І. Сте- шенко), принизили роль і значення революційно-демократичної течії в українській літературі (Шевченко, Леся Українка, Франко, Коцюбинський та ін.).

У «Нарисі» не знайшов правильного відображення вплив на українську літературу руху декабристів, діяльність Бєлінського, Чернишевського, Доб- ролюбова, великого пролетарського письменника Горького, ігнорують та- кий вирішальний фактор у формуванні нової соціалістичної ідеології, як розвиток марксизму в Росії і роль партії більшовиків.

У розділі «Українська радянська література» не показано відображення в літературі боротьби партії і радянського народу за перемогу соціалістич- ного ладу в нашій країні, не показана роль літератури в формуванні соціа- лістичного світогляду радянських людей.

У цьому ж розділі не показана боротьба партії більшовиків проти воро- гів народу – троцькістів, бухарінців, а також проти українських буржуаз- них націоналістів – шумскістів, хвильовистів, скрипників, які намагалися використати літературу як один із засобів відриву українського народу від великого російського народу і перетворення Радянської України в колонію німецького імперіалізму.

Перекручення й помилки, допущені в «Нарису історії української літера- тури», об’єктивно допомагають найлютішим ворогам народу – українсько- німецьким націоналістам.

Поява такого шкідливого «Нарису» не зустріла належної відсічі з боку наукових установ і Спілки радянських письменників України.

Президія Спілки радянських письменників України і, зокрема, її голова т. М. Рильський не вжили ніяких заходів, щоб вчасно засудити в пресі, на зборах письменників чужі радянській літературі тенденції.

Партійні організації Інституту літератури Академії наук УРСР і Спілки радянських письменників України ліберально, по-примиренському поста- вилися до оцінки перекручень і помилок, допущених в «Нарисах історії української літератури».

На партійних зборах не було належної відсічі авторам – членам партії Кирилюкові, Плісецькому і Шаховському, які не тільки не визнали і не розкритикували допущених перекручень та помилок, а навіть захищали в своїх виступах ряд шкідливих тверджень.

Це говорить про те, що партійні організації Інституту літератури Акаде- мії наук УРСР і Спілки радянських письменників України послабили бо- ротьбу на ідеологічному фронті, а в деяких комуністів, що працюють в га- лузі культури і мистецтва, притупилась політична пильність.

Вихід у світ «Нарису історії української літератури» свідчить про наяв- ність серйозних хиб в роботі Інституту літератури Академії наук УРСР. В Інституті нема більшовицької критики хиб і помилок в наукових працях. ЦК КП(б)У вважає, що зазначені перекручення і помилки стали можли- вими тому, що частина істориків і літераторів ще не переборола вплив бур- жуазно-націоналістичної «школи» Грушевського, а партійні організації ін- ститутів історії і літератури АН УРСР зовсім недостатньо орієнтують наукові кадри на боротьбу за чистоту марксистсько-ленінської теорії, проти спроб відродити буржуазно-націоналістичні погляди в питаннях історії і

літератури України.

Äîäàòîê

Управління пропаганди ЦК КП(б)У не забезпечило належного контролю за роботою Інституту літератури АН УРСР і Спілки радянських письменни- ків України.

Національні відносини в Україні в ХХ ст.: збірник документів і матері- алів. – К., 1994. – С. 287–290.