Конец ознакомительного фрагмента. 8 страница

– Селом запахло, – опустив Дорош голову, та Оксен помітив сльози, які блиснули під окулярами.

– Давно з армії? – запитав Оксен, розстібаючи свій піджак і відчуваючи гарячу духоту.

– Ні, недавно, – сердито відповів Дорош і, щільніше загортаючись у шинелю, зробив шиєю такий рух, ніби йому був тісний комір.

– Звання?

– Політрук.

Дорош знову повторив шиєю той самий судорожний рух і підкахикнув так, ніби йому щось деронуло в горлі.

– Ти чого шиєю смикаєш? Зроду в тебе так чи, може, від якої хвороби?

– Контузило мене на фінській, – скупо відповів Дорош.

Ночував він у Оксена. Олена перевела дітей в хатину, а велику хату віддала гостеві.

– Боже, де ти його взяв, такого нещасного? – пошепки бідкалася жінка, сумно наставивши очі на Оксена, що зайшов у хатину за тютюном. – Чим же мені його відгодовувати? Може, йому пареного молока з медом?

– Не мала дитина. Давай, що є, – все тріскатиме.

– Як я не знаю, що йому й давати. Може, ще й не догоджу? Вареники він з картоплею та сметаною любить чи ні?

– А звідки я знаю? Що, я з ним по обідах ходив?

– То, може, молочка, свіжого, тільки з‑під корови? Воно дуже пользітельне. Тільки от не знаю, чи питиме. Є такі, що бридують.

– А, тебе тільки почни слухати! – махнув рукою Оксен і пішов у хату.

Дорош, заклавши в галіфе руки і навіть трішечки зіп’явшись навшпиньки, розглядав фотографії на стіні, заведені в одну велику рамку. В гімнастерці, перетягнутій в талії командирським із зіркою ременем, в чобітках, у вузеньких галіфе, він виглядав ще меншим і ще тендітнішим, майже підлітком, так що Оксен, позираючи на нього, відчув до нього жаль, і в ньому раптово прокинулося почуття батьківської опіки.

– Завтра прикажу дояркам, щоб видавали тобі по два літри свіжого молока з‑під корови. Треба тобі поправлятися трохи.

– Були б кістки – м’ясо наросте, – засміявся Дорош.

Вечеряв він неохоче, без апетиту. Олена стояла біля столу з глечиком пінистого молока, соромливо припрошувала:

– Їжте на здоров’я. Може, вам ще підлити?

Помітивши, що Дорош не допив молока із глиняного кухля, вона образливо піджала губи:

– Чого ж це ви так мало? Може, вам не до вподоби наше молоко?

– Що ви. Молоко хороше. Просто я не звик пити його такими страшними порціями.

– Що ж тут страшного? Оксен, хвала здоров’ю, натщесерце цілий глек випиває та й нічого, а ви кухлика не подужаєте? Ні, то вам наше молоко не подобається. А може, гидуєте? Так у нас усе чисте, окропом вимите…

– Іди отам своє роби. Причепилася до чоловіка!.. – сердито позирнув на жінку Оксен.

Олена, як істинна полтавчанка, образилася з того, що гість не скористався із її гостинності і все печене й варене так і залишилося на столі цілим та непоїденим. Вона прибрала із столу і пішла в хатинку. Чути було, як вкладала дітей спати і як дівчинка сміялася, не хотіла лягати в ліжко та все допитувалася, чи не причаївся під піччю дід з бородою або розбійник із ножем. Олена заспокоювала і говорила, що ніякого діда і розбійника немає і що під піччю на тепленькому спить котик‑мурчик. Дівчинка, видимо, сама захотіла переконатися, чи то справді так, і заляпала босими ніжками по долівці.

– Заснеш ти сьогодні чи ні, бісова дитино? – накричала на неї Олена. Почувся шльопок по голому задику, і дівчинка заплакала.

– Заплач, Матвійку, дам копійку, – перекривив її Сергійко, що до цього часу мовчав.

– Цить, бо й тобі дам!

– А що я роблю?

– Чоботи он приволік, як хлющі. Завтра засохнуть, як взуватимешся?

– Водою розмочу.

– Голову свою дурну розмочи в отих калюжах, по яких день у день бродиш… Лізь на піч і спи, доки я тебе халявами не відхльоскала.

В хатинці зробилося тихо. Чути тільки, як Олена шарудить хмизом, накидаючи його в піч, щоб підсох на завтра на ранок.

У великій хаті також вкладалися спати. Дорош уже лежав на розкладушці, зібгавшись калачиком, укрившись цупким домотканим рядном. Оксен довго сопів, роззуваючись, потім одніс чоботи в хатину, поставив на припічок, щоб просохли, і там же розвісив онучі.

– Ти корову ввечері напувала? – запитав він у жінки.

– Напувала.

– Ну, як вона там?

– Раніше, як через тиждень, не отелиться.

Оксен більше не став розпитувати, а загасив лампу і, ввійшовши в хату, ліг на дубове ліжко. Вікно, освічене місяцем, повісило на грубку дивну мережку, кинуло посеред хати віконний хрест. За хатою стояла сонна весняна тиша. З бляшаної покрівлі стікали каплі в дубовий дзбан, стукали рівномірно, набридливо і безконечно: цьвох, цьвох, цьвох, цьвох… Під їх тиху музику Оксенові стало дріматися. Потім дрімота відлетіла, він відкрив очі і тяжко, з шумом, зітхнув. Дорош теж заворушився на своїй розкладушці і кашлянув тим характерним кашлем, коли людина наковтається пилюки і в неї дере в горлі.

– Що, не спиться? – тихо обізвався Оксен і скрипнув ліжком.

– Щось не бере…

– На новому місці завжди так. Недавно я їздив у село Перетятки до своєї рідні. Діло було зимою. Звичайно, з дороги перемерз, після вечері поліз спати на піч. Чого кращого треба? Тепло, затишно, привітно… А от не засну, хоч убий. Так до півночі провалявся, а тоді як захріп, так ледве розбудили вранці… Ну, як там на фінській було? Жарко? Вернулися деякі наші сільські хлопці, так розказують, що скрутно приходилося. Але, кажуть, і фіннам давали перцю…

– На війні хорошого мало, – неохоче відповів Дорош.

– Де ж тебе контузило? – запитав Оксен, вкладаючи в це запитання той зміст, що біля якого населеного пункту це сталося.

– На снігу під сосною, – відповів Дорош, і в його відповіді чулася прихована посмішка.

– І зовсім тобі забило памороки чи так… трохи?

– Зовсім забило…

Оксен помовчав з виглядом людини, задоволеної відповіддю, а через хвилину запитав знову:

– А скажи, якщо не секрет, що тебе заставило шукати роботу в колгоспі, а не де‑небудь в місті, в теплій конторі? Адже тут робота важка. Не по твоєму здоров’ю.

– Лікарі приписали мені свіже молоко з‑під корови, – відповів насмішливо Дорош.

– Мені так здається, що тобі краще було б у місті роботу шукати, чистішу. Бо в нас що? Коло свиней, коло корів, овечок…

– Ну й що? – схопився Дорош і відкинув рядно; босі ноги його нетерпеливо мацали долівку. – Ти чому мене повчаєш? Щоб хтось гнойок нюхав, а я тільки свіже молочко пив? Ні, брат, так не вийде. Треба виймати ручки з галіфе та мозолі на них наживать, коли хочемо комунізм побудувати… А ви що тут розвели? Один боїться колгоспним ледарям на горло наступити, трудову дисципліну в колгоспі розвалив, другий з циганами воює, вогонь у печах заливає. Теж мені вояки…

– А ти так дуже не бери з копита, – понизив голос Оксен, і в голосі йому зазвучала образа. – Гнат – чоловік баламутний. Це правда. А до мене ти не лізь. Я з мужика вийшов, і я його, мужика чорномозольного, нікому не дам ображати. Я для нього душу свою готовий вивернути, і ти мене не перевчай.

– А навіщо йому твоя душа? Ти йому хліба вволю та навчи працювати чесно.

– Ну, ти дуже не хвицай. Побачимо, як ти порядкуватимеш. На старих дідах далеко не поїдеш, а молодь на шахти беруть та на заводи. А котрі десятирічки покінчали, теж від ріллі носа вернуть, вчитися їдуть. От я тобі на ферму дам дідів, і потанцюй з ними на п’ятачку.

Оксен довго перевертався на ліжку, потім накинув піджак, узув у хатині чоботи і вийшов надвір. З бляшаної дахівки хліва, переливаючись і виблискуючи, стікала на землю місячна повінь, підмивала окоренки старих верб, що росли на городі, перехлюпувала через тини і котилася ген далі, аж до Ташані, росянистими рукавами, слалася по тихій воді іскристими спалахами. Небо, високе і чисте, просівало зорі крізь невидиме решето, і вони мерехтіли, падаючи. Свіжовідклепаний місяць вичахав у холодній безвісті, розпромінюючи навколо себе райдужну коронку. Земля сповивалася пелюшками туманів, тепло дихала в короткому сні. Свіже повітря пахло опарою і прісним духом вербової коріняки.

Оксен довго стояв посеред подвір’я, жадібно курив, миючи очі в місячній купелі, потім затоптав недопалок і пішов до хліва. Корова повернула голову і, глянувши на господаря, з шумом зітхнула. Оксен підклав їй сіна і закрив двері. «От і я вчуся потроху корівок доглядати. Так би мовити, домашню практику проходжу, – усміхнувся він, пригадавши слова Дороша про те, що треба виймати руки з галіфе. – Я‑то вийму, а от подивимося, що з тебе вийде. На крутих поворотах люди носи розбивають», – сам себе втішав Оксен, але самопочуття в нього було недобрим – якийсь пекельний вогонь палив йому груди, і Оксен, щоб залити його, намацав у сінцях відро і, піднісши до вуст, став жадібно пити.

Олена відкрила хатні двері, з’явилася перед чоловіком ташанською русалкою.

– Я чула все, – шепотіла вона, торкаючись гарячим лицем його колючої неголеної щоки. – Не сварися з ним. Уваж. Він чоловік хворий.

– Іди спати. Не твоє діло.

Голос у чоловіка був сердитий. Олена не стала перечити і нечутно, як тінь, зникла за дверима.

Весною в селі встають рано. Ще темрява затоплює хати, ще в світанковому повітрі ніщо ні шерхне, ще зорі поморгують у блідніючому небі і брати‑ковалі похапцем клепають молотами чересло місяця, а вже по хатах то тут, то там засвічуються каганці і розвішують по тинах золоту бахрому, вже чути, як хтось брязнув відром об цямрину, заскрипів журавлем, і полилася з тихим бульканням вода в корито. Припаде до неї гарячими зі сну губами худобина, цмолить, прихекуючи, забиває спрагу після душної ночі в хліві, п’є не нап’ється. Ось лагідно обізвався до неї господар хрипким, заспаним голосом, покашляв стиха, пробухкав чобітьми від хліва до хати. Прогуркотіла підвода по шляху – то повезли молоко на сепараторний пункт, і візник сипонув у теплий морок іскрами з цигарки, що, не долетівши до землі, згасли; пройшли двоє якихось людей, голосно розмовляючи між собою, і їхні кроки загубилися відлунням у світанковій тиші. Раптом десь за Ташанню, на Залужжі, ледве чутно, так, ніби з пухової постелі, долинуло оте хвилююче серце хлібороба півняче «ку‑ку‑рі‑ку‑у‑у!», і над Троянівкою спочатку в однім дворі, потім у другому, потім у третьому, потім у всьому селі відгукнулися горласті півні.

Павло Гречаний, що сторожував біля лавки і мав чи не найбільшу можливість милуватися півнячими ораторіями, присягався, що начинайлом був не троянівський півень, а залужанський. Зачувши таке побреховище, Охрім два тижні не здоровкався з Павлом, бо всьому ж селу вже давно відомо, що саме його, Охрімів, півень заспівує першим, а не якийсь там залужанський. Той півень, якого він виміняв у циган за п’ятеро носилок сіна. Говорив тоді циган: «Птиця романська, не бусурманська, співа, як у золоту дудку грає. Сам курей трясе, сам яйця несе. Бери, чоловіче добрий, жаліти не будеш». І Охрім узяв. А тепер отакий наклеп терпіти? Та не допустить він цього ніколи!

Сперечатися не будемо, хто ж його знає, може, то й Охрімів півень розбудив своїм криком село. Як би там не було, а воно прокинулося і загомоніло.

В сім’ї Гамаліїв першою прокинулася Олена. Засвітивши каганець, поставила на припічок і заходилася вигрібати з печі хмиз, що вже підсох за ніч. Вона поралася тихо, щоб не розбудити гостя, але з хати вже чулося хрипке покашлювання Оксена і веселий зі сну голос Дороша. Коли Олена подала снідати і запитала його, як спалося, Дорош, посміхаючись, сказав, що спалося добре і що він навіть бачив сон; йому снилося, ніби він ходив по троянівському лугові (тут Дорош знову посміхнувся) і що це дуже цікаво, коли сниться те, чого ніколи не бачив. Олена пророчила, що сон хороший, що він ніби означає нове, щасливе життя на новому місці. Дорош погодився, що справді він починає нове життя, а от чи воно буде щасливе, покаже майбутнє, і що в сни він не вірить.

– То тільки ви, сороки, як збіжитеся, то зараз не про діло, а про сни торочите, – зауважив Оксен, і в його словах відчувалася поблажливість люблячого чоловіка до слабостей і примх своєї жінки. Дорош помітив цей тон і сказав, що жінки не були б жінками, коли б у них не було своїх, чисто жіночих слабостей. Олена з приязню глянула на нього, потім на Оксена і в душі зраділа, що вони вже помирилися, і подумала, що чоловіки цим кращі за жінок, – вони хоч і сваряться, так за діло, і не вміють хмуритися один на одного цілими місяцями, як жінки. «Слава ж тобі, Господи, що все добре», – подумала вона, усміхаючись, і пішла в хатину, і там пригадала, як минулого року вона не здоровкалася і обходила Ганну Тетерівну аж два місяці за те, що та ніби хизувалася серед жінок городньої бригади своїми чарами і нахвалялася, що як захоче, так напустить їх навіть на Оксена і поробить таке, що він сам прийде до неї спати в комору. Як жінка і мати двох дітей, Олена не могла залишатися спокійною та байдужою, в ній заговорили гордість і честь, і вона цілий тиждень ходила, як хмара, не розмовляла з Оксеном і нишком виняньчувала способи помсти над Ганною. Після довгих роздумів вона вирішила слідкувати й за Оксеном, щоб знати, де він ходить, що робить, з ким зустрічається. Але як тільки в її уяві малювалася картина, що ось вона, Олена, вночі крок за кроком крадеться за своїм чоловіком і ховає своє обличчя від зустрічних людей, то гарячий сором заливав її з ніг до голови.

«Якщо я йому не люба і якщо він людина чесна (в його чесності та порядності вона ні на крихту не сумнівалася, бо за все життя Оксен ні образив, ні обдурив її), то він мені сам скаже про це, і ми тоді вирішимо, як бути; а бігати за ним, вислідковувати його я не буду». І вона справді жодного разу не насмілювалася приглядати за ним, а просто мовчала, хмурніла і гнівалася, що чоловік не хоче помічати, як вона мучиться, що робиться в неї на душі. Потім він, помітивши, що з нею щось робиться недобре, став настирливо розпитувати, чого вона така похмура, хвора чи, може, її хто образив. Олені зробилося ще більш досадно і гірко від того, що чоловік почав її про все розпитувати. Вона вважала, що він її мучить, що він не любить її і ніколи не любив, бо якби любив, то кинувся б раніше, а то мовчав, а тепер випитує. І вона не відповідала і виставила проти нього глуху злість, бо їй здавалося, що Оксен питає і проявляє деяку стурбованість для годиться, щоб лише показати, який він добрий, а сам таки має полюбовницю. Але один раз під час таких розпитів вона, вимучена мовчанням і внутрішньою боротьбою, відчула, що глуха стіна злості повалилася, її охопило почуття безпорадності, потреба захисту. Вона не витримала, розплакалася і розказала все, що думала і знала. Оксен нічого не сказав, а на другий день так висміяв Ганну при всіх людях, що та не знала, що робити і куди подітися. Стояла, опустивши голову, та викручувала п’ятою дучку в землі. Олена зробилася до чоловіка ще лагіднішою, ще слухнянішою, багато в чому потурала і майже обожнювала його.

Пораючись по хаті, Олена частенько позирала, чи не прокинулися діти. Але вони ще спали. Тільки Оксен із гостем, чути було, вже збиралися виходити з хати. Як тільки вони вийшли, Оксен, на ходу застібаючи піджак, сказав, що сьогодні хоче скликати правління, щоб обговорити питання про хід сівби, і сказав це для того, щоб послухати думку Дороша. Але той загорнувся у військовий плащик і перехнябив плечі:

– Дивись – як знаєш. Тобі видніше. Я тут чоловік новий, – і попрямував до корівника.

Він ішов тихо, іноді зупиняючись і вдихаючи свіже весняне повітря. Почував себе збудженим і трохи схвильованим від того, що перед ним розкривається нове життя, що немає вже військової служби, якої він ніколи не любив і яка ніколи не була йому до серця, немає госпіталю з його нудотливим смородом камфори і ефіру, немає набридливого шльопання капцями по коридорах, де прогулюються поранені, немає щоденного причепливого опікування лікарів і їх вічних запитань про те, що він їв, як їв, як спав, чи припинився в голові шум, чи є ще й досі, – а натомість навколо весняний шум, здорові, сильні люди, свіже повітря, хвилюючий запах политої дощем землі і освіженого весняною зливою степу. Є той рух, та метушня щоденного, повноцінного, трудового життя, яка завжди веселила його, надавала йому сили і бадьорості. Дорош знав, що працювати фізично йому буде тяжко, бо здоров’я його ще слабе, та непевність відступила перед чарами весни, що дедалі більше заполонювали його, будили в душі тиху любов до природи, за якою він знудьгувався і яку сприйняв тепер з хворобливою вразливістю, так що йому лоскотало в горлі і пощипувало очі.

А навколо була така дивна первозданна тиша, такий спокій, така ніжна м’якість звуків, що, підійшовши до корівника, він зупинився, щоб іще трішечки помилуватися Беєвою горою, яка туманіла у світанковім присмерку, зеленими приташанськими левадами, які диміли туманом, першими липкими листочками високих тополь, що зеленими фонтанами били з теплої землі. Він стояв під деревом у тіні, так що його ніхто не міг помітити, і бачив, як мимо пройшла жінка з оберемком соломи, і чув, як його обвіяло холоднуватим пахучим душком тієї соломи. Потім відхилив двері. Задуха коров’ячого стійла війнула йому в лице. В корівнику було напівтемно. Ліхтар «летюча миша» висів на стовпі посеред приміщення і тихо погойдувався: оранжеве кружальце світла шарахкалося по долівці, кидаючи на неї довжелезну тінь від стовпа. Дорош ступив кілька кроків і почув під ногами смердюче чавкання гною.

– Є тут хто‑небудь? – скрикнув він глухо.

Ніхто не відзивався. Щось громіздке, як гора, з тяжким сапанням стало підійматися поперед нього. Дорош злякано відступився назад, а потім догадався, що це корова, якої він не запримітив у темряві і ледве не наступив їй на хвіст. В цей час щось зашелестіло в далекому кутку стайні, і лінивий заспаний голос прилинув, як із підземелля:

– То ти, Одарко?

Дорош, не відповідаючи, пішов на той голос і скоро розгледів людську постать, що зі словами: «Приймись, щоб тобі була здохла до вечора!» – стала пробиратися поміж коровами до виходу.

– Хто там? Підходь сюди, бо нічого не видно, – покликала постать.

Дорош підійшов ближче і побачив зодягнутого в довгу лахманину чоловіка з вилами в руках. Забачивши Дороша, чоловік безцеремонно поліз його оглядати, так близько нахиливши своє лице, що на Дороша гостро війнуло махоркою і тим своєрідним запахом, який мають усі люди, що пораються біля худоби.

– Щось не пізнаю, – задумано проговорив коровар. – Ви часом не по м’ясопоставках? Якщо так, то, коли ваша ласка, відпустіть тютюну на цигарочку. Цілу ніч біля товаряки кручусь не куривши.

І він наставив глибоку і чорну, мов корито, пригорщу і від радості, що зараз закурить, враз пожвавішав: притупував чобітьми, приахкував, прицмокував і навіть пересмикував плечима.

– Я не курю, – винувато відповів Дорош.

Чоловік відразу зів’яв, і знову непорушна, незграбна постать стовбичила перед Дорошем.

– Тоді хто ти такий і чого сюди прийшов?

– Ферму приймати. Працювати тут буду.

Чоловік роззявив від подиву рота і стояв так кілька секунд, потім прислонився до стояка, почухав спину, блаженно закректав і, поправивши на голові шапку, сказав Дорошеві:

– Ось воно якечки. Тоді йди за мною.

Він провів Дороша в куток і показав на ясла, що чорніли в темряві, як рівчак.

– Оце я тут сплю. Умгу… Так на яку ж тему ми будемо з тобою говорити? Ага, про ферму. Трудне це діло. Дуже трудне. Бо‑ж‑же ж мій, як зустріну якого нового чоловіка, так говорив би день і ніч, і кінця б тому не було!

– Як вас звати?

– По‑селянському, значить, Кузь, а по святцях – Кузьма.

– На фермі що робите?

– Покуту несу. Важку покуту, чоловіче добрий. Щоб мені грім шапку пробив, коли я поліз на отаке горе та на отаку біду! Караюся, як той колодник, кінця‑краю не видно. І куди мої очі дивилися на той час, що не бачили, куди рука лізе, а нога ступає? Бо оце ж я і єсть завфермою, – скінчив нарешті Кузь.

– А‑а, знаю, знаю! – засміявся Дорош. – Голова мені про вас розповідав.

– Лаяв?

– Ні, говорив тільки, що корови по шиї в грязюці стоять.

– І я таке кажу. А ти поспитай його! Думаєш, я сидів склавши руки? У мене ось долоні, як кінські копита. А від чого? Від вил. Кузь, матері їх у печінку, за всіх наробився! Дали мені в підмогу двох доярок та короваря Митька. То доярки ще нічого, коров сяк‑так видоять, напоять, а Митько начеше, сучий син, чуприну та й дражнить дівчат по селу. А я за цього ірода гній вергаю, аж хребет тріщить. Жалівся Оксенові – не допомагає. Все тільки обіцяє, що прижму, мовляв, Митька, а не прижима. І ходить Митяга, як і раніше, з начесаним чубом, ні за холодну воду не береться. Та це ще півбіди. Главноє – корма ріжуть. Так, чоловіче добрий, ріжуть, що ні зітхнеш, ні охнеш. Буряк, як вони його там буртували в лихої години, запрівся, весною відкрили, то з нього так пара і валнула. Сіно перетоптали за зиму, а з житньої соломи що за їда? Даємо коровам, так що ж із неї за користь? Правда, падежу великого нема, з молодняка тільки шестеро здохло, так і то ж утрата. А й те візьміть у рахунок, яка зима була скажена. Горобці на льоту мерзли, падали, так куди вже телятам витримати? В горобців же пір’я гріє, а в телятка що? Шкурочка на ньому тоненька, шерсть благенька, – погибель, та й годі, при морозах. Тут ось поверх кожуха сіряк зодяг, та й то замерзав… Умгу. Так що з кормами – біда. Велика біда. Правда, в посліднє время жом виручав. Ми його з Чупахівського заводу приставляли. Благодать. І бики його їдять, і корови, з половою змішуємо і даємо, першим сортом іде…

– А куди ж ваше сіно поділося?

– А чума його знає, куди воно потратилося! Восени були два добрих прикладки, а потім як вітром розвіяло. Зосталися самі з’їдини, коней тепер ними підгодовують, бо посівна ж.

– А ви його не розікрали?

– Можеть бить, що й так. Воно в членської скотини також животи іміються.

Кузько, незважаючи на те, що по натурі був чоловік запальний, говорив тепер поволі, мляво. Дорош все частіше посмикував шиєю, мовчав.

– А ти, мабуть, багато світу об’їхав? Ге ж? – перейшов Кузько на свою любиму тему. – Подумай тільки – весь Радянський Союз поїздом об’їхати, і то скільки побачиш, а коли б на кожній станції став та поволеньки на все роздивився б. І‑і, не говори, не говори! Якби в мене було карбованців п’ятсот лишніх грошей, так я б уже подивився, як люди живуть.

– У вас у корівнику є вила? – перебив його Дорош.

– Отам десь стоять у кутку. Да‑а‑а… Ходив би і роздивлявся, як світ построєний. Скільки людей побачив би, скільки б розговорів од розумних людей почув.

Дорош приніс вила, став копирсатися ними у твердому настилі гною.

– А ви часом не були на станції Роздольна?

– Ні, не був.

– Жаль. Там мій син працює. Присилав оце на днях письмо, так пише, що жалування получає хороше. Жити можна. Пише, що був по таких краях, де все не так, як у нас. У нас, приміром, на волах їздять, а в них на верблюдах, і що є верблюди з одним горбом, а є з двома. Рахубиста товаряка, – засміявся Кузь. – Їсть і п’є раз на місяць. Отаку б, їдять його мухи, до нас у артіль! Ми її за всю осінь нагодували б на всю зиму, а весною в плуг…

Не встиг Кузь закінчити, як Дорош вискочив із гнояки, ніби вирваний вихором, губи його гнулися, як кора на вогні.

– Ти що муру заливаєш? Ану, бери вила та чисть, що напаскудив за зиму!

Кузь злякано метнувся в куток, довго стояв там, сопучи з перестраху, потім вийшов з вилами в руках і мовчки заходився вичищати. «Мале, в очках, а отаке кляте, – витираючи з лоба холодний піт, розмірковував він. – Трохи вилами не штрикнув, сатана. Цей поставить ферму, в нього й бики будуть доїтися!..» Хвилинами Кузь зупинявся і роздумував про те, що самий найученіший чоловік на землі не може розгадати, що за дивне створіння людина. «Тільки‑но говорив любо та мило і враз кинувся, як із ланцюга. Дивний світ, химерний світ, і люди на ньому чудернацькі!» – філософствував біля гною Кузь.

Надворі розвиднілося. Кузь погасив ліхтар і повісив його знову на стовп. Прийшли доярки. Побачивши чужу людину, пошепталися і, розібравши дійниці, стали доїти корів. У відкриті двері лилося матове світло, парував розворушений гній, і димок від нього густими валами відносило надвір, де вже чувся гомін і людські голоси. Заскрипіла гарба, і круторогі воли, помахуючи муругими головами, протюпали мимо корівника. За гарбою, цьвохкаючи батіжком, пробіг хлопчик років дванадцяти в довгому батьківському піджачку і закричав тоненьким радісним голосом:

– Дядьку Андрію! Красолька лошачка привела!

– Невже?

– Й‑богу. Такий кумедний. Я підійшов його погладити, а він труситься‑труситься. Чого він так труситься?

– Бо ще малий, а от виросте великий, він тобі зуба виб’є…

Після гарби проїхала підвода, запряжена парою худих і змучених кляч. На возі сиділи дядько в шапці і широкоплечий парубійко‑погонич, в задку воза лежали, виблискуючи на сонці лемешами, плуги. Потім почулося якесь гупотіння по землі, видно, що бігло по ній щось важке і сильне. Воно зупинилося за стіною корівника, тяжко і сердито дмухало, обнюхуючи стіну. Хтось тривожно крикнув: «Переймай!» – і кілька чоловік протупотіло мимо корівника. За стіною знову тяжко сапонуло кілька раз, і в отворі дверей появилася бугаяча морда.

– Закривай двері, коров подушить, сатана, – злякано закричав Кузь. Сяк‑так закрили двері і через другі, протилежні, вискочили на двір, де вже метушилися з дрючками люди, ганяючись за бугаєм.

– Направляй сюди, – відважно кричав Охрім, розмахуючи віжками. – Я його, кажись, удержу.

– Штани свої краще держи! Силач який знайшовся.

– Нуздай його! Нуздай!

– Підходь, підходь…

– За губу хватай, за кільце! Відразу посмирнішає.

– Ухвати себе за ріпицю…

Бугай ходив по кругу, красиво вигнувши жирну, у важких зморшках шию, не звертаючи уваги на людей, що обступили його зі всіх боків. Він грався з ними і дражнив їх. Розігнавшись, мчав двором, як вітер, як злий дух, і раптом, налетівши на людську стіну, зупинявся, ніби вростав у землю.

Червоними осатанілими очима тупо дивився на своїх приборкувачів і стояв непорушно, як статуя, навіть дозволяв наблизитися до себе на таку віддаль, що його вже можна було схопити за дерев’яний держак, з’єднаний з кільцем, яке було заправлено йому в ніздрю. Але як тільки до нього хто наближався і простягав руку, щоб уже вхопити за держак, він різко відскакував убік і, задравши хвоста, біг далі, кидаючи ратицями землю на приголомшених і безпорадних людей. Відбігши, знову зупинявся, обнюхував під собою ґрунт і, задравши вгору голову та закопиливши губу, ревів з такою силою, ніби в його грудях був захований паровоз.

Метушня у дворі все посилювалася, і чим більше було цієї метушні, тим більше непорядку. Кожний радив, як треба зробити, щоб спіймати бугая, і, як водиться, ті, що радили, самі боялися його ловити, а тільки надіялися на других.

Враз усі заніміли і заклякли, де хто стояв: Павло Гречаний, якого досі не помічали, старечим скоком вибіг на середину двору (біг він, згорбившись, по‑ведмежому, вбравши голову в плечі), на якусь секунду зупинився, потім простягнув обидві руки вперед і пішов назустріч бугаєві, що стояв на місці, сторожко слідкуючи за кожним рухом чоловіка, що наближався.

Між людьми зробилося так тихо, що було виразно чути, як тяжко і гнівно дихає розлючена тварина своїми могутніми легенями‑міхами і як скрадливо, з перервами, дихає людина.

Ось до бугая залишилося чотири кроки, три, два, але він вичікував і підпускав усе ближче. Мускули його напружилися і застигли непорушно, виразно вимальовуючись під шкірою, в постаті голови, застиглості тіла, в готовності зробити стрибок, в настороженості відчувалося, що пройде одна невловима мить і він зробить стрибок, але в ту саме мить Павло вже встиг вхопитися руками за держак. Бугай рвонув його до себе, Павла війнуло, як вітром, але держака він не випустив, а сильно вивернув його ліворуч і так скрутив бугаєві губу, що той заревів від болю і куці залізні роги його загрозливо блиснули.

– Пускай!

– Уб’є!

Але Павло нікого не слухав, а крутив за держак, і бугай ходив навколо нього пританцьовуючи. Зробивши кілька таких кругів, він цілковито присмирнів, і Павло спокійно відвів його до волярні.

– Що за чоловік? – запитав Дорош, не приховуючи свого захоплення.

– Наш, троянівський, – пояснив Кузь.

– Ну й сила ж у нього!..

– Еге, сила в нього є. Бог, він так і робить: силу дасть, а розум відбере.

– Зате в тебе його до бісового батька і весь на язиці, – сердито сказав якийсь чоловік і пішов двором.

Дорош і Кузь також повернулися до корівника і знову взялися вичищати гній. Надворі метушня припинилася, всі розійшлися, тільки чути було, як голосно сперечалися волярі.

– Це ти випустив бугая, Хомо?

– Ти що? Здурів? Мене тоді й близько не було, як він вирвався.

«Шукай тепер винного», – усміхнувся сам до себе Дорош, викидаючи вилами гній. До корівника зайшов Павло. Сорочка з штанів висмикана, руда шапка – на потилиці, до босих ніг прибичовано мотуззям старі калоші. Якийсь час він мовчки розглядав корівник з таким виглядом, ніби потрапив у якусь не знайому для нього пустелю, потім сказав:

– Гр‑ас‑ти! – що означало: здрастуйте.

Зняв з пліч вила і приступив до праці: так налягав на них, що вони заганялися в гній по самий держак. Скоро він навернув поперед себе таку гору гною, що загородив двері. Дорош швидко втомлювався і часто зупинявся, щоб витерти на шиї і на лобі піт, який зрошував його так щедро, що гімнастерка і сорочка змокріли на спині і попід пахвами, і в хвилини такого перепочинку з захопленням милувався незвичайною силою Павла, дивувався тому, як він легко, ніби бавлячись, виконує таку важку роботу. Близькість цієї сили ніби вдихала здоров’я і в самого Дороша, і він знову починав працювати з почуттям легкості і впевненості в рухах, хоч насправді руки його слабіли і тремтіли від тягаря, що лежав на вилах.