Конец ознакомительного фрагмента. 3 страница

Мимо хтось повільно проплив на коні. Оксен, глянувши у вікно, побачив голову сільради Гната Реву, який прив’язав до яблуні жеребця, розім’яв собі ноги і, поляскуючи нагаєм по чоботях, пішов до контори. Скоро почулися кроки на ґанку, в коридорі, нарешті двері відчинилися, і появився Гнат: шкірянка розстебнута, чоботи забризкані багнюкою, на галіфе на колінах і ззаду блищить нашита і вичовгана, мов бубон, шкіра. Сам червоний, збуджений їздою, губи зведені в дудочку: вічно Гнат щось насвистує.

– Здоров, – каже він, і золотий передній зуб сіє по хаті самоварний блиск.

Потім він сідає на стілець і розвалюється на ньому, як датський принц, і то зводить ножицями, то розводить замлілі від їзди ноги. Гнат ніколи не ходить пішки, він або їздить із кучером Кузьмою лінійкою, або верхи на сільрадівському жеребці Дунаї, осідланому старим горіховим сідлом, що взяте не менше як на двадцять мідних заклепок. Сідло це Гнат конфіскував у куркуля на хуторах і розповідав про нього цілі легенди, що буцімто на ньому їздила на прогулянки сама донька степового магната Бразуля, Марія Бразуль, що воно перейшло їй у спадок від старинного козацького роду, а той рід відбив те сідло в татар.

– А чому воно на заклепках? – питали дядьки.

– Бо в тії Бразулихи було таке озаддя, що як сяде, то сідло – хруп напополам і розколеться. Так його через те й на шпуги взяли. А озаддя таке було здорове через те, що Марія, знаєш‑понімаєш, багато овечого лою пила, – пояснював дядькам Гнат.

Посидівши хвилину на стільці, Гнат обірвав свист, тупнув ногами об підлогу, оббиваючи грязюку.

– З хуторів їду, – хрипко сказав він.

– Воно й видно: так брагою від тебе й несе.

Гнат байдуже лупнув очима, губи його знову склалися в дудочку.

– Перестань свистіти, це тобі не в конюшні!

Гнат обірвав свист, ляснув нагаєм по халявах:

– По заготовках їздив. З м’ясом, знаєш‑понімаєш, ще не так, а з яйцями біда. Зривають план. У тебе теж, здається, недовиконано.

Гнат вийняв засмальцьований блокнотик, розгорнув його, з‑поміж листочків посипалися крихти і тютюнова потеруха.

– Точно. Недовиконання плану. Які ж ти заходи будеш вживати?

– Посаджу все правління на гнізда – хай несеться.

– Ти, знаєш‑понімаєш, зубів не скаль! Є решеніє, за порушення строків виносити догани, так що гляди, щоб і ти не доплигався.

– У мене зараз сівба. Так що не до яєць. А що в біса ви з уповмінзагом робите?

– Не твоє діло. Ми тобі не підотчотні.

– Ми тобі також…

Гнат порипів шкірянкою, посвистів, похвоськав себе нагайкою по халявах і, бачачи, що Оксен з ним говорити не хоче, вийшов надвір. Оксен знову зупинився біля вікна і задумався. «Да, треба будувати нові конюшні, бо старі вже зовсім валяться. Та як їм і не валитися, коли в них ще стояли коні пана Горонецького. А коли це було?… А Кузько неправий. Він дивиться на життя, як півень на тік: можна дзьобнути зернинку на дурничку – добре. Не можна – треба йти в інше місце. Натурально…»

Думки в Оксена обірвалися: в кабінет зайшов завгосп артілі Григір Тетеря.

– Підводи готові. Можна їхати, – сказав він і сів на стілець. Говорив смирним, тихим голосом, як паламар у церкві. Якусь мить він мовчав, потім розправив долонею вуса, і лице зробилося змовницьким:

– У Власівці ліс хороший, та тільки як би нам не переплатити. Коли б свої гроші, то нічого, а то ж людські.

Оксен усміхнувся і заспокоїв старого, що переплатити не повинні, тому що по других місцях ще дорожче.

Григір ніби заспокоївся, але ще довго прикидає в умі, скільки‑то воно буде коштувати отой ліс на конюшню.

Скнарість Григора як завгоспа була всезвісною не тільки в Троянівці, а й по навколишніх селах та хуторах; не раз траплялося так, що Григір вичитував хуторянам, які їхали через Троянівку на базар до Зінькова, за всякі дрібниці: за дьоготь, що по‑безгосподарському хлюпає з мазниці, за те, що коняка не так запряжена і вже, напевно, їй натерло холку хомутом і т. д. і т. п. А в артілі він був ще вибагливіший, ще нещадніший: скіпався до свинарів, що не бережуть відер, корит, що на тому, мовляв, тижневі зроблено десять нових корит, а де вони тепер? Порозбивані лежать, бо ніхто за ними не дивиться, нікому вони не потрібні. До конюхів він присікувався, що в них «збруя горить, як у тих циган». Учора посадив двох лимарів, так розказують, що реміння вже к лихій годині перетліло. Ще б пак! Як вони хомути порозкидають по степу, хай дощ на них пірчить.

Особливо похмурий та незадоволений ходив Григір у жнива. Бозна‑коли він тоді їв і коли спав. Кожного ранку, схиливши набік заклопотану голову, являвся до Оксена і, вийнявши з кишені жменю зерна, скаржився:

– Оце за комбайном назбирав. Де ж таке видано, щоб отак хліб марнувати? Ні, ти звільни мене від завгоспа, бо не видержу я: печінка розірветься, на отаке дивлячись.

Або приходив і заявляв:

– Кавунів молотникам не даватиму.

– Чому? – дивувався Оксен.

– А того, що від самісінького табору і до Троянівки – скрізь по степу жевріє.

– Що жевріє? – ніяк не міг второпати Оксен.

– Скибки жевріють. Якби ж вигризали так як слід, то не жевріло б, а то раз‑два вкусить – кидає на дорогу. Денис Кошара – то не хлопець, а якась, прости Господи, прірва: від Крикливої балки і до Вишневого – все його скибки валяються.

– А звідки ти знаєш, що то його, а не чиїсь інші?

– У нього зуби рідкі, як на пилці, – прооре ними, відразу видно, чия робота.

– Ет, дурниці, – відмахувався Оксен. – На скибках грошей не зекономиш.

– Я не за скибки, а за людську працю печуся. Кавун – то наш піт і наша праця, а він вибере, сучий син, якнайбільшого, хряп об коліно, середину виїсть, а решту в бур’ян. Хоч би товаришу віддав, як сам не подужає.

У контору Григір ніколи не приходив із пустими кишенями; в них завжди щось бряжчало і подзенькувало: або гайки, знайдені десь на подвір’ї, або гвіздки, або якісь іржаві старі ключі.

Сказавши тепер Оксенові, що підводи вже стоять готові до виїзду, Григір вийняв з кишені якесь мотуззя і, доки Оксен закривав шафу та вкладав папери, заходився в’язати його.

– Хіба немає нових вірьовок, що ти дрантя докупи в’яжеш?

– Авжеж, що нема.

– Та сліпий Вихтір сукав цілу зиму! Порвали, чи що?

– Не порвали, а на літо держу. Прийде косовиця – рубля притягнути нічим буде.

Вийшли з контори. Надворі повно сонця і голубого неба. Над підметами кружляє гайвороння, очманілі від тепла горобці лізуть прямо під ноги, так і хочеться накрити якого‑небудь картузом. Біля колодязя – велика калюжа. Дурні телята нахиляють голови і нюхають, чим пахне, потім, задравши хвости, мчать наосліп, розкидаючи ратичками теплу грязючку.

Тимко під’їхав до артільного двору, коли вже зовсім звечоріло і чередник гнав з поля овець. Мекаючи на всі лади, вони запрудили ворота, і Тимко притисся з конем до паркана, перечікуючи, доки схлине овеча ріка. За плечима в хлопця висіла торба з лемешами, які він привіз до кузні. Коли вовниста хвиля нарешті покотилася двором, Тимко поїхав до кузні. Назустріч йому від колодязя з двома відрами в руках ішла огрядна присадкувата дівчина з випнутими вперед, не по росту великими грудьми, які, здавалося, їй так же важко нести, як і відра з водою. Побачивши Тимка, вона здивовано зупинилася і зареготалася.

– Оце так козак! – вигукнула вона, насмішкувато оглядаючи мотузяну збрую, що прикрашала коня. Тимко ворухнув босими ногами, що були запетльовані в посторонки, проїхав, не відповідаючи на її регіт.

У кузні Василь Кир, чорний таранкуватий чоловік років сорока, бив молотком розпечену залізяку так, що від неї розпирскувалися іскри, як золотий дощ. Тимко виклав перед ним лемеші, присів на пустий ящик.

Призвичаївшись до напівтемряви, що затопляла кузню, Тимко розгледів ще одну людину, що сиділа в куточку, примостившись на купі залізяччя. Тимко відвернувся, аж шия хруснула: то був його ворог по парубоцтву Сергій Золотаренко. Тепер їхні стежечки сходилися біля Орисиного двору, і хлопці не здоровкалися і не говорили один з одним. Але сьогодні в Тимка був такий настрій, що йому хотілося придиратися за дрібниці, і він вирішив зачепити Сергія, щоб зігнати на ньому своє зло.

– О, та у вас тут і помічники є! Правда ж, дядьку Кир?

Тільки чого це він сидить як пеньок? Узяв би молот, грюкнув раз та два – все б легше було на руки ковалеві. Та, правда, як він тим молотом грюкатиме, коли в нього сили, як у горобця?

Сергій заворушився в темряві, кинув цигарку, але промовчав.

– Дядьку! Чого це він ворушиться, а не встає? Може, в нього штани до заліза прикипіли? То я візьму жигало та одліплю?

– Звісне діло – баришник… Звик на крадених конях тавра випікати і до людей лізе, – обізвався Сергій.

– Е, стручки! Замовчіть, а то вас обох угомоню.

На деякий час запала мовчанка, яка обіцяла ще більшу сварку. Тимко сидів згорбившись, підшукував ущипливі слова.

– Ходи, Серьожко, я тебе раз по шиї лясну.

– Ти своєю силою не задавайся, а то був один такий, та без печінок залишився.

– Ану, геть з кузні! – визвірився на них Кир.

– Ні, так ви, дядьку, послухайте, що він каже, – не зважав ні на які гальма Тимко. – Отаке миршаве, як зінське щеня, а й воно нахваляється. Ну, от ми з тобою один на один. Засукуй рукава. Підходь ближче.

Тимко встав, розправив плечі, міцно вперся ногами в землю. Сергій застебнув піджачок, ступнув до дверей.

– Тікаєш? Трясучка напала?

– Ні, піду в луг хорошого бича шукати, – віджартувався Сергій і вийшов із кузні. Тільки‑но він вийшов, як у дверях появилася Лукерка.

– Здрастуйте, ковалики, – проспівала вона, розіп’явшись у дверній рамі. – Чи не допоможе мені хто‑небудь із вас сепаратор покрутити? Молока навезли, а крутити нікому.

– А що нам за те буде? – торгувався Кир.

– Уже куплю вам четвертушку.

– Та й годі?

– А чого ж вам ще треба?

– Здорова дівка, а не догадується.

– Ги, отакі старі, і вони до молодих! Ходімо, Тимусю, бо з дядьком добалакаєшся…

– Ти б Сергія взяла в придачу…

– Нічого, Тимко й за нього справиться, – зареготала за кузнею Лукерка.

Тимко обняв дівчину, притяг до себе, зашептав на вухо:

– Мені четвертушечки не треба, натурою хочу…

Дівчина вирвалася з обіймів, відштовхнула від себе парубка.

– Ну, ти не дуже! Такого уговору не було.

Тимко ще раз хотів обняти дівчину, озирнувся, чи ніхто не бачить. Біля кузні чорним привидом стояв Сергій. «Побіжить зараз, усе Орисі роздзвонить. Ну й що ж. То не парубок, що лише одну дівчину має», – вирішив Тимко, ідучи вслід за Лукеркою.

В кімнаті, куди він зайшов, пахло молоком, на вікнах висіли марлеві занавіски; на столі горіла лампа, кидаючи відсвіти на блискучий сепаратор.

– Ти крути, а я буду наливати, – розпорядилася Лукерка. Залишившись із Тимком наодинці, дівчина відразу перемінилася: із балакучої та веселої зробилася мовчазна і насторожена, ходила з опущеними очима, ні разу не глянула на Тимка. Тимко уважно слідкував за дівчиною і кілька раз ловив дивний блиск її очей, який вона відразу ж гасила своїми віями. Цей блиск збуджував Тимка, і парубок ясно відчував, як це збудження щохвилі наростає. Лукерка не піднімала на парубка очей, але відчувала, що він дивиться на неї, і палахкотіла лицем. Закінчивши роботу, Лукерка, не говорячи ні слова, повела Тимка в свою комірчину, де вона іноді, як було багато роботи, залишалася спати, і, завісивши вікна та поставивши на стіл лампу, вийшла в сепараторну. Тимко сів на стілець, горів, як у вогні. «Сама заманила. Оце дівчина!» – било йому в гарячий мозок. Лукерка внесла шматок хліба і бляшаний кухоль сметани, подала Тимкові.

– Ти, мабуть, втомився. Поїж трохи. Бач, як тебе в піт кинуло!

Вона сміло підійшла до нього і, закотивши фартушок, який пах молоком і її тілом, витерла йому з лоба рясний піт. Потім сіла на ліжко, зняла кофточку і повісила на бильце.

– Чогось мені жарко зробилося, – пошепки сказала вона і знічено посміхнулася.

Тимко відсунув бляшаний кухоль із сметаною, дихнув на лампу.

– Лукерко, ягідко моя!..

Запах її сильного тіла туманив йому голову. Вона давалася себе пестити, благала тихим шепотом:

– Заспокойся, Тимко. Не треба.

Її сильні руки перечили настирливо і непідкупно.

– Тимоньку, хороший, слухай, що я тобі скажу. Слухай же!

Але він не хотів слухати. Тоді вона з силою відштовхнула його від себе, він глухо вдарився об стіну головою, притих.

Вона підійшла до нього, трохи не плачучи, стала мацати за голову:

– Дуже вдарився? Ну, прости. Прости.

– Нецілованою прикидаєшся? – Тимко тихо, але злорадно засміявся. – А цноту, мабуть, ще пастушкою загубила?

Лукерка кинула на плечі хустку і деяку мить стояла, посіпуючи плечима, так, ніби по ній раптом вдарив струмінь холоду, потім ривком відкрила двері:

– Іди спати, Тимоньку!..

Не сказавши більше ні слова, вийшла надвір, під зоряне небо. Тимко, посидівши ще деякий час один, теж вийшов. Чорна, загорнута в шаль постать Лукерки бовваніла під берестом. Він підійшов до неї, взяв за руку. Вона не виривала руки, але обличчя відвернула і закрила шаллю очі.

– Лукерко…

Вона мовчала. Тоді він узяв її грубі, негнучкі пальці, тихо стис у своїй долоні і, спотикаючись, пішов до коня, що був прив’язаний біля кузні. «Як по‑дурному все вийшло», – подумав він, неслухняними пальцями розмотуючи вуздечку. «Стій, чорт!» – впівголоса лаяв Тимко коня. Потім чіпко схопив за гриву, відштовхнувся сильними ногами від землі, сів на теплу кінську спину і озирнувся назад.

Під берестом, як і раніше, стояла Лукерка. Вона стояла, повернувши голову до лугів, від яких несло вологою, потім не то схлипнула, не то зітхнула і тихою ходою пішла в хату. Тимко ще трохи чекав, гадаючи, що, може, вона вийде, але вона не виходила. Тоді він розібрав повіддя і також тихо, повільно поїхав до конюшні. Здавши коня конюхам, вийшов за ворота артілі і довго стояв під парканом, думаючи, що йому тепер робити і куди йти.

Спочатку в нього була думка йти додому і добре виспатися, але чим довше він стояв і чим довше дивився на чудову весняну ніч, що моргала до нього зорями і віяла свіжістю лук і лугів, тим більше і тим швидше починала шумувати в ньому парубоцька кров, забиваючи навіть те тяжке почуття, яке він виніс після зустрічі з Лукеркою, – почуття сорому і парубоцької невдачі. Йому було якось не по собі, і Тимко знав, що коли він ляже спати, то це тяжке почуття буде мучити його ще дуже довго, і тому він хотів зараз якнайшвидше заглушити його, хоча й не знав чим. Найбільше в нього надії було на те, що він зустрінеться з кимось із сільських хлопців, підуть балачки, сміхи‑пересміхи, і все забудеться, тому він нікуди не йшов і пильно прислухався, чи не обізветься де‑небудь парубочий голос, чи не почується парубоцька пісня, хай хоч і на Залужжі, кат його бери. Він ладен був зараз тюпашити куди завгодно, аби розвіяти свою нудьгу і неприємне смокчуче почуття, що давило його за серце.

Але всюди було тихо. З Ташані валувала пара, заволікаючи придорожні верби, що здаля були схожі на величезні ожереди сіна, криючи дорогу, ташанський міст. Десь за річкою гув болотяний бугай, в осоках покахкувала час від часу дика качка, в сазі одноманітно, безконечно кричали деркачі. І раптом хтось тюгукнув, та так тюгукнув, що аж по воді ляснуло, аж в очеретах шелеснуло – і покотилося левадами, лугами та байраками, і загубилося десь у глибоких ярах.

«Еге!» – зрадів Тимко і щодуху побіг на той окрик і незабаром зустрів на мосту Гараська Сича, якого вважали в селі трохи придуркуватим.

– Ти тюгукав?

– Я.

– Хлопців або дівчат ніде не бачив?

– На картині всі вони.

«І справді, сьогодні ж кіно! Як же я про це забув?»

Кіно в житті села було видатною подією, до неї готувалися ще загодя, особливо молодь. Хлопці, ті говорили один одному на роботі: «Не забувай же. Післязавтрього картина». А дівчата вимивали коси в ташанській воді, прали блузочки, пахтилися одеколоном «Сирень» і приходили до хати‑читальні чистісінькі, напахчені, соромливі і насторожені: а може, й проведе її який‑небудь кучерявий тракторист із кіно додому, поцілує під вербами в пахучі коси, пригорне, приголубить, найкращою в світі назве, – і тоді вона йому серце, мов квітку, розкриє, бо їй уже давно хочеться любити…

Кіно показували в хаті‑читальні тільки зимою, а літом крутили прямо надворі, в садку. Глядачі розлягалися прямісінько на траві, а події всі розгорталися на білій стіні: там билися, вмирали, цілувалися, співали, витанцьовували, а раз, коли демонструвався кінофільм «Путевка в жизнь», то таке виробляли, що дільничний міліціонер не витримав і кричав, щоб припинили картину.

Оскільки електромотора не було, то динамку крутили руками. Найчастіше це робив Денис, для загального добра він сили не шкодував і викручував сам по п’ять, а то й шість частин. Але це траплялося тільки тоді, коли йшли фільми любовні або революційні, в противному разі Денис кидав ручку, світло гасло, і збуджені глядачі кричали: «Давайте крутія!» Довго торгувалися, бо ніхто крутити не хотів, а дивитися хотіли всі, і розшукували Дениса, але він на їх крики не зважав, і розшукати його було не так‑то легко: садок великий, дівчат багато, попробуй знайди його серед темної ночі. Раз виявив бажання ближче познайомитися із технікою Павло. Поплював у руки і крутонув так, що динамка заскреготіла як скажена і поперегорали лампочки. Павла висварили і більше до техніки не пускали.

Тимко спочатку був розігнався до хати‑читальні, але потім відкинув свій замір, бо вже було пізненько і кіно, мабуть, уже давно закінчилося. Мовчки він пішов пустою сільською вулицею.

– Ги‑ги, – засміявся Гарасько, показуючи кудись у темряву рукою. – Диви, як прижимаються.

Під чорним стовбуром верби заворушилися дві постаті.

– Матвію, не лізь, бо вдарю. Матвію! Ну, що тобі за інтерес? – тихо гомоніла дівчина.

– А що я роблю? – дивувався парубок.

Тимко, не збавляючи кроку, пішов далі. Але Гарасько йти не хотів і все просив Тимка залишитися, щоб підслідити, що воно буде далі під тихими вербами.

– Я одного разу підзирав за одною парою, так цілувалися, – хихикаючи, розповідав він. – А я як закричу: «Ай‑я, як вам не соромно», – а вони й порозбігалися…

– І ніхто тебе не тріснув по гамалику?

– Ні… Ги‑ги.

– Не нарвався ти на мене. Я б тебе відсупонив…

Гарасько урвав сміх, мовчки плуганився за Тимком, загрібаючи пісок своїми босими клешнюватими ногами. Так вони ще трохи пройшли селом і завернули на Притулівку – бічну вулицю, що йшла пісками понад Ташанню. Незабаром вони натрапили на громаду хлопців, що сиділи в сосні на піску.

– От і каже капітан Немо, – чулося звідти. – Поховайте мене на золотому морському дні разом із моїм човном. Прийшли до нього матроси, стали на коліна і присяглися на вічну вірність. І не було ні одного з них, щоб не плакав: так їм було жаль розлучатися із своїм капітаном. Зодягли вони скафандри, випливли на поверхню моря, глянули, а з морського дна, з чорної прірви жевріє світло – то блисне, то згасне. То блисне, то згасне. То капітан Немо шле своїй бойовій команді останнє «прощай».

– Хомутенків студент бреше, – зашепотів Гарасько. – З університету вигнали, так він тепер хлопців туманить.

– Мовчи, довбня.

Підійшли до гурту. Улас продовжував далі:

– Так що в кожній фантазії є доля істини. І настане такий час, що зроблять такого човна, а може, вже й зробили, що він буде і плавати, і літати.

– А правда, що на Марсі живуть також люди, тільки не такі, як у нас, а з двома головами? – обізвався з гурту хлопець, і Тимко пізнав по голосу Марка.

– Наука доводить, що життя на Марсі існує, але чи єсть там люди і які вони, поки що невідомо. Але прийде такий час, що таємниці всесвіту, – Улас показав рукою в небо, – будуть розгадані.

– Писалося ж у Біблії, що літатимуть птиці і залізними носами клюватимуть людей, – от і є літаки. Нам колись на толоці дід Інокеша розказував.

– Тепер, коли наука так швидко пішла вперед і довела закони, на яких тримається всесвіт, Біблія – це просто збірник казок, розрахованих на старих дідів, яких мучить безсоння. Біблія давно вмерла, і коли б ви, хлопці, більше читали книжок, ви б не слухали діда Інокешу і розуміли б, що життя – дуже цікава штука і що жити – це значить учитися.

– Еге, навчишся, – вставив своє слово Марко. – Від рання й до ночі на ріллі так ухоркаєшся, що не тільки за книжку, а й за ложку не візьмешся. А є трохи вільного часу – мати ганяє, як цуцика. Дров нарубай, води принеси, в корови повичищай. Я так з дому тікаю. Оце хоч на вулиці відпочину та послухаю, що розумні люди говорять.

– Навчіться розподіляти час, і вам вистачить його і на працю, і на читання книжок. Бувають такі дні, коли ви працюєте менше, наприклад, зимою, отоді беріть у руки книжки і читайте. Великий пролетарський письменник Горький говорив, що все те, що в нього є найкращого, він одержав завдяки книжкам.

– Коли всі будуть дуже вчені, хто в землі порпатиметься? – сказав Тимко. – Всі в білих капелюхах ходити не будемо, треба комусь і в картузах.

– У тебе зовсім невірне уявлення про інтелігенцію. Ти дивишся на неї очима дореволюційного мужика. Ти ніяк не можеш зрозуміти, що без інтелігенції, без науки неможливий розвиток суспільства. Люди розумової праці винайшли трактор. Ти на ньому ореш, радієш, що тобі полегшено працю, одначе забуваєш подякувати вченим, що вигадали цю машину.

– Говори, як хочеш, а я знаю своє. Ти от поїхав у місто, краватки носиш, а гнойку понюхати боїшся, хоч сало любиш тріскати. Кожного разу, як у Харків їдеш, такого сидора шнуруєш, що конякою не підвезеш. А вивчишся, то яка нам з того користь буде? Адже тебе в село і ціпом не наженеш. Ти будеш тертися біля вчених, де‑небудь у великому місті, та гроші в кишені гребтимеш, а побачиш у трамваї дядька з мішком – сахатимешся, як від чуми, щоб він тобі чистенької сорочечки не замазав.

– Ти помиляєшся. Я мрію працювати на селі.

– Не бреши! Багато з вас таких, що повивчалися, а на селі працюють? Порозбігалися, що й чорт із свічкою не знайде. Інтелігенція. Приїхав он Микола Шкурупій до рідної матері в гості. Насипала вона борщу всім в одну миску, а він носом крутить, уже не хоче з одної миски їсти. А мати перед усіма вихваляється: «Слава Богу, вивчився мій Микола на лікаря. Все ж таки не в колгоспі робити». Так що ж тоді по‑вашому, по‑інтелігентному, виходить? Що в колгоспі роблять одні дурні?

– У суспільстві існує розподіл праці. Одні працюють лікарями, інші роблять у колгоспі, і ніхто з інтелігенції ще ніколи не дивився з презирством на людей фізичної праці. Це твоя вигадка.

– Вигадка не вигадка, а я розумію так: будь ти вчений чи сто раз професор, а від простого народу не верни, раз він тебе в люди вивів.

– Цілком вірно…

– А коли так, то чого ти не прийдеш до нас на поле та не скажеш: «Хлопці, я зараз у відпустці, давайте я разом із вами в степу попрацюю, понюхаю, як земелька пахне». Адже ти бачиш, як мало в артілі робочих рук.

– Я думав… Я… навіть хотів. І, чесне слово, я мав такий намір.

– Що нам з того наміру? Ти на ділі покажи… Був у нашому селі, розказують люди, один дядько, Федір Смик: двісті колодок пасіки, п’ять пар волів, п’ятнадцять десятин землі. Одне слово – багач. А сам тихий такий, смирний, іде селом і перед малою дитиною шапку здіймає. Прийдуть до нього селяни – зерна позичить, меду на кутю дасть, а прийдеться до віддачі – десяту шкуру здере…

– Ти що мене із Смиком рівняєш?

– Я приклад наводжу, що в нього, може, теж добрі наміри були, та яке нам до них діло? Ось ти тільки що про небо говорив, про зорі. Воно, звичайно, наука. Але ти до неба лізь, але й про землю не забувай. Ех, оце б тут і спав, – закінчив свою балачку Тимко і простягся на піску.

– Денис он уже давно хропе.

– Його голим на терниння поклади – і то спатиме. Воляча шкура.

– Хлопці, в кого є закурить? У мене на цей раз табак вийшов, – зациганив Марко.

– В тебе, як у Кузя, – вічно кисет порваний.

– А ти не шкодуй, і на той рік уродить.

Улас підвівся, високий, гостроплечий, обтрусив од піску штани.

– Ну, ви сидіть, а мій організм проситься на відпочинок. На добраніч.

– Ходи здоров.

У темряві замелькали білі брезентові черевики Уласа.

– Довгий організм, – засміявся вслід йому Гарасько.

Хтось жартома штовхнув його, він поточився і наступив Денисові на ногу. Денис сів на піску, витер рукавом сонну слинку з губів.

– А що, хлопці, буде, як телиця сниться? – запитав він басом.

– На свіжину десь натрапиш, – засміявся Гарасько.

Денис не зрозумів його натяку, хоч всі останні зрозуміли і засміялися.

– Хлопці, – притишено загомонів Денис. – Я назнав у одному місці свіжу сметану. У старої Прокопихи повна макітра назбирана.

– У них собака біля погреба прив’язаний. Трудно.

Денис устав, розвалькувато пішов у темряву. Незабаром почувся шум, тріск, і він повернувся назад з колякою в руці, від якої пахло живицею.

– Це од собаки. Як загилю, так і не писне. Пішли.

Тимко вибіг наперед, зупинив ватагу.

– Хлопці, уговор такий: що б там не трапилося, один на одного не гавкать. А то прошлий раз ходили на Залужжя курей полохати, всі з води сухими вийшли, а Гараська в сільраду викликали. Попадемося – усім мовчать і один одного не видавати. Згода?

– Згода.

– Тепер я скажу, – виступив і собі Марко. – Дениса за сметаною не посилати. Того разу, як були на Хрипках, він, доки виліз із погреба, півмакітри випив.

Рушили сонним селом. Тільки хотіли переходити ташанський міст, як у темряві загуркотіли підводи. Зустріч з ними була небажаною, тому вся ватага принишкла в рівчаку, чекаючи, доки вони проїдуть. По мосту повільно сунули плетені із лози величезні кучі, повні горшків: то їхали в Зіньків на базар опішнянські гончарі. В темряві виднілася передня коняка з коротким тулубом, чути було, як тихо подзенькує причеплене під возом пусте відро.

Запахло дьогтем і кінською спітнілою шерстю; потім на одній кучі підвелася голова в смушевій шапці і голосно крикнула назад, де чорніла, наближаючись, друга підвода:

– Іване, ти спиш?

– Сплю.

– І я сплю.

Кучі, поскрипуючи, пропливали мимо, але ще довго після того в повітрі пахло дьогтем, кінським потом і житньою половою, якою було обмощено горшки, щоб не потовклися в дорозі.

– Пішли берегами, – зашепотів Марко. – Бо тут то з горщечниками, то з циганами христосатися будемо. Уже й так скоро розвидниться.

Спустилися з гатки один за одним, крок в крок, як зграя вовчиків‑братиків. Попереду Тимко, за ним Денис із ґерлиґою, далі зіщулений, обережний Марко, а за ними всі останні. Біля двору Прокопихи зупинилися. З берега ледве видно хатку в тополях, малесенький погрібничок.

– Ну, чого стали? – сердито зашепотів Тимко.

Денис перший поліз через тин, зачепився холошею за кілок, впав у бур’яниння. Всі попадали на землю, притаїли дух. Нарешті Денис поповзом пошелестів у темряву і довго не повертався. Потім приповз і повідомив, що на возі під повіткою спить Матвій Глек.

– А знаєте що? Давайте його викотимо разом з возом із двору, щоб не заважав, – порадив Марко.

– Оце діло!

Забули і про сметану, і про небезпеку, чорними тінями обережно стали підкрадатися до повітки.

Матвій Глек був єдиний чоловік у Троянівці, який і досі жив індивідуально. Славився він впертістю і незгідливістю свого характеру. Наприклад, йому говорили:

– Сьогодні у Власівці випав дощ…

Він зараз же йшов на заперечення:

– Е, ні, ні, у Власівці дощу не було! Це ти брешеш.

– Як же так не було? – доказували йому. – Я сам тільки що звідти приїхав, ще й одежа не встигла висохнути.

– Е, ні, ні. Хмара стояла зовсім не над Власівкою, а над Дейкалівкою.

Або йому говорили:

– У морі вода солона.

– Е, ні, ні, – зараз же заперечував Матвій. – Якби в морі була солона вода, то там риба не водилася б.

До цього домішувалася його страшна, просто нелюдська заздрість і бажання похвастати.

– Я, коли сплю, – все на світі чую, – не раз вихвалявся він поміж селянами. – Учора один чоловік ніс мішок із поля. Так і знай – пшениці вкрав на току. А позавчора Вихорів Тимко із Тетериною Орисею в степ під ручку ходили. Вони таки доходяться…

За все це сільська парубота була на нього давно сердита і весь час шукала приводу насолити старому. От чому всі хлопці так радо рушили на його подвір’я. Обережно підкралися до повітки, взялися за роботу. Денис упрягся в голоблі, Марко побіг відчиняти ворота, а Тимко знайшов посеред двору якийсь цурупалок, пішов запручувати хатні двері, щоб стара Прокопиха, зачувши в дворі метушню, не могла вийти з хати. У воротях Денис несподівано рвонув «соб», колесо глухо стукнуло об вушак і зачепилося за нього. Хропіння на возі затихло. Хлопці, як по команді, кинулися навдьори. Денисові уже тікати було нікуди, і він присів поміж голоблями. Пройшла хвилина, друга. На возі знову почулося хропіння. Тимко прибіг із темряви, тихо спитав, де хлопці.

– Порозбігалися…

– Повезли вдвох.

Викотили воза на вулицю, потягли по піску поміж тинами. Денис хекав, як бик у плузі, раптом кинув на землю голоблі, шугнув у темряву.

– Ти куди? – зашипів на нього Тимко.

– Хлопців шукати…