Зі спогадів Олександра Севрюка

Проаналізуйте історичне джерело та дайте йому оцінку

«Переговори добігали вже кінця. Власне кажучи, вони вже скінчи- лися, бо в усіх спірних питаннях досягли згоди й треба було тільки порозумітися щодо редакції деяких статей договору, що швидко можна було поладнати, й після цього залишалося виготовити тільки грамоти. 6-го лютого ми заснули з легшим серцем, бо наре- шті нібито вдалося переконати графа Черніна в тому, що Цен- тральна Рада все ще в Києві, і він остаточно згодився підписати мир. “Остаточно?!” За весь короткий час нашого знайомства ми кілька разів мали вже нагоду переконатися, що в лексиконі графа – одного з останніх могиканів старої австрійської аристократії й салонного дипломата – цього слова не повинно б бути. Отож 7-го вранці почув я враз від нього телефоном, що він вирішив – і Троць- кий з цим годиться! – послати на Україну комісію з метою вста- новити, чи дійсно в Києві все ще існує влада Центральної Ради.

Âàð³àíò 4

Слухаючи це, я відчував, що холодний піт виступає в мене на чоло. Правда, в той день у Києві існувала ще влада Центральної Ради, але згідно з нашими відомостями за день-два – у кожному випадку до приїзду цієї комісії – українського уряду в Києві вже не буде. Що робити?.. Відкинути пропозицію Черніна – значило поглибити пі- дозри недовірливого австрійського дипломата й таким чином напевно скомпрометувати справу підписання договору. Прийняти й чекати, доки комісія повідомить про зайняття Києва більшови- ками (а саме це за кілька днів могла вона встановити), значило рахуватися з тим, що мир ніколи не буде підписаний. Ніякої тре- тьої, ухильної, відповіді бути не могло. Всі ці думки промайнули вмить, і я відразу без вагання заявив телефоном, що ми годимося. Минуло кілька годин. Враз знову при телефоні Чернін.

– Пане Севрюк! З комісії нічого не вийде. Той Троцький, що вранці годився, тепер уже відмовився дати свого делегата.

– Шкода! – відповідаю я.

– Чи Ви готові? Чи можемо сьогодні підписати?

– Не думаю, щоб ми сьогодні встигли. Але завтра, як тільки все буде готове, ми можемо підписати.

Решта дня 7-го і ввесь день 8-го лютого пройшли на останніх при- готуваннях. Почалось 9-го лютого. Безконечні телефонні запити німців. Вони нервувалися більше, ніж ми, хоч, правдоподібно, тоді ще не знали про Київ того, що знали ми. Вже почали збиратися в урочисто прибраній залі делегати, дорадники, журналісти, фото- графи, гості. Коли ми ввійшли в залу, світло й магній осліпили нас; затріскотіли фотографічні й фільмові апарати. Ми на хвилинку спинилися. Всі делегати стояли коло своїх місць, інші кількома рядами за ними; повна вщерть зала; військові форми всіх ґатунків зброї і всіх армій Центральних держав – золото і срібло, медалі, різнокольорові стяжки.

Посередині зали столи стояли літерою П. Чільні місця – представ- ників Центральних держав, середні місця для нас.

…Після двох коротких промов – фон Кюльмана й моєї – приступле- но урочисто до підписування договору. З представників Централь- них держав перший підписав фон Кюльман. Перший на першому міжнародному акті Незалежної України підписав я, після мене М. Любинський і М. Левитський. Я глянув на годинник. Була друга година 9-го лютого. Церемонія підписів і накладання печаток тощо тривала довший час. 15 делегатів мусили підписати кожний 5 грамот – отже, всього 75 підписів.

З огляду на те, що договір був виготовлений усіма мовами заінте- ресованих держав – отже: українською і німецькою, українською, німецькою та угорською, українською і болгарською, українською і турецькою, – то підписали ми грамоти по-українськи.

Нарешті всі формальності полагоджені. У ясну, зоряну ніч верта- лися ми до нашої хати з першими грамотами нашої держави…»

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНА ПІДСУМКОВА АТЕСТАЦІЯ