Конец ознакомительного фрагмента. 4 страница

– Я тебе нашукаю! Ану йди тягни.

Денис поплював у руки, впрігся і поволік воза далі. На повороті дороги із‑за верб один по одному вийшли хлопці.

– Свистуни, – лаяв їх Тимко.

Ті винувато підійшли до воза, мовчки стали допомагати везти далі. В тихій жалобі, як похоронна процесія, прослідували сонним селом, біля виїзду на полтавський шлях зупинилися, тихо стали радитися, куди везти. Тимко наполягав, щоб на міст, Марко – на колгоспний двір: хай, мовляв, уранці люди посміються, що приїхав уночі Матвій на чортах у колгосп записуватися. Гарасько придумав найкраще:

– Давайте його в степ одтарахтаримо. Дорога пішла добра.

– Може, ти здуру аж у Полтаву повезеш? – визвірився на нього Тимко.

– О, знайшов, – майже вигукнув Марко, так що на нього всі зацитькали. – Давайте його на тирло переправимо. Там мілко. Я вчора напував волів.

Тимко махнув рукою:

– Поїхали…

Тирло – невеличкий, порослий травою острівець посеред Ташані. Кубляться та чепуряться на ньому домашні гуси та качки, сідають на спочинок перелітні журавлі, в’ють гнізда лугові чайки. Весною, коли спадає вода, забродить туди пастися худоба, тирлується там, а зимою, коли жовтий очерет занесе снігом, особливо вечорами, петляють по острову лисиці, вичікуючи на поживу.

До гатки хлопці зобралися благополучно. Стали спускатися до Ташані; Дениса мотало в голоблях, як проклятого.

– Держіть, хлопці, бо напира, – просив він, з трудом стримуючи воза. Враз його мотнуло вбік, і він, відчуваючи, що воза йому не стримати, вискочив з голобель. Мимо нього з гуркотом потаскало воза і погнало його прямо в Ташань. Почувся страшний плескіт води і несамовитий людський крик:

– О‑о, р‑р‑р‑яту‑йте‑е‑е!

Ніхто не рятує. Чути тільки швидкий тупіт ніг по шляху. Стиха пересвистуючись, зібралися під вербами аж біля Беєвої гори. Денис, тяжкий на бігу, приплентався пізніше за всіх і порадував новиною: загубив картуз.

– Де ж ти його загубив, роззяво? – накинувся на нього Тимко.

– А хіба ж я знаю? Біг‑біг – мац, а його нема.

– Іди лазь рачки, а щоб картуз найшов. Підніме хто‑небудь із троянчан – відразу дізнаються, чия робота.

– Де ж я його тепер знайду, коли отак темно? – горював Денис.

– От ускочили, так ускочили! – зачухав потилицю Тимко. – Будуть пихати – кажи, нічого не знаю. Пойняв?

– Та коли б…

– І‑іх, ступа довбана!..

Сумні та невеселі, розходилися хлопці по хатах. Тимко добрався додому тоді, коли за Беєвою горою світліло небо. Слизькою від роси стежкою спустився в яр, зачерпнув вербовим коряком води з криниці, жадібно пив, з приємністю відчуваючи, як вода тече за сорочку і холодить груди. Потім зідрався кручею до хати, зайшов у комору і ліг на примістку. В коморі пахло борошном і сушеним липовим цвітом. Засинав, але збуджена думка не хотіла спати і малювала перед ним картини, бачені вдень: широкий степ з вилинялими на сонці бур’янами, чорні лоскуття ріллі, далеке, ледве вловиме для ока тремтіння марева на обрії. Довго перед його очима стояла Орися в тій позі, в якій він бачив її востаннє в чорних дверях, – із блідим, зляканим лицем. Потім Орися кудись пропала, і на її місці з’явилася Лукерка, манила його чорними очима і сумно посміхалася з‑під пухової шалі. «А щезніть ви», – прошепотів він і вкрився рядном з головою.

 

 

У старого Лук’яна Хомутенка сімеєчка дай Боже: він з жінкою та восьмеро дітей. Зварить Федора відерний чавун борщу – за день як вітром вивіє. Найстарший син – Улас, два менших від Уласа брати уже працюють – один трактористом, другий так, на різних роботах. І ще мала сестра у артільних яслах пильнує, а останні – малеча. Те гусей пасе, те ціле літо з річки не вилазить: оглухне від води, як чобіт, батогом потягти слідує, та за роботою ніколи.

Надія сім’ї – Улас. Як не є, найстарший, йому і випадає честь допомогти батькам нагодувати хлібом насущним оту білоштанну ораву. Одначе не так сталось, як бажалось. Вдався Улас до сільського господарства зовсім непридатним. Заставлять його сіно на гарбу класти – накладе так, що тут же й розсунеться; пошлють биків поганяти – борозну скрутить, огріхів наробить; кілок у тин заб’є – обов’язково криво. Всьому виною – книжки. Якби не ота напасть, може б, і вийшов із хлопця добрий господар. А то, відколи навчився читати, з книжкою не розлучається.

Спочатку Лук’ян радів, дивлячись на нього: «Беручке хлоп’я, гляди, якимось професором буде або ще вище». Потім, як посипалися одне за одним діти і настала більша потреба в робочих руках, він все частіше став хмуритися, бачачи сина за книжкою, і, нарешті, не витримав:

– Ану кидай к лихій годині свою біблію та йди з‑під корови вичистиш!

Улас глянув на батька добрими зляканими очима.

– У мене ж екзамени, тату.

– А в мене руки одвалюються од роботи, працюючи на вас, дармоїдів! – Він вирвав книжку з рук Уласа і закинув у бур’ян. Улас пішов у хлів і довго плакав у кутку за яслами, потім розшукав книжку в бур’яні і заховав за бантиною.

Увечері засунув її за пазуху і побіг у артіль до сторожів. У малесенькій накуреній кімнаті читав уголос про хороброго капітана Гранта, про піратів, про море, про страшних орлів, які можуть у пазурах піднести малу дитину. Сторожі слухали його уважно, підтримували його бажання вчитися, всіляко заохочували, щоб він читав усе нові і нові їм книжки, і проявляли при цьому значний до них інтерес.

– Учись, хлопче, учись. Врем’я тепер підходить таке, що без науки – гоп та й стій.

І як батько не противився, як не перешкоджав навчанню, Улас все ж таки поступив у Зіньківську десятирічку і успішно закінчив її. Дивуючись такій впертості сина і в душі навіть схвалюючи її, Лук’ян махнув рукою:

– Дивись, як знаєш. У тебе свій розум є.

І Улас задумав поступати в Харківський університет. Лук’ян назбирав двісті карбованців грошей на дорогу, мати напекла хліба та коржиків, брат, який працював трактористом, зробив сундук і покрив його чорним лаком, так що він став схожий на гроб, прикував до нього здоровенний замчище, приробив залізну ручку, – і всією сім’єю пішли проводжати Уласа в науку. На прощання батько сказав:

– Грошей висилати не буду. Людські діти якось вчаться, і ти біля них мостися. Почитай там учителів своїх і родителів не забувай.

Мати витерла хусткою очі, глянула крізь сльози на старшенького:

– Рушник хоч узяв?

– Тут він, у сундучку.

– Бережи ж там гроші та на вулицях оглядайся. Там, кажуть, тих трамваїв, що кожного дня людей ріжуть…

Погрузили на віз сундук, і пішов Улас за підводою, із сіренького костюмчика руки повилазили, холоші короткі, з‑під них біленькі підштанички визирають соромливо. Дивиться мати вслід, плаче: виросло на толоках межи коровами високе, як бур’янина, та невідомо, чи вистачить у нього сили вигребтися на житейську хвилю? Чи піднесе вона його та й полине він з нею до невідомого щастя, чи замота в житейському морі, як мотає не одного на цьому білому світі. Дивиться мати, а він озирнеться, помахає рукою і йде собі далі за возом. Ось уже покрила його пилюка, і не розбере мати – бачить вона свого сина за тієї завісою чи то тільки привиджується їй? І щемить їй серце, болить, як зранене, бо стоять он позаду ще семеро, і кожного жаль, і за кожним душа болить: як‑то вони житимуть на білому світі, які дороги простеляться перед ними?

Найближча від Троянівки станція – Охтирка. Їхати треба через Грунь, рибальські ліси, мимо села Журавного, що мріє хатами у глибокій долині, далі – піски, соснові бори, Ворскла, монастир на горі, в якому розмістилася дитяча трудова колонія, а ще далі Охтирка. Віз Уласа далекий родич Хомутенків дід Терешко. На ньому сірячина, бриль і здоровенні руді чоботи. Тільки виїхали на Беєву гору, він зупинив підводу, щоб перевірити, чи нічого не забули. На возі лежав один сундук і дідова торбина з харчами. Він обмацав і те, і друге рукою і сказав, що тепер можна рушати.

– Як буде все благополучно, то до вечора й доїдемо, – і він показав пужалном на сонце.

Бачачи, що Улас сидить засмучений, і щоб розважити хлопця, дід став розповідати, як його виряджали на «дійствітельну» службу.

– Як понапивалися, так зігнули урядникові шаблю і картуза к лихій годині закинули. А що нам? Ми – новобранці. Привезли нас у Полтаву, а там народу, як ото в Покрову на ярмарку: шилом нікуди ткнути. Новобранці теж товпляться, аж лоби мокрі, бо такий слух пішов межи народом, що приїде сам губернатор нас до війська виряджати та ще буде й дарунки роздавать. Ну, кожен, звичайно, хоче той дарунок одержати, через те й пхається. Дивимось: виходить із прольотки – на мундирі хрести, вуса накручені, скинув картуз, а на голові лисина. У вчених людей завжди буває лисина. Ось ти вивчишся, і в тебе буде, позаяк голові ж робота велика. Та‑ак. Вийшов, значить, скинув картуз та як закричить: «За вєру, царя і отєчество! Ур‑ра‑а‑а!» Ми й собі як закричимо «ура», аж наче нас підіймає вгору від того крику. А один голос такий, що над усіма реве, всіх глушить. Я й кажу своєму сусідові: «Недаром той чоловік губернатором служить. Чуєш, який у нього голос? Усіх перекриває». А сусід як зареготить та й каже: «Дурний ти, Терешку. Хіба ж то губернатор? То паровоз кричить». Потім губернатор ще щось говорив, але здалеку не чути, видно тільки, що губами ворушить, а слів не чути. Як тільки він закінчив говорити, виступила із‑за нього баришня, молода, вся в браслетах, в шубі, і почала нам хрестики роздавати. Тут і сотворилося таке, що я вже рад був і втекти, так нікуди – задні на передніх пхають, усе змішалося, губернаторшу звалили, прибігла кінна поліція і давай нас розганяти та канчуками по спинах чистить. Добрих хрестиків нароздавали. У мене з тиждень спина свербіла…

Улас слухав розповідь діда, але думками був дома, там, за Беєвою горою, що, синіючи на обрії, поволі вгрузала в землю. Проїхавши половину дороги, він, як це трапляється з плавцем, що бачить уже другий берег і чимшвидше хоче добратися до нього, з хвилюванням поглядав на охтирські ліси, що синіли на обрії, намагався відгадати, що приховано за ними, де, в яких широких степах лежить загадкове місто Харків, як воно його зустріне – ласкою чи холодом, що готує воно для нього – радість чи тяжкий сум.

Як селюк, що виріс у глушині, Улас відчував розгубленість перед великим містом і зовсім не знав, як себе поводити в ньому і як себе тримати. У селі для нього все було зрозумілим і простим, тут він знав кожного і кожний знав його, і коли він ішов селом у простеньких штанцях і не зовсім чистій сорочечці, то на це ніхто не звертав уваги, бо всі знали, що він іде з роботи. Але як зустрінуть його в місті, як дивитимуться на нього? Це було невідомо, і ця невідомість найбільше лякала Уласа і пригнічувала його. Якби він знав, як себе поводити, як відповідати людям, коли його про щось запитуватимуть, в яких випадках усміхатися, а в яких зберігати серйозний вигляд, коли і як переходити вулицю, щоб його не зарізав трамвай (вулиця йому уявлялася пеклом, у якому все змішано: коні, люди, машини, трамваї, – все це біжить невідомо куди й чого, а міліціонери на носилках носять зарізаних), коли б він знав, як розпізнати жулика і чесну людину – він би не так боявся. Але все це йому треба було якось знати, і він вирішив, що, починаючи з Охтирки, стане приглядатися до людей і намагатися міцно запам’ятати – про що вони говорять між собою, як вони сидять, як ходять, як сплять. Коли ж трапиться добрий чоловік, то можна буде розпитати в нього, як вберегтися від вуркаганів, бо Улас чув, що вони великі майстри вирізувати гроші разом із кишенею, і тому ще вдома заховав гроші так, що, як йому здавалося, ніхто з сторонніх зроду‑віку не міг би здогадатися, куди він їх дів. Сто карбованців зашила йому мати в підкладку піджака, причому зашила сировою ниткою, так що, як сказав дід Терешко: «Не должно б, а там хто його знає», та сто карбованців він поклав у бокову кишеню піджака і пристебнув їх шпилькою. Вуркагани уявлялися Уласові молодими хлопцями в рябих кепках і з золотими зубами.

Друге, що лякало його і непокоїло, – це вступні екзамени. Хоч він всеньке літо сидів над книжками, писав диктанти, розв’язував задачі, читав літературу, конспектував, робив виписки, складав хронологічні таблиці по історії, студіював артиклі, креслив схеми розщеплення органічних речовин, – він все ж таки ловив себе на тому, що такий‑от розділ знає гірше, ніж інший. Він насідав на той розділ, вчив його до туману в голові і тільки‑но покінчував із ним, як натрапляв на просте слово «галогени», і це слово кидало його в жар, бо він не знав, що воно означає.

Улас гарячково рився в підручнику, шукаючи ті місця, де описується значення цього терміна, і раптом сам пригадував, що це таке. Не розуміючи того, що це втома і що ця втома ослабила пам’ять, він нарікав на себе, обзивав себе тупицею, нездарою, приходив до такого висновку, що з такими знаннями, як у нього, нічого й потикатися в університет. Тоді він закидав книжки, брав у руки вила і обіцяв сам собі, що краще буде крутити бикам хвости, чим поїде на велелюдне позорисько, тобто поступати в університет. Але проходила година, дві, і він знову сідав за книжки, бо молодий гарячий мозок прагнув знань, і це прагнення стало його другою натурою, проти якої він уже нічого не міг зробити. Часто він відкладав книжку і мріяв про те, як він буде складати екзамени, як увійде в залу, де сидять учені мужі, скине картуза з голови і почне викладати все, що він знає, як вони слухатимуть його, обов’язку ради, і коли він уявляв це, його охоплював панічний страх, що згодом перейшов у тупий біль, який мучив його тіло й дух, і Улас, щоб припинити свої страждання, зусиллям волі проганяв цей страх.

«Що ж, – міркував він, – не здам, то приїду додому. За це мене ніхто не повісить».

Надвечір приїхали в Охтирку. Терешко розпріг у невеличкому скверику коня, щоб підгодувати його з дороги, а Улас пішов на станцію купувати квиток. Пробираючись до каси, він міцно тримався рукою за кишеню, в якій були гроші. Підійшов поїзд. На пероні заметушилися пасажири. Обливаючись потом, Улас забрався до вагона і, поставивши сундук на проході, кричав через голови пасажирів дідові Терешкові, щоб мати не клопоталися і що харчів йому вистачить. Дід за гармидером не міг нічого розчути, він думав, що Улас каже, що завжди говориться при прощанні, тобто, щоб він передав поклони домашнім, і дід кричав у вікно вагона, що передасть, і махав поруділим брилем. Пасажири штовхалися і з криком, обуренням вимагали від Уласа, щоб він звільнив прохід; Улас пройшов до вагона і став біля вікна, але важкого сундука з рук не випускав, бо йому здавалося, що, тільки він попустить ручку, його зараз же вкрадуть. Поїзд дав свисток, вагон рушив, і мимо вікна проплив Терешко у брилі, сірячині, з вишневим пужалном за халявою.

До Харкова під’їжджали вночі. Улас, присівши на сундуці, з острахом вглядався у море вогнів, що мерехтіли на горизонті. Поїзд ішов швидко, і з Уласа, коли він визирав у вікно, зірвало картуз. Улас закричав: «Зупиніть!», у вагоні засміялися, і хлопець забився в куточок, раз по раз мацаючи себеза голову і ніяк не вірячи, що на ній уже немає картуза. Йому здавалося, що це недарма, і він не відривав руки від кишені, в якій були пристебнуті шпилькою гроші. Проте все обійшлося добре. Він приїхав благополучно, розшукав університет і заходився добиватися у двері. Стукав обережно, але настирливо й довго, їх відкрив заспаний і сердитий сторож.

– Чого тобі? – запитав він, відхиливши двері.

Улас мовчки поліз із сундуком на нього.

– Та ти хто? – злякався вже сторож.

– Пустіть, дядьку, переночувати.

– Тут не постоялий двір, а університет.

– Що ж мені, на вулиці пропадати?

– Іди в Дім колгоспника, Павловська площа, шість.

Улас потяг сундук на Павловську площу. Ідучи, тримався освітлених місць і холов душею, коли до нього наближалася ряба кепка.

В Будинку колгоспника молоденьке дівчатко з наквацьованими губами визирнуло у віконце і сказало, що «мєстов нєту». Улас поставив сундук у куток і сів на нього. «Не виженуть же», – подумав він. В цей час молодий хлопець, що сидів на диванчику, підійшов до вікна і сказав баришні:

– Ти, дівахо, ось що: або виписуй цьому хлопцеві квитанцію, або я зараз розвалю тобі будку. Бачиш – хлопець із села, може, перший раз у місті, куди він піде серед ночі?

– Не кричіть, бо я викличу міліціонера, – обурилася дівчина.

– Давай місце, бо я тобі глаз вийму! – гаркнув тоді хлопець.

Баришня виписала квитанцію, кинула на столик.

– Подумаєш, розкричався. Ми не таких бачили, – прошипіла вона і закрила віконце.

Улас забрав квитанцію, здав паспорт і разом із своїм заступником, якого він не боявся (той був у чорній кепці), подерся на другий поверх. Микола, як звали нового знайомого, виявилося, теж вступає в університет, тільки не на літературний, а на біологічний факультет. Він розказував про себе, що раніше працював по «карманной выгрузке», виховувався в дитячому будинку, тепер «ненавиджу сявок і, як трапиться, даю їм по шиї». Улас перелякався в смерть і так стискував ручку сундучка, що аж рука німіла. Бачачи його переляк, Коля сказав:

– Не тушуйся. Грошей твоїх я в тебе не візьму, хоч і знаю, де вони заховані: вони зашиті у підкладку піджака і ліву кишеню. А от коли маєш щось перекусити та поділишся зі мною, не відмовлюся і буду дуже вдячний.

Влаштувавшись на ночівлю, вони відкрили сундук, розломили навпіл смажену курку і стали їсти її з великим апетитом. У лівому кутку кімнати рипнули пружини, і сонний голос сказав:

– Перестаньте тріщати кістками. У мене неврастенія.

– Зверніться до лікаря психіатра. Ми тут ні при чому, – порадив Микола.

Потім загасили світло і полягали спати. Улас засунув штани під подушку, а піджак повісив біля себе на стільці. Ботинки і сундучок він поставив під ліжко з таким розрахунком, щоб в разі потреби їх можна було б помацати рукою.

– Слухай, а як ти взнав, де в мене гроші? – запитав він у Миколи.

– У мене, кориш, практика. Дуже ти часто хапався руками за ті місця, де в тебе заховані гроші. Ти, може, цього й не помічав, а той, хто за таким слідкує, все помічає.

Улас занімів і довго не міг заснути. Прислухався, чи ніхто не крадеться до нього по гроші. Але дорога і втома взяли своє, і він заснув. Прокинувся переляканий і зараз же руку під подушку, під ліжко – все на місці.

Увійшов Микола, зодягнений і вмитий.

– Ну, збирайся. Підемо влаштовуватися в гуртожиток.

Хлопці поселилися на Толкачівці в красивих червоних корпусах. Перший екзамен – диктант з української мови – Улас склав успішно, і це підбадьорило його, але не заспокоїло: як і раніше, він ще не був упевнений у собі і посилено готувався до наступних екзаменів. Його друзі‑вступники бродили по парках, скверах, їздили на футбольні матчі, в театри, в цирк, гамірливими чередами бродили по Сумській, а він сидів цілий день, як Микита‑чорнокнижник, а вночі спав як убитий, не чуючи ні веселого сміху, ні тихого шепоту закоханих на Журавлівських кручах, ні мелодійного побринькування гітари в теплі серпневі ночі.

Екзамен з російської мови прийшов тримати з якимось душевним неспокоєм. Адже живої російської мови, причому літературної, він ніколи не чув, хіба що тільки на уроках, і тому, коли надійшла його черга відповідати і гладенько причесана жінка з вродливим приємним обличчям попросила його до дошки, він зблід і довго не міг сказати першого слова. Жінка бачила його хвилювання і опускала очі, щоб не дивитися на нього і не бентежити його, але він все мовчав. Тоді вона усміхнулася, вважаючи, що своєю усмішкою підбадьорить його, але з цього нічого не вийшло, бо цю усмішку Улас сприйняв інакше. Він подумав, що викладач насміхається з нього. Почуття це викликало в ньому ще більше зніяковіння, і він кришив пальцями крейду, не помічаючи того, що вона сиплеться йому на ботинки, і все не починав відповідати. Але потім він став заспокоюватися. Говорив тихо і несміливо, і лице його було таким мокрим від поту і таким у вищій мірі напруженим, що викладач без жалю не могла дивитися на нього, а сиділа, одвернувшись, і щось писала в своєму зошиті. Іменник «овцы» в множині родового відмінка він провідміняв «овцев», плутав суфікси і, розгубившись вкрай, дієслово «пренебрегать» вимовив «пренебрігати». Викладач скривилася, але не поправила, щоб не збити його, і непомітно слідкувала за ним. «Ах, чому в нього так тремтять пальці на руках? – непокоїлася вона. – Такі робочі, сильні і так тремтять?» Вона поклала на стіл свою білу красиву руку, глянула на неї і відчула, що їй чомусь робиться ніяково, що вона в чомусь винна, й почервоніла.

Улас відповів і сів за стіл, витираючи рукавом піт із чола, так, ніби тільки що прийшов від плуга. Вона взяла залікову картку, раз і вдруге провела по ній долонею, потім умочила ручку в чорнило і посиділа одну‑дві секунди в якійсь нерішучості. Потім поставила оцінку і розмашисто розписалася. Після цього вона сказала Уласові, що він може бути вільним, і попросила його, щоб він почекав у коридорі, доки вона прийме екзамени, оскільки їй необхідно з ним поговорити. Улас кивнув головою і, ще блідий від хвилювання, незграбний в рухах, погупотів важкими ботинками в коридор. Через годину вона викликала його і, намагаючись надати своєму голосу лагідності, сказала:

– Я поставила вам «погано». Але ви… Я буду говорити про вас у ректораті.

Сказавши це, вона захвилювалася і глянула на хлопця. Лице його було кам’яним, і на ньому не було ні здивування, ні жалю, лише пальці його продовжували легко тремтіти і над бровами виступив піт.

– Ви не втрачайте надії. Я буду говорити про вас.

Улас переступив з ноги на ногу, одвернувся до вікна і сказав тихо:

– Звісно.

І, опустивши голову, пішов до дверей.

Цього вечора вперше за весь час перебування в Харкові він не взявся за книжку. Сидів на Журавлівських кручах, втопивши очі в море вогнів, що мерехтіли в долині, і думав про село, про хлопців, що були десь там, далеко від нього, за тією темрявою, і навіть не догадувалися про те, яке нещастя спіткало його, і не могли сказати йому ні слова втіхи, ні слова поради. На кручі, де він сидів, блукали студентські пари, і на тлі заграви він виразно бачив їх чорні постаті. Вони були щасливі, їм не було ніякого діла до того, що ось тут, поряд з ними, так мучиться і страждає Улас. Дивлячись на нічну заграву, на ті постаті, Улас відчував, що в його душі назріває великий злам.

«Чого я буду їхати в село? – питав він себе. – На сміх людям та на горе батькам? Не поїду! Піду працювати на завод і житиму, як і всі люди». Він став шукати в пам’яті прізвища односельчан, що працювали і жили десь тут у Харкові, щоб звернутися до них за допомогою та порадою, пригадав кілька з них і вирішив найближчим часом розшукати своїх земляків.

Останній екзамен він складав вісімнадцятого серпня і складав його без охоти і того душевного напруження, яке завжди передувало тим екзаменам, що їх він тримав раніше. Відповівши на всі запитання, він вийшов на подвір’я університету і сів на лавці між каштанами. Мимо нього ходили студенти, очікуючи появи списків на дошці об’яв, щоб дізнатися, хто зарахований, а хто ні. Але він уже не ждав нічого і сидів на лавці лише тому, що йому нікуди було йти, і тому, що серед людей йому було легше переносити горе, яке спіткало його. Всю молодь, яка вирувала навколо Уласа, можна було, на його думку, розділити на три групи: перша група – юнаки і дівчата, що належали до робітничих сімей. Вони були зодягнені чистенько і просто: дівчатка ходили в спідничках з блузочками, в босоніжках і косиночках, хлопці – в широченних, добре відпрасованих штанях, підперезаних ремінними поясами з пряжками в формі серця або кинджала, тапочках‑спортсменках і майках. Вони трималися з ним невимушено, з грубуватою простотою. По їхньому відношенню безпомилково можна було визначити, що вони давно знають одне одного і здружилися. Друга група – селюки, одягнені скромніше і розмаїто: хлопці дехто в костюмчиках, а дехто просто в штаненятах та сорочині, що, не дивлячись на страшну спеку, застебнута на всі ґудзики. Вони тримаються один від другого осторонь, між собою не розмовляють. Дівчатка в білих хусточках жмуться по куточках, соромливо притискуючи до грудей книжки, як молоді черниці молитовнички. Третя група – горді невдахи, що поступають до вузу не в перший раз і не в одному тільки Харкові. Ці ходять спокійно, навіть величаво, на обличчях тверде переконання, що без них наука загине за двадцять чотири години. Дівчатка стрижені і в завивках, спідничини вузенькі, до колін, з розпіркою ззаду, очі дивляться на світ так: «Я знаю Гріга і лічно знакома з Утьосовим». Хлопці човгають черевиками по доріжках, на обличчях єсенінщина, а в рухах нездоланні лінощі. Улас особливо приглядався до третьої групи, і чим більше він приглядався, тим ясніше бачив їхню глупоту і ненавидів їх серцем трудящого чоловіка, ненавидів за те, що в них білі, тендітні руки, які не торкалися ні коси, ні молотка, ні плуга, і погляд його був злий і пекучий. Одна красуня, зустрівши той погляд, бридливо здвигнула плечима і щось зашептала на вухо своїй подрузі. Та озирнулася, зустрілася із очима Уласа і заливчасто засміялася. Потім мимо Уласа пройшло два хлопці з їхнього гурточка, і Улас чув, як один сказав:

– Заберемо документи і махнемо в Одесу. Там у мене є дядя.

«У нього дядя, а в мене хто?» – запитав себе Улас і з презирством провів їх очима.

В цей час студенти заметушилися і стали бігти до дошки об’яв. Якийсь лисий чоловік, очевидно, із секретаріату, клеїв на дошці списки студентів, зачислених до університету, і тих, які повинні були забрати документи. Улас теж побіг до дошки і став позаду всіх, жадібно проглядаючи очима списки з літерою «X». В списку зарахованих до університету його не було, не знайшов він себе і в списку, де були ті, що мусили забрати документи. «От і все», – сказав він сам собі, відчувши, що всі страхи і всі хвилювання відходять назад. Йому раптом зробилося легко і навіть весело. «Додому! Додому! – співало все в ньому. – Уже досі закінчилися жнива і йде молотьба. Дід Терешко сторожують кавуни. Хлопці б’ються скибками і п’ють солодкий сік. Додому, додому!» Він забувся, як недавно присягався собі не їхати додому, він забув про свої мрії на урвищах Толкачівки і летів душею до рідних берегів. «Зараз візьму сундук – і на вокзал. На гроші, що залишилися, куплю квиток, на решту – подарунки. Марисі – кісничків, а батькові пачку цигарок, хай і вони покурять городських». Він вискочив на вулицю і побіг до трамвайної зупинки, обминаючи прохожих. Раптом він почув, що хтось вигукує його прізвище. Він озирнувся і побачив Миколу, який біг за ним і махав тюбетейкою.

– Ти куди? – запитав він, наздогнавши Уласа.

– Провалився. Додому їду.

– Ти що, здурів? Ще не все втрачено. Ану ходім.

І він потяг Уласа до головного корпусу університету, на ходу розказуючи, що його викликають на розмову до ректорату, і докоряв йому, як це він не помітив і навіть не дивився на той списочок, в якому значилося і його прізвище серед тих, що викликалися на розмову з ректором.

– Обіцяй, що вчитимешся на «відмінно», і проси, – повчав на ходу Коля. – А більше всього нажимай на те, що ти з колгоспної сім’ї. Чуєш? Ну, вечором зустрінемося, бо я зараз біжу на стадіон, що й належить новоспеченому студентові.

Він помахав Уласові тюбетейкою і зник між людьми, а Улас із почуттям подиву, навіть незадоволення, що йому перебили поїздку додому, пішов до головного корпусу.

У приймальній ректора, куди він зайшов, було повно людей. Біля вікна стояли два суб’єкти, що збиралися їхати в Одесу, на диванчику сиділа стрижена дівиця із золотим годинничком на руці і червоними від сліз очима. Біля неї гніздилася розкішна, пудів на шість, матінка. Вона заспокоююче гладила доцю по плечах і на всіх присутніх поглядала презирливо й похмуро, бо вони не розуміли, що за талант її донька. Обличчя матінки говорило: «Ляжу трупом, але доньку влаштую». Іноді матінка, видно, із самозаспокоєння зверталася до кого‑небудь із присутніх і говорила, що в неї є знайомий Іван Іванович, і що вона йому зараз подзвонить, і тоді діло піде зовсім по‑іншому.

– Я свого не попущу, – сердито трусила вона сергами.

Метушливий громадянин ходив від гурточка до гурточка і повідомляв останні новини:

– Кажуть, у юридичному недобір? Може, забрати документи і поїхати туди, доки не пізно? Ах, якби я знав, що скажуть моєму Ізі, я б уже туди з’їздив!

Йому ніхто не відповідав і не зав’язував з ним розмови, бо кожен був заклопотаний своїм горем. Широкоплечий військовий, що стояв теж біля вікна, порипував новісінькими чобітьми і кидав на маленьку худесеньку дружину сердиті погляди, говорив басом:

– Це ти викохала такого йолопа!

Той, про кого так говорили, стояв, обіпершись об лутку, і в сардонічній усмішці кривив губи.

Із‑за товстих, оббитих клейончатою шкірою дверей, де засідала приймальна комісія, не долітало жодного звуку, і можна було подумати, що там нікого немає, якби не та обставина, що через десять‑п’ятнадцять хвилин двері відкривалися і звідти або вискакували в сльозах, або виходили з тихою щасливою посмішкою. Метушливий громадянин кожного разу, як тільки відкривалися двері, стрімголов вибігав із свого куточка, щоб хоч на мить зазирнути в кабінет і поглянути, в якому стані його Ізя, який уже зайшов туди давно і все ніяк не виходить назад. Але зазирнути йому не вдавалося, бо кожного разу двері закривалися перед самісіньким його носом, і він, поправляючи окуляри, знову йшов у свій куток, нашіптуючи щось про себе і нервово потираючи свої маленькі, сухі, покриті ластів’ячим ряботинням ручки. Нарешті двері випустили чорного кучерявого хлопця, який вийшов, примружив короткозорі очі і занишпорив ними по залу, когось розшукуючи.