Конец ознакомительного фрагмента. 6 страница

Оксен замотав віжки за залізну драбину, поліз у кишеню за кисетом, скрутив цигарку і, повернувшись спиною до вітру, прикурив; клубочок диму, вдарений вітром, відразу ж зник. Виїхавши на горб, Оксен помітив чоловіка, що йшов обіч шляху. Високий, сутулий, у полотняній сорочці на випуск і босий, він ступав ногами швидко і дженджуристо, так, ніби граючись. На палиці – торба з харчами, з‑під солом’яного бриля сиве волосся кудлиться, як у попа‑розстриги. «Батько, – з якимось острахом визначив Оксен. – Куди ж це він чимчикує посеред дня? Натурально – на Ступки в церкву. Сьогодні якесь релігійне свято. До вечерні хоче поспіти. От не думав, що зустрінуся», – і він нарочито припинив коня, надіючись на те, що старий зникне за бугром.

Життя обох – батька і сина – склалося так, що вони весь час ходили по різних стежках, які майже ніколи не схрещувалися. Після того як Оксен одружився проти волі старого і батько вигнав його з хати, Оксен не заглядав до нього у двір, і старий не заглядав до синового; єдина істота, яка в якійсь мірі родичалася з сім’єю Оксена, була мати. Часто, щоб не знав дід, приходила до Оксена провідати онуків, приносила їм у пазусі домашніх моторжеників і дешевих цукерок або кілька грудочок цукру, розпитувала, як іде синове господарство, прихлипуючи, жалілася на своє тяжке одиноке життя та нещадний, без милості, характер Інокентія. Потім мати померла, і Оксен зовсім втратив потяг до рідного дворища. Після смерті старої Інокентій прожив у самотині один рік, а тоді привіз собі із хутора молоду вдову Горпину. Вона виявилася господинею тямущою, моторною, так що дід завжди ходив обіпраний, обшитий і нагодований. По характеру була балакучою і товариською, але дід заборонив їй виходити з двору, крім хіба в лавку за сіллю або милом, і не пускав на посиденьки до сусідів.

Баби, вжалені цікавістю, цілими годинами стовбичили біля колодязів, домірковуючись, чого це Інокентій так суворо стереже свою жінку від чужого ока, і вирішили, що із‑за ревнощів. Це відкриття ще більше підносило Інокентія в їхніх очах, бо хоч він і при літах, а все ж справжній мужчина.

Коли він проходив селом, баби проводжали його поглядом, повним поваги. Але на цьому бабська мука не кінчалася. Найсміливіші з них бігали вночі до Інокентієвого двору, тулилися попід вікнами, щоб хоч одним оком глянути, як пригортає та голубить свою хутірську красуню сивий дід, і вигадували про нього всяке. Одні били себе кулаками в груди та присягалися, що на власні очі бачили, як Інокеша стояв посеред хати на колінах у сльозах і молився на свою жінку, як на ікону. Інші добавляли, що бачили, як він сидів із нею на порозі хати, дивився на зорі, і борода його блищала, як риза, а очі горіли, як золотий папір на іконостасі. Одним словом, брехали, що кому в голову влізло.

Оксен батькове женихання розцінював хоч і не зовсім доброзичливо, проте і без особливого осудження. Він розумів, що одному старому буде жити важко, що треба ж комусь за ним доглядати, варити їжу, прати білизну, вести нехитре домашнє господарство, і коли до старого в хату прийшла нова людина, Оксен не заперечував. Але старий не вірив у те і вважав, що син схвалює женихання тільки про людське око, а в душі ненавидить і осуджує його. І в старого ще більше, чим раніше, росла неприязнь до сина. Ця неприязнь особливо посилилася після того, як одного разу Оксен, зустрівши батька, сказав:

– Може, вам, тату, допомогти чим‑небудь? Дров привезти на зиму чи соломи корові на підстилку? То я, натурально, допоможу.

– Я вік прожив – ні в кого допомоги не просив і вмиратиму – не попрошу, – скипів старий. – А тобі ріже око, що я чужу людину в хату прийняв? А з ким мені жити, коли в мене син – поганець?

Важка образа ворухнулася тоді в серці Оксена, він хоч і промовчав, але забути її не міг. Пам’ятав її і тепер і тому так розгубився, побачивши старого, бо знав, що зустріч для обох не бажана і добром не закінчиться. Проте робити було вже нічого, і Оксен, натягаючи віжки, притримав коня.

– Сідайте, батьку, підвезу, – запросив він, не глянувши на старого.

Старий перекинув патерицю з торбою на друге плече, сердито зиркнув з‑під сивих брів.

– Сам дійду. А ти куди їдеш?

– Глянути, як сіють.

– Погано сіють. Тобі ціна копійка. А без хазяїна й двір плаче.

– Ви мудріші – підкажіть.

– А хто тепер старих слухає? Вони багато знали, а ще більше забули. Спини, я сяду. В мене ноги хоч і дурні, зате носили, де я хотів.

Оксен зупинив коня. Батько сів на друге крило лінійки, вузлик поклав у ящик.

– Не думай, що коли батька везеш, так він тобі дуже радий. Радий, коли з воза, а не на віз.

– Я нічого не думаю.

– Тим же й діла катма, що ти нічого не думаєш. Посіяли на піщаниках пшеницю, вона там зроду не родила. Посадили б кавунів – довгі рублі в дурну кишеню.

– Ви, я бачу, також мудрець за чужою спиною.

– Еге, курча, навчи півня, як в гної гребтися…

Оксен замовк і непомітно для самого себе посміхнувся. «Невже і я на старість зроблюся отаким противнющим? Треба змовчувати, а то ще накладе по гамалику отут серед степу. Здоровий же. Он як ресори під ним поскрипують, як під архієреєм».

Намагаючись розчулити старого, Оксен запитав:

– Як же там Горпина Трифонівна поживають? Хоча б коли до нас у гості прийшли, онуків відвідали…

– Тонку нитку сучиш. Обірветься.

– А що сукати? Миритися нам треба. Усе життя як люті вороги живемо. Умиратимете – піп причастя не дасть.

– Мені плакати, а не тобі. Ти своїм розумом живеш?

– Живу…

– Але як? Як?! – закричав старий і сердито заворушив бородою. – Латають тебе згори і знизу, а ти все з людей, а не для людей. На шиї правління везеш, воно тобі покаже карбованець, а в кишеню візьме десять. Та хто ж ти такий, голова чи хвіст?

Оксен підсунув на потилицю картуз, залисини біліли двома латочками.

– Ти, батьку, в це діло не лізь. Тут і без тебе розберуться.

– Наказуй комусь іншому, а не мені.

– А чого це вам не можна?

– Цить, сучий сину!

Обидва сопли, як бики в плузі, в гніві на диво були схожі один на одного: очі ширяють по‑яструбиному, брови насуплені, ніздрі збіліли і тихо ворушаться.

– Тобі видали червону книжечку не для того, щоб ти нею затулявся, а щоб працював разом із нами так, щоб шкіра на руках лопалася, тоді й буде п’ятирічка…

– Тату, замовкніть…

– А як не замовкну, що ти зробиш? Від батька відмовишся? Як Гнат Рева? Батько в нього був паламарем, так він через газету від батька відмовився, прізвище змінити хотів. Та хіба ж то чоловік? Він заради вигідної служби з відьмою побратається. А думаєш, за людей вболіває? За себе! За свою шкуру боліє!..

– Гнат – голова сільради. Виборна одиниця. І я прошу…

– Що ти просиш? Щоб я Гната не чіпав? А що ж він за цяця, що його чіпати не можна? Подумаєш, міністри, мать вашу за пуп! Та щоб я при нашій радянській владі та не вилаяв якогось Гната, що нічого не тямить, а бігає по селу та заливає з відра вогонь у печах?

– Він допомагає встановлювати трудову дисципліну.

– Прийшов би він до мене, я б його встановив догори штаньми.

– Ви говоріть, та знайте міру.

– Знаємо. Отой портфель у Гната віднімуть і віддадуть розумнішому. А тобі кажу: сам горобець, а десяток – зграя… Ну, спини. Мені на толоку треба. Биків там пасу.

– Хіба ви не в церкву?

– Ніколи тепер по церквах ходити…

Старий узяв торбу і широкою ступою пішов у Данелевську долину, де паслися воли. «Ні, не можу я його зрозуміти, хоч він мій батько, – думав Оксен, дивлячись старому вслід. – То молиться в кутку цілими вечорами, то нападає на нього такий сказ, що не тільки люди, а й боги в хаті не вдержаться…» Ще як була жива мати, пам’ятає Оксен: прибігла вона, вся бліда, заплакана, тремтить, ніби її лихоманка трясе: «Іди, синку, іди, голубчику, старий зовсім з глузду з’їхав, ікони вилами побив, із хати повикидав». Прибіг Оксен, бачить: старий сидить під грушею в садку, підперши обличчя кулаками, а біля ніг потовчені ікони валяються. Питає його Оксен, що таке, що трапилося; він мовчить, очей на нього не підводить. Аж потім уже мати розповіла, що складав старий стіжок соломи за хлівом, цілий день старався і вже вершити почав, як прийшло йому в голову чогось у хату сходити. Тільки він туди зайшов, бачить у вікно: зірвало вихором вершняк, закрутило понад садом і понесло к лихій мамі. Прибіг старий, схопив вила, наставив їх у небо, очі божевільними стали: «Я по соломинці збирав, а ти мені, розтаку твою перетаку, одним духом розкидав?» Ускочив у хату, брязь вилами по іконах, брязь, аж стекло свище, а тоді чобітьми з хати, з хати, аж святі бородами долівку метуть! Місяць на коліна не становився, ступського попа галушником дражнив, Євангелію на горище закинув. Потім найшло на нього смирення тихе, за бороду себе рвав, ікони притяг нові, дерев’яні, Євангелію з горища зняв і знову за неї всівся.

«Так, дивний старий. Пішов і не попрощався. Як з чужим. Ні, мабуть, не вийде у нас із ним миру. Так і будемо ходити один від одного стороною».

Сонце підбилося вище і пригрівало. Вдалині синіми смугами виднілися довжанські ліси, а ближче із густих чагарів проступало білими хатами село Ступки. З‑поміж крайніх хат в’юнилася грунська дорога. Ось уже Оксен побачив і поле своєї артілі, що межувало із ступськими землями, але сівачів своїх не бачив, вони ховалися за схилом у долині. Раптом із‑за схилу, як з‑під землі, виринув вершник і закушпелив Оксенові назустріч. Коли він наблизився, Оксен пізнав бригадира другої бригади Прокопа. Він сидів охляп на коні, довгі ноги в важких черевиках бовтаються в коня попід пузом, сорочка розхристана, піт промиває доріжки на закіптюженому обличчі, в руці оривок, яким він підганяє коня.

– Чого женеш, як на пожежу?

– Що ж вони, гади? Знущатися наді мною захотіли?

– Говори толком.

– Що говори? Казав же їм – неполадки, викличте коваля. Кажуть – усе добре. А тепер їх чотири, а в наявності тільки три. А‑а! Що там балакать, – він махнув оривком і поскакав далі.

Бачачи, що з розповіді Прокопа нічого второпати не вдасться, Оксен рушив до сіячів. Із‑за пагорба він побачив, що одна сівалка стоїть на обочині, а три в загоні, але чомусь теж не рухаються. Біля воза чорніє купка людей. «День рік годує, а вони баєчки брешуть. Здорово!» Запримітивши Оксена, сівачі, як по команді, розійшлися до своїх сівалок.

«Для кого ж ви працюєте? Для самих себе працюєте», – гірко подумав Оксен і зіскочив із лінійки.

– Чого стоїте? – запитав він Северина Джмелика, що лежав біля сівалки на розстеленому мішку.

Джмелик ліниво підвівся, солодко потягнувся, синя сатинова сорочка з білим заслоном ґудзиків тісно обтисла широкі груди.

– Сівалка поламалася, товаришу голова, – труснув він білими кучерями і примружив голубі з нахабинкою очі.

– Чого не сів на коня і не поїхав у двір за ковалем?

– Мені на конях не можна їздити. Пригузок болить, – вискалив зуби Джмелик.

Гаряча кров давонула Оксена за горло. Затисши в руці батіг, він кинувся до Джмелика, але той стояв, усміхаючись, взявшись руками в боки:

– Ну‑ну, це тобі не в економії. А за таке діло… – Відчайдушні очі його стемніли, як море в передчутті бурі, ніздрі тонкого носа весело заграли. – Дав би я тобі в пику, предсідатель, та жалко – жінка в тебе ще молода.

І не встиг Оксен отямитись, як Джмелик сів на коня й, побрязкуючи мішком з зіпсованими сошниками, потрюхикав на Троянівку.

Оксен розстебнув піджак і довго стояв, спершись спиною об сівалку. Вітер ворушив його ріденький чуб, грався в залисинах. «Ху, чорт! Трохи не зірвався. Джмелик – сволота. Кат з ним! Але якщо помітили інші колгоспники, що я на нього з батогом кинувся, то що вони подумають? Натурально, трохи в мене навиворіт вийшло». Долоні в нього спітніли, пальці не слухалися, він на превелику силу згорнув цигарку і довго стояв, жадібно ковтаючи махорковий димок. Пішов до сіячів тільки тоді, коли зовсім заспокоївся. Попросився до Бовдюга за помічника і проходив за сівалкою до самого обіду, задуманий і мовчазний.

Обідали в степу, на роздоллі. Дружно обсіли казанок з кулешем, тільки що знятий із вогню. Бовдюг, як найстарший, вийняв запасну ложку, витер її об ворчик із пшоном, передав Оксенові.

Бовдюг – дядько в кості широкий, вуса жовті, обкурені тютюном і завжди ворушаться так, ніби він завжди чимось незадоволений і сердиться. Насправді ж він чоловік хоч і неговіркий, проте добрий і тихий, фізично сильний. Розповідають, що коли він служив у економії Бразуля, то засперечався із прикажчиком, що спинить на ходу маховик від паровика. Зодяг сірячину стару, поклав на плече скруток соломи, вперся ногами в землю, а кілком у маховик – і зачмихав благенький паровичок, скорився могутній степовій силі.

Біля Бовдюга сидів Хома Підситичок – плоскогрудий і жилавий, як не працює – на спині ані капельки поту не виступить, характером привітний, але скупенький. Зустріне оце кума на вулиці і каже: «Завтра свята неділенька. Прихопіть же із собою пляшечку горілочки та приходьте до нас у гості, та, дасть бог, посидимо». У розмовах ввічливий і не лихослов. Ніколи не скаже: «Чорти б тебе взяли», а як захоче кого полаяти, говорить: «Хай йому тямиться» або: «А щоб його дощик намочив». У його мові переважають пестливі слова: гусятко, поросятко, вербичка, насіннячко, картопелька, пшінце. І досі в селі жартують, що коли він оженився, то комусь там із своїх знайомих похвалився так:

– Оце взяв собі жіночку. І гарненька, і моторненька, тільки один невеличкий зянок.

– Який?

– На одно очко сліпенька.

Біля Хоми сидів Андрій Блатулін, по‑вуличному Латочка. Є в нього на лівій щоці родиме п’ятенце з копієчку завбільшки, ніби хтось, граючись, шевської смоли приліпив для розваги; та не відмивається воно, навіки прикипіло, через те і прозвали його Латочкою. Є ще в нього й інша особливість: праве око завжди примружене, ліве дивиться на світ проникливо, з холодним блиском. Дома в Андрія п’ятеро дітей, як він каже, відьма через бовдур наносила, тому на запитання: «Як живеш, Андрію?» – він відповідає своїм односельчанам: «Та воно, блат, не так, як люди, а так, як побіля людей».

Як тільки Оксен узяв ложку, всі інші також озброїлися ними і поближче підсунулися до страви. Першим поліз ложкою до казана Охрім. Бовдюг поглянув на нього скоса і сердито заворушив вусами. Охрім нехотя потяг свою довбанку назад, винувато закліпав маленькими, як у мишки, очима.

– Хай йому тямиться, яке гаряче, – засичав Хома, опікшися кулешем.

– Студи, дураче, – порадив Латочка.

– А пшінце розкипіло та й добреньке. Коли б ще дав бог курятинку, а ще краще перепелятинку, то вже б справжнісінький чумацький був кулешик.

– Е, блат, який ротатий! Чого захотів.

У Охріма вушка вгору – вниз, вгору – вниз, швидко‑швидко, як у кролика; ложкою гребе, як лопатою.

– Коли б до роботи такий, як до їжі, – гуде на нього Бовдюг.

На його вусах зависло розварене пшоно, тремтить, як росиночки.

– А скажете – ні? Я більше всіх посіяв, – виправдовується Охрім.

Бовдюг їсть поважно і більше не вступає в розмову. Сергій Золотаренко сміється очима, спостерігаючи, як у німому двобої Охрім і Гарасько віднімають один у одного шматочок сала, горнучи кожен до себе ложкою. Боротьба їх марна: Латочка загріб собі.

– Які проворні, – дорікає він і світить оком на Охріма та Гараська.

– Раз на фінській війні… – починає Охрім, видимо, щось пригадавши, але Бовдюг перебиває його, звертається до Оксена:

– Ти, голово, не журися. Через день‑два закінчимо.

– Як так сіятимемо, – до осені вистачить.

– Істинно. Раніше було сніжок із землі, – ячмінець в грязь – і князь.

– Натурально. Як ви цього не розумієте?

– Та ми розуміємо… Тільки…

Бовдюг ворушить підвусниками, тупо дивиться в казанок із кашею, ніби не знає, що далі сказати.

– Тільки більше на присадибні ділянки дивимося, чим на артільне. Несвідомість наша.

– А я тобі кажу, – говорить Латочка, облизуючи ложку і потім ховаючи її в торбу, – від натури все. Яка в кого натура, така й совість. Один бідний, та чужого не візьме, другий по горло має, а краде. Зустрічає мене якось Гнат, дивиться‑дивиться на мою худорбу, а тоді й питає: «Навіщо ти, Андрію, на світі живеш? Яка з тебе користь громаді? На тобі, знаєш‑понімаєш, карбованець, купи кулю і застрелися». А я йому й відповідаю…

Латочка став на коліна, одне око в нього ще дужче примружилося, друге засвітилося недобрим вогнем, лице зробилося знущально‑насмішкуватим.

– А я й кажу: на тобі три карбованці, купи три кулі, побий сім’ю і себе, дурака, до спілки.

Біля казанка всі вибухнули дружним реготом.

– Якби він був розумний, такого б не сказав. А за присадибні ділянки – все правда. Ти гарантуй мені трудодень, тоді й побачиш, як я працюватиму. А даром, брате, музика не грає, піп молебня не служить.

Хома опустив очі, махнув рукою:

– Хай йому тямиться, таким балачкам! Балакали б про що‑небудь друге.

– А ти хвостом не крути і за чужі спини не ховайся, – засвітив на нього оком Латочка. – Як Оксена не було – до гурту підпрягався, а побачив – зараз тобі язик у петлю скрутило.

– Оце тобі на та радуйся! – спалахнув лицем Хома і ще нижче опустив голову. – Буцімто я говорив більше за вас.

– Не в тім діло скільки, а в тім – про що. Як тебе тут не було, Оксене, то ми про дещо говорили поміж собою. Може б, ми комусь іншому і не сказали, а тобі скажемо. Ти – людина партійна, з нашого‑таки й села, так що з тобою можна без шапкування, а по‑простому. Оце ми тут говорили, що вийшла така постанова: достроково закінчується сівба – бригадирові видається премія: патефон, самокатка або годинник; портрет того бригадира висить на червоній дошці. А нам, рядовим, що? Анічогісінько.

«Так ось хто тут здіймає шарварок», – подумав Оксен, вдивляючись у сухеньку постать Латочки.

– Бачите, товаришу голова, – спалахнув Сергій Золотаренко. – Вони й досі на ті місця моляться, де колись їхні клуні стояли. А ви скажіть просто: не хочете сіяти – ми організуємо молодіжну бригаду – і без вас обійдемося. Без ваших шкурницьких інтересів.

– Еге, ти, блате, розумний, та в один бік, – загарячився Латочка. – Хай на тобі власні діти штани та сорочку обірвуть – і ти зробишся шкурником.

– Ніколи цього не буде!

– Іч, який комісар виськався. Моню на губах витри.

– І витру. А у вас тут одна ватага. А Джмелик ваш отаман.

– Яка ватага? – насурмачився Бовдюг. – Що ми, по‑твоєму, – банда?

– Ні, ви просто саботажники.

Сергій звівся на ноги і легко поніс по ріллі своє м’язисте і легке тіло.

Біля казана запала неприємна мовчанка.

– Таке, як на дощик збирається, – перегодом обізвався Хома.

– Треба, – погодився з ним Бовдюг.

Латочка нічого не сказав на цю пусту розмову і, затягши шию у комір сірячини, прислонився спиною до колеса, щоб трохи подрімати після обіду. З‑під гарби долітав один і той же звук, який дражнив усіх: то Охрім вишкрібав ложкою казанок.

– А ніяк не накладешся! – вилаяв його Латочка, але Охрім не слухав його, продовжував своє діло.

Після обіду Оксен знову сіяв разом із Бовдюгом. В глухому кінці гін, подалі від людей, зупинилися на перекур.

– Скажи, Бовдюг, що ти про мене думаєш? – тихо запитав Оксен, згортаючи цигарку.

– А ти не розгніваєшся?

– За що? Адже сам на рожен лізу.

Бовдюг поворушив вусами, поправив на голові шапурину, сказав через силу:

– Добрий ти дуже. На твоєму місці суворішому треба бути.

– Гнат суворий, а ви про нього що говорите?

– Що не говоримо, а боїмося.

– Хіба людей боятися треба, їх треба поважати.

– Воно ж і повага від того, що боїшся, – закінчив розмову Бовдюг і пішов до сівалки.

В другій половині дня вітер стих. Із‑за обрію стали накочуватися хмари, що громадилися все більше і більше, з білих робилися попелястими; потім стали бузиновими; нарешті завирували, закипіли і тяжко рушили вперед, підминаючи під себе небо, опускаючись все нижче і нижче, так, що на землі ставало все важче і важче дихати людям. Птахи, вириваючись у сизі присмерки степу, не могли залітати дуже далеко і високо, бо крила їх робилися зволоженими, і вони опускалися зовсім низько, майже до самої землі. Від бузинової хмари степом рухалася широка чорна тінь, яка вже покрила степові могили і довжанські ліси, і їх уже зовсім не було видно. Вона повільно наближалася і до сівачів, дихаючи на них свіжістю близького дощу і фарбуючи все в чорну зловісну фарбу. Потім хмари застигли, перестали рухатися, і сторожке мовчання оволоділо небом і землею, і так продовжувалося хвилину‑дві, потім кілька важких і лапатих дощових капель упали на круп коня, з ляскотом розбилися на ньому і покотилися вниз по сухій шерсті, і раптом вони заскакали скрізь – по людях, по конях, по ріллі; прострочили раз, вдруге, згортаючи в груддя пилок, і линув дощ, рясний, веселий, благодатний, покотився туманом по степу, заграла, зарокотала, захлюпала по ярах вода, і цей веселий шум освіжив і обновив степ і людей і викликав у них дитячий радісний настрій.

– Дощик Та, далебі, й гарненький, – радів Хома, сяючи очима, і навіть не покривав себе шматочком брезенту. Краплі дощу дріботіли йому по картузику, потрапляючи іноді й за шию, від чого Хома розніжено повискував і, сміючись, приказував: – А щоб тебе дощик намочив!

Охрім сидів, скулений, накритий мішком, і нагадував монаха, якого витурили з монастиря за п’янку, – таке було в нього страдницьке обличчя і понурі очі. Йому теж було весело, але свою веселість він проявляв тим, що корчив смішні міни.

Бовдюг дивився на заслону дощу чисто з господарської сторони і теж радів, що після цієї зливи добре підуть рости посіви; Сергій жирував із Гараськом та виштовхував його з‑під гарби на дощовицю. Гараськові тільки того й треба було. Він вискочив на дощ і, кумедно присівши, поляпав себе руками по стегнах і, зробивши дурнувате обличчя, закричав: «Ку‑ку‑рі‑ку!»

– На дощ, чи що? – засміялися з‑під воза.

В цей час в тумані водяних полотен майнуло щось на коні, і Джмелик, весь мокрий до нитки, шмигнув під воза. Сорочка його збрижилась на животі, волосся мокрими пасмами спадало на лоба.

– Мабуть, від самої Троянівки тебе прало?

– На Гострому горбі застав мене дощ.

– Чого не сховався та не перечекав?

– Де? У ховраховій норі? – засміявся Джмелик і трусонув мокрим чубом.

– Сівалку справив?

– Привіз он сошники.

Дощ лив як із відра, небо закаламутилося і зробилося глиняного кольору; раптом біле сліпуче світло різонуло по очах людей і почувся сухий тріск; люди під мажарою затихли, коні стояли, піднявши вгору морди, прищуливши вуха, і враз загоготіло по всіх небесах, покотило каміння, загримотіло, віддаляючись і затихаючи.

– Раз косарики забули поприбирати коси під час грози та й повстромляли їх кіссячками в землю…

– Та й що ж із ними сталося? – насмішкувато запитав Сергій, дивлячись на Хому.

– А те, – відповів Хома, уважно прислухавшись, чи не гуркоче грім, і опасливо відсуваючись від металевої шини, якою було обкуто колесо, – а те, що спалило їх на вугіллячко. І на свіжий вітерець носили, і в земельку закопували – нічого не пособило.

– А в Пасядах одна жінка труби не закрила, – втрутився й собі Охрім, висуваючи обличчя з мішка, – так воно як улетіло – горшки поперекидало, заслінкою шпурнуло аж до дверей, а тоді вискочило у вікно, а біля вікна якраз бочка з водою стояла, в тій бочці викупалося, а тоді – шар‑рах у бересток! – і до пенька спалило. Я знаю, де той і дядько живе. У нього на вербі чорногуз гніздо намостив.

– Бреше й не скривиться, – засміявся Сергій.

– А ти запліши губу та слухай, – сердито обізвався Джмелик, поглибше забираючись під гарбу, бо дощ хльоскав його по колінах і по руках.

– А то ще така бувальщина, – продовжував Охрім під тихий шум дощу. – Построїла одна жінка хату, хрести на сволоках повипалювала, а жити – не вживе. Цілу ніч на горищі щось гурчить, як ото на прядці пряде або на бубні бубонить. Вона і до знахарів, і до шептух – не допомагає. Це, кажуть, у тебе прокляте місце, треба перенести хату на другу садибу. От одного разу проситься до неї щіткар ночувати, отой, значить, чоловік, що гребінці та серги на свинячу щетину міняє. Ліг він спати – тут зробилося чудо: на горищі ні загуркотить, ні шелесне, тихо, як у погребі…

– А вони разом спали чи окремо? – поцікавився Латочка.

– Піди їх поспитай, – розсердився Охрім за те, що його перебивають. – От вранці вдова й каже: «Що мені, чоловіче добрий, робити, така і така в мене нечисть завелася на горищі, спати не дає, жити заважає, змучила мене, заморочила, хоч із хати тікай». Подумав щіткар, подумав та й каже: «Потрапило десь у вашу хату громове дерево…»

– Яке це «громове»? – запитав Сергій.

– Ну, значить, грім у нього вдарив, – пояснив Охрім. – «Так‑от, – каже щіткар, – треба теє дерево знайти і викинути, а якщо викинути не вдасться, то прочитати біля нього молитву і написати на ньому крейдою хрест». – «Як же те дерево відшукати?» – питає жінка. Щіткар відповідає: «Треба, – говорить, – залізти опівночі на горище і, як тільки проспівають перші півні, прикласти вухо до деревини. Котра загуде, то й громова». – «А чого ж, – питається жінка, – прокляте дерево цієї ночі ані звуком не обізвалося?» – «А того, – відповідає щіткар, – що сила хоч і громова, а чоловічого духу боїться. І коли буде в хаті чоловік – мовчатиме громове дерево». – «Де ж я того чоловічого духу дістану? – журиться вдова. – Вдівець не трапляється, а жонатого приманювати Бог не велить. А вже коли б був у моїй хаті мужчина, як дитину, його б доглядала, на подушки спати клала, в чорні вуса цілувала». Подумав щіткар, подумав та й каже: «Ех ви, щітки, гребінці, мабуть, вам прийшли кінці. Десять років вас тягав, щастя‑доленьки не мав». Жбурнув свій ящик під лаву та й пристав у прийми до вдови. З того часу затихло громове дерево і більше ніхто ніколи про нього не чув.

– Де б його собі таке громове дерево знайти? – нетерпляче засовався під гарбою Джмелик.

– Кажуть, на хуторах такі дівчата, що самі до хлопців лізуть, – гигикнув Гарасько.

– Хоч би старших людей посоромилися, – сердито заворушив вусами Бовдюг. – Безсовісні.

Дощ перестав; хмари розійшлися; західна брама неба розчинилася, з неї ринуло стільки світла, що боляче стало очам, небо зробилося свіжим і чистим, ніби його вимили милом і прополоскали водою; на конях блищала шерсть і парувала на сонці; люди весело розмовляли між собою, і обличчя їхні були веселі і добродушні. «Як же й хороше навколо!» – здавалося, говорили очі кожного.

Оксен також мружився від сліпучого сонця і розминав затерплі від довгого сидіння ноги.

– Що ж, хлопці, сіяти вже сьогодні не будемо, запрягайте – і на Троянівку.

Цю звістку прийняли, як і належало, – весело. Особливо молодь, яка так і кинулася збиратись. Хто запрягав коней, хто скидав на гарбу пусті мішки, один Охрім сновигав, понурий і сердитий, розшукуючи барок, який хлопці навмисне десь заховали. Сергій накричав на них, вони повернули барок, а натомість вкрали черезсідельник. Жарти слідували один за одним, все смішніші та дотепніші, всі сміялися, тільки Охрім світив очима і презирливо копилив губи.

Нарешті всі зібралися і рушили. Молодь верхи на конях, старики на гарбі. Після дощу зробилося свіжо, в калюжах відсвічувалося західне небо; іноді гарба потрапляла колесами в глибоку калабаню, розбовтувала малинову воду в темно‑буру.

Оксен, позираючи на молодь, що їхала із сміхом та витівками, пригадував і свої парубоцькі роки, коли він також був отакий шаливір та веселун, і йому робилося сумно на душі за тими роками, що вже пройшли і ніколи не вернуться, і що він уже давно забув той день, коли весело, від усього серця сміявся. «Невже я такий старий? – запитував він сам себе. – Ні. Це просто від роботи. Робота постарила мене». І йому пригадалася сьогоднішня зустріч із Джмеликом, і він вирішив поговорити з ним. Джмелик їхав поряд із Гараськом, щось розповідав, не дуже скромне, про своє залицяння до залужанських дівчат. Гарасько гиготів на всі груди, аж падав на гриву коня. Джмелик сидів на коні недбало і дещо мальовано, закинувши назад голову. Правою рукою тримав повіддя, лівою впирався в бік, губи його посміхалися, очі шибеницьки поблискували.

– Северин, – покликав його Оксен, під’їхавши.

Джмелик притримав коня і озирнувся, веселе обличчя його зробилося дражливим.

– Ну, чого? – запитав він грубо.

– Запитати тебе хочу: навіщо ти бунтуєш чесних колгоспників?

– Сергій накапав?

– Не твоє діло. А ти запам’ятай одне: в’юни які спритні, а й тих у підрешітку ловлять.

– Не лякай, я не з плаксунів.

– Я не лякаю, а шкодую, що не розкендюшив у тридцять другому році увесь ваш джмелячий рід. Тепер би легше було.

– А чого жаліти? – здивувався Джмелик. Він шкірився, але обличчя його і особливо очі віяли холодом. – Воно й зараз ще не пізно. Тільки дзенькни в район по телефону…

– Нам не горить. Встигнемо.

– А як не вдасться?

– Це ти про що? – рвучко обернувся Оксен, лютіючи очима, і навіть припинив свого стригунця.

Джмелик весело, але разом з тим і якось жадібно затріпотів ніздрями:

– Щось ти дуже боязким зробився, предсідатель, – уже голосно зареготав він і, вдаривши каблуками коня, пустився вскач за підводами, що вже з’їжджали на Беєву.