Конец ознакомительного фрагмента. 1 страница

XIV

XIII

XII

XI

X

IX

VIII

VII

VI

V

IV

III

II

І

Книга перша

Вир

Григорій Тютюнник

Вир

Григорій Михайлович Тютюнник

предоставлено правообладателями http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=6528160

«Григорій Тютюнник «Вир». Роман. Серія «Шкільна бібліотека української та світової літератури»»: Фоліо; Харків; 2012

ISBN 978‑966‑03‑6071‑6

Аннотация

Григорій Михайлович Тютюнник (1920–1961) – відомий український письменник, автор оповідань, віршів, повістей. Роман «Вир» – вершина його творчості, за цей твір письменник отримав Державну премію України ім. Т. Г. Шевченка.

…Герої роману мешканці села Троянівка – це і непокірний та розбишакуватий Тимко, і чиста в своєму коханні Орися, і красуня Юля, і хазяйновитий дід Йонька – мають своє уявлення про добро і зло… Коли починається Вітчизняна війна, кожен з них поводиться по‑своєму, бо кожен має свою правду – хтось беззаперечно стає на бік радянської влади, хтось починає співпрацювати з німцями, а хтось не може зрозуміти, що робити далі…

Гомін, гомін по діброві,

туман поле покриває,

туман поле покриває,

мати сина призиває:

– Вернись, синку, додомоньку,

змию тобі головоньку…

– Мені, мамо, змиють дощі,

а розчешуть густі терни,

а висушать буйні вітри…

Українська народна пісня

Село Троянівка гніздиться в долині. На північ від нього Беєва гора, покрита лісом, на південь – заткана маревом рівнина, по якій в’ється полтавський шлях. Обабіч шляху то тут, то там мріють у степу хутори, маячать на далеких обріях, як зелені острови по синьому морю. В центрі села тече річка з дивною, мабуть, татарською, назвою – Ташань. Весною вона скресає, і тоді селяни б’ють ломами кригу, щоб не знесло ветхого місточка; літом пересихає так, що в деяких місцях її перебродять кури на сусідній хутір Залужжя і навіть там несуться, що є досі основною причиною сварок між троянівськими і залужанськими молодицями. Батькуватись жінкам дуже зручно: вийдуть одна насупроти другої, стануть на різних берегах і, гарненько поскладавши на грудях руки, починають: «Чого це ти, Мотре, мою курку на Залужжі припинаєш? Хіба вона твоя, чи що?» – «Хай тебе колючками до землі припне! Може, птиця води напитися прийшла та й перелетіла на сю сторону, так оце я вже й винна?» – «А щоб тебе кров гаряча спила, брехухо кривошия! Що ж ти ще і відкараскуєшся, що ти моєї курки не припинала, як моя зозулястенька приволокла на лапці шманделок твоєї спідничаної пілки?» – і пішло, і пішло, що й до вечора не переслухаєш. Над річкою було дуже лунко, через те всі чули і про кожну таку чвару знали на обох берегах.

У селі є вигін, на якому пасуться телята, свині, гуси, вівці, кози, і коли голова сільради Гнат Рева їде куди‑небудь лінійкою по службових справах, то наказує кучерові, одноокому Кузьмі, розганяти їх байбарою, щоб не задавити котрогось. Є магазин, у якому продається вакса, хомути, горілка, сіль, гас, вила, підситки, вухналі, сковороди і крам на кофточки.

На західній околиці села, біля самого байраку, живе Йосип Вихор, по‑вуличному – Йонька. Велика, вкрита соломою хата притулилася біля яру, поруч з нею хлів, ще далі, в садку, клуня – житло для горобців та голубів, що воркують під бантиною у солом’яних кошелях. Від клуні стежка круто падає в яр з холодною джерельною водою.

Сім’я в Йоньки така: старший син Гаврило – широкоплечий, біловусий здоровань, на одну ногу кульгавий (як був ще пастушком – бугай ногу потовк). Іде вулицею поміж тинами – голова то визирне, то заховається; собаки брешуть, аж з очей іскри сиплються, думають, що то він їх дратує. Середульший Федот – дрібноростий, чорненький, схожий на батька. Цей служить в Червоній армії, добився двох кубиків, і його портрет висить на покуті поміж рушниками. І найменший – Тимко. Цей вдався не в матір, не в отця, а в проїжджого молодця. Високий, тонкий, з‑під картуза чорні кучері пруть, очі гарячі, черкеські, дивляться спідлоба. Як іде селом, зустрічні дівчата полум’ям займаються. Одним словом, добрячий парубок, одна печаль серце лиже: з дитинства байстрюком дражнять.

В 1920 році, після кривавої січі червоних із махновцями, пішла молода красива Уляна у яр по воду. Бачить – звівся з бур’яну чоловік, хотів щось сказати та й знову повалився в траву. Підбігла до нього Уляна, аж то червоний боєць: лице в крові – очей не видно, ліва нога шаблею порубана, видно, лежачого сікли. Простяг до неї руки, благає: «Візьми мене, молодице, звідси, загину я тут». Обняла його Уляна за спину поміцніше та й повела геть від смерті…

Відлежувався боєць на горищі. А щоб діти про нього не довідалися та не розтеленькали по селу, спровадила їх Уляна до своєї матері.

Через півтора року повернувся додому Йосип, якого червоні брали в обоз, гульк – а в колисці тугенький, мов гарбузик, хлопчик гойдається, ніжками на Йоньку свариться.

Місяць ходив Йонька як хмара грозова. Вночі пробирався до хатинки, де жила Уляна з байстрям, щипав її за груди так, що капало молоко на сорочку, допитував, хто сплюндрував дім, але вона мовчала. Тоді він закривав подушкою рот і люто бив кулаками під серце. Від тих побоїв поволі тьмарилася її здорова сільська краса, тверде тіло обм’якало і в очах згасала жага кохання. Йосип на все життя затамував на неї злобу, по‑звірячому ненавидів Тимка. Люди це бачили, і якось найближчий сусід Йоньки, Павло Гречаний, сказав йому на вухо: «Ти, Йонько, хлопчиська не карай і сам не печись. Чий бичок не плигав, а телятко ваше». Йонька ніби погодився, але ганьби забути не міг, вона вічно смоктала його за серце, як чорна п’явка, і часто він вибухав таким гнівом, що всі домашні ходили як по струнці, чекаючи, доки перейде буря. Одному Гаврилові велося дещо спокійніше, бо він уже був чоловіком сімейним і жив на відділі по‑сусідськи з батьком.

– Тимку, вставай! Світає вже, – розштовхувала Уляна сплячого сина, стягаючи з нього рядно.

Тимко схопився і, намацавши на жердці одежу, став хапливо зодягатися. З хатини крізь відчинені двері тоненькою смужкою пробивалося світло, спалахувало на мідних шпугах, якими була обкута скриня, що стояла у великій хаті, де спав Тимко. Парубок вийшов умиватися в заболочених чоботях, військових галіфе (подарунок від Федота), чистій полотняній сорочці, вишитій хрестиком.

– Чого ви мене так пізно збудили? – запитав він хрипким зі сну голосом, стурбовано глянув на малесенькі вікна, за якими чорніла світанкова пітьма.

– Тебе добудишся! Менше б по вулиці тинявся. Ось ми пропишемо Федотові, як ти тут розпарубкувався та розволочився.

Увійшов Йонька в облізлій заячій шапці, теплій сардачині, з якої висіло ватяне рам’я, і чоботях‑бухалках, гримнув оберемком дров біля печі.

– Куди вас сьогодні? – запитав він і засмердів люлькою так, ніби в хату ввалився цілий табір циган. Сухеньке личко, заросле сивою борідкою, робило його схожим на продавця ікон.

– Їдемо орати до Вишневого хутора.

– Істика з дому не бери. В хазяйстві знадобиться.

– А я його коли брав?

– Брав чи не брав, а слухай, що тобі кажуть. І гулі мені припини, моду яку взяв, чортова погань! Станеш хліб заробляти, тоді й волочись, а доки мій жереш – дзуськи!

Тимко, що саме втирався після вмивання, скрутив під рушником дулю: «Ось на, погризи. А на вулицю ходив і ходитиму, тебе не спитаю». Мати поставила на стіл ринку з товченою картоплею і миску сметани. Тимко глянув на сніданок голодним вовком, але до столу не підійшов. Схопивши із цвяшка теплий на вовні піджак, вискочив надвір. Мати наздогнала його вже біля воріт, сунула в руки торбинку з харчами, сказала гірко:

– Ти на батька не лютуй. Він тебе вигодував.

Тимко мовчки взяв торбинку, пішов, не озираючись.

Весняний світанок народжувався повільно. В провулках, поміж тинами, клубочилася темрява, але небо було світле і зоряне. Над Беєвою горою бочком висів молодик. За Ташанню по ярах шуміли, спадаючи, весняні води. Сива паморозь блищала на землі, як сіль. Троянівка ще спала, хоч по деяких хатах уже світилося. Дорогою Тимко зустрів Павла Гречаного, що повертався із сторожування від магазину. У шапці, в сіряку, з берданкою за плечима, він виринув із‑за верб, як махновець, випросив у Тимка закурити.

– Повіриш, беру на ніч повний кисет і не вистачає, – поскаржився він, згортаючи цигарку завтовшки з гвинтівочний патрон. – А ти на роботу? Зустрічав я Марка. Пішов уже…

Давши дядькові прикурити, Тимко швидко попрямував до артілі. «Дотягну до осені, а там подамся на шахти або на заводи. Все рівно дома життя не буде. А там армія підскочить – і почнеться моя самостійна житуха», – роздумував він, збуджений домашньою сваркою і свіжим весняним повітрям, що охолоджувало його розпашілі щоки.

В артільному дворі біля волярні Тимко побачив розлиганих биків, що чорніли в темряві, і низеньку людську постать, яка метушилася біля них. Коли він підійшов ближче, то пізнав Марка, свого однолітка. Підперезаний налигачем, у гостроверхій старій шапурині, він, побрязкуючи занозами, поволеньки збирався на оранку, як той чумак по сіль.

– Го‑го! Чого це ти так пізно? Не Орися приспала? Я вже й бичків напоїв, і фураж одержав, а тебе все нема та й нема.

– Роби своє діло.

– О, чого це ти такий сердитий? Цигани приснились?

– Моняйся швидше, бо, доки ми цими рисаками до Вишневого доплуганимося, сонце впівдуба стане.

– Стій! Крутиш головою, як баба Дрецарка, – лаяв Марко рябого вола, що не хотів давати шиї в ярмо.

– Вчора був на мосту на вулиці. – Голос у Марка зробився змовницьким, з хитринкою. – Орися крутилася біля Сергія Золотаренка, як тічкуюча лисиця. Так очима на нього і стриже. Їй‑право. Я питаю: «А де ж Тимко? Чого це ви нарізно?» А вона каже…

Тимко вирвав із ярма занозу, в два стрибки опинився біля Марка. Той шустро відскочив убік і, знявши гостроверху шапчину, низенько поклонився:

– Спасибі батькові та матері, що викохали такого дурнопупа. Щирий товариш йому правду говорить, а він як той черкес, що за кинджал хапається.

– Вони кудись ходили вдвох?

– Кинь занозу, тоді скажу.

Тимко швиргонув занозу на землю, вона вдарилася об війя і глухо дзенькнула.

– Нікуди вони не ходили, це я тобі набрехав. От свята правда. А те, що Орися на вулиці була, то хоч і хлопців поспитай. Цілий день на місяць вила з нудьги. Тебе там шукала. Істинно.

– Годі брехати. Рушаймо. У тебе є батіг? Бо це такі верблюди, що, доки доженемо, – похрипнемо.

Марко, щоб не нести всю дорогу торбину з харчами, примотузив її бикові до рога.

Ще було зовсім темно, коли вони вибралися за Троянівку. В Заячій балці кроків за сто попереду гострозорий Марко помітив биків, що стояли прип’яті до телеграфного стовпа.

– Це Денис, він погнав раніше мене, – зашепотів Марко. – Ану, цить…

Звідкілясь, ніби з‑під землі, чулося могутнє хропіння.

– Спить, – засміявся Марко. – Он він. Бачиш? – показав кудись у темряву і звернув на ріллю. У глибокій борозні, вкрившись кожухом, спав Денис. Біля нього, примотаний мотузкою до руки, лежав дробовик.

– Іч, на дичину взяв. Давай украдемо. Хай пошукає, – зашепотів Марко.

– Чекай. Я його інакше.

Тимко поплював у руку, встюжив Дениса по спині так батогом, що кожух аж свиснув.

– Хочеш, щоб у пику дав? – обізвався з‑під кожуха Денис.

– Вставай! Чого хропеш посеред поля?

Денис звівся на ноги, почепив на плече дробовика.

– Зайців не бачили? – запитав він, обзираючи поле сонними очима.

– Бачили. Набурили тобі на кожух і побігли далі, – зареготав Марко.

Денис на те кепкування не звернув уваги. Для того щоб його розгнівати, треба ширяти розпеченим дроттям у живіт.

До Вишневого хутора прибули, як зійшло сонце. Марко кинувся запрягати до плуга биків, заохкав, як бублешниця на ярмарку:

– Торбу з харчами загубили! А бий тебе сила божа! Що мені мати скажуть? Новісінька торба з материного рукава від сорочки, ще й калиною вишита. Що його робити?

– Задери піджак та постьобай себе батогом, – сміючись, радив Тимко. – Ну, гони биків, чого рота роззявив? До півдня з тобою тут монятися буду, чи що?

Орали двома парами биків. Першою – Тимко з Марком, а другою – Охрім Горобець із Денисом. Тимко із своїм погоничем першу борозну пройшов спокійно. Охрім із Денисом ніяк не могли спрацюватися. Бички були молоді, нетямущі. Денис їх тяг «соб», а вони вернули «цабе». До того ж Денис поганяв їх у вивернутому наверх вовною кожусі (бризкав якраз невеличкий дощик) і з дробовиком за плечима. Глянеш на нього, не тільки бикам, а й людині страшно. За плугом дріботів маленький, хирлявий Охрім з обмотаною рушником шиєю, хрипів, повиснувши на чепігах:

– Скинь оте руззо, ради бога. Хіба з ти не бацис, со бицки тебе бояться, як зарізяки?

– А куди я його подіну?

– Давай узе я носитиму, хай ти сказишся!

Охрім чіпляє гаківницю за спину, і вони знову рушають степом з погейкуванням та покрикуванням.

Зранку захмарило і довго сіяло на землю холодну, дрібну мжу, потім повіяв з Акерманщини вітер, розчистив небо, і на поля бризнуло сонце. Запарувала рілля, тьмяно заблищали на сонці одвернуті лемешами скиби землі. З дощової мряки виринув Вишневий хутір – з два десятки мазанок із зеленими від моху стріхами. Сонце пригрівало сильніше, земля дихала вільготніше, із голубого неба долітав повний жалю журавлиний трубний клич, який то гучнів, то завмирав, танучи в голубій безвісті. Тимко, налягаючи руками на чепіги, часто задирав голову, проводжав даленіючі косинці журавлів, і тихий смуток облягав його серце. Він часто курив і майже не розмовляв з Марком, який, проте, не зважав на замрію свого товариша, а витриндикував та винашувався біля бичків, як на весіллі або якому грищі. Тимко, журливо посміхаючись, з любов’ю дивився на свого веселого товариша, підганяв його незлостиво:

– Давай, давай, а то прийде дядько Прокіп, він нам за таку оранку наламає хвоста.

– А чого нам його боятися? Він трохи зрідні, – не падав духом Марко, натякаючи на те, що Прокіп – майбутній Тимків тесть.

Так пережартовуючись, пройшли ще декілька гін. На останньому заході перед обідом Марко тпрукнув на воли, показав вишневим пужалном на дорогу і так розвеселився, що ноги аж затрусилися до танцю.

– Глянь! Дівчат ціла кагала.

На шляху стояла машина, і з неї з гамором та сміхом виплигували дівчата, що приїхали розкидати гній на бурячищі.

– По‑сусідськи з такими цесарками небагато напрацюєш, – горював Марко. – Будеш крутитися сюди та туди, як бляшаний півень на хаті.

Тимко нічого не відповів. Швидко пробіг очима по строкатій юрбі дівчат, когось шукаючи; раптом густі брови його, над якими блищали крапельки поту, майнули вгору і так застигли на деяку мить, потім він опустив їх, одвернувся і став дивитися собі під ноги, ідучи за плугом. Дівчата наближалися, і все ясніше та голосніше чулися їхні голоси та сміх, шелест сухого бадилля. Вони підійшли вже зовсім близько, і Тимко не міг дивитися тільки собі під ноги, а підвів очі і зараз же побачив запнуту в теплу шаль дівчину, котра пройшла мимо своєю швидкою і широкою ходою, не сказавши навіть «здрастуйте».

В її пружинистих рухах відчувалося щось нервове і пристрасне. Лице було сумним і зосередженим. Під припухлими віями блищали сині, як мідний купорос, очі. Пройшовши мимо Тимка, дівчина зупинилася і стала розмовляти із своєю подругою і, мабуть, сказала їй щось дошкульне й смішне, і це сказане, безсумнівно, відносилося до Тимка, бо та глянула на парубка і зареготала на все горло, від чого кругловиде обличчя її зробилося червоним і тугим, мов редька. Потім вона схопила грудку і шпурнула на орачів.

– Свого батька по лисині! – порадив Марко, ховаючись за воли.

– Знай своє діло. Чого зв’язуєшся? – похмуро буркнув від плуга Тимко.

– Не можу я, брате, коли отакі товстоніжечки поряд.

– Подрочись по степу, може, втихомиришся.

– Хай йому грець! Ще іржати стану.

Опівдні зробилося зовсім тепло. Дівчата палили торішнє бур’яниння, і пахучий димок слався степом. Від борозни повіяло гіркими корінцями і розпареним душком землі. Тимко роздягся і ходив за плугом у одній сорочці та босий, на козирку його військового кашкета виблискувало сонце, іноді він підводив од борозни очі і дивився на Орисю, що розкидала вилами гній, і серце його неспокійно стискувалося. Чого це вона надулася? Позавчора сиділи під вербами, все було добре, а сьогодні полум’ям дихає. Може, справді із Сергієм знюхалася? При цій думці кров ударила йому в голову, і він, не знаючи, куди подіти зло, що поволі заливає його, напався на Марка, що той буцімто погано ганяє волів. Коли ж Тимко побачив, що Орися і Ганна, взявши відро, пішли до степового озеречка по воду, то зупинився і наказав Маркові випрягати биків, хоч до обіду ще можна було разів зо два обійти гони.

– Чого так рано? – здивувався Марко. – Охрім з Денисом ще орють.

– Не твоє діло.

Марко зняв з волів ярмо, хитрувато посміхнувся:

– Може, і мене із собою візьмеш? Ганнуся ж із нею пішла.

– Двох котів у мішок саджати не можна – покусаються.

Тимко взяв у руки батіг і, топкаючись по ріллі босими сильними ногами, що біля щиколоток були перев’язані поворозками від галіфе, погнав волів до водопою. Спускаючись по схилу в яр, зустрів дівчат, що несли відро води, збив на потилицю картуз; смолисті кучері вивалилися на високий лоб.

– Може, підсобити? Га?

– Самі справимось.

Дівчата пройшли, не зупиняючись, вони теж були пороздягані, і товста, туго заплетена коса Орисі непорушно лежала в спинному рівчаку, червону ситцеву блузку ворушив вітерець, вузенька боса ступня залишала на ріллі глибокі сліди.

– Орисю! Пожди трохи.

Вона зупинилася, щось, мабуть, сказала Ганнусі, і та, взявши відро, пішла далі, не озираючись. Орися обернулася до Тимка і стала чекати його, опустивши в землю очі. Нижня губа її, налита соком вишні, неспокійно ковзала по верхній, і було таке враження, ніби вона смокче соску. Це надавало її обличчю вигляду дитячої вередливості.

– Чого ти мене десятою дорогою обходиш? – запитав Тимко, обпалюючи Орисю своїми чорними черкеськими очима і намагаючись обняти дівчину. Вона вирвалась і суворо глянула на Тимка.

– Мене лестощами не візьмеш. Я тобі не Харитя!

– Ха‑ха! Уже якусь Харитину прибрехала, – засміявся Тимко.

Тоді вона уважно глянула на нього, і в тому погляді було стільки духовної твердості і холодного презирства, що Тимко пригас і заблимав очима.

– Твоя губа брехлива, як у старого цигана. Я сама бачила, як ти стояв із Харитею під вербами.

– Ну й стояв… Бо ти мучиш мене. Чудна ти якась. Ні обняти, ні поцілувати тебе не можна. З Харитею простіше…

– Ну, й іди до неї.

Орися крутнулась і побігла по ріллі. Тимко зітхнув, крикнув услід, чи не вийде вона вечором до озерця, але вона побігла мовчки, швидко мелькаючи тугими, гарно виточеними литочками. Тимко довго і замріяно дивився їй услід, потім закурив і пішов заганяти волів, що вільно бродили біля озера, понюхуючи свіжу траву.

Надвечір у польовий табір приїхав Прокіп Тетеря. Високий, сутулий, у брезентовому плащі, він ходив із сажнем по полю, заміряв виоране.

– Надряпали, як ворона пазурами. Дві пари волів греблося, а толк який? Орачі, мать вашу за ногу! – лаявся він.

– Ти увійди в положення і прикинь головою, – дибав за ним Охрім з перев’язаною шиєю. – Як я, приміром, буду орати, коли мені накинули такого погонича, як Денис? Я йому кричу «соб», а він верне «цабе». Я йому кричу: «Поганяй биків!» – а він тріщиться по боках, чи де заячий хвіст не показався. Ружжо з собою приволік, бички бояться, довелося мені вогнепальну зброю носити. Я, правда, був на фінській, до оружія звик, та не до такого, як у Дениса. Дуло в двох місцях тріснуло, курки мотуззям прибичовано… так і жди, що ось‑ось бабахне, голову знесе. Яка тут оранка, коли живу смерть за плечима носиш?

– Ти мені хріновини не городи, а як послано тебе орати, так ори.

– Ти розумний вказувати, а попробуй сам. Норми такі попридумували, що доки віл виконає, сам ляже в борозну.

– Не твого розуму діло.

– Та на мої руки.

– А ти що хочеш, щоб плуг сам орав, а ти тільки штани підсмикував? Що я тепер у зведення напишу? Вас би в мою шкуру.

Сонце заходило червоно, на вітер; на тлі вечірньої заграви чітко вимальовувався хутір Вишневий, кострище заходу поступово гасло, із степу вже підкочовувала густа і чорна, як вода у весняну ніч, темрява. Ось не стало видно ні хутора, ні полтавського стовпового шляху, тільки невиразно бовваніла табірна хата, в якій збиралися ночувати орачі. Метрів за сорок від неї хлопці розіклали багаття, варять вечерю в казанку. Чистим вогнем палахкотить сухе галуззя, і в його відсвітах рухаються важкі й незграбні людські тіні. Кашоварить Охрім, закотивши обтріпані рукава своєї куцини, крає на дощечці сало для засмажки. Марко чистить картоплю. Тимко носить оберемками сухий бур’ян, пильнує, щоб не погасло вогнище. Денис, повернувши кучмату голову до тепла, спить на кожусі. Іноді він прокинеться, помружить очі на вогонь, спитає, чи не зварилося, і знову дрімає, як лінивий рябко на прив’язі. Закінчивши краяти сало, Охрім вимиває в мисці пшоно і висипає в казанок. «Шш‑ш‑ш», – вимовляє вода і випускає на поверхню білу піну. Охрім збирає її дерев’яною ложкою, у якої ручка зроблена в вигляді риб’ячого хвоста; Тимко присідає на купу сухого бур’яну, згорнувши на грудях руки, дивиться замріяно на вогонь. Зараз же за вогнем у степу зяє чорне провалля ночі, яке гасить літаючі іскри.

– Еге, – каже Охрім, дивлячись на ті іскри. – Ніч така, що тільки циганам коні водити.

– Вони тепер не показуються.

– Де там. Он у Дейкалівці самого найкращого жеребця в артілі вкрали.

– Брехня.

– Якби ж… А то зустрічав на базарі свояка, так розказував, що вночі вивели з конюшні – і ні слуху ні духу.

– Хіба вони відьмаки? У повітрі з кіньми літають?

– Слово у них таке на язиці. Закляне – і тоді хоч і сто років шукай, то не знайдеш.

– Бреши, – з хрускотом потягся Тимко, розлягаючись на бадилинні.

– А я тобі кажу – правда. Ману таку на чоловіка напустять, що сам не знає, що робить. Мій покійний дід розказував, що одного разу заїхали до нього цигани ночувати. Він їх пустив, коней вівсом нагодував, напоїв, а циганам того мало. Давай його чорною магією морочити. Як не даси, кажуть, на дорогу п’ять мішків вівса, то таке тобі зробимо, що все твоє господарство згорить, а ти в півня перевернешся і будеш кукурікати. І не встиг дід нічого сказати на ті слова, як один старий циган уже став чаклувати. Як дмухне люлькою, як сипоне іскрами, так уже й вікон не стало видно, і полум’я аж танцює в хаті. Злякався дід, повів у комірчину, до ніг їм падає. Беріть, каже, все, що є, тільки не перекидайте мене в півня, бо мені сусіди на другий же день голову одшабатують. Дід собі в комірчині овес видає, а баба в хатині ніяк від циганок не відчепиться: пристали з ножем до горла, де золоті дукачі заховані. Баба хреститься і молиться, що немає ніяких дукачів, а вони мантурять, і вже одна циганка вийняла з пазухи якийсь капшучок, розшморгнула його і каже: «В моїй руці засушена жаб’яча лапка. Вона чари знає, скарби шукає, великих грішниць на смерть убиває». І стала тією лапкою по хаті водити. Як тільки циганка сотворила теє ворожбитство, в баби лице почорніло, з рота виступила піна і стало її так трясти, що місця собі не знайде. А як очунялася, то побачила, що скриня розкрита і не тільки дукачі, а й керсетки, і вишиті сорочки, і полотно – все к лихій мамі позабирано. Вискочила вона надвір, бачить: лежить дід посеред обійстя на купі соломи, чумацьких пісень виспівує. Баба давай його штовхати та вговоряти, щоб рушав циган здоганять, а він своє робить, співає та на волів гейкає так, наче на ярмарок їде. Догадалась тоді баба, що то на нього нечисту силу наслано, покропила свяченою водою, і дід відійшов.

При цих словах Денис підвів голову і вже в який раз запитав, чи не зварилося.

– Бачиш, що ні! – сердито відповів Охрім, мішаючи ложкою в казані.

Денис хвилю сидів, задумавшись, потім почепив рушницю на плече і, не сказавши нікому й слова, кудись пішов; у відсвітах вогнища деякий час видно було його постать, що віддалялася, а згодом і зовсім зникла в темряві. Після його відходу деякий час панувала мовчанка. Марко підсунувся до вогню, який уже горів не так буйно, як раніше, вигріб паличкою кілька картоплин, обчистив їх ножем від попелу і став їсти, смачно похрумкуючи підпеченою шкіркою. Всі сиділи задумавшись. Ні Тимко, ні Марко, ні, мабуть, сам Охрім не вірили в нечисту силу, але в цю весняну теплу ніч, огорнені темрявою широкого степу, вони раді були послухати страшні бувальщини, що чудово вимальовувалися в уяві людей біля загасаючого вогнища, під тихе полускування сухого бур’яну і рівномірне шульпотіння кулешу в казанку.

– Так що зарікатися нічого, – порушив мовчанку Охрім і помішав ложкою куліш. – Бо таке нещастя може з кожним прилучитися. От хоча й зі мною раз було…

Він облизав ложку, поклав її на рушник, на якому лежав порізаний хліб, витер жирні від сала пальці об полу свитки і, дивлячись на вогонь маленькими, як смородина, очима, повідав далі:

– Як жили ми індивідуально, то був у нас вітряк. Стояв він на Беєвій горі, отам, де тепер наш артільний млин стоїть. Млин вутлий, старий, подме вітер – скрипить, як поламана вертушка, проте, слава богу, тримався і для хазяйства хоч і невеликий, а все ж таки давав дохід. Мірошникував покійний батько, земля йому хай буде пухом. Як піде, бувало, з дому на світанку, так і просидить аж до пізньої ночі, а як дуже завізно, то й ночувати там зостанеться. От раз мені мати й каже: «Збирайся, Охрімчику, дорога моя дитино, та понесеш батькові вечеряти до млина». Я швиденько зібрався, кошик у руки – і гайда. Вийшов за село, глянув – у млині світиться. Я на те світло й прямую. Ішов собі так, ішов, тільки став на гору бейкатися, глядь: а світло кудись униз сунеться, сунеться і зовсім щезло, наче його хто собі в кишеню заховав. Темно зробилося, як під кобеняком, за два кроки поперед себе нічого не видно. Страх мене такий пройняв, що ногами з місця не зрушу. Ну, думаю, уже обтанцювала мене мара з мітлою, уже я не вийду з цього місця. Постояв я трохи, постояв, а потім подрався далі, а куди, й сам не знаю, тільки втямки мені, що переді мною вже не гора, а стіна. Дряпаюся на неї, дряпаюся – не бере. Навколо якісь кущі, хащі і холод могильний, аж мороз поза шкурою ходить. Коли це знову вогник – блись. Я до нього. А він від мене. І давай мене водити, і давай водити. Ходив я, ходив, а тоді сів на якесь чортовиння і думаю, що треба мені отут чекати світанку, доки ота вся нечисть на мітлах не розкомандирується по своїх квартирах, бо, видно, натрапив я на їхній шабаш, то вже доки вони мною не награються, не випустять звідси. Закутався я в свитку, сиджу, зубами видзвонюю з переляку, а вони таке виробляють, що шапка на голові підіймається. То заллється солов’єм, то совою завиє, то півнем закукурікає або підкрадеться потихеньку та й смикає за свитку. Або оце зіб’є з мене шапку, а тоді ходить і ходить побіля мене, як кіт або собака. Ходило, ходило та й напустило на мене чари, що я заснув. Уранці прокинувся – і що б же ти думав? Сиджу я в Зеленому яру в чагарниках, від млина палицею кинути. Мені уліво трішки взять – і якраз доріжкою до млина дійти, а я вправо поперся. Отут і кажи, що не напущено на чоловіка. Напущено, то вже й дурному зрозуміло.

– Ніякого напуску. Ти з дороги збився, – заперечив Тимко.

– Збився? А розтолкуй мені, як ти такий розумака, чого ходив по цій дорозі тисячу раз і ніколи не збивався, а в цю ніч збився?

– А ще буває, що людина по церквах лазить, – із страхом сказав Марко.

– Хвора, то й лазить.

– Бабські брехні…

– Я не знаю, чи брехні, чи ні, а зі мною раз було таке, що не міг із печі злізти.

– То моча тобі в голову вдарила, – засміявся Тимко.

– Хто знає, що воно таке було, а не знайду виходу з печі – й квит. Спереду мацну – стіна, ззаду – стіна, по боках теж стіни. А ще за дня ми з братом жирували й розбили макітру з тістом. Ну, думаю, замурували мене дорогі родителі за таке злодійство заживо на голодні муки й погибель. А тут до вітру підпира, аж сорочечка на мені коробиться. Як закричу я: «Мамо!» – і не витримав. На другий день цілий ранок вишкрібав я черінь та допитувався у матері, що то воно зі мною поробилося. А мати слухала‑слухала та й каже: «То від вареної квасолі. Ото не треба її на ніч їсти…» То, може, й ви, дядьку, квасолі наїлись? – звернувся Марко до Охріма.

Охрім хотів щось сказати і вже розкрив рота, але в цей час із темряви появився Денис, кинув Охрімові до ніг дві курки з повідкручуваними головами і сів біля вогню.

– Де ти взяв? – відсахнувся від них Охрім. – А як прибіжать із Вишневого жінки та трус зроблять? Та ти знаєш, що тут буде? Без штанів на Троянівку побіжимо.